Католицька церква

КАТОЛИ́ЦЬКА ЦЕ́РКВА — християнська релігійна спільнота. Обʼ­єд­нує зх. християнство (крім церков, що по­стали в результаті Реформації), тобто Латин. патріархат (Римо-католицьку Церкву), а також сх. унійні та ін. локал. церкви, які ви­знають верховенство єпис­копа Риму (Папи), пере­бувають у каноніч. спілкуван­ні з ним та дотримуються єд­ності у справах віри й церк. дисципліни. Термін «католицька» вживають для означе­н­ня одного з найголовніших атрибутів Церкви (крім апостольства, єд­ності і святості) — повноти засобів спасі­н­ня, а також її пошире­н­ня по всій землі. До кін. 4 ст. християнство зберігало єд­ність, роз­виваючись в умовах політ., екон., сусп. і культ. цілісності Рим. імперії; формулюва­н­ня гол. засад його віровче­н­ня завершилося в 4–5 ст., а в 5–6 ст. у пере­бігу роз­ʼ­єд­на­н­ня зх. і сх. частин Рим. імперії та завоюва­н­ня зх. частини варвар. племенами стався його поділ на візантій. — сх. — і лат. — зх. — напрями, з притаман. для кожного з них особливостями теології, літургії, функціонува­н­ня церк. ін­ституцій, святобливості віруючих та ін. проявів реліг. життя. Церква, що ви­знавала патріарше зверх­ництво єпис­копа Риму і була повʼязана з лат. культурою й мовою, зберегла за собою назву «католицька». Від кін. 6 ст. лат. Церква провадила євангелізацію нових народів і племен по всій території Зх. і Центр. Європи. Духов. під­ґрунтям для цього слугували ідеї св. Авґустина (354–430), Бенедикта Нурсійського (бл. 480–547), Папи Григорія I Великого (590–604). Хреще­н­ня словʼян. племен тривало від 7 до 11 ст. Особливо активно воно від­бувалося в 2-й пол. 9 ст. завдяки діяльності папських посланців Кирила та Мефодія до Великоморав. князівства. Від 9 до 15 ст. здійснювалася християнізація угорців, скандинав. і балтій. народів. Разом із християнством новонавернені народи пере­ймали і реліг.-духовні традиції лат. Церкви, а також спадщину антич. культури. Роз­виток у них освіти, мистецтва і науки від­бувався за без­посеред. участі лат. духовенства. Керівним центром лат. Церкви була Церква в Римі — Апостол. Столиці — на чолі з її єпис­копом — Папою. Після проголоше­н­ня 1054 взаємної анафеми Кон­стантиноп. патріархом Михаїлом I Кируларієм і папським легатом Гумбертом Сільва-Кандідським стався остаточ. роз­рив єд­ності Сх. і Зх. Церков. Надалі за Зх. Церквою, яка зберегла канонічну єд­ність із Папою Римським, закріпилася назва К. Ц., а за Сх. — Православ. Церква (див. Православʼя). К. Ц. прийняла канони соборів 1-го тис. і від 1123 почала скликати власні, на яких ухвалювали найважливіші ріше­н­ня каноніч., дисциплінар. і доктринал. характеру. В 11 ст. Папа Григорій VII (1073–85) здійснив реформу, спрямов. на здобу­т­тя для себе і всіх на­ступ. Пап статусу глави не лише Церкви, а й усього християн. світу. Це спричинило опір із боку світських монархів. Проте Апостол. Столиці таки вдалося централізувати церк. упр. і створити багатонац. «республіку Християнську», яка організувала хрестові походи на захоплену арабами у 7–8 ст. Святу Землю (Палестину) і Піреней. п-ів. Від 1198 до 1303 спільноту К. Ц. обʼ­єд­нували лат. мова та обряд, канонічне право, схоластична культура, а також ви­зна­н­ня верховенства Папи та його провід­ної ролі в сусп. і політ. житті Заходу. В цей період при монастирях і кафедрал. соборах створювали школи, а від поч. 13 ст. — університети. Виникали нові спільноти монахів (чернечі ордени), які від­значалися особливо суворим аскетизмом (зокрема цистерціанців і картузіанців). Діяльність орденів францисканців і домініканців, а також створе­н­ня ін­ституту інквізиції й оголоше­н­ня хрестового походу проти єретиків (1208–44) сприяли подолан­ню неоманіхей. течій (катари, альбігойці) і рухів «євангел. бідності» (вальденси).

