Правопис

ПРАВО́ПИС — сукупність уніфікованих і загальнообовʼязкових правил, що встановлюють способи пере­дачі на письмі мови як упорядкованої знакової системи. Ві­ді­грає винятково важливу роль у житті будь-якої етнічної спільноти, оскільки є одним із найважливіших її консолідувальних чин­ників. Формується історично на традиційно-новаційних засадах під дією інтра- та екс­тралінгвальних факторів, із-поміж яких особливе місце від­ведено мовному контактуван­ню. Складається з трьох під­систем: графіка, орфографія та пунктуація з властивими їм внутрішніми та зовнішніми ієрархічними звʼязками. Йому притаман­ні стабільність та динамізм. У різні історичні періоди роз­витку мови правописні норми, перед­усім орфо­графічні, еволюціонують, нерідко виявляючи суперечливий характер і водночас послідовно зберігаючи традиції писемної мови. Українська мова має понад тисячолітню правописну традицію.

Ви­окремлюють, зокрема В. Німчук, три умовні, але важливі етапи в історії становле­н­ня українського правописного кодексу, кожен із яких має свої специфічні особливості:

• давньокиївський (10—14 ст.),
• староукраїнський (оста­н­ня чверть 14—18 ст.),
• новоукраїнський (19—21 ст.).

Другий період невід­дільний від імені М. Смотрицького, який нормалізував правопис церковнословʼянської мови української редакції: увів нову букву на по­значе­н­ня дзвінкого проривного задньо­язикового приголосного ґ, за­пропонував правила викори­ста­н­ня літер на по­значе­н­ня голосних і приголосних звуків, ужива­н­ня великої літери, словʼянської пунктуації та ін. Його «Грам­матіки славєнскиѧ правилноє Сѵинтаґма» (1619) була основним під­ручником церковнословʼянської мови в багатьох словʼянських країнах. Норми Смотрицького швидко набули всеукраїнського ви­зна­н­ня, вони «з невеликими модифікаціями… й нині чинні в богослужбовій сфері словʼян там, де в літургію не введено живих національних мов», їх «використовувано і в українському світському письменстві до початку ХІХ ст., а на деяких теренах (на­приклад у Закарпат­ті) — аж до середини ХІХ ст.» (В. Німчук).

В Україні в кінці 16 — на початку 17 ст. утвердився й побутував до початку 19 ст. заснований на етимологічних засадах історико-етимологічний правопис. У Східній Україні ним користувалися в кінці 18 — на початку 19 ст., у Галичині та на Буковині — несистемно до кінця 19 ст., а на Закарпат­ті — аж до 1945 (див. Панькевичівка). Теоретичні принципи цього П. пізніше об­ґрунтував М. Максимович (див. Максимовичівка). Упродовж 16—18 ст., коли жива українська мова потужним струменем уливалася до мови літературної, в історико-етимологічний правопис украплювалися нові орфо­графічні риси, що стали основою для формува­н­ня специфічно української традиції: пере­дава­н­ня буквою ѣ звука і незалежно від його походже­н­ня (дѣд, лѣто, сѣмъ, вѣлъ, жѣнка); позиційне сплутува­н­ня букв и та ы, що однаково читалися й по­значали голосний звук и (<(ы, і) (пор.: синъ і сыній) тощо. Такий орфо­графічний узус був характерним для Східної та Західної України аж до початку 19 ст.

Правописна строкатість притаман­на мовній практиці І. Котляревського, з якої починається процес формува­н­ня нової української літературної мови. Письмен­ник дотримувався історико-етимологічного принципу й водночас використовував правила пере­дачі фонетико-морфологічних особливостей української мови, вироблених на засадах фонетичного принципу; він послуговувався спільною з російською мовою абеткою, але з від­мін­ною від неї вимовою звуків, по­значених від­повід­ними буквами (пор.: звук і, що походить з о та е, послідовно пере­давався буквою и, а перед й та голосним — і; звук е — літерами е після приголосного та є на початку слова й після голосного; звук дж — то як д+ж, то як ж; звук дз — як д+з; букви ъ і ь за­ступали апо­строф; послідовно вживалися префікси з-, роз- перед дзвінкими, с-, рос- перед глухими, а без- у будь-якій позиції; зберігалося написа­н­ня літери ъ у кінці слів та ін.).

Особливість новоукраїнського етапу полягає в тому, що в Україні, яка пере­бувала у складі різних держав, панував правописний різнобій (див. Правописні комісії кінця 19 —21 століть). Чинні на той час орфо­графічні системи обʼ­єд­нують різні принципи — раніше за­проваджений історико-етимологічний (максимовичівка) і поширений від початку 19 ст. фонетичний (фонематичний): кулішівка, драгоманівка, желехівка та ін.

