Африка
А́ФРИКА — друга за розмірами (після Азії) частина світу, окремий материк. Площа 30,3 млн км2. Протяжність Африки з Півночі на Південь близько 8 тис. км, із Заходу на Схід — близько 7,5 тис. км. Від Європи відокремлена Середземним морем та Ґібралтарською протокою, від Азії — Суецьким каналом, Червоним морем, Баб-ель-Мандебською протокою, Аденською затокою; на Схід омивається Індійським, на Захід — Атлантичними океанами. Майже посередині Африку перетинає екватор. Це суцільний континент (півострови й острови — близько 5 % території; найбільші з них — Мадаґаскар, Сокотра, Реюньйон, Тенеріфе, Біоко, Маврикій, Занзібар, Нжазіджа та ін.) зі значним середнім підвищенням над рівнем моря, з Півночі обмежений горами Атлас, з Півдня — Капськими і Драконовими; понад 70 % поверхні розташовано на висоті 300–2000 м; середня висота — 658 м; найвища точка — вулкан Кіліманджаро (5895 м), найнижча — западина озера Ассаль (глибина 153 м); розлогі низовини (напр., пустеля Калахарі), переділені гірськими масивами і висотами Ахаґґар, Тібесті. Корисні копалини: камʼяне вугілля, уран, алмази, нафта, природний газ, залізна руда, марганець, хром, кобальт, поліметали, боксити, золото, платина, фосфорити, азбест, графіт та ін. Пересічна температура січня +10 °С на Півночі і +30 °С на Півдні, липня +25 °С на Півночі і +12 °С на Півдні. Абсолютний мінімум температури повітря –4 °С, максимум +58 °С. Розподіл опадів нерівномірний.
Розташування кліматичних зон симетричне — від зони екваторіального клімату з буйними вічнозеленими лісами із симетричними смугами тропічного клімату з розлогими пустелями (в основному на Півночі; найбільша — Сахара), напівпустелями і саванами до субтропічного клімату і рослинності на крайньому Півдні та Півночі; найбільші річки: Ніл, Конґо, Ніґер, Замбезі, Убанґі, Касай, Оранжева, Джубба, Лімпопо та ін. Озера здебільшого тектонічного походження (найбільші: Вікторія, Танґаньїка, Ньяса, Чад, Маї-Ндомбе, Рудольф, Альберт, Банґвеулу та ін.). У пустелях ріки пересихають, утворюючи сухі русла (ваді), солоні озера (шотти) та великі запаси артезіанської води. 30 % площі континенту — безстічні території. Флора дуже своєрідна. Ростуть фікуси, макарани, оливкова і винна пальми, дерево кока, червоне, ебенове дерева, баобаби, акації, пальми, молочаї, кактуси, алое та ін. У пустелі Наміб росте унікальна вельвічія. Фауна: мавпи маго, горили, шимпанзе, шакали, гієни, леви, леопарди, гепарди, слони, бегемоти, носороги, жирафи, буйволи, вівери, антилопи, зебри, дамани, страуси, гамадрили, павіани, цесарки, турачі, рябки, одуди, кобри та ін.
На території Африки — 58 країн (переважно — це колишні колонії європейських держав, що здобули незалежність у 1950–70-х роках) із загальною кількістю населення понад 739 млн (1997; див. статті про окремі країни); густота населення нерівномірна (у долині Нілу (Єгипет) — понад 1200 осіб на км2, пустелі майже безлюдні); міське населення — близько 34 %. До європейської колонізації народи Африки стояли на різних щаблях суспільного розвитку. Поряд з державами давньої високої культури (Єгипет, Ефіопія та ін.) жили численні племена, які зберігали риси первісного побуту. Колоніальний період не спричинився до піднесення соціально-економічного й культурного рівня цих племен, а, навпаки, затримав їхній розвиток. За роки незалежності країни Африки досягли певного прогресу, однак значна їх частина і сьогодні перебуває на периферії світової цивілізації (країни, що розвиваються).
