ДРАГОМА́НІВКА — фонетичний правопис. Вироблений у 1870-х рр. у Києві групою українських філологів та інших культурних діячів (до неї входив і М. Драгоманов) під керівництвом П. Житецького для укла­да­н­ня словника української мови. За цим правописом, що продовжував традиції фонетизації української орфо­графії, кожен звук по­значали окремою літерою. Тому з азбуки вилучено всі літери, які означали два звуки (є, ї, щ, ю, я, а також й), уведено латинську літеру j та за­пропоновано пере­давати йотовані сполуче­н­нями jе, jі, jу, jа (на початку слова і в середині після голосних та твердих приголосних) або ьа, ье, ьу (після приголосних для по­значе­н­ня їх мʼякості: синьа, синье, синьу, порьадок). Замість літери щ послідовно вживали буквосполуче­н­ня шч: дошч, шчока; закінче­н­ня дієслів -ться здебільшого пере­давали через -тцьа (борітцьа, сподіваjетцьа) тощо. Оскільки на цьому правописі по­значився вплив нового фонетичного правопису сербської мови, П. Житецький на­звав його «герцеговинкою». 

Проте в умовах пере­слідува­н­ня українського друкованого російським урядом (зокрема, йдеться про Емський указ 1876; див. Заборона української мови) цей правопис в Україні не був опублікований і не за­стосовувався. А втім, М. Драгоманов, ви­їхавши після 1876 за кордон, викори­став його в українському збірнику «Громада» (Женева, 1878). Від­тоді цей правопис ді­став назву «драгоманівка». Із Женеви вона проникла в Галичину, де її під­тримали політичні однодумці М. Драгоманова. Однак консе­рвативні сили Галичини (зокрема москвофіли) разом з ав­стрійською адміністрацією не допустили пошире­н­ня драгоманівки з політичних мотивів, через що цей правопис не ді­став ви­зна­н­ня в українській мові. Ним на­друковано й перше ви­да­н­ня роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного (Женева, 1880), згодом — листува­н­ня І. Франка з М. Драгомановим.