Інтернаціонал комуністичний

Визначення і загальна характеристика

ІНТЕРНАЦІОНА́Л КОМУНІСТИ́ЧНИЙ — між­народна комуністична організація. Ін. назви: ІІІ Інтернаціонал, Комінтерн. Перше між­нар. товариство робітн. організацій, проф­спілок, обʼ­єд­нань (І Інтернаціонал) засн. 1864 у Лондоні (про­грамні документи і статут роз­робив К. Маркс) з метою координувати й узгоджувати пролетар. рух у різних країнах. З моменту створе­н­ня марксисти намагалися навʼязати свої по­гляди пред­ставникам більш помірк. течій робітн. руху, що зрештою при­звело 1876 до роз­пуску І Інтернаціоналу. На­ступ. спробою обʼ­єд­нати зуси­л­ля соціаліст. партій у боротьбі за права робітників стало створе­н­ня 1889 у Парижі ІІ Інтернаціоналу (його ідей. натхнен­ник — Ф. Енгельс). Станом на 1914 партії, що входили до ІІ Інтернаціоналу, нараховували 3,4 млн членів. Однак з поч. 1-ї світової війни частина впливових соціаліст. партій під­тримала участь своїх країн у війні. Це спричинило кризу й роз­пад ІІ Інтернаціоналу, при­скорений намірами рос. більшовиків на чолі з В. Леніним організувати І. К. (вперше таку ідею він висунув й об­ґрунтував у тезах «Задачи революцион­ной социал-демократии в европейской войне» та маніфесті «Война и рос­сийская социал-демократия», написаних у серпні–вересні 1914). В еміграції більшовики не змогли під­порядкувати собі ліве крило між­нар. соціал-демократії, хоча робили такі спроби на двох конф., що від­булися в Швейцарії — Цім­мервальд. (1915) і Кінтал. (1916). Повернувшись у рев. Петро­град (нині С.-Петербург) 3(16) квітня 1917, В. Ленін уже на­ступ. дня ви­ступив з документом «О задачах пролетариата в дан­ной революции», який вважав про­грамою дій для своєї партії. Документ складався з 10-ти тез (звідси його ві­дома назва «Апрельские тезисы»). В остан­ній йшлося про необхідність створе­н­ня рев. Інтернаціоналу (на противагу соціал-шовіністам і центристам), а оскільки у поперед. тезі «Партийные задачи» пропонувалося на­звати більшов. партію комуніст., назва для запланованої між­нар. організації склалася сама собою — І. К. Більшовики, пере­конавшись у непопулярності своїх гасел, особливо щодо ліквідації приват. власності на засоби виробництва, включаючи власність дрібних товаровиробників, а також заклику до пере­творе­н­ня війни імперіаліст. у війну громадян., тимчасово від­мовилися від них, взяли на озброє­н­ня рад. лозунги і з їхньою допомогою завоювали політ. владу. Уже в день жовтн. пере­вороту 1917 В. Ленін закликав до побудови пролетар. соціаліст. держави, яка поведе пролетаріат до світ. революції. Здійснити світ. революцію більшовики мали намір за допомогою людських і матеріал. ресурсів тієї країни, якою уже заволоділи. Першим кроком у створен­ні І. К. стала нарада пред­ставників лівих соціалістів у Петро­граді в січні 1918, на якій утворено бюро для під­готовки між­нар. комуніст. конференції. Одразу після цього більшов. емісари роз­ʼїхалися по різних країнах з метою організації в них комуніст. партій. Справа просувалася успішно, оскільки ленін. посланці мали при собі значні кошти. Через недо­стачу валют. резервів у рад. уряду, емісари замість валюти часто використовували конфісковані у буржуазії дорогоцін­ні метали і коштовне камі­н­ня. Значну частину документів архів. фонду І. К. становить фінанс. документація, що засвідчує величезні суми, які йшли на «рев. роботу» за кордоном навіть під час голоду 1921–23.