Основоположником нового П. вважають автора «Граматики Малорос­сійскаго нарѣчія» (1818) О. Па­вловського, орфо­графічна система якого зорієнтована на фонетико-морфологічний принцип із за­стосува­н­ням тогочасного російського алфавіту: літерою і по­значено звук і незалежно від його походже­н­ня; буквою ы — звук и; літерою ѣ  — сучасну є; вилучено з абетки букву и; замість етимологічних звукосполучень -ться, -шся викори­стано живомовні -цьця, -сся; на місці нинішнього апо­строфа вжито літеру ь; збережено букву ъ у кінці слів після приголосних тощо. Максимально зближена з П. О. Па­вловського орфо­графічна практика Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основʼяненка та ін. Фонетичний П. під­тримували І. Бецький, О. Бодянський, А. Метлинський, К. Шейковський. Спробу максимальної фонетизації орфо­графії за допомогою надрядкових знаків (крапок, дужок, рисок тощо), що фіксують на письмі діалектну специфіку української мови, зробив М. Гатцук. Виняткову роль в утверджен­ні фонетичного П. зі­грав П. Куліш (див. також Кулішезнавство) як письмен­ник, автор «Граматки» (1857), видавець журналу «Основа» (1861—62). Роз­роблена ним у кінці 50-х рр. 19 ст. кулішівка, попри надмірну фонетизацію, мала свого часу найбільшу популярність в Україні. Поряд із нею активно використовували драгоманівку, найсутніша методологічна засада якої — по­значе­н­ня однією буквою однієї фонеми: з алфавіту вилучено букви я, ю, є, ї, щ, ъ, літеру й замінено на j (jама, шчука), мʼ­якість приголосного пере­дано за допомогою ь (зілльа) та ін. М. Драгоманов, який змушений був емігрувати, активно впроваджував і пропагував цю орфо­графічну практику за кордоном. Утверджен­ню фонетичного П. сприяла й желехівка, що перед­бачала послідовне вжива­н­ня ї не тільки на початку складу замість йї, але й після приголосного на місці ѣ та е (тїло, нїс — несу, але ніс — носа), а для по­значе­н­ня мʼякості приголосних перед е та йотації голосного — букву є (зїлє). Вона активно функціонувала в Галичині, насамперед в освітній галузі. Досконалішою формою кулішівки є фонетизований П., що використовували діячі «Пів­ден­но-Західного від­ділу Російського гео­графічного товариства», зокрема П. Житецький та К. Михальчук: йотовані звуки і та е по­значено літерами ї та є; вибуховий ґ — звукосполуче­н­ням кг, а не буквою g; у кінці слова пере­стали вживати ъ та ін.

Утверджен­ню фонетичного (фонематичного) П. пере­шкодили Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876) (див. Заборона української мови). До 1905 український П. роз­вивався за межами України. У Східній Україні українську літературу в цей час друкували російською абеткою від­повід­но до російської орфо­графічної традиції [культивований правопис скептично пойменовано ярижкою — від народної назви букви ы («єри» — «яри»)]. Помітним явищем у царині українського П. є на­друкована 1904 «Руска правопись зі словарцем», яку під­готувала «Язикова комісія», що діяла при НТШ у Львові. У цьому ви­дан­ні за­пропоновано, зокрема, вжива­н­ня букви ї на по­значе­н­ня мʼякості приголосних перед і (дїд), по­значе­н­ня мʼякості приголосних перед губними приголосними (сьвіт), написа­н­ня с у префіксі перед п, т, к, х, ф, ц, ч (скупити), и в запозичених словах перед д, т, з, с, ц, р (диригент) тощо.

Важливу роль в історії становле­н­ня українського П. ві­діграла грінченківка — орфо­графічні норми, що системно впроваджував і наполегливо популяризував упорядник авторитетного «Словаря української мови» (1907—09) Б. Грінченко, а саме: не вживати букви ї на по­значе­н­ня мʼякості приголосних перед і; не по­значати через ь мʼякості приголосних перед ним (звір); роз­дільну вимову пере­давати буквою ь, а не апо­строфом; не від­ображати наслідків асиміляції у дієслівних формах перед -ся (смієшся); уживати літеру ґ на по­значе­н­ня проривного дзвінкового задньо­язикового приголосного; писати и на початку слова перед н (иноді) та ін. Грінченківку прийнято в усіх українських ви­да­н­нях та редакціях, вона трималася до 1921 (І. Огієнко, див. Іларіон).

