Колонізація

КОЛОНІЗА́ЦІЯ — процес заселе­н­ня та освоє­н­ня нових територій. Роз­різняють К. внутр. (заселе­н­ня і госп. освоє­н­ня віль­них земель у ме­жах влас. держави) та зовн. (ство­ре­н­ня по­­селень, пере­важно с.-г., за її ме­­жами). У деяких краї­нах внутр. К. за­стосовували для нейтралізації політ. активності нац. меншин, а зовн. К. іно­ді су­проводжувалася під­коре­н­ням або знище­н­ням місц. населе­н­ня. Залежно від наявності місц. насел. і приналежності (або не­приналежності) тер. певній краї­ні К. проходить у формах мирного заселе­н­ня або насильниц. завоюва­н­ня. Під­коре­н­ня держа­ви, су­спільства, тер., встановле­н­ня своїх порядків поселенцями ще не означає повної К. Складнішим явищем є культурна й психол. (духовна) К. людей. Мирне освоє­н­ня тер. здійснюють пред­­ставники одного або декількох етносів. Як правило, пере­селен­ці осідають компактно, одноетніч. общинами — колоніями. Завдяки цьому мі­гранти тривалий час зберігають культуру, мову, традиції та звичаї свого материн. етносу. Проте нові соц.-екон., госп., природні умови при­зводять до певної транс­формації культури. На зміни в культурі впливають також контакти з місц. насел. і пере­селенцями ін. етніч. походже­н­ня.

Першими колоністами на укр. землях стали греки, які у ході Великої давньогрец. колонізації (2-а пол. 7 ст. до н. е. — 1-а чв. 5 ст. до н. е.) заснували поселе­н­ня у Пн. Причорноморʼї. К., що велася виключно мирним шляхом (греки освоювали неза­ймані осілим місц. насел. узбереж­жя морів і лиманів), охо­пила Нижнє Подністровʼя (Ніко­ній, Тіра) та Побуж­жя (Березань, Ольвія), Зх. (Херсонес Таврійсь­кий) і Сх. (Пантикапей, Німфей, Феодосія, Мірмекій, Тіритака) Крим, Таман. п-ів. При цьому по­­ліси не залежали від своїх метрополій, від­носини між ними базувалися на договір. засадах. У 13–15 ст. із метою пошире­н­ня торгівлі ґенуез. купці заснували у Пн. Причорноморʼї низку влас. колоній, серед яких — Кафа (нині м. Феодосія), Чембало (Балаклава), Солдайя (Судак), Боспоро (Керч). Із занепадом Київ. Русі у 13 ст. роз­почалася К. її земель сусід. державами. За доби Великого князівства Литовського колоністи оселялися пере­важно у містах, за­ймалися ремеслами й торгівлею, отриму­вали значні привілеї від магістра­тів але, за­звичай, мирно спів­існували з місц. населе­н­ням. Зовсім ін., насильниц. характер мала польс. К., у результаті якої укр. землі пере­бували під нац. (ополяче­н­ня), реліг. (окатоличен­ня) та соц. (закріпаче­н­ня) гнітом. Виникла за­гроза зникне­н­ня україн­ців як окремої етніч. спільноти. Польс. закони за­охочували зміну віро­сповіда­н­ня, надаючи пред­ставникам укр. шляхет. родів, які при­ймали католицизм, рівні із польс. шля­хтою права. Серед міського насел. активно вели мовну й куль­турну асиміляцію; Маґдебур. правом користувалися майже виключно поляки та німці, а українців обмежено в правах са­моврядува­н­ня; погіршувалося становище селян. Не­зважаючи на деякі позитивні наслідки, польс. К. із часом спричинила гострий реліг., соц.-екон. та етніч. конфлікт, вищим проявом якого стала Визв. війна під про­водом Б. Хмельницького, що роз­поча­лася 1648.