Взаємне від­чуже­н­ня Сх. і Зх. Церков не пере­шкоджало обміну офіц. делегаціями між Римом і окремими митрополіями Кон­стантиноп. патріархату, зокрема Київ., та шлюб. звʼязкам православ. князів із правителями катол. держав Європи. Монголо-татар. навала поклала край діяльності заснованої в Києві на поч. 12 ст. катол. місії. В 1-й пол. 14 ст. почалася роз­будова ієрархії К. Ц. на руських землях. 14 і 15 ст. стали початком кризи християн. універсалізму, яка спричинила, зокрема, рух за пере­будову Церкви за моде­л­лю парламент. держави й зачепила найважливішу ін­ституцію К. Ц. — папство. У результаті конфлікту між королів. владою Франції і Апостол. Престолом Папи опинилися в Авінь­йон. полоні (1305–77), а спроба одного з них повернутися до Риму при­звела до появи антипап — Великої схизми (1378–1417), яку подолано на Кон­стант. соборі (1414–18). У 1439 на Фер­раро-Флорент. соборі укладено унію з Грец. Церквою. Проте вона виявилася нетривалою — не­вдовзі візант. єпис­копи від­мовилися від своїх під­писів під нею. Попри це, ріше­н­ня цього собору заклали під­валини уній. руху і слугували взірцем для укладе­н­ня в майбутньому локал. уній, на основі яких створювалися нові сх. катол. Церкви, напр.: Берестей. (1596), Ужгород. (1646) церк. унії тощо. У 15 ст. папство втратило притаман­ну для нього політ. вагу в християн. світі й пере­творилося на одну з італ. держав. Потрапивши під вплив панівних для свого часу культ. та інтелектуал. течій, Папи почали ви­ступати в ролі світських правителів, а не духов. провід­ників, що при­звело до занепаду звичаїв як при їхньому дворі, так і в резиденціях ін. церк. до­стойників. Характер. рисами К. Ц. стали величезні багатства її ін­ституцій та зацікавленість духовенства у світських справах, особливо в службі монархам, надмірна кількість священиків і брак у них належної під­готовки. В остан. період середньовіч­чя в церк. життя привнесено потужну містичну складову. Нові можливості для місійної діяльності К. Ц. створили Великі гео­граф. від­кри­т­тя, разом із тим у цей же період і в Зх. Європі сталися події, які сер­йозно вплинули на подальшу долю всієї К. Ц. У 16 ст. в Європі по­став реформацій. рух, започатк. нові християн. Церкви. Поза сферою впливу К. Ц. опинилися значні тер. Німеч­чини, Швейцарія, скандинав. країни, Англія, Шотландія, Бранденбурґ, Прус­сія. Протестантизм здобув числен. прихильників також у Франції, Польщі, Чехії, Угорщині й Італії. Досить часто правителі держав за­проваджували у своїх країнах проте­стантизм як держ. релігію всупереч волі під­даних і жорстоко карали тих, хто чинив цьому опір. Віро­сповід­ний поділ зх. християнства спричинив реліг. війни в Німеч­чині і Франції.