Особливим для української орфо­графії є 1918, коли ви­йшли у світ «Головні правила українського правопису», що не зна­йшли свого практичного втіле­н­ня. Знаковішими варто вважати на­ступні роки, зокрема 1919, коли АН схвалила «Найголовніші правила українського правопису», та 1921, коли вони були ви­дані й послужили надійною базою для під­готовки правописних кодексів 1928, 1933, 1946, 1960, 1990, 1993, 2019. П. 1921 містив, на думку В. Німчука, правила, «складені шляхом ретельного від­бору найраціональнішого та найвідповід­нішого з того, що напрацювали українські орфо­графісти кінця ХVIII — початку ХХ ст.». На його основі сформовано «Правописні правила, приняті Науковим Товариством ім. Т. Шевченка у Львові» (1922), що небезпід­ставно вважають великим досягне­н­ням у справі творе­н­ня соборного П. для всіх українців.

Від 1925 роз­почато роботу над упорядкува­н­ням нової редакції українського П., яку затвердила 1928 РНК УСРР (т. зв. скрипниківський П., або скрипниківка; див. М. Скрипник). Вона перед­бачала пере­дачу іншомовного g через українську літеру ґ у словах, запозичених після 1860; чужомовного l як мʼякого, тобто лі, ля, льо, лю, ль, у новіших (після 2-ї половини 19 ст.) запозиче­н­нях із західноєвропейських мов (аероплян, бальон, блюза, альґебра); грецького θ (th) через т, а не ф (катедра, Теофан); початкового е в чужих словах через е, а не є (Европа), за винятком давніх запозичень із грецької мови (єретик); дифтонгів au та uo через ав (яв), ов (авдиторія, Штравс); від­мінюва­н­ня «чужих» імен­ників авто, бюро, депо, кіно, мотто, пальто, піяніно, трюмо, саго, цицеро як від­повід­них українських та ін. Цей П. активно побутує в діаспорі й дотепер, а графічно-орфо­графічні зміни доби незалежності повʼязані з апелюва­н­ням до його окремих методологічних засад.

1933 скрипниківський П. покритиковано перед­усім за «штучне від­межовува­н­ня української мови від російської», пере­глянуто й сут­тєво змінено. Зокрема, ліквідовано «націоналістичні правила» щодо П. іншомовних слів, усунено орфо­графічні форми, що «засмічували» сучасну українську мову архаїзмами, непотрібними паралелізмами, провінціалізмами; змінено правило про вжива­н­ня роду в іншомовних словах; анульовано націоналістичну модель нормува­н­ня гео­графічних назв; від­кореговано граматичну термінологію. 1938 роз­почато чергову процедуру реформува­н­ня українського П. Її заверше­н­ням стало затвердже­н­ня 1945 й за­провадже­н­ня до обовʼязкового вжитку 1946 «Українського правопису», який ще від­чутніше ди­станці­йовано від «Українського правопису» 1928 й максимально на­ближено до російських орфо­графічних практик. Рекомендовано, зокрема, закінче­н­ня -і в родовому від­мінкові однини імен­ників з -ен-: не імени, а імені. 1960 офіційно затверджено його 2-е ви­да­н­ня з не­значними виправле­н­нями та доповне­н­нями. Вони стосувалися головно тих норм, що від­ображені в опублікованих 1956 «Правилах рус­ской орфо­графии и пунктуации». В «Українському правописі» 1990 продубльовано норми, закладені в попередніх ви­да­н­нях, і водночас за­пропоновано ново­введе­н­ня: від­новле­н­ня літери ґ (ґирлиґа, Ґудзь); ужива­н­ня великої букви в релігійно-культовій сфері (Бог, Біблія, Великий піст); закріпле­н­ня за кличною формою статусу кличного від­мінка з притаман­ною йому специфікою граматичного вираже­н­ня (женче, гусята); пере­дача французького u українським у, а не ю в слові журі, прі­звищах Жуль Верн, Жусьє; написа­н­ня компонента пів разом із загальними (піваркуша, піввідра) та через дефіс із власними (пів-Києва) на­звами; аналогічне написа­н­ня частки не в ролі префікса (нелюдина; не-Європа); ужива­н­ня з апо­строфом імені Вʼячеслав, загальних назв на зразок півʼящика, дитʼясла; непо­двоєних букв на по­значе­н­ня приголосних у невід­мінюваних загальних на­звах іншомовного походже­н­ня (анали, стакато); пошире­н­ня «правила девʼятки» на окремі апелятиви (бравісимо, півнісимо) та ін. «Український правопис» 1993 сут­тєво не від­різнявся від попереднього.

