Евакуація

Визначення і загальна характеристика

ЕВАКУА́ЦІЯ (лат. evacuatio, від evacuo — спорожнюю) — вивезе­н­ня людей, тварин і матеріальних цін­ностей з місцевості, що пере­буває під за­грозою нападу ворога або стихійного лиха; поранених, хворих, полонених, трофеїв, а також іншого майна у тил; від­веде­н­ня військ з ра­йонів, зайнятих раніше. У медицині терміном «Е.» по­значають видале­н­ня з окремого органа чи організму загалом якихось речовин.

Евакуаційні заходи ав­стрійського та російського урядів на українських землях у роки Першої світової війни

Уперше евакуац. заходи під час Першої світової війни на укр. землях за­стосувала австр. влада у Галичині й на Буковині. Швидкий на­ступ рос. військ у ході Галицької битви примусив місц. австр. адміністрацію терміново організувати вивезе­н­ня в тилові р-ни людей і матеріал. цін­ностей (хоча заводи, напр., нафтоперероб. у Дрогобичі, здебільшого законсервовували сподіваючись на швидке поверне­н­ня, а також через брак часу та недо­статню кількість вагонів). Не­вдалий для Австро-Угорщини поч. воєн. дій спричинив появу на її тер. числен. біженців та еваку­йованих із Галичини та Буковини (серед українців пере­важали не біженці, а планово еваку­йовані виселенці та інтерновані). До проведе­н­ня таких планових заходів австр. владу спонукала низка об­ставин: по-перше, необхідність примус. пере­селе­н­ня осіб, політ. пере­кона­н­ня яких були пророс. або ж сумнівними; по-друге, воєн­ні оперативні плани перед­бачали насильне виселе­н­ня насел. цілих р-нів із театру бо­йових дій; по-третє, госп. роз­рахунки вимагали задоволе­н­ня зростаючого попиту на робочу силу в роки війни. Роз­мах пере­селен. процесів із Галичини, Буковини і Боснії та небезпека втрати контролю із боку уряд. структур над потоком біженців змусили австро-угор. МВС негайно при­ступити до організації спец. таборів для воєн. виселенців. Уже 10 серпня 1914 при віден. магістраті створ. Центр. пред­ставництво опіки над біженцями з Галичини та Буковини, а також під­готовлено ін­струкцію «Релігійний, соціально-політичний, культурно-гуманітарний зміст опіки над біженцями з Галичини та Буковини», згідно з якою осн. роботу з роз­міще­н­ня та обовʼязк. праце­влаштува­н­ня воєн. біженців повин­ні проводити ті кра­йові політ. уряди, на чиїй тер. знаходилися пере­селенці. На поч. січня 1915 уряд ви­знав Укр. комітет допомоги, очолюваний Ю. Романчуком, держ. структурою й надав йому фінанс. під­тримку (тижневий бюджет бл. 20-ти тис. крон). З поч. нового на­ступу рос. військ (т. зв. Брусилов. прорив 1916, див. О. Брусилов) в Австро-Угорщині зʼявилися ще дві організації, які за­ймалися допомогою укр. біженцям і фінансувалися з держ. бюджету: Комітет опіки над біженцями з Буковини (лише в плановому порядку з Буковини в австр. табори вивезено бл. 30-ти тис. осіб усіх національностей) та Укр. кра­йовий комітет допомоги для біженців. Від­повід­но до внутр.-політ. ситуації в країні уряд при організації пере­селен. таборів намагався враховувати нац. фактор і створювати по можливості однонац. табори, зокрема для українців виділено табори у Вольфсберзі, Ґмюнді та Гредізі. Українці пере­бували і в змішаних таборах у Оберго­л­лябруні (з румунами) та Хоцені (з поляками). Уряд намагався забезпечити пере­селенців усім необхідним: табори мали це­гляні будівлі, влас. водо­провід, ка­налізацію з хім. очище­н­ням води, автономну електр. мережу, хлібопекарні, лікарняні бараки і навіть рентґен. апарати. Від­кривали нац. школи, театри, видавали газети. Грош. допомога біженцям становила 48–60 крон щомісячно на особу. Натомість він практично за без­цінь використовував робочу силу, сконцентров. у пере­селен. таборах, напр., лише в Ґмюнді під­писали контракти чи були примусово вивезені на найрізноманітніші роботи 1915 — 16 890 чоловіків і 16 800 жінок, 1916 — 8540 чоловіків і 8675 жінок, 1917 — 5680 чоловіків і 6880 жінок. Загалом у 1914 — 1-й пол. 1917 затрати на виділе­н­ня щомісяч. грош. допомоги укр. біженцям, утрима­н­ня їхніх пере­селен. таборів і фінансува­н­ня культ.-осв. потреб склали бл. 69-ти млн крон. На від­міну від виселенців, для інтернованих (політично неблагонадій. українців із Галичини й Буковини) на нових місцях їхнього прожива­н­ня влада не створювала належ. побут. умов. Окрім того, інтернува­н­ня су­проводжувалося без­контрол. наси­л­лям з боку місц. органів влади. 8 серпня 1914 галиц. намісництво видало роз­порядже­н­ня про превентив. арешт політично пі­до­зрілих москвофілів, однак досить швидко такі арешти пере­творили в масовий терор проти багатьох українців Австро-Угорщини (за під­рахунками І. Нагаєвського у Галичині вбито бл. 36-ти тис. укр. цивіл. осіб). Для інтернованих українців Галичини й Буковини організовані окремі концентрац. табори у Зх. Австрії, найбільший серед яких — Талергоф (бл. 5-ти тис. заарештованих, зокрема бл. 500 священиків). Восени 1916 роз­почали другу масову хвилю інтернува­н­ня укр. насел. у концентрац. табори (лише у Талергоф — понад 2 тис. осіб). Умови для прожива­н­ня в таких таборах були над­звичайно важкими — від голоду, холоду, інфекц. захворювань у них загинуло бл. 2-х тис. осіб.