У січні 1919 в Москві на нараді пред­ставників компартій Росії, Угорщини, Польщі, Австрії, Латвії, Фінляндії, а також Балкан. рев. с.-д. федерації (делегати від Болгарії та Румунії) і Соціаліст. робітн. партії США під керівництвом В. Леніна прийнято ріше­н­ня скликати між­нар. кон­грес пред­ставників рев. пролетар. партій. На установ. кон­грес І. К. (Москва, 2–6 березня 1919) прибули 52 делегати від 35-ти партій та груп із 30-ти країн світу. За рік створити широку мережу сателіт. організацій не вдалося, однак організатори по­спішали з утворе­н­ням І. К., тому серед пред­ставників зарубіж. партій було чимало емі­грантів, які по­стійно знаходилися у рад. республіках. Напр., КП(б)У пред­ставляв М. Скрипник, а не перша особа в укр. компарт.-рад. ієрархії — голова РНК УСРР Х. Раковський. Остан­ній також взяв участь у кон­гресі, але як пред­ставник Балкан. рев. с.-д. федерації, хоча давно ві­ді­йшов від її справ внаслідок тривалого пере­бува­н­ня в румун. тюрмі, а від листопада 1917 — у Рад. Росії. За кілька тижнів до 1-го кон­гресу І. К. у Берні від­булася конф. керів. діячів с.-д. партій багатьох країн, яка формально від­новила діяльність ІІ Інтернаціоналу. У звернен­ні до робітників світу І. К. засудив цю акцію і на­звав від­роджений ІІ Інтернаціонал угодовським. Ситуація після 1-го кон­гресу І. К. виявилася досить сприятливою для роз­витку комуніст. руху на тлі післявоєн. роз­рухи, особливо в тих країнах, які пере­несли виснажливу 4-річну війну і за­знали в ній поразки. Найбільш знедолені звертали увагу на Рад. Росію, де були реалізовані гасла екс­про­пріації великих власників. З мін. організац. зуси­л­лями більшов. емісарам 1919 вдалося ініціювати проголоше­н­ня рад. респ. в Угорщині (21 березня), Баварії (13 квітня) і Словач­чині (16 червня). За без­посеред. участі й на гроші функціонерів І. К. тривала роз­будова мережі комуніст. партій у різних країнах світу, навіть тих, де для масового рев. руху через різні причини не існувало обʼєктив. перед­умов. Так, 1919 комуніст. партії виникли в Данії, Королівстві сербів, хорватів та словенців (від 1929 — Югославія), Палестині, Мексиці, США, 1920 — у Великій Британії, Індонезії, Ірані, Іспанії.

2-й кон­грес І. К. роз­почався 19 липня 1920 у Петро­граді (нині С.-Петербург) і завершив свою роботу 7 серпня 1920 в Москві (так само як 4-й кон­грес, всі інші від­булися в Москві). У ньому взяли участь 217 делегатів від 67-ми організацій, зокрема компартій з 27-ми країн. Право дорадчого голосу мали соціаліст. партії Італії і Франції, незалежна с.-д. партія Німеч­чини, робітн. партія Норвегії та ін. організації центрист. характеру, що від­кололися від Берн. інтернаціоналу, право вирішал. — РКП(б) та її філії в формально незалеж. рад. республіках. Польс. компартія була пред­ставлена разом зі своїми філіями — КПЗУ і КП Зх. Білорусі. Кон­грес схвалив статут І. К. і (з ініціативи В. Леніна) 21 умову при­йому до нього, що пере­кривали шлях для центристів і зміцнювали керованість між­нар. організацією з боку Москви. Осн. серед них: ви­зна­н­ня диктатури пролетаріату гол. принципом рев. боротьби та теорії марксизму, а демократ. централізм (див. Демократичного централізму принцип) — гол. організац. принципом партії, ви­гна­н­ня реформістів і центристів з лав партії, по­єд­на­н­ня легал. і нелегал. методів боротьби, обовʼязковість по­станов кон­гресів і пленумів І. К. та його керів. органів. Центрист. партії, які брали участь в роботі 2-го кон­гресу І. К., не прийняли умов, що пере­творювали їх на маріонеток в руках Москви. На конф. у Відні вони створили Між­нар. обʼ­єдн. соціаліст. партій, на­зване 21/2-м Інтернаціоналом (2-а пол. — Берн. інтернаціонал). За статутом, який прийняв 2-й кон­грес І. К., його органом був всесвіт. кон­грес пред­ставників усіх партій (секцій), що повинен збиратися кожні два роки. Кон­грес обирав виконком та інтернац. контрол. комісію. Виконком (керів. орган І. К. у період між кон­гресами) мав президію, яка здійснювала поточну роботу. Пленуми виконкому повин­ні від­буватися двічі на рік, засі­да­н­ня президії — один раз на два тижні. Центр. друк. орган — ж. «Ком­мунистический интернационал» — виходив 1919–43 рос., англ., франц., нім., іспан. і китай. мовами.