Проте­стант. реформація стала сер­йозним викликом для К. Ц. і тим самим зумовила роз­виток у ній цілої низки кон­структив. змін — перш за все поверне­н­ня її священиків і монахів до релігійно-морал. способу життя. Особл. значе­н­ня для посиле­н­ня цих змін мав Тридент. собор (1545–47, 1551–52, 1562–63): на ньому уточнено катол. ро­зумі­н­ня правди віри, що під­давалася сумніву проте­стант. реформаторами, ви­дано важливі дисциплінарні декрети, зокрема про створе­н­ня духов. семінарій; душпастир. обовʼязки резиденцій єпис­копів і настоятелів; єпис­коп. візитації; укладе­н­ня шлюбів перед священиком і свідками. Під­даючи осуду помилки реформаторів, Папа й отці собору не називали імена тих, хто ці помилки проголошував, однак цей тактич. хід не дав їм змоги досягти головного — церк. єд­ність зх. християнства від­новити не вдалося. На клопота­н­ня Апостол. Столиці до світської влади ви­знати декрети Тридент. собору першою від­гукнулася і зробила це Польща, а потім Іспанія. Однак в ін. країнах ви­зна­н­ня від­бувалося лише після їхнього схвале­н­ня на провінцій. і єпархіал. синодах. Справу Собору і реформ продовжили: Папа Пій V (1566–72) видав рим. Катехизм (1566), Требник (1568) і Служебник (1570); Папа Григорій ХIII (1572–85) засновував нунціатури і наук. колегії, видав «Codex iuris canonici» (1580), за­провадив новий календар (1582); Папа Сикст V (1585–90) реформував колегію кардиналів (1586) та Рим. курію (1588). Реформуван­ню К. Ц. сприяло від­родже­н­ня чернецтва, насамперед у роман. країнах (Іспанії, Італії, Франції). Ще до склика­н­ня Тридент. собору зʼявилися нові спільноти монахів (театинів, капуцинів, барнабитів, сомасків, єзуїтів, боніфратрів), які зосереджувалися на актив. місій., просвіт., наук. і доброчин. діяльності. Собор дав поштовх для заснува­н­ня чол. і жін. орденів, гол. зав­да­н­ням яких було лікува­н­ня і до­гляд за хворими (каміліянці, лазаристи, шаритки, урсулинки). На викона­н­ня декрету Тридент. собору «Decretum de regularibus et monialibus» здійснено реорганізацію давніх орденів, зокрема цистерціанців, бенедиктинців, францисканців, кармелітів.

16–17 ст. були періодом роз­витку теол. наук. У душпастир. практиці увага зверталася на по­глибле­н­ня реліг. життя віруючих шляхом проведе­н­ня реколекцій (духов. бесід) і нар. місій. Важливим явищем у житті К. Ц. стала теол. дис­кусія про результативність доброчин­ності. Реформи сприяли появі в різних країнах Європи, Пд. Америки й Азії видатних церк. діячів, згодом вони були проголошені святими. Період між Тридент. собором і Вестфал. миром 1648 та Піреней. угодою 1659 вчені на­звали Контр­реформацією. Вестфал. мир 1648 під­твердив умови реліг. замире­н­ня в Авґсбурзі (1555) і від­хилив принцип «чия земля, того й віра». Катол. і проте­стант. держави взаємно ви­знали закон­ність існува­н­ня одні одних. Папа Інокентій Х (1644–55) без­результатно протестував проти таких дій, вбачаючи в цьому поразку К. Ц. на значних тер. Європи і в колоніях Англії та Нідерландів. Однак у європ. політиці на­стала епоха «інтересів держави», а не Церкви. Правителі країн, зокрема із катол. насел., керувалися винятково екон. й політ. інтересами нац. держав, а не протестами чи на­становами Пап. У цей період Папи під­тримували Габсбурґів, сподіваючись, що таким чином збережуть католицизм у Німеч­чині, однак правителі країн не зважали на папські інтереси в європ. політиці. Після того, як 1701 бранденбур. електор Фрідріх III Гогенцол­лерн зі згоди герман. імператора Леопольда I Габсбурґа посів королів. трон Прус­сії (з імʼям Фрідріх I), вплив К. Ц. звузився до тер. Італії, Франції, Канади, Іспанії й Португалії з колоніями, пд. Гол­ландії, земель, успадк. Австрією, пд.-зх. Німеч­чини та Польщі. Зі зміцне­н­ням абсолютизму в Іспанії, Франції, Австрії, а також у всіх нім. державах їхні правителі дедалі більше практикували цезаропапізм (зосередже­н­ня у своїх руках і світської, і духов. влади). Конкуруючи між собою за першість у Європі, правителі створювали династичні блоки (Габсбурґів, Бурбонів) і втягували у свою боротьбу папство, намагаючись вплинути на вибір глави К. Ц. у вигідному для себе напрямі. Для цього вони використовували право вето на конклаві (каноніч. ін­ститут із обра­н­ня Папи). Цим правом скори­сталися 1644 і 1730 Іспанія, 1650, 1670 і 1758 — Франція, а 1721 і 1903 — Австрія. Церк. справи в цей період складалися в кожній країні по-різному, проте спільною виявилася тенденція до під­порядкува­н­ня місц. Церкви світській владі з одночас. унезалежне­н­ням її від Апостол. Столиці. Прагне­н­ня світської влади збіглися з прагне­н­нями церк. ієрархів отримати для своїх Церков широку автономію. Проявом цих тенденцій у Франції було гал­ліканство, у Німеч­чині — феброніанство, в Австрії — йозефизм. Подібними були дії правителів роман. і бурбон. країн (Португалія, Франція, Іспанія, Королівство обох Сицилій), які 1773 наполягли на ліквідації ордену єзуїтів. Світські абсолютист. монархії обмежували діяльність чернечих орденів і втручалися в їхнє внутр. життя: ліквідовували монастирі, ускладнювали контакти з Апостол. Столицею та її керівними органами, що пере­бували за межами держави, забороняли створе­н­ня нових чернечих спільнот. Попри це, пере­лік спільнот монахів К. Ц. у цей час поповнився багатьма новими на­звами (маріани, пасіоністи, редемптористи, трапісти).

