Ж

Ж — девʼята літера української абетки. Є в усіх алфавітах, створених на основі словʼяно-кириличної графіки. Назва літери «же» вживається як імен­ник середнього роду. Буває велика і мала, має рукописну й друковану форми. Походить від кириличної літери «Ж» («живѣтє»). У староукраїнській графіці мала варіанти написа­н­ня, зумовлені типом письма та належністю писаря до писемної школи, що разом з іншими ознаками допомагає ви­значити час і місце написа­н­ня від­повід­ної памʼятки. У 16 ст. зʼявилася друкована форма літери. У сучасній українській літературній мові по­значає шумний дзвінкий шиплячий твердий або напів­помʼякшений приголосний звук. Має корелят за дзвінкістю/глухістю — звук [ш]. Входить до складу ди­графа «дж». У старословʼянській кириличній писемності числового значе­н­ня не мала. В українській мові використовується при класифікаційному поділі зі значе­н­ням «девʼятий»: пункт «Ж» роз­ділу А. При цифровий нумерації вживають як додаткову диференційну ознаку, коли низка предметів має однаковий номер, на­приклад, будинок 77^ж. По­значає на письмі варіант частки же, що вживається для вирізне­н­ня, під­силе­н­ня значе­н­ня слова, після якого стоїть. Сполучник ж (варіант же) вживається для при­єд­на­н­ня рече­н­ня, що пояснює, доповнює, роз­криває зміст попереднього; а також для по­єд­на­н­ня речень, зміст яких проти­ставлено.

Завантажити статтю