Колонізація
КОЛОНІЗА́ЦІЯ — процес заселення та освоєння нових територій. Розрізняють К. внутрішню (заселення і господарське освоєння вільних земель у межах власної держави) та зовнішню (створення поселень, переважно сільськогосподарських, за її межами). У деяких країнах внутрішню К. застосовували для нейтралізації політичної активності національних меншин, а зовнішню К. іноді супроводжувалася підкоренням або знищенням місцевого населення. Залежно від наявності місцевого населення і приналежності (або неприналежності) території певній країні К. проходить у формах мирного заселення або насильницького завоювання. Підкорення держави, суспільства, території, встановлення своїх порядків поселенцями ще не означає повної К. Складнішим явищем є культурна й психологічна (духовна) К. людей. Мирне освоєння території здійснюють представники одного або декількох етносів. Як правило, переселенці осідають компактно, одноетнічними общинами — колоніями. Завдяки цьому мігранти тривалий час зберігають культуру, мову, традиції та звичаї свого материнського етносу. Проте нові соціально-економічні, господарські, природні умови призводять до певної трансформації культури. На зміни в культурі впливають також контакти з місцевим населенням і переселенцями інших етнічних походження.
Першими колоністами на українських землях стали греки, які у ході Великої давньогрецької колонізації (2-а половина 7 ст. до н. е. — 1-а чверть 5 ст. до н. е.) заснували поселення у Північному Причорноморʼї. К., що велася виключно мирним шляхом (греки освоювали незаймані осілим місцевим населенням узбережжя морів і лиманів), охопила Нижнє Подністровʼя (Ніконій, Тіра) та Побужжя (Березань, Ольвія), Західний (Херсонес Таврійський) і Східний (Пантикапей, Німфей, Феодосія, Мірмекій, Тіритака) Крим, Таманський півострів. При цьому поліси не залежали від своїх метрополій, відносини між ними базувалися на договірних засадах. У 13–15 ст. із метою поширення торгівлі ґенуезькі купці заснували у Північному Причорноморʼї низку власних колоній, серед яких — Кафа (нині м. Феодосія), Чембало (Балаклава), Солдайя (Судак), Боспоро (Керч). Із занепадом Київської Русі у 13 ст. розпочалася К. її земель сусідніми державами. За доби Великого князівства Литовського колоністи оселялися переважно у містах, займалися ремеслами й торгівлею, отримували значні привілеї від магістратів але, зазвичай, мирно співіснували з місцевим населенням. Зовсім іншого, насильницького характеру мала польська К., у результаті якої українські землі перебували під національним (ополячення), релігійним (окатоличення) та соціальним (закріпачення) гнітом. Виникла загроза зникнення українців як окремої етнічної спільноти. Польські закони заохочували зміну віросповідання, надаючи представникам українських шляхетських родів, які приймали католицизм, рівні із польською шляхтою права. Серед міського населення активно вели мовну й культурну асиміляцію; Маґдебурзьким правом користувалися майже виключно поляки та німці, а українців обмежено в правах самоврядування; погіршувалося становище селян. Незважаючи на деякі позитивні наслідки, польська К. із часом спричинила гострий релігійний, соціально-економічний та етнічний конфлікт, вищим проявом якого стала Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, що розпочалася 1648.