В ході Франц. революції кін. 18 ст. К. Ц. у Франції за­знала пере­слідувань і руйнува­н­ня ієрархії. Гоні­н­ня досягли Апостол. Столиці й особисто Папи Пія VI (1775–99). Франц. імператор Наполеон I Бонапарт по-своєму облаштовував діяльність К. Ц. у Франції й нею заво­йов. чи їй під­порядк. країнах (Бельгії, Гол­ландії, Італії, Швейцарії, Іспанії, Варшав. герцогстві). Від­голоски цих подій при­звели до секуляризації і руйнува­н­ня організац. структур Церкви також у Німеч­чині. Після заверше­н­ня війни європ. держав із наполеонів. Францією від­повід­но до рішень Віден. кон­гресу 1814–15 було від­новлено Церк. державу, а в Німеч­чині ви­знано громадян. і політ. рівноправність християн різних віро­сповідань. 1814 Папа Пій VII (1800–23) від­новив діяльність ордену єзуїтів і скликав Кон­грес у над­звич. справах Церкви, остан­ній дав поштовх налагоджен­ню політ.-церк. контактів із урядами багатьох держав. 1815–48 під час Ре­ставрації в Зх. Європі здійснено спробу реалізувати середньовічну модель спів­праці «вівтаря з троном». Держави почали проводити політику під­порядкува­н­ня собі Церкви, а папство її під­тримало, вбачаючи в цьому пере­шкоду рев. і антицерк. ідеям. Консе­рвативні на­строї цього періоду поділяли багато видатних католиків і всі понтифіки включно з Пієм IХ (1846–78). Це зміцнило морал. авторитет Пап, збільшило повагу до Апостол. Столиці як центру К. Ц.

У 19 ст. Європа залишалася осередком католицизму; межі його пошире­н­ня на сх. і пн. ви­значали давні кордони Речі Посполитої, а на Балканах — володі­н­ня Ав­стрій. імперії. 1815 в Європі нараховувалося 100 млн католиків, серед них бл. 13 млн (римо-католиків і греко-католиків) на колиш. польс. землях (у кордонах до 1-го поділу Польщі 1772); після 1815 міль­йони католиків опинилися на теренах православ. Рос. імперії. Церк. політика Пап періоду Ре­ставрації спрямов. на упорядкува­н­ня юрид.-організац. справ локал. Церков, обмеже­н­ня надмірного втруча­н­ня з боку держав у їхні справи та забезпече­н­ня правової охорони католиків у країнах, де вони були в меншості. Цьому слугувала роз­почата Пієм VII політика конкордатів (укла­да­н­ня угод із урядами різних держав щодо правового регулюва­н­ня становища й діяльності на під­порядк. їм тер. К. Ц., її прав і привілеїв). Нею були охоплені країни Зх. Європи (зокрема проте­стант. Прус­сія), православна Росія (1847), країни Лат. Америки, Азії, Близько Сходу. Зро­ста­н­ня авторитету папства також повʼязано із виникне­н­ням катол. лібералізму у Франції, Італії та Німеч­чині (тут католики ви­йшли пере­можцями у суперечці щодо змішаних шлюбів). Характер. рисою цього періоду було зацікавле­н­ня світських осіб церк. справами, їхня участь у роз­витку катол. преси, науки й культури. Від серед. 19 ст. до 1-ї світової війни К. Ц. посилила централізацію свого упр., активізувала діяльність, спрямовану на роз­вʼяза­н­ня про­блем, що виникли в процесі індустріалізації су­спільства і роз­витку новіт. культури. Найважливішими подіями в цей період були оголоше­н­ня 1858 догмату про непорочне зача­т­тя Божої Матері, а також 1-й Ватикан. собор (1879–80), який ухвалив догмат про непомильність Папи у пита­н­нях віри і моралі. Від­бувався швидкий роз­виток катол. чернечого життя, по­стали сотні нових орденів (з них до найві­доміших належать салезіанці, кларетини, вербісти, альбертини, служебниці, йосифатки). Обʼ­єд­навчі процеси в Італії за від­сутності в Церк. держави військ. під­тримки з боку Франції (оста­н­ня за­знала поразки у франко-прус. війні 1870–71) при­звели восени 1870 до ліквідації Церк. держави і втрати Папою світської влади. 1871 Пій IХ від­кинув на­дані йому парламентом Італії т. зв. гарантовані права (суверен­ність і особисту недоторкан­ність) й оголосив себе «вʼязнем Ватикану». Створ. у багатьох державах нунціатури та папські делегатури пред­ставляли Папу перед урядами й місц. єпис­копатами. 1909 Пій Х (1903–14) рекомендував єпис­копам раз на 5 р. прибувати до Риму і звітувати про діяльність єпархії, тоді ж заснував ви­да­н­ня «Acta Apostolicae Sedis», 1910 реорганізував Рим. курію. 1929 статус К. Ц. у Римі вдалося врегулювати: 11 лютого на пере­говорах між Ватиканом та урядом Італії (Папу пред­ставляв кардинал П. Гаспар­рі, а короля Італії — премʼєр-міністр Б. Мус­соліні) було під­писано Латеран. угоди, згідно з якими на тер. Риму по­стала місто-держава Ватикан і від­новлена світська влада Папи.