Важливим моментом у реформуван­ні української орфо­графічної системи став під­готовлений ві­домими вченими, прихильно сприйнятий на 4-му Між­народному кон­гресі україністів (Одеса, 1999), але не затверджений «Український правопис» 1999 за редакцією В. Німчука, що містив 20 сут­тєвих змін. Вони стосувалися орфо­графії питомих слів та давно засвоєних запозичень, а також слів іншомовного походже­н­ня: ужива­н­ня літери и на початку слів (инший, иржа), закінче­н­ня -и в родовому від­мінкові однини імен­ників четвертої від­міни з -ен- (імени), третьої від­міни з кінцевою групою приголосних (радости), а також у словах крови, любови, осени, соли, Руси, паралельних форм ефір/етер [на місці букви θ (th)], ія всередині слів іншомовного походже­н­ня на місці іа (артеріяльний), ь після р в іменах по батькові — Ігорьович, Лазарьович; пошире­н­ня «правила девʼятки» на правопис іншомовних власних назв (Едип); написа­н­ня слова пів у значен­ні «половина» тільки окремо від сусідніх слів (пів ночі, пів України) та ін.

«Український правопис» 2019 охопив зміни, що не є радикальними, значний від­соток їх базується на засадах варіантності, як-от: пере­дава­н­ня буквосполуче­н­ня θ (th) у словах грецького походже­н­ня буквами ф і т: (анафема й анатема, Афіни й Атени), буквосполуче­н­ня au в словах давньо­грецької та латинської мов через ау й ав (аудиторія і авдиторія), звука g у прі­звищах та іменах людей літерами г і ґ (Вергілій і Верґілій); ужива­н­ня початкових голосних і та и в імен­никах ірій і ирій, ірод й ирод; закріпле­н­ня закінчень -у, -а (у твердій та мішаній групах), -ю, -я (у мʼякій групі) за імен­никами другої від­міни чоловічого роду, які є на­звами населених пунктів і не містять у своєму складі суфіксів -ськ-, -цьк-, -ець-, -ів- (-їв-), -ев- (-єв-), -ов-, -ин- (-ін-), -ач- (-яч-), -ич- та формантів -бург-, -град- (-город-), -піль- (-поль-), -мир-, -слав-, -фурт- (Чорнобилю й Чорнобиля) (пор. із неваріантною нормою: Бердян+ськ-а, Мир+город-а), -і та -и за імен­никами 3-ї від­міни однини родового від­мінка на -ть (гідність → гідності й гідности), а також за словами кров (крові й крови), любов, осінь, сіль, Білорусь, Русь; ужива­н­ня префіксів архі- й архи- в на­звах церковних звань, титулів та чинів (архимандрит й архімандрит). З-поміж неваріантних орфо­графічних змін — пере­дава­н­ня буквою є звукосполуче­н­ня je у слові проєкт і похідних від нього утворе­н­нях; по­двоє­н­ня букв у слові священ­ник; написа­н­ня окремо невід­мінюваного числівника пів із на­ступним імен­ником (пів міста, пів Києва); уніфікува­н­ня правила написа­н­ня слів разом із першими іншомовними та питомими частинами на голосний і приголосний: абро-, авіа-, агро-, гео-, фоно-, іно-, архі-, супер-, топ-, флеш-, іншо-, інако-, лже- та ін.; уналежне­н­ня імен Ігор та Лазар до імен­ників мʼякої групи на -р, які мають у кличному від­мінкові закінче­н­ня -ю (замість -е; пор. також: Ігорьович, Лазарьович); уведе­н­ня правила вжива­н­ня закінче­н­ня -у в абстрактних імен­никах другої від­міни чоловічого роду, що називають віртуальні, соціальні та інші мережі (інстаграму, ютубу); вирізне­н­ня правила творе­н­ня фемінативів за допомогою продуктивного суфікса -к-(а) й менш уживаних -иц-(а) та -ин-(а), рідко­вживаного -ес-(а) й ін. (авторка, верстальниця, кравчиня, патронеса); узаконе­н­ня орфо­графічної норми про від­сутність транс­літерува­н­ня білоруських та російських імен, а пере­да­н­ня їх українськими від­повід­никами (Олександр, Віра) та ін.

Одним із сучасних першочергових зав­дань є створе­н­ня єдиного П. для всіх українців світу, про який заявлено на Між­народному кон­гресі україністів, що від­бувся 1991 в Києві.

Літ.: Український правопис. К., 1960, 1990, 1994, 2019; Огієнко І. Історія української літературної мови. К., 1995; Німчук В. В. Про­блеми українського правопису ХХ — початку ХХІ ст. Камʼянець-Подільський, 2002; Історія українського правопису ХVІ—ХХ столі­т­тя: Хрестоматія. К., 2004.

М. І. Степаненко

Завантажити статтю