Звʼязки з Україною
Африка не стала місцем постійних українських поселень, оскільки ні економічна, ні політична українська еміграція не виявляла до неї спеціального зацікавлення. Проте спорадична українська присутність відома й на цьому континенті. Правдоподібно, серед усіх африканських країн окремі українці найперше побували в Єгипті. Так, лікар О. Уманець у складі медичної урядової комісії в 1842–43 відвідав Близький Схід, зокрема і Єгипет, де лікував хворих на чуму. Інший український лікар А. Рафалович проводив епідеміологічні дослідження в Єгипті, а також Тунісі й Алжирі у 1846–48. Український інженер і мандрівник Є. Ковалевський у 1847–48 займався пошуком і розробкою покладів золота в Судані, вивчив та описав побут і звичаї місцевих жителів, а також населення Єгипту та Ефіопії. У 1880-х роках у Єгипті поселився й вів аптекарську справу фармацевт із Галичини Й. Білинський, який організував невелику українську громаду в Каїрі. Кілька разів до Єгипту на лікування приїжджала Леся Українка (1909–13). У 1911–12 учасником однієї з наукових російських експедицій до Африки був архітектор В. Городецький. Наслідком цієї мандрівки стала його книга про джунглі Африки, проілюстрована автором. На початку 1920-х років у Єгипті й Тунісі деякий час перебували українці — із решток російських армій генералів А. Денікіна і П. Врангеля. Зокрема серед 6 тис. врангелівців, які 1921 на 34 кораблях дісталися Тунісу, було близько 2 тис. українців, але, як правило, зрусифікованих та національно несвідомих. Їх було розміщено по таборах в околицях міста Бізерт. У таборі Садібішр (біля Александрії) в Єгипті, де перебували інтерновані денікінці, свідоміші українці навіть заснували українську громаду. 1921–22 в єгипетському місті Порт-Саїд діяла українська студентська громада (нараховувала 30 членів). Після ліквідації таборів більшість мешканців повернулася до Європи; частина залишилася в Єгипті й Тунісі; інші, записавшись до французького Іноземного легіону, були відправлені на службу до Марокко та Алжиру; дехто дістався до італійської Триполітанії і Кіренаїки (Лівія), бельгійського Конґо (нині Заїр). Деякий час організованого українського життя в Африці не існувало.
Відомо про цікавий епізод участі українця в бурській війні: Ю. Будяк із Полтавщини, майбутній письменник (псевдонім Ю. Покос), зголосився добровольцем на війну бурів проти англійців (1899– 1902). Незабаром командував невеликим загоном бурів, а після однієї з битв стеріг англійських полонених. Тоді Ю. Будяк допоміг утекти з полону майбутньому британському політикові В. Черчиллеві, військовому кореспондентові. Невелика українська колонія (до 300 осіб) протягом 1947–56 проживала в селищі Бен-Метір (Туніс), де було налагоджено повнокровне громадське життя. Колонія виникла завдяки ініціативі інженера-будівельника С. Тимʼяка, який у червні 1947 уклав угоду з французькою будівельною фірмою про виїзд українських фахівців і робітників, які перебували в таборах переміщених осіб в Австрії та Німеччині, на будівництво греблі в Тунісі. Для них передбачалося створити окреме поселення. 1947–48 у Бен-Метір прибуло 285 українців, поміж них жінки й діти. Спочатку їхнім життям опікувалася технічна рада, а згодом оформилася Українська громада з управою, яку обирали поселенці. У Бен-Метірі розвинулося українське релігійне й культурне життя. 1949 тут певний час перебував католицький священик отець С. Чеховський, приїжджали також українські священики з Риму і Франції. Діяли церковна рада, культурно-освітня комісія, чоловічі й змішані хори, танцювальна група, оркестр, драматичний гурток, народна школа, дитячий садок (у 1948 в колонії налічувалося 50 дітей віком до 16 років), «Пласт», СВУ, Спілка української молоді, жіноча секція, кооператив «Взаємна поміч» та «Суспільний фонд», який надавав матеріальну допомогу всім нужденним (так, він спільно з фірмою утримував українського лікаря І. Мусійчука й українську медсестру). Громада популяризувала українську культуру та українську справу серед населення Тунісу. Після закінчення у 1954 будівництва греблі на річці Уед-ель-Ліль та штучного озера для забезпечення водою Туніса більшість членів колонії переїхали до Канади і США або повернулися в Західну Європу.