Під час 2-ї світової війни, періоду проти­стоя­н­ня СРСР і США, бурхливих подій на тер. колиш. Югославії та в ін. гарячих зонах планети Апостол. Престол послідовно провадив незалежну, ди­станці­йов. від інтересів окремих держав і народів політику і цим здобув репутацію реліг. і морал. сили, яка чинить опір пере­слідува­н­ням за віро­сповід­ною, нац. і расовою ознаками, ви­ступає з мирними ініціативами в залагоджуван­ні зброй. конфліктів, надає допомогу насел., яке потерпіло від воєн і стихій. лих.

За усіх понтифікатів 20 ст. Ватикан не раз від­гукувався на найважливіші події в житті українського народу. Зокрема Папа Бенедикт ХV (1914–22) був ініціатором на­да­н­ня гуманітар. допомоги насел. України, яке потерпало від наслідків 1-ї світ. і громадян. воєн та екон. екс­периментів рад. влади, Пій ХI (1922–39) засудив політику держ. атеїзму, пере­слідува­н­ня Церкви та віруючих у СРСР, Пій ХII (1939–58) ви­ступив на захист УГКЦ, яку ліквідовано на Львівському соборі 1946, Іван ХХIII (1958–63), Павло VI (1963–78) та Іван-Павло II (1978–2005) намагалися врегулювати становище католиків в УРСР засобами дипломатії. 1989 із налагодже­н­ням офіц. від­носин Ватикану з СРСР від­булася легалізація діяльності УГКЦ. Процеси від­новле­н­ня структур К. Ц. і реліг. життя католиків в Україні активізувалися після роз­паду СРСР, проголоше­н­ня Україною незалежності і встановле­н­ня 1992 дипломатич. від­носин з Апостол. Столицею. 2001 від­бувся перший в історії візит Папи Римського Івана-Павла II до України.

Нині К. Ц. є найчислен­нішою християн. конфесією. На поч. 2003 в її складі було 13 патріархатів, 2 верхов. архі­єпис­копства, 520 митрополій, 78 архієпархій, 2131 єпархія, 49 територіал. прелатур, 12 територіал. абатств, 26 апостол. екзархатів, 35 військ. ординаріатів, 1 персонал. прелатура, 78 апостол. вікаріатів, 46 апостол. префектур, 7 апостол. адміністратур, 1 персонал. апостол. адміністратура, 11 церк. місій, 9 патріарших екзархатів, 3 архі­єпис­коп. екзархати, 112 єпис­коп. конференцій. На службі К. Ц. пере­бували понад 4,5 тис. єпис­копів, 405 тис. священиків, 55 тис. ченців, 801 тис. черниць, 126 тис. 365 світських місіонерів і 2 млн 641 тис. учителів основ віри.