У 3-му кон­гресі І. К. (22 червня — 12 липня 1921) взяли участь 608 делегатів від 103-х організацій (зокрема 48-ми компартій) із 52-х країн. За рік між­нар. становище кардинально змінилося. Більшовикам не вдалося пере­могти у рад.-польс. війні 1920, щоб через тер. Польщі втрутитися у рев. події в Німеч­чині. Вони змушені були демобілізувати пʼятиміль­йон­ну армію, від­мовитися від курсу на негайну побудову комунізму і зайнятися від­будовою господарства на засадах НЕПу. Від­повід­но транс­формувалися й зав­да­н­ня І. К. — В. Ленін почав закликати комуніст. партії світу до спіл. дій з ін. організаціями робітн. класу, зокрема і центристами. Якщо поперед. кон­грес був спрямов. проти них, то цей — проти лівих комуністів. Першим досві­дом за­стосува­н­ня нової тактики стала конф. 3-х Інтернаціоналів (3-го, 2-го, 2½-го), що від­булася у квітні 1922 в Берліні. На ній досягнуто угоди про спіл. демонстрації під гаслами боротьби за 8-годин. робочий день і проти без­робі­т­тя. Однак В. Ленін вважав, що делегація І. К. (М. Бухарін, К. Радек, К. Цеткін) зробила центристам надто багато по­ступок і дезавуював угоду. 1923 2½-й Інтернаціонал злився з Берн. у Соціаліст. робітн. інтернаціонал (Соцінтерн).

У 4-му кон­гресі І. К. (5 жовтня — 5 грудня 1922) взяли участь 408 делегатів від 66-ти організацій з 58-ми країн світу. Доповідь В. Леніна «Пять лет рос­сийской революции и пер­спективы мировой революции» виявилася однією з його остан­ніх публіч. промов. Завершал. спалах рев. активності в Зх. Європі стався 1923. Емісарам І. К. вдалося організувати збройні ви­ступи в Болгарії, Польщі та Німеч­чині. В Німеч­чину як військ. радники прибули на деякий час під чужими паспортами К. Радек, Г. Пʼятаков і навіть Л. Троцький. Проте нім. робітники не бажали боротися на барикадах за чужі їм інтереси.

5-й кон­грес І. К. (17 червня — 8 липня 1924) зібрав 475 делегатів з 49-ти країн, які пред­ставляли 46 компартій, 4 ін. робітн. партії і 10 між­нар. організацій. Він висунув гасло більшовизації комуніст. партій, оскільки у ході подій 1923 у Німеч­чині найпотужніша із зх.-європ. партій І. К. виявила без­порадність і не змогла стати інструментом захопле­н­ня влади. Під більшовизацією керівництво І. К. ро­зуміло організац. зміцне­н­ня партій, пере­творе­н­ня кожної з них на слухняний важіль у своїх руках. Кон­грес дав директиву компартіям Польщі, Чехо-Словач­чини та Румунії проголосити гасло воз­зʼ­єд­на­н­ня Пн. Буковини, Сх. Галичини й Закарпа­т­тя з УСРР.