Є також дані, що окремі українці з Галичини в 2-й половині 1930-х років перебували в італійській окупаційній армії в Ефіопії. Прагнення уряду УНР знайти прихильність серед різних держав світу відбилось у символічному жесті — призначенні в червні 1925 своїм представником при імператорському уряді в Аддіс-Абебі Є. Бачинського (він туди не поїхав). Наприкінці 1920-х років в Африці, зокрема в Марокко, побувала українська журналістка й мандрівниця С. Яблонська-Уден, яка дісталася туди з Парижа. Враження про поїздку вона описала в спогадах «Чар Марокко» (Л., 1932). 1928–32 у тодішньому французькому Судані працював відомий фізіолог і бактеріолог, професор Українського вільного університету в Празі й Бактеріологічного (Пастерівського) інституту в Парижі П. Андрієвський. Мета його дослідів — виготовлення протичумної вакцини. У міжвоєнний період в Єгипті певний час жив український митець В. Масютин.
Після 2-ї світової війни невеликі групи українців тимчасово переїхали до окремих країн Африки з таборів для переселенців у Німеччині й Австрії. Так, близько 60 українців переселилися до французького Марокко. Ще одна група українців у складі польських переселенців із СРСР ненадовго осіла на території Танґаньїки (від 1964 — Танзанія) у Східній Африці, а також в інших таборах польських біженців. Серед поодиноких українців з діаспори, які після 2-ї світової війни з тих чи інших країн прибували до Африки, найчисленнішу категорію склали лікарі. Серед них був український лікар з Австрії С. Зощук, який 10 років працював у Сирії, 16 років — в Ефіопії, а також у Кенії, у лікарні отців Каміліян. В Ефіопії Зощук був провідним хірургом військових зʼєднань імператора Х. Селасіє І і консультував імператора та його сімʼю. У цій країні, а також у Тунісі, Єгипті й Сомалі довгий час працював ветеринарний лікар К. Коваленко, який приїхав до Ефіопії з таборів для біженців у Німеччині і навіть отримав ефіопське громадянство. У Танзанії й Кенії у 1960-х роках вів лікарську практику Р. Могильницький (родом із Волині, помер у Лондоні); у бельгійському Конґо у 1947–54 — лікар І. Белей (помер у США), а пізніше — українка Ціховляс; медик із Кракова Р. Кичун довгі роки працював у Республіці Берег Слонової Кості (від 1985 — Кот-дʼІвуар), де й помер; у Марокко — випускник Лувенського університету (Бельгія) геолог В. Беренфельд, звідки переїхав до Руанди, де керував державною адміністрацією водного господарства. У 1960–70-х роках Б. Витязь мав клініку в Маракеші (Марокко), а від 1990-х років працює як лікар у Кейптауні (Південна Африка). У 1978–79 лікар з Австралії В. Сакало був консультантом із загальної хірургії в Південно-Африканській Республіці (ПАР), опублікував згодом у британському медичному журналі спогади про своє відрядження. На острові Мадаґаскар у 1950–60-х роках працював лікар із Франції І. Кодельський.
