«КОЗА́К МАМА́Й» — народна картина. Була над­звичайно поширена та популярна в українського народу. «Мамаїв» малювали на стінах, дверях, вікон­ницях, лутках, скринях, вуликах, посуді, полотні, дереві, папері. Збереглося близько ста подібних творів 18 — 1-ї половини 19 столі­т­тя; найдавніший датують початком 18 столі­т­тя, проте чимало дослідників вважають, що існували вони і в 17 століт­ті; картин 20–21 століть — сотні. У них збережено пластичний канон, який полягає в тому, що козак сидить на землі, пі­дібгавши ноги «по-східному» («по-турецьки») у степу під дубом, на гілках якого роз­вішано (або лежить поряд) амуніцію, — рушницю, шаблю, лук, стріли, пістоль, порохівницю, сумку, посуд; палить «люльку-бурульку» та грає на «бандурі подорожній» (чи кобзі); за­звичай, одягнений у жупан або кожух, сорочку, шаровари, чоботи-сапʼянці; позаду — баский кінь, привʼязаний до списа, за­стромленого у землю. Є картини, на яких козак не грає на бандурі, а тримає руки на грудях у характерному жесті. Композицію творів побудовано на основі колових та овальних ритмів ліній і плям. Видатний дослідник «мамаїв» П. Білецький вважав, що дуб уособлює силу козацтва, кінь — волю, зброя — готовність до боротьби, люлька — самотність, бандура — мрії та сподіва­н­ня. Прі­звища більшості авторів давніх «мамаїв» неві­домі, як і точний час написа­н­ня картин. Часто митці копіювали старі зразки, взявши їх за основу, вносили нові деталі, що зближує картини на зразок «К. М.» із класичним іконописом.

Серед митців 18 столі­т­тя, які дотримувалися традицій і канонів народного малярства, — Г. Маляренко (учень Києво-Лавр. іконописної школи) та Т. Калинський (професійний майстер), у 1-й половині — середній 19 столі­т­тя — козак П. Рибка, прапорщик Брашиванов, етно­граф Д.-П. де ля Фліз. Tвори на зразок «К. М.» стали візитівкою української культури, символом її національної непо­вторності. Подібного сюжету немає у мистецтві сусідніх народів. Ще у 19 століт­ті ці картини мали над­звичайно пошире­н­ня серед усіх верств українського су­спільства, причому їх можна було побачити у простих селянських хатах та роз­кішних дворянських садибах. Геть­ман П. Скоропадський, згадуючи свої дитячі роки, проведені в с. Тростянець (нині Ічнянського р-ну Чернігівської обл.) писав: «В домі всюди висіли старі порт­рети геть­манів та різноманітних політичних і культурних діячів України, було кілька старовин­них зображень “Мамая”». Їхні сусіди Тарновські, які володіли Качанівкою, та Ґалаґани у Сокиринцях також зберігали по кілька таких картин. Феноменальна популярність цих творів на всій етнічній території України (особливо на землях Геть­манщини, Запорож­жя, а також Прав­обережній Київщині та Черкащині), зокрема і в поселенців Дону, Кубані, Сибіру і Далекого Сходу, вказує на закодовану важливу для української душі інформацію, що пере­дають з поколі­н­ня в поколі­н­ня, ви­значаючи засадничі риси національного характеру. До образу козака з бандурою (Мамая) зверталися Т. Шевченко, І. Рєпін, Г. Нарбут, О. Сластіон, А. Ждаха, Д. Бурлюк, І.-В. Задорожний; його ви­вчали І. Франко, О. Лазаревський, Д.-П. де ля Фліз, П. Куліш, Д. Яворницький, Д. Щербаківський, П. Жолтовський, Л. Махновець, П. Білецький, О. Найден та ін.