Своєрідністю від­зна­чалися вірм. колонії — консолідовані нац.-реліг. громади вір­мен, які проживали у міських кварталах (деякі донині мають назви Вірменських) або окремих селах, за­ймалися торгівлею, часто користувалися самоврядува­н­ням, а інколи — судовою автономією. Перша вірм. колонія сформувалася у Києві (згадка про неї у Києво-Печер. патерику датов. 1080–90-ми рр.), у 13–17 ст. — у Львові, Луцьку, Ка­­мʼянці (нині Камʼянець-Поділь­ський), Бережанах (нині Терноп. обл.), Станіславі (нині Івано-Франківськ) та ін. У 1648–50 за наказом Б. Хмельницького створ. грец. колонію у Ніжині (нині Чер­ніг. обл.). Після низки рос.-турец. війн, ліквідації Запороз. Січі (1775) і Крим. ханства (1783) усі пд.-укр. землі уві­йшли до складу Рос. імперії. Для пришвидше­н­ня їхнього освоє­н­ня Катерина II видала укази, у яких закликала жи­­телів європ. країн пере­селятися у цю місцевість, обіцяючи їм різноманітні пільги (земел. наділи на вигідних умовах, грош. допомогу), збереже­н­ня свободи віро­сповіда­н­ня, самоврядува­н­ня тощо. Таким чином у 18 ст. виникли колонії хорватів, валахів і сербів у межах сучас. Дні­проп. обл. (Нова Сербія, Словʼя­но­сербія, Словʼяносерб. пов. Катеринослав. губ.), німців — на Херсонщині, болгар, ново­прибулих греків і турків — у Криму. До поч. 20 ст. поширилася мережа нім. колоній у Пд. Україні (за 100 р. вони пере­творили дикі степи у прибутк. с.-г. економії). Так, 1915 у Херсон. губ. їх було 182, Таврій. — 329, Катерино­слав. — 233. На Волині у той час компактно проживали чехи (за­ймалися вирощува­н­ням хмелю і пивоварі­н­ням), у р-ні Коростеня та Коростишева (нині обидва — Житомир. обл.) — італійці (налагодили видобуток граніту).

Невеликі поселе­н­ня австр., франц., британ., бельг. та ін. ро­­бітників і службовців колоністського типу існували побл. гірни­чодобув., металург., маш.-буд. під­приємств Донбасу. Нечисельні, однак із високим рівнем тех. ос­віти насел., вони ві­діграли важ­ливу роль в індустріалізації краю. Після рев. подій 1917 більшість колоністів виїхала за кордон. На укр. землях, які у між­воєн. період знаходилися у складі Польщі (Галичина та Волинь) і Румунії (Пн. Буковина та Бес­сарабія), влада практикувала К. для денаціоналізації укр. населе­н­ня. Колоністам надавали найродючіші землі за рахунок місц. україн­ців, виплачували вигідні кредити. За обчисле­н­нями В. Кубі­йовича, станом на 1 вересня 1939 у Галичині проживало 73 200 польс. колоністів. Не­значні коло­нізац. рухи мали місце у 1920-х pp. і в УСРР, зокрема пере­селе­н­ня кількох десятків узбеків на по­стійне прожива­н­ня у Генічес. р-н на Херсонщині з метою вирощува­н­ня бавовни та бл. 2-х тис. канад. українців на Одещину. Остан­ні створили 17 зразк. с.-г. комун, однак у період колективізації більшість із них ре­емігру­вала до Канади, інші були ре­пресовані. Після 2-ї світової війни в обезлюднілий внаслідок депор­тації крим. татар Крим пере­селено значну кількість жителів Моск., Тамбов. і Липец. обл. РФ. Багато українців вимушено поки­нули рідні землі в ході Акції «Вісла» та післявоєн. депортацій.

У свій час і царський уряд, і рад. керівництво з різних причин нама­галися викори­стати українців як знач. людський резерв для освоє­н­ня захоплених або від­во­йованих територій. На­прикін­ці 18 ст. царський уряд для зміц­не­н­ня оборони пд. кордонів пе­рейменував рештки ліквідов. Ка­­териною II запороз. козацтва у чорномор. козацтво і пере­селив його на Кубань (за пере­писом 1926 ви­знали себе українцями 47,1 % мешканців). Окрім адм. тиску, він використовував і методи екон. стимулюва­н­ня (реформа П. Столипіна), за­охочую­чи масові пере­селе­н­ня. Так сфор­мувалися регіони компакт. поселе­н­ня українців на колонізов. тер. поза межами етніч. кордонів: Зелений Клин, Сірий Клин, Кубань (Малиновий Клин), Жов­тий Клин (Надволжя). Своєрід. К. були ініці­йов. рад. керівництвом масові пере­селе­н­ня людей у СРСР з метою соц.-екон. роз­витку від­­далених регіонів, у яких українцям від­водили особл. роль, — кампанії з освоє­н­ня цілини у Ка­зах­стані, Поволжі, Сибіру, на Ура­лі, побудова Брат. ГЕС і Бай­кало-Амур. магістралі, освоє­н­ня нафто-газових родовищ у Тюмен. обл. (усі — РФ) тощо. Укр. пере­селенці від кін. 19 ст. ві­ді­гравали помітну роль в аграр. К. незайнятих земель у США, Канаді, Арґентині, Бразилії, де вони також заснували низку поселень, мешканці яких і донині частково зберігають укр. ідентичність.

Завантажити статтю