На 6-му кон­гресі І. К. (17 липня — 1 вересня 1928) були присутні 515 делегатів від 65-ти організацій (зокрема 50-ти компартій) із 57-ми країн світу. Він прийняв про­граму І. К., що стала результатом майже 3-річної праці великої групи пред­ставників від різних партій, але не несла у собі будь-яких новацій. Кон­грес про­йшов під гаслами не­примирен. боротьби з правим ухилом у комуніст. русі як гол. небезпекою. На практиці це означало боротьбу з впливом Соцінтерну на робітн. клас. Соціал-демократи заявили, що капіталізм стабілізується і роз­вивається на принципах політ. і госп. демократії. Р. Гільфердінг роз­вивав у ті роки теорію організов. капіталізму, яка перед­бачала спів­робітництво робітн. класу та його організацій з працедавцями. Теорія, пере­ведена на мову політики, від 1928 стала офіц. курсом Соцінтерну, який до кризи 1929–33 був досить впливовим. Саме тому керівництво ВКП(б) почало роз­глядати соціал-демократію Заходу як гол. небезпеку в робітн. русі. Фашист. небезпеку, що стала очевидною після утвердже­н­ня Б. Мус­соліні в Італії й пошире­н­ня націонал-соціалізму в Німеч­чині, воно спочатку не врахувало.