Після успіш. на­ступу нім. та австро-угор. військ у ході Горлиц. битви 1915 до проведе­н­ня евакуац. заходів вдалася рос. влада. Лише з Галичини у Росію виїхало (чи вивезено) бл. 100 тис. осіб через різні причини: намага­н­ня рос. командува­н­ня залишити після себе пустку, що зна­йшло від­ображе­н­ня у від­повід. роз­порядже­н­нях; організоване виведе­н­ня цивіл. насел. з р-ну бо­йових дій та артилер. об­стрілів; побоюва­н­ня покара­н­ня за спів­працю з рос. органами влади та пере­хід у православʼя. Осн. центром еваку­йованих із Галичини москвофілів у Росії на­прикінці 1915 стало м. Ростов-на-Дону (бл. 6-ти тис. пред­ставників інтелігенції і учнів, а також значна кількість селян). Як і австро-угор. адміністрація у Галичині роком раніше, рос. військ.-адм. органи проводили інтернува­н­ня політично неблагонадійних (т. зв. закладників) у внутр. губернії імперії. У звʼязку із на­ступом австро-угор. і нім. військ навесні–влітку 1915 від­повід­ні евакуац. заходи почали проводити вже й на тер. Волин. і Поділ. губерній. На поч. червня 1915 вище рос. командува­н­ня від­дало наказ, згідно з яким залишена тер. повин­на бути звільнена від насел. і усього, що могло становити певну цін­ність для ворога. З практич. боку це означало масове виселе­н­ня людей, особливо чоловіків у віці 17–45 р., вивезе­н­ня або знище­н­ня продовол. запасів разом із посівами зерн. культур. Дедалі більші видатки з держ. скарбниці для під­тримки біженців, з одного боку, та небезпека заселе­н­ня нім. колоністами обезлюднених земель, з ін., зумовили пригальмува­н­ня політики пере­селень. Зі стабілізацією фронту восени 1915 інтенсивність пере­селен. потоків різко зменшилася. На тер. всієї Рос. імперії на­прикінці 1916 нараховувалося понад 3 млн біженців і ви­гнанців (на укр. землях — більше 1-го млн). За­ймаючись пере­селе­н­нями, царський уряд намагався водночас проводити політику «вдосконале­н­ня» нац. структури насел., пере­мішуючи людей різних національностей з метою при­скоре­н­ня їхньої асиміляції. Над­звичайно гостро стояла про­блема забезпече­н­ня біженців. Значну допомогу їм надали різноманітні громад. благодійні організації: Всерос. земський союз, Всерос. союз міст, Комітет великої княжни Тетяни Миколаївни, «Галицко-рус­ское благотворительное общество», іноз. благодійні організації (комітет «Велико­британія — Польщі і Галичині») та ін.

