Епос

Е́ПОС (від грец. ἔπος — слово, роз­повідь) — рід оповід­ної прозової та словесно-музичної творчості, що охоплює систему жанрів і тематичних циклів. Епос українського фольклору — міфічні легенди, казки, билини, думи, історичні пісні, балади, оповіді, спів­анки-хроніки. Слід роз­різняти Е. як типологічно-стадіальну, спадкоємну творчість народів світу до­історичного періоду (в українському фольклорі — космотеїчні казки, оповіді, колядки про створе­н­ня світу, велетів) й пізніші — про боротьбу героїв за етнічне самоствердже­н­ня у протидії із зовнішніми та внутрішніми ворогами (билини київського циклу — «Про Іллю Муромця», «Про Добриню»; героїчні казки «Про Михайлика й Золоті ворота», «Про Котигорошка»), народні думи про турецько-татарську навалу й польсько-литовське поневоле­н­ня.

Світовий Е. різних народів пред­ставлений різноманітними жанрами — зводами оповід­ей («Іліада», «Одіс­сея», «Махабхарата», «Рамаяна», «Калевала», «Манас», «Олонхо», «Юнацький епос»). Найбільш ранні Е. первіснообщин­них від­носин від­значені архаїчною міфологією, діями богатирів на благо родових колективів; пізніші Е. на­ближені до реальної історії зі зменше­н­ням фантастичного начала. Класичний Е. вирізняється мас­штабністю, специфічними особливостями поетики, мелосу.

Значну роль ві­ді­грають сталі формули у словесному текс­ті: напр., слави-хвали в закінче­н­нях билин і дум; сталі епітети («збруя богатирськая», «віра християнськая», «Владимир стольнокиївський» — у билинах; «города християнськії», «віра бусурманськая», «військо козацьке молодецьке» — в думах); синоніми ритор. характеру («плаче-ридає», «рече-промовляє», «думає-гадає» — в думах); тип героїв, наділених над­звич. силою, кмітливістю, від­даних справі захисту Вітчизни, її обороні (Ілля Муромець, Олексій Попович, Добриня Никитич — у билинах; Голота, Самійло Кішка, Іван Коновченко — в думах).

Українським думам притаман­ний вільний нерівно­складовий вірш, сформований за принципом речен­нєвих тирад, проголошуваних музичним речитативом у су­проводі музичних інструментів (билини виконували у су­проводі гусел або проголошували речитативом, думи — у су­проводі кобзи, бандури, ліри).

В основі Е. — сталі мелодійні формули, закладені найчастіше в зачині думи, що є основою для імпровізації. Мелодійна модель словесно-музичного Е. обʼ­єд­нує різні епічні сюжети. Класичний Е. виконували скоморохи, сказителі, часто незрячі — аеди, кобзарі, лірники, гайдоші, дзяди та ін. Поряд із класичним Е. як його продовже­н­ня роз­вивалася «мала» епіка (балади, історичні пісні, спів­анки-хроніки). Вона долає часову умовність класичного Е., має установку на реалізм зображе­н­ня не тільки історичних, а й побутових подій, героїв буден­ного життя; за поетикою й мелосом на­ближена до побутової пісні; від­крита щодо часово-просторових модифікацій; різноманітна за стилем, що особливо простежується у територіальних варіантах балад, історичних пісень. Спів­анки-хроніки, локалізовані пере­важно в карпатському регіоні, за стилем — монолітні, за функцією — близькі до дум. У билин, дум, спів­анок-хронік наявні автономні ознаки жанрів. Балади, історичні пісні можуть уналежнюватися до різних жанрових систем (історичні колядки, колискові), утворюють тематичні між­жанрові цикли. Для всіх різновидів Е. типове сольне виконавство, для класичного Е. — пере­важно чоловіче.

Завантажити статтю