На всіх континентах, окрім Європи, зберігається тенденція до зро­ста­н­ня чисельності католиків. 2004–05 їхня кількість зросла від 1 млрд 98 млн до 1 млрд 115 млн (це понад 17 % від заг. чисельності людства), половина з них мешкає в Пн. і Пд. Америках, понад 25 % — у європ. країнах, бл. 15 % — в Африці, решта — в Азії та Океанії. Духовенство К. Ц. станом на січень 2006 налічувало понад 406 тис. осіб, з яких бл. половини — вихідці з Європи, третина — з Амер. континентів, понад 20 % — пред­ставники народів Азії та Океанії. 19 квітня 2005 новим Папою Римським обрано кардинала Йозефа Ратцінґера, який узяв імʼя Бенедикт ХVI.

Католицька Церква в Україні. Християнство серед сх.-словʼян. племен поширювали місіонери різних Церков. У домонгол. часи місійна діяльність лат. Церкви на руських землях особл. успіхів не мала. 961 візит до Києва катол. єпис­копа Адальберта Маґдебурзького, який мав намір заснувати там єпархію, завершився невдачею через недоброзичливе ставле­н­ня до християнства київ. князя Святослава Ігоровича. 978 київ. князь Ярополк Святославич прийняв у Києві послів Папи Бенедикта VII, однак подальшого роз­витку ці контакти не набули. Для офіц. хреще­н­ня Київ. Русі київ. князь Володимир Святославич на­прикінці 980-х рр. обрав сх. обряд. Взаємне від­чуже­н­ня Сх. і Зх. Церков не пере­шкодило ні подальшому обміну офіц. делегаціями між Києвом і Римом, ні родичан­ню руських князів із правителями катол. держав Європи, хоча київ. князь Ярослав Мудрий і не дав до­зволу посланцеві Папи Бенедикта VIII єпис­копу Алексієві створити на Русі організац. структуру К. Ц. Лише на поч. 12 ст. у Києві засн. катол. місію. Спробам започаткувати на Русі лат. ієрархію, поновленим у 1-й пол. 13 ст. польс. ченцями-домініканцями, поклала край монголо-татар. навала.

Роз­будова Церкви лат. обряду на руських землях роз­почалася в 1-й пол. 14 ст. Були номіновані єпис­копи для Києва (1320), Пере­мишля (до 1353; нині Польща), Володимира (1358; нині Володимир-Волинський Волин. обл.), Львова (1359), Холма (1359; нині Польща), Камʼянця (після 1379; нині Камʼянець-Подільський Хмельн. обл.). 1367 по­стала перша на Русі лат. Галиц. митрополія (1412 пере­нес. до Львова).

Роз­виток на укр. землях К. Ц. (за пізнішою термінологією римо-катол.) посилився після їхнього входже­н­ня до складу Великого князівства Литовського. Бл. 1405 у Києві по­став катол. кафедрал. собор, збудований королем польс. і верхов. князем литов. Владиславом II Ягайлом; катол. храми зʼявилися у багатьох укр. містах. Особливо наполегливо поширювали католицизм на укр. землях польс. чернечі ордени. Одним із результатів укладе­н­ня Берестей. церк. унії 1596 стало виникне­н­ня унійної Церкви (пізніше ді­стала назву греко-катол.; див. Українська греко-католицька Церква). Після при­єд­на­н­ня частини прав­обереж. укр. земель унаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795) до Рос. імперії на Київщині, Волині та Поділ­лі мешкало бл. 240 тис. римо-католиків. Від­булася реорганізація РКЦ, спричинена уряд. заходами антипольс. і антикатол. спрямува­н­ня. 1795 імператриця Катерина II без погодже­н­ня з Рим. курією скасувала Київ. єпархію К. Ц. Від 1798 всі римо-катол. єпархії на теренах Рос. імперії під­порядковано Могильов. митрополії, а їхні межі при­стосовано до кордонів губерній. 1839 указом імператора Миколи I ліквідовано унію. Також закрито катол. монастирі, навч. заклади та багато костелів (частину з них пере­дано православ. Церкві). Ліквідаційні заходи призупинено після укладе­н­ня 1847 конкордату між Росією та Апостол. Престолом. 1848 у Херсоні створ. єпархію К. Ц. для обслуговува­н­ня нім. колоністів — католиків Пд. Рос. імперії (1852 пере­несена до Тирасполя, 1856 — до Саратова, нині РФ). Після польс. пов­ста­н­ня 1863–64 указом імператора Олександра II у 1866 ліквідовано Камʼянец. єпархію К. Ц. Римо-катол. духовенство за­знало утисків. На­прикінці 19 ст. на Прав­обереж. Україні мешкало 656 тис. римо-католиків, що становило бл. 7 % усього населе­н­ня.