Е. спричинила значні екон. про­блеми в укр. губерніях Рос. імперії. Вся залізнична мережа зх. напряму була роз­рах. на на­ступал. дії рос. армії — з на­ближе­н­ням до зх. кордону пропускна спроможність залізнич. магістралей зро­стала. Коли ж величезні вантажопотоки довелося спрямувати у зворот. напрямі, на лінії Петро­град (нині С.-Петербург)–Харків–Севастополь, де пропускна спроможність залізнич. магістралей втричі менша, ніж у прикордон. смузі, на залізнич. станціях по­всюди виникали затори. Велика кількість біженців і ви­гнанців з прифронт. регіонів посилила і без того знач. роз­лад руху на залізницях, спричинений від­ступом рос. військ на широкому фронті влітку 1915 й Е. з прифронт. губерній пром. устаткува­н­ня, адм. установ, навч. і культур. закладів тощо. Загалом із тер. Царства Польського та Прибалтики вивезено бл. 680-ти під­приємств, із них кожне шосте (18 %) опинилося на укр. землях, серед остан­ніх — Деміїв. снаряд. завод (існував у Києві до 1918). За даними Гол. упр. залізниць, для біженців і еваку­йов. вантажів виділено 100–115 тис. вагонів, зокрема на­прикінці 1915 залізничну ст. Харків повністю за­громадили галиц. вузьколінійні (залізнична колія у Рос. імперії була ширшою за австро-угор.) вагони з устаткува­н­ням еваку­йов. під­приємств. Окрім цього, з тер. Прав­обереж. України вивозили хлібні та цукр. запаси, велику рогату худобу (ВРХ) й ін. вантажі. Тільки для Е. з цього регіону селекц. станцій і сорт. буряк. насі­н­ня знадобилося 1500 товар. вагонів. Е. у великих обсягах пром. і с.-г. продукції остаточно де­стабілізувала роботу залізнич. мережі. Протягом кількох місяців вантажообіг пере­бував у хаотич. стані — тисячі еваку­йов. вагонів із вантажами, які часто не мали документал. су­проводу, місяцями подорожували з однієї магістралі на ін. Унаслідок закри­т­тя прямих напрямів залізнич. руху вагони від­правляли окруж. шляхами, що призводило до надмір. пробігу пере­віз. засобів. Без­ла­д­дя на транс­порт. магістралях загострило паливну кризу в економіці: якщо у травні 1915 вивезено 121 млн пудів мінерал. палива з Донец. бас., то у вересні й жовтні — від­повід­но 73,6 і 79,1 млн пудів. Оскільки видобуток вугі­л­ля тримався на рівні бл. 130-ти млн пудів, а у жовтні під­нявся навіть до 148-ми млн пудів, на шахтах почали накопичуватися запаси мінерал. палива (станом на 1 листопада 1915 — 115 млн пудів). Вугі­л­ля не витримувало тривалого зберіга­н­ня у гігант. буртах і загоралося. Цей рік, з огляду на евакуац. заходи царського уряду, став над­звичайно не­сприятливим і для скотарства Прав­обереж. України. Оскільки існувала за­гроза окупації її тер., земства вели інтенсивну закупівлю худоби для потреб армії, а також пере­правляли її через Дні­про до Харківщини і далі. Лише в організованих формах еваку­йовано бл. 1-го млн ВРХ. За даними Міністерства землеробства, заг. зменше­н­ня поголівʼя худоби в губерніях Прав­обереж. України на­прикінці 1915 сягнуло 25 %, в окремих місцевостях — 50 %. Найбільших втрат за­знало скотарство Волині. До кін. 1915 губерн. земством та інтен­дант. заготівельниками закуплено у насел. 100 тис. волів, корів і бугаїв, евакуац. комісіями — ще бл. 70-ти тис. Загалом до кін. 1915 губернія втратила 450 тис. голів ВРХ (54 % усього дорослого поголівʼя): втрати волів — 85 %, бугаїв — 73 %, корів — 47,5 %. Затяж. від­ступ рос. військ спричинив паніку серед тих, хто за­ймався вирощува­н­ням свиней, оскільки їх неможливо пере­гнати на далекі від­стані. У Київ. губ. 1915–16 кількість свиней скоротилася на 58,5 %. Те саме від­бувалося у Поділ., Волин. і навіть Черніг. губ., хоча оста­н­ня роз­ташовувалася на Лів­обереж. Україні. Війна й спричинені нею уряд.евакуац. заходи за­вдали великих втрат усім галузям тварин­ництва укр. губерній.