Своєрідністю відзначалися вірменські колонії — консолідовані національно-релігійні громади вірмен, які проживали у міських кварталах (деякі донині мають назви Вірменських) або окремих селах, займалися торгівлею, часто користувалися самоврядуванням, а інколи — судовою автономією. Перша вірменська колонія сформувалася у Києві (згадка про неї у Києво-Печерському патерику датована 1080–90-ми роками), у 13–17 ст. — у Львові, Луцьку, Камʼянці (нині Камʼянець-Подільський), Бережанах (нині Тернопільська обл.), Станіславі (нині Івано-Франківськ) та ін. У 1648–50 за наказом Б. Хмельницького створено грецьку колонію у Ніжині (нині Чернігівська обл.). Після низки російсько-турецьких війн, ліквідації Запорізької Січі (1775) і Кримського ханства (1783) усі південноукраїнські землі увійшли до складу Російської імперії. Для пришвидшення їхнього освоєння Катерина II видала укази, у яких закликала жителів європейських країн переселятися у цю місцевість, обіцяючи їм різноманітні пільги (земельні наділи на вигідних умовах, грошову допомогу), збереження свободи віросповідання, самоврядування тощо. Таким чином у 18 ст. виникли колонії хорватів, валахів і сербів у межах сучасної Дніпропетровської обл. (Нова Сербія, Словʼяносербія, Словʼяносербський повіт Катеринославської губ.), німців — на Херсонщині, болгар, новоприбулих греків і турків — у Криму. До початку 20 ст. поширилася мережа німецьких колоній у Південній Україні (за 100 років вони перетворили дикі степи у прибуткові сільськогосподарські економії). Так, 1915 у Херсонській губ. їх було 182, Таврійській — 329, Катеринославській — 233. На Волині у той час компактно проживали чехи (займалися вирощуванням хмелю і пивоварінням), у районі Коростеня та Коростишева (нині обидва — Житомирська обл.) — італійці (налагодили видобуток граніту).
Невеликі поселення австрійських, французьких, британських, бельгійських та інших робітників і службовців колоністського типу існували поблизу гірничодобувних, металургійних, машинобудівних підприємств Донбасу. Нечисельні, однак із високим рівнем технічної освіти населення, вони відіграли важливу роль в індустріалізації краю. Після революційних подій 1917 більшість колоністів виїхала за кордон. На українських землях, які у міжвоєнний період знаходилися у складі Польщі (Галичина та Волинь) і Румунії (Північна Буковина та Бессарабія), влада практикувала К. для денаціоналізації українського населення. Колоністам надавали найродючіші землі за рахунок місцевих українців, виплачували вигідні кредити. За обчисленнями В. Кубійовича, станом на 1 вересня 1939 у Галичині проживало 73 200 польських колоністів. Незначні колонізаційні рухи мали місце у 1920-х роках і в УСРР, зокрема переселення кількох десятків узбеків на постійне проживання у Генічеський район на Херсонщині з метою вирощування бавовни та близько 2-х тисяч канадських українців на Одещину. Останні створили 17 зразкових сільськогосподарських комун, однак у період колективізації більшість із них реемігрувала до Канади, інші були репресовані. Після 2-ї світової війни в обезлюднілий внаслідок депортації кримських татар Крим переселено значну кількість жителів Московської, Тамбовської і Липецької обл. Російської Федерації. Багато українців вимушено покинули рідні землі в ході Акції «Вісла» та післявоєнних депортацій.
У свій час і царський уряд, і радянське керівництво з різних причин намагалися використати українців як значний людський резерв для освоєння захоплених або відвойованих територій. Наприкінці 18 ст. царський уряд для зміцнення оборони південних кордонів перейменував рештки ліквідованого Катериною II запорозького козацтва у чорноморське козацтво і переселив його на Кубань (за переписом 1926 визнали себе українцями 47,1 % мешканців). Окрім адміністративного тиску, він використовував і методи економічного стимулювання (реформа П. Столипіна), заохочуючи масові переселення. Так сформувалися регіони компактного поселення українців на колонізованих територіях поза межами етнічних кордонів: Зелений Клин, Сірий Клин, Кубань (Малиновий Клин), Жовтий Клин (Надволжя). Своєрідні колонізації були ініційовані радянським керівництвом масові переселення людей у СРСР з метою соціально-економічного розвитку віддалених регіонів, у яких українцям відводили особливу роль, — кампанії з освоєння цілини у Казахстані, Поволжі, Сибіру, на Уралі, побудова Братської ГЕС і Байкало-Амурської магістралі, освоєння нафто-газових родовищ у Тюменській області (усі — РФ) тощо. Українські переселенці від кінця 19 ст. відігравали помітну роль в аграрній колонізації незайнятих земель у США, Канаді, Арґентині, Бразилії, де вони також заснували низку поселень, мешканці яких і донині частково зберігають українську ідентичність.