На картинах трапляються прі­звища козацьких ватажків — Максим Залізняк, Семен Палій, Нечай, кошовий Харко, Сава Чалий; набагато частіше це імʼя ви­ступає як збірне, характерно-типове: Іван Васильович Кутовий, Гордій Велегура, козак Бардадим, козак Шарпило, древній запорожець, козак Боняк, Хома. Ще частіше козак без­імен­ний — запорожець, кримський запорожець, запорозький кошовий, козак — душа правдивая, козак-сіромаха. На багатьох картинах є віршовані написи, часто значні за обсягом, у яких козак звертається до глядача або роз­думує над жи­т­тям. У них сер­йозні мотиви химерним чином по­єд­нано з гумором, а то й самоіронією, сут­тєво доповнють образ. Під­писи під картинами часто пере­гукуються з монологом козака з вертепних ви­став (народний ляльковий театр), які пародіюють написи на козацьких ктиторських порт­ретах («Хоч ти на мене дивишся, та не від­гадаєш, від­кіль родом і як зовуть нічичирк не скажеш»). У «Каталозі» (1898) колекції українського мецената 19 столі­т­тя В. Тарновського 6 картин на­звано «К. М.», хоча вони належать до трьох композиційних типів, а на одній з них козака на­звано Хома («А імʼя мені — Хома...»). На­прикінці 19 столі­т­тя назва «К. М.» стала загально­вживаною стосовно картин із зображе­н­ням козака з бандурою. Ві­домо всього кілька творів, на яких козака на­звано «Мамай» (період гайдамач­чини, 2-а пол. 18 ст.); події від­буваються в лісі, біля козака-бандуриста змальовано його товаришів, які готують на вогнищі їжу, сушать одяг, пʼють горілку та чинять суд і роз­праву над недругами.

Слово «мамай» могло бути прі­звищем козака, хоча його вживали у загальних значе­н­нях: кочівна людність у степах; камін­на статуя (баба) в степу; згодом — як синонім до «козак», «запорожець», «гайдамака», «роз­бишака», «волоцюга». У народі «мамаєм» могли називати будь-якого козака. Утім існували реальні особи, які за часів козач­чини (і раніше) мали прі­звище Мамай. Насамперед згадується золотоординський полководець Мамай, військо якого роз­бито під час Куликовської битви 1380. Його нащадки отримали зва­н­ня князів Глинських (від міста Глина, або Глинськ, на Сулі, по­близу Ромен). На­прикінці 15 столі­т­тя князь Бог­дан Федорович Глинський-Мамай, будучи старо­стою Черкаським, брав участь у формуван­ні перших козацьких формувань і 1493 здобув турецьку фортецю Очаків, що прославило його прі­звище в Європі. Саме тоді слово «мамай» тісно пере­плелося із поня­т­тям «козак». Багато реальних Мамаїв злилися в один образ, пере­творившись на Мамая міфічного, невмирущого. Легендарний Мамай уподібнився християнським святим, справжнє життя яких роз­почалося після фізичної смерті, що стала якісним пере­ходом до життя вічного. Прі­звище Мамай зафіксовано у багатьох топонімах, поширених пере­важно від Холодного Яру до Пів­ден­ного Бугу (територія Черкащини, Кірово­градщини, Миколаївщини). Ві­домі річка Мамай-Сурка (ліва притока Дні­пра), городище Мамай-Сурка по­близу річки Білозірка на Мамаєвій горі (Кучугурське городище), на березі Каховського моря по­близу с. Велика Знамʼянка Камʼянсько-Дні­провського ра­йону Запорізької області. Учені вважають, що це городище було ставкою еміра Мамая. З правого боку Дні­пра є ріка Мамайка (притока ріки Інгул), яка протікає Кірово­градщиною, де роз­ташовано Мамаїв Яр та одно­ймен­на залізнична станція (по­близу с. Цибулеве Знамʼянського р-ну Кірово­градської обл.). На Пів­ден­ному Бузі є скелястий Мамаїв острів (у ра­йоні с. Мігія, пів­ден­ніше м. Первомайськ), поряд із яким був центр однієї із най­впливовіших на Січі Буго-Гардинської паланки. У Холодному Яру ріс старовин­ний Мамаїв дуб, біля якого, за легендами, збиралися козаки і закопували скарби.

Донині дис­кутують стосовно походже­н­ня композиційного канону картини. Сидяча поза козака (зі схрещеними ногами) має аналоги в мистецтві народів Пів­ден­ної, Східної і Центральної Азії (Туреч­чина, Іран, Монголія, Тибет, Індія, Японія), котрі сповід­ують іслам, буд­дизм та індуїзм. На нашу ж думку, ця композиція не запозичена, а має місцевого (авто­хтон­не) походже­н­ня. Образ козака Мамая є узагальненим пластичним символом української історії; в ньому проявилася всенародна любов українців до козацтва та виняткової ролі, яку воно ві­діграло в історії та культурі України. У цьому образі від­булася народна канонізація козацтва: картини із зображе­н­ням козака-бандуриста висіли в помешка­н­нях на найпочеснішому місці, нерідко поруч з іконами. Як влучно сформулював П. Білецький: «Козакам-мамаям не вклонялися і не молилися як іконам, але їх шанували як своєрідні памʼятники героїчним часам козацтва».