Заборона української мови

1627 наказом Московського царя Михайла було вилучено всі примірники «Учительного Євангелія» К. Транквіліона-Ставровець­кого під приводом звинувачень у єресі: «…на Москвѣ и во всѣхъ городѣхъ, Литовскія печати, Учительныя Евангилья Архимарита Кирила Транквиліона Ставровецкаго и иныя книги его Кирилова слогу собраши и на пожарѣхъ сжечь, чтобъ та ересь и смута въ мірѣ не была».

Після підписання Б. Хмельницьким 1654 у Переяславі договору з російським царем розпочато широкий наступ на українську книжку. 1693 прийнято закон, що забороняв ввозити до Московської держави українські видання. Тоді ж було запроваджено цензуру для контролю за діяльністю українських книговидавців.

1709 видано указ про обов’язкове цензурування в Москві всіх українських книжок.

За правління Петра І видано серію указів, одним з яких (1720) повністю заборонено друкування книг українською мовою. Розуміючи роль і вагу освіти, царизм, позбавивши український народ власної книги, циркуляром 1784 заборонив викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії та ввів обов’язкову російську мову в усіх училищах імперії. Ще раніше початкову освіту в Україні також зобов’язано провадити російською мовою. Усе, що впливало на розвиток української мови (книгодрукування, освіта, художня література, театр, преса), постійно перебувало «під опікою» царського уряду. Спеціальними таємними наказами цензурі було дозволено навіть з історичних документів вилучати місця, де згадано про українську мову чи український народ. В одного з найчисельніших народів Російської імперії до 19 ст. не було перекладу Святого Письма рідною мовою (заборону аргументували українським сепаратизмом).

Особливо негативну роль в історії української мови й культури загалом відіграли два царські укази 19 ст. Перший, виданий 1863 і відомий як Валуєвський циркуляр, забороняв друкувати українською мовою букварі, навчальні посібники, наукові видання, періодику. Виняток було зроблено лише для творів художньої літератури, але їх цензурували. У циркулярі зазначено, що «никакого малороссійскаго языка не было, нѣтъ и быть не можетъ». Цей документ не лише припинив видання книжок українською мовою, а й спричинив закриття українських недільних шкіл.

Іншим розпорядженням уряду царської Росії, спрямованим на заборону друкування і поширення книжок українською мовою, а також своєрідним доповненням Валуєвського циркуляра, став документ 1876, який назвали Емським указом (підписаний імператором Олександром ІI у німецькому містечку Емс). Підставою для його появи були доноси помічника попечителя Київського шкільного округу М. Юзефовича про т. зв. українофільський рух, тому цей документ ще називають «указом Юзефовича». Його не розглядали ні в Державній Раді, ні в РМ, він був виданий фактично поза чинним законодавством. Указом заборонялося: 1) ввозити на територію Російської імперії книжки й брошури українською мовою; 2) без цензурування в Головному управлінні у справах друку видавати оригінальні твори й переклади українською мовою, крім: історичних документів і пам’яток (зі збереженням правопису оригіналів) та творів белетристики (без відступу від загальноприйнятого російського правопису); 3) ставити театральні вистави та влаштовувати читання українською мовою, а також друкувати українські тексти до нот. Наслідком такої політики уряду царської Росії стало припинення діяльності Південно-західного відділу Географічного товариства, закриття газети «Кіевскій телеграфъ», звільнення з роботи деяких викладачів Університету св. Володимира у Києві, зокрема Д. Чубинського, М. Драгоманова. Уже наступного року не було надруковано жодної книжки українською мовою.

У 1880–90 видано кілька додаткових указів, що посилювали репресивні заходи щодо української культури. Було заборонено українські книжки для дітей, на історичні теми та з життя інтелігенції. Піддавали остракізмові такі слова, як «Україна», «Запорозька Січ», «козак», що вважали нецензурними. Доходило до абсурдних ситуацій: українські слова викреслювали з оповідань, писаних російською, в концертах українські пісні співали в перекладі російською чи французькою мовами. Миколі Лисенкові запропонували змінити назву опери «Чорноморці». Викладання в школах українською мовою було заборонено, з бібліотек вилучено книжки, написані українською мовою або авторами-українофілами, замінено вчителів українців на росіян. Публікацію граматики української мови відхилено з огляду на те, що «безглуздо друкувати граматику мови, якої не існує». Указ по-різному сприйняли громадські та наукові кола в Україні. М. Драгоманов змушений емігрувати за кордон, де за дорученням «Громади» та її фінансової підтримки заснував однойменний часопис, що став вільною трибуною для української наукової і культурницької думки. Чимало українофілів вірили: якщо не ставити політичних вимог, а обмежитися культурницькою діяльністю, то можна уникнути репресій. По-іншому сприйняли указ російські шовіністи, котрі шкодували, що він не був послідовно втілений у життя й що згодом було знято заборону з театральних вистав українською мовою та дозволено друкувати українські словники. У 1883 Київський генерал-губернатор Дрентельний заборонив театральні вистави українською мовою на підлеглих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь та Поділля). 1884 з’явився Указ Олександра III про заборону українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях, а 1888 — про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.

У 1910 за наказом голови Ради Міністрів П. Столипіна заборонено українські видавництва й читання лекцій українською мовою.

У 1914 Микола ІІ своїм указом заборонив видавати українську пресу, в дійсності ж директива поширювалася на друк будь-чого українською мовою. Цього ж року знищено бібліотеку НТШ.

У 1924 польське законодавство обмежило функціонування української мови на західноукраїнських землях, підпорядкованих Польській республіці. У цей же рік Румунське королівство заборонило українцям здобувати шкільну освіту рідною мовою.