Деякі українці з діаспори тимчасово перебували в Африці як університетські викладачі або співробітники науково-дослідних установ, урядовці чи інженери. Наприклад, археолог Ю. Шумовський у 1951–56 працював у Французькому інституті Чорної Африки в Судані; якийсь час був директором Історичного музею в Бамако (Малі). У 1950-х роках геологічні дослідження в Марокко проводив професор Г. Махів, опрацювавши низку геологічних і геодезичних карт цієї країни. У 1950–60-х роках у Національному університеті в Заїрі викладав відомий спеціаліст міжнародного права з Бельгії Р. Якемчук. 1977–82 в Алжирському інституті нафти працював І. Лобай зі США. Випускники Лувенського університету працювали в бельгійському Конґо (Заїрі): А. Романюк проводив демографічні дослідження; Ф. Сметанко — інженер фірми «SYMETAIN» (1952–61); І. Левицький — інженер-хімік. У 1970–80-х роках співробітниками американських посольств в Алжирі та Верхній Вольті (нині Буркіна-Фасо) були українці зі США, відповідно Є. Скоцко та І. Нестерчук. 1958–61 сміливий експеримент — обійти одинцем пішки довкола Африки — успішно здійснив український мандрівник з Японії Р. Турянський. 1978–80 він разом із дружиною здійснив ще одну мандрівку довкола цього континенту. Книга подорожніх вражень Р. Турянського про Африку користується популярністю серед японських дипломатів. Після 2-ї світової війни у ПАР жив племінник митрополита Андрія Шептицького, син брата Лева, граф І. Шептицький, який потрапив туди із Сибіру наприкінці 1940-х років із польською армією. Мешкав у місті Преторія (ПАР), де й помер 1980.
Чимало українців побувало в різних країнах А. в складі груп радянських фахівців — інженерів, лікарів, геологів, а також як військові консультанти, зокрема в Сомалі, Алжирі, Анґолі, Мозамбіку, Ефіопії та ін. У Єгипті українські спеціалісти будували Асуанський гідроенергетичний комплекс, Гелуанський металургійний та коксохімічний комбінати, Александрійську суднобудівну верф, у Тунісі — греблю на р. Кассаб, у Ґвінеї — комплекс для видобутку бокситів, у Зімбабве — електростанцію в м. Хараре. Як радянські дипломати в А. працювали: Є. Афанасенко — посол СРСР у Руанді (1966–72), Конґо (1972–78) та в Сан-Томе і Прінсіпі (за сумісництвом); М. Бандура — посол у Маврикії (1973–76); Д. Білоколос — посол у Замбії та за сумісництвом у Ботсвані (1970–76); М. Білоус — посол в Екваторіальній Ґвінеї (1977–80); Д. Дігтяр — посол у Ґвінеї (1962–64); Ф. Доля — посол у Ніґерії (1961–64); В. Кізиченко — посол у Тунісі у 1980-х роках; І. Мельник — посол у Малі (1962–65) та Камеруні (1968– 72); Б. Мірошниченко — посол у Кенії (1973–83); Є. Мусійко — посол в Уґанді (1976–79) та Судані у 1980-х роках; Л. Паламарчук — посол у Марокко (1965– 72); В. Сафрончук — посол у Ґані (1967–71); С. Сліпченко — посол у Замбії (1965–70) і Танзанії (1977–80); П. Слюсаренко — посол у Тоґо (1970–78); Д. Солод — посол у Єгипті (1953–56) та Ґвінеї (1959–62); М. Ситенко — посол у Ґані (1959–62); В. Таратута — посол в Алжирі у 1980-х роках; К. Фомиченко — посол у Ефіопії (1958–62).
У вищих навчальних закладах, технікумах та фахових училищах України здобули освіту тисячі громадян із багатьох африканських країн. Чимало з них взяли шлюб з українськими дівчатами. А. зайняла певне місце в історичних, економічних, географічних, природознавчих та ін. дослідженнях українських учених. Серед африканістів-дослідників та авторів праць про А. — Д. Філіпенко, Р. Міхньов, А. Озадовський, В. Гура, М. Несук, В. Плачинда, В. Чумак та ін. Першим з українських співаків у А. виступав І. Алчевський (1912, Алжир), у 1996 в ПАР гастролював І. Пономаренко. Після відновлення 1991 незалежності України почали налагоджуватись її прямі й різнобічні відносини з африканськими країнами; в деяких із цих країн відкрились українські посольства. У Києві діють посольства Алжиру, Єгипту, Лівії, ПАР і Тунісу (1994). Невелика кількість осіб з України прибула на заробітки на початку 1990-х років у деякі країни А., зокрема в ПАР, Мозамбік та ін.