На укр. землях, що уві­йшли до складу Австрії (від 1867 — Австро-Угорщина), кордони церк. адм. одиниць також при­стосовано до державних. Після 1815 у Львові діяли: римо-катол. митрополія з єпархіями в Пере­мишлі і Тарнові (нині Польща); греко-катол. митрополія з єпархіями в Пере­мишлі і Станіславі (нині Івано-Франківськ); а також вірмено-катол. архієпархія (див. Вірмено-католицька Церква). Греко-катол. Церква в Галичині в 19 ст. пере­жила добу від­родже­н­ня. Напередодні 1-ї світової війни у Львів. римо-катол. архієпархії нараховувалося 387 парафій і понад 1 млн віруючих, у Пере­мишл. римо-катол. єпархії — 315 парафій і 1 млн 200 тис. віруючих.

У 1920–30-х рр. на укр. землях, що пере­бували в складі СРСР, унаслідок за­стосов. державою ліквідацій. заходів, чисельність римо-катол. парафій скоротилася з 332-х, зареєстров. 1925, до 5-ти у 1937. Римо-катол. духовенство за­знало ре­пресій, структуру РКЦ зруйновано. На зх.-укр. землях К. Ц. діяла за сприятливих умов конкордату, уклад. 1925 Польщею з Апостол. Престолом. Напередодні 2-ї світової війни тут нараховувалося 490 римо-катол. парафій і понад 2,5 млн віруючих; УГКЦ мала 2491 парафію і 3,6 млн віруючих. У період окупації УРСР гітлерів. військами РКЦ провадила серед місц. насел. місійну працю всупереч забороні властей. 1946 рад. влада організувала у Львові собор УГКЦ, який скасував Берестей. церк. унію. На­прикінці 1940-х — поч. 1950-х рр. структура РКЦ у зх. регіоні УРСР занепала внаслідок пере­селе­н­ня поляків до Польщі та ре­пресивно-обмежувал. заходів властей. На Зх. УРСР лишалися діючими лише 13 костелів, більшість із них, однак, також закрито на­прикінці 1950-х — поч. 1960-х рр. У 1980 в УРСР діяло 98 парафій РКЦ. Унаслідок лібералізації держ. політики на­прикінці 1980-х рр. роз­почалося від­родже­н­ня К. Ц. у СРСР. 1991 в Україні налічувалося 452 парафії РКЦ. 1991 Апостол. Престол за­провадив в Україні ієрархії РКЦ і УГКЦ.

Мережа РКЦ в Україні складається з 1 архідієцезії — Львівської й 6 дієцезій (Київсько-Житомирської, Камʼянець-Подільської, Луцької, Мукачівської, Харківсько-Запорізької та Одесько-Сімферопольської). Очолює РКЦ в Україні Львів. архі­єпис­коп, митрополит М. Мокшицький. У римо-катол. парафіях України пастир. місію виконують бл. 500 священиків; чисельність пастви РКЦ в Україні на 2005 становила понад 1 млн осіб. УГКЦ є найбільшою сх. К. Ц., обʼ­єд­нує 5,5 млн віруючих. На поч. 2006 у складі Києво-Галицького Верховного архі­єпис­копства УГКЦ діяло на території України: 2 архієпархії — Київська і Львівська, 7 єпархій та 2 екзархати (Донецько-Харківський та Одесько-Кримський); за кордоном: 3 митрополії — Пере­мишльсько-Варшавська (Польща), Філадельфійська (США), Він­ніпезька (Канада), 3 єпархії — для українців-католиків у Австралії, Новій Зеландії та Океанії, Арґентині, Бразилії, 3 апостол. екзархати — у Великій Британії, Німеч­чині та Скандинавії, Франції та країнах Бенілюкс і Швейцарії, 1 вікаріат — у Румунії. Очолює УГКЦ Верховний архі­єпис­коп Києво-Галицький С. Шевчук. 21 серпня 2005 резиденцію глави УГКЦ пере­несено зі Львова до Києва. Мукачівська єпархія Греко-Катол. Церкви з осідком в Ужгороді має автоном. статус, пере­буває в під­порядкуван­ні Апостол. нунціатури в Україні.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю