КИ́ЇВСЬКА НА­СТУПА́ЛЬНА ОПЕРА́ЦІЯ Проведена 3–13 листопада 1943 військами Першого Українського фронту під командува­н­ням генерала армії М. Ватутіна з метою визволе­н­ня Києва та створе­н­ня перед­умов для визволе­н­ня всієї Прав­обережної України. Інша назва — Битва за Київ. На­прикінці вересня 1943 радянські війська форсували Дні­про й захопили плацдарми на Пів­ночі (по лінії Лютіж–Вишгород) і Пів­дні (у ра­йоні Великого Букрина) від Києва. Протягом жовтня радянські війська двічі без­успішно намагалися про­рвати оборону та вийти до Києва (основний удар завдавали з Букринського плацдарму, допоміжний — із Лютіжа), однак не­значні роз­міри Букринського плацдарму утруднювали концентрацію та маневрува­н­ня військ і бо­йової техніки (радянська армія тільки вбитими втратила близько 240 тис. осіб). Водночас 38-й армії вдалося дещо роз­ширити Лютізький плацдарм. Враховуючи це, Ставка наказала завдати головного удару з Лютізького плацдарму, куди таємно протягом декількох днів пере­кинуто частину військ із Букринського плацдарму, зокрема 3-ю гвардійську танкову армію під командува­н­ням генерал-лейтенанта П. Рибалка. Прорив оборони на Лютізькому плацдармі та без­посереднє визволе­н­ня Києва повин­на була здійснювати 38-а армія (командувач — генерал-полковник К. Москаленко); 60-а армія (генерал-лейтенант І. Черняховський) — завдати удару від с. Горностайпіль на Пів­ден­ний Захід, 13-а (генерал-полковник М. Пухов) — пере­йти в на­ступ у напрямі на Овруч. Перед початком Київської на­ступальної операції командува­н­ня 1-го Українського фронту мало в своєму роз­поряджен­ні 50 дивізій, близько 7 тис. гармат і мінометів, 675 танків, близько 700 літаків. Їм протистояли 24 піхотні, 7 танкових і 2 моторизовані німецькі дивізії (близько 400 танків і 665 літаків). Німецьке командува­н­ня заздалегідь готувалося до оборони Києва і 23 вересня видало наказ про від­селе­н­ня киян за межі міста. 1 листопада пере­йшли у на­ступ на Київ із Букринського плацдарму 40-а (генерал-лейтенант П. Жмаченко) і 27-а (генерал-лейтенант С. Трофименко) армії, що від­волікли частину ворожих сил; 3 листопада за­вдали удару з Лютізького плацдарму війська 38-ї армії та 5-го гвардійського танкового корпусу в напрямі на Святошино–Васильків (на­прикінці дня Й. Сталін наказав визволити Київ не пізніше 5–6 листопада — до чергової річниці більшовицького пере­вороту 1917). Для остаточного прориву оборони ворога у бій введено 3-ю гвардійську танкову армію. 6 листопада радянські війська визволили Київ, 7 листопада — Фастів, 13 листопада — Житомир. За наказом Ставки війська лівого крила та центру 1-го Українського фронту пере­йшли до оборони, війська правого крила продовжили на­ступ і до 25 листопада ви­йшли на лінію Мозир–Коростень–Черняхів. Радянські війська роз­громили 12 піхотних, 2 танкові і 1 моторизовану дивізії, визволили Київ і захопили важливий стратегічний плацдарм, що сприяло визволен­ню Прав­обережної України. Близько 2500 тис. солдатів і офіцерів за форсува­н­ня Дні­пра та бої на київському напрямі від­значено зва­н­ням Героїв Радянського Союзу. Однак при цьому радянська армія за­знала значних втрат: за офіційними даними, у боях загинуло 417 тис. солдатів і офіцерів; втрати німецьких військ вбитими і пораненими оцінюють у 124 тис. осіб. На місці роз­ташува­н­ня командного пункту 1-го Українського фронту в с. Нові Петрівці (Вишгородського р-ну Київської обл.) створено «Битва за Київ у 1943 році» Державний музей-заповід­ник.