7-й і остан­ній кон­грес І. К. від­бувся 25 липня — 20 серпня 1935, вже після приходу нім. націонал-соціалістів до влади. Одна з гол. причин успіху А. Гітлера — роз­кол у робітн. класі, спричинений від­повід. тактикою І. К. Пошире­н­ня фашист. і нацист. рухів у Європі змусило політбюро ЦК ВКП(б) докорін­но пере­глянути цю тактику. До серед. 1930-х рр. вождям ВКП(б) вдалося створити роз­винуту мережу партій, до яких вступали усі незадоволені своїм становищем. Комуніст. і фашист. структури в Європі почали користуватися великим політ. впливом серед нар. мас. Конкуруючи між собою у боротьбі за владу, право- та лівоекс­треміст. партії критикували Соцінтерн і «бурж. демократію», обіцяючи знедоленим масам після приходу до влади все і від­разу. Водночас у країнах Азії почав роз­гортатися могутній антиколоніал. рух. Вливаючись у готові форми комуніст. структур, він призводив до стрімкого збільше­н­ня їхньої чисельності. 1935 в І. К. входило 76 компартій і груп, в яких налічувалося 3141 тис. комуністів, зокрема 786 тис. — у капіталіст. країнах. 26 організацій діяли легально, всі ін. — під­пільно. На 7-й кон­грес прибуло 510 делегатів, які пред­ставляли 57 компартій і створені комуністами між­нар. організації — Червоний інтернаціонал проф­спілок, Між­нар. організацію допомоги борцям революції, Комуніст. інтернаціонал молоді тощо. У доповід­ях В. Піка, Г. Димитрова, П. Тольят­ті, Д. Мануїльського фашизм проголошено гол. небезпекою. У спілкуван­ні з партіями Соцінтерну партії та групи, що входили в І. К., зобовʼязали здійснювати тактику нар. фронту, тобто обʼ­єд­нувати свої зуси­л­ля з усіма, хто ви­ступав проти фашизму. Комуністи почали виконувати невластиву їм роль захисників «бурж. демократії», але тільки для того, щоб не опинитися в тюрмі, як, напр., почес. голова 7-го кон­гресу І. К. Е. Тельман. Тактика нар. фронту принесла швидкий успіх у Франції, Іспанії, Китаї. Однак керівництво Соцінтерну від­мовлялося від контактів з контрольов. рад. тоталітар. режимом маріонетк. організацією, особливо враховуючи те, що у ході масового терору в СРСР загинуло багато комінтернівців. При цьому ре­пресіям були під­дані не тільки люди, але й велика партія: 1938 КП Польщі з її філіалами (КПЗУ і КП Зх. Білорусі) оголошена «гніздом шпигунів» і роз­пущена. Якщо у перші роки існува­н­ня І. К. лідери більшовиків роз­глядали його як допоміж. важіль у поширен­ні комуніст. ладу на Європу і весь світ, то від 2-ї пол. 1920-х рр. — як інструмент здійсне­н­ня зовн.-політ. цілей СРСР в умовах миру і війни. У резолюції 7-го кон­гресу І. К. комуніст. партії країн, з якими мав воювати СРСР, зобовʼязувалися закликати трудящих «усіма засобами і за будь-яку ціну сприяти пере­мозі Червоної армії над арміями імперіалістів». Воєн­но-політ. союз СРСР і Німеч­чини, що дав можливість А. Гітлеру напасти на Польщу і призвів до поч. 2-ї світової війни, по­ставив вождів І. К. у критичне становище. Тим не менш, вони дисципліновано від­мовилися від пропагандист. нападок на блок країн «Антикомінтернівського пакту» та від­новили звичні атаки на «бурж. демократію». Однак діяльність І. К. і його партій-секцій у країнах пере­бува­н­ня, спрямов. на обслуговува­н­ня органів держ. без­пеки СРСР, не змінила ні векторів, ні мас­штабів. У червні 1941 кер. органів держ. без­пеки доповід­али А. Гітлеру, що в Німеч­чині й окупов. країнах партії І. К. разом з від­повід. рад. органами провадять активну роз­відув. і під­ривну діяльність, мас­штаби якої навіть істотно зросли після серпня 1939. Натомість обсяги діяльності центр. органів І. К. з поч. 2-ї світової війни різко скоротилися. У жовтні 1941 установи виконкому І. К. еваку­йов. у м. Уфа (Башкорто­стан, РФ). До травня 1943 тут пере­бували К. Ґотвальд, Г. Димитров, Д. Ібар­рурі, В. Коларов, І. Копленіг, О. Куусінен, Д. Мануїльський, А. Марті, В. Пік, М. Торез, П. Тольят­ті та ін. Транс­лювалися радіопередачі на держави нім. блоку й окупов. країни на 18-ти мовах, апарат виконкому здійснював політ. роботу серед військовополонених, працювала школа під­готовки емісарів І. К. Опинившись в антигітлерівській коаліції після нападу Німеч­чини на СРСР Й. Сталін мусив йти назу­стріч своїм новим союзникам для отрима­н­ня від них необхід. допомоги. Стало очевидним, що така одіозна організація, як І. К., не зможе ефективно існувати у післявоєн. світі, тому в травні 1943 президія виконкому оголосила про роз­пуск І. К. Однак ліквідовано тільки структуру, а не функції, які він виконував — керівництво нелегал. роботою за кордоном з комуніст. агентурою пере­брав на себе від­діл між­нар. інформації ЦК ВКП(б). З метою приховати викона­н­ня функцій, невластивих апарату держ. партії, створ. спеціалізов. орган — Ком­інформбюро.

Документи і праці керів. діячів І. К. видавали багатьма мовами впродовж десятків років, проте література рад. років швидше дез­інформує, ніж інформує про його діяльність. На від­міну від фондів архіву ЦК КПРС, до яких деякі дослідники були допущені уже після 20-го зʼ­їзду, архів І. К. до 1991 залишався повністю закритим. Лише нині значна його частина з документами більше ніж на 90-та мовах стала від­критою для дослідників з усього світу. 4 березня 2004 в штаб-квартирі Ради Європи у м. Страсбурґ (Франція) від­булася презентація найбільшого в світі за мас­штабами між­нар. архів. проекту — «Електрон­ного архіву Комінтерну», база даних якого без­перервно поповнюється. На момент презентації в ній налічувалося 220 тис. записів, а загалом вона містить понад міль­йон оцифр. документів. Їх публікують також у друк. вид. за серіями: заг., темат., регіон., країно­знавчі та ін. Серед найбільш вагомих — «Политбюро ЦК РКП(б) — ВКП(б) и Коминтерн. 1919–1943» (Москва, 2004).

С. В. Кульчицький

Завантажити статтю