Літ.: Документально-художня проза про Першу світову війну. Лц., 1994; Попик С. Українці в Австрії 1914–1918. Ав­стрійська політика в українському питан­ні періоду Великої війни. К.; Чц., 1999; Сердюк О. Біженство в Україні під час Першої світової війни // Про­блеми історії України 19 — поч. 20 ст. 2002. Вип. 4; Заполовський В. Буковина в остан­ній війні Австро-Угорщини. 1914–1918. Чц., 2003; Реєнт О., Сердюк О. Перша світова війна і Україна. К., 2004.

О. П. Реєнт

Евакуаційні заходи урядів УРСР і СРСР на території УРСР у роки Другої світової війни

Вторгне­н­ня військ нацист. Німеч­чини та її союзників на тер. СРСР 22 червня 1941 у ході Другої світової війни виявилося несподіваним для керівництва СРСР. Лише 24 червня 1941 ЦК ВКП(б) і РНК СРСР затвердили по­станову про створе­н­ня Ради з евакуації, згідно з якою новий орган проводив свої ріше­н­ня через від­повід­ні бюро і комітети при наркоматах, ві­домствах та через уповноважених на місцях. 26 червня 1941 в УРСР організована Респ. комісія з евакуації на чолі з за­ступник голови РНК УРСР Д. Жилою. 27 червня 1941 зʼявилася по­станова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про порядок вивезе­н­ня й роз­міще­н­ня людських контингентів та цін­ного майна». Першочерг. пере­міщен­ню в глибокий тил під­лягали під­приємства, що виробляли продукцію стратег. значе­н­ня, сировина, комплектуючі деталі, напів­фабрикати, продукти харчува­н­ня, техніка, с.-г. збіж­жя, реманент і худоба; першочерг. Е. серед цивіл. насел. — компарт.-рад. номенклатура та молодь призовного віку. 16 липня 1941 Раду з евакуації очолив 1-й секр. ВЦРПС М. Шверник. 30 червня 1941 РНК СРСР ухвалила мобілізац. госп. план на 3-й квартал. Е. продуктив. сил стала важливою складовою пере­будови економіки країни на воєн. лад, елементом стратег. оборони. Все, що не можна було вивезти, під­лягало знищен­ню. Зав­да­н­ня стежити за тим, на­скільки ретельно знищене майно та все ін., що ворог може викори­стати у боротьбі проти Червоної армії, покладено на органи НКВС. Значну увагу в цьому плані приділено Е. київ. під­приємств та установ, у першу чергу заводів «Арсенал», «Більшовик», «Ленін. кузня», «Укркабель», авіац., вер­статобуд., ім. Артема та ін. Загалом із Києва вивезено устаткува­н­ня 197-ми пром. обʼєктів. Згідно з планом значну кількість вантажопотоку з УРСР перед­бачалося вивезти на сх. узбереж­жя Чорного моря через мор. порт в Одесі, однак цьому пере­шкоджали дії нім. авіації. Евакуац. роботи також ускладнили встановле­н­ня за наказом військ. командува­н­ня в акваторії неподалік порту мін­них полів (на деякий час це навіть повністю паралізувало функціонува­н­ня порту) й пере­веде­н­ня керівництва Чорномор. пароплавства до м. Ростов-на-Дону. Транс­порт. флот незадовільно забезпечувався пальним, тех. матеріалами, харч. продуктами, а головне — озброє­н­ням, залишаючись без належ. прикри­т­тя з повітря, що спричинило значні втрати в людях і вантажах. Не­зважаючи на труднощі, морем вивезено 139 тис. т устаткува­н­ня (залізницею — 51 тис. т). 7 серпня 1941 Рада з евакуації ухвалила ріше­н­ня про вивезе­н­ня пром. під­приємств Прав­обереж. України, 18 серпня Держ. комітет оборони СРСР видав роз­порядже­н­ня про порядок Е. з Лів­обереж. України. В стислі терміни демонтовано й вивезено устаткува­н­ня 16-ти обʼєктів Наркомату чорної металургії, 4-х — Наркомату серед. машинобудува­н­ня, 8-ми — Наркомату земел. справ, Дні­продзержин. рай. електро­станції, Криворіз. та ін. електро­станцій. За 7–10 днів робітники й інж.-тех. персонал демонтували, завантажили та вивезли устаткува­н­ня металург. заводів ім. Петровського (Дні­пропетровськ) й ім. Дзержинського (Дні­продзержинськ), Нікопол. коксохім. і Пд.-труб. заводів, гірничоруд. під­приємств (загалом 99 тис. вагонів). Щодня від­правляли на Сх. по 800–900 вагонів із майном, сировиною, матеріалами запоріз. індустр. гігантів. На під­готовку до вивезе­н­ня й для вантаж. робіт на «Запоріж­сталі» задіяли 9 тис. осіб. Е. в Харкові роз­почалася після від­повід. роз­порядже­н­ня Держ. комітету оборони СРСР від 16 вересня 1941. До 20 жовтня з Харків. трактор. заводу вивезено 3745 вер­статів і 4673 фахівці, а з усіх 34-х великих під­приємств від­правлено 320 ешелонів з устаткува­н­ням і матеріалами та 26 тис. осіб обслуговуючого персоналу. Над­звичайно стислі терміни ви­значено для Е. індустр. бази Донбасу. На пере­міще­н­ня Макіїв. і Сталін. металург. заводів, Мушкетів., Рутченків. і Сталін. коксохім. під­приємств, Харциз. труб., Макіїв. трубозварюв. заводів від­ведено 4–5 діб, Маріуп. металург. комбінату та супутніх обʼєктів — 3 доби. Зволіка­н­ня з поч. Е., враховуючи швидкий на­ступ нім. військ, спричинило значні втрати. На під­приємствах Донбасу залишилося багато придат. до викори­ста­н­ня механізмів, апаратури, вироб. ліній. Для їх знище­н­ня армій. командува­н­ня створювало під­ривні диверсійні групи. Загалом зі Сталін. (нині Донец.) обл. вдалося вивезти 4060 вагонів з устаткува­н­ням, матеріалами та людьми. У Ворошиловгр. (нині Луган.) обл. Е. від­булася більш планомірно, що дало змогу до грудня 1941 вивезти 7810 вагонів з пром. обладна­н­ням і пере­базувати 11 трестів вугіл. промисловості. Із тер. УРСР вивезено устаткува­н­ня 40-а обʼєктів чорної металургії. За неповними даними, з Київ., Микол., Одес., Дні­проп., Запоріз., Полтав., Черніг., Харків., Сталін. і Ворошиловгр. обл. углиб СРСР пере­міщено 550 індустр. обʼєктів (190 союз. і 360 респ. під­порядкува­н­ня). Крім того, для викона­н­ня оборон. та буд. робіт із тер. УРСР вивезено 24 буд. організації (15 тис. робітників й інж.-тех. персоналу). Однак здійснити Е. пром. під­приємств у повному обсязі не вдалося. Авіація противника завдавала по­стій. ударів по транс­порт. вузлах і магістралях, великих індустр. центрах, портах, пере­правах. Пріоритетність військ. пере­везень спричинила гострий дефіцит рухомого складу для власне евакуац. заходів. Не завжди узгоджено діяли різні ві­домства й наркомати. Вимагаючи здійснювати вип. воєн. продукції навіть у прифронт. смузі, керівництво СРСР зводило до мінімуму можливості своєчас. демонтажу, завантаже­н­ня та пере­везе­н­ня устаткува­н­ня й сировини з багатьох під­приємств воєн. промисловості. Усе, що не встигали вивезти, знищували або виводили з ладу, зокрема у Кривому Розі, Нікополі, Донбасі висаджено в повітря багато механізмів, затоплено велику кількість забоїв, завалено стволи рудників і шахт. Інструменти, вузли, апаратуру, що залишалися, закопували або знищували. Еваку­йоване на Урал та в ін. р-ни СРСР устаткува­н­ня монтували на нових май­данчиках або у цехах місц. під­приємств.

Важливою складовою евакуац. заходів стало вивезе­н­ня матеріал. ресурсів с. господарства. Із тер. зх. областей вдалося евакуювати лише не­значну кількість с.-г. збіж­жя та худоби. На Прав­обереж­жі Е. с. господарства роз­почалася в липні. Від­повід­но до по­станови Держ. комітету оборони СРСР від 16 липня 1941 худобу колго­спів і радго­спів заплановано пере­гнати у Саратов., Сталінгр. (нині Волгогр.) і Ростов. обл. РФ, Калмиц. АРСР, Актюбин. і Зх.-Казах­стан. обл. Казах­стану; трактори з УРСР перед­бачено роз­містити в Куйбишев. (нині Самар.), Саратов., Сталінгр. обл. РФ. Наркомат земел. справ УРСР роз­робив план Е. худоби, маршрути руху трактор. й автомоб. парку. За зав­да­н­ням ЦК КП(б)У колектив Дні­пров. пароплавства та будівельники придні­пров. р-нів по всій нижній і серед. течіях Дні­пра та по Десні звели 46 пере­прав. Е. техніки та худоби від­бувалася влас. ходом, із с.-г. механізмів знімали двигуни й ін. деталі. З Прав­обереж­жя на лівий берег Дні­пра пере­правлено 4498 тракторів, 680 комбайнів, 690 автомашин, 750 двигунів із комбайнів. Ушкоджену техніку, не­придатну для Е., знищували. Швидкий на­ступ нім. частин зі­рвав плани пере­міще­н­ня с.-г. техніки з Кіровогр., Вінн. і пд. обл. (з Одещини змогли вивезти всього 242 трактори), натомість на Лів­обереж­жі до 1 жовтня 1941 з 484-х МТС 333 від­правили свою техніку вглиб країни. До 15 листопада 1941 МТС Лів­обереж­жя з наявних 34 467-ми тракторів евакуювали 25 814, з них за межі УРСР — 18 252, тоді як МТС Прав­обереж­жя евакуювали лише 2050 тракторів. До Червоної армії пере­дано 5500 тракторів, ін. організаціям — 3800, залишено в садибах МТС не­справними — 6500. Однак не вся техніка, еваку­йована з УРСР, вціліла — частина, що йшла своїм ходом, зламалася в дорозі, частину було залишено через від­сутність пального. Вивезена до кін. 1941 техніка спочатку сконцентров. у Курс. (5374 трактори), Воронез. і Ростов. (14 579 тракторів) областях. Проте значну її частину, як і 3006 од. техніки, повернутих до Харків., Ворошиловгр. та Сталін. обл. навесні 1942 з РФ, у ході на­ступу пере­хопив ворог. Станом на 1 листопада 1942 у РФ налічувався лише 3321 трактор з укр. МТС: 522 — у Воронез., 2006 — Сталінгр., 763 — Саратов. областях. 1187 тракторів із радго­спів УРСР пере­дано діючій армії, 3182 — виведено за межі респ., 10 031 — не встигли вивезти.

Для Е. худоби транс­порт­ні засоби не надавали — її гнали своїм ходом за ви­значеними маршрутами. Пере­міщен­ню не під­лягали свійська птиця та свині, хоча деякі господарства намагалися вивозити і їх. Громад. худобу обʼ­єд­нували в гурти, що пере­ганяли спец. групи погоничів на чолі з бригадирами. За сан.-епідеміол. ситуацією на­глядали бл. 200 ветеринарів та фельдшерів, які пере­бували на маршрутах Е. Худобу пере­ганяли полями з метою знищити врожай, що залишився. Е. худоби із зх. областей УРСР навіть не планували через стрімке просува­н­ня військ противника. З Вінн., Камʼянець-Поділ. (нині Хмельн.) та Житомир. обл. на Полтавщину й Чернігівщину пере­гнали 1158 тис. голів ВРХ. У липні інтенсивне виведе­н­ня худоби здійснювали господарники Одес., Кіровогр. і Дні­проп. областей. До 10 вересня 1941, за неповними даними, на лівий берег Дні­пра пере­гнано понад 900 тис. голів ВРХ, 860 тис. овець, 114 тис. коней і бл. 240-а тис. свиней. Це становило 56,8 % поголівʼя ВРХ, 64,5 % овець, 7,6 % коней, що утримувалися в колгоспах станом на 1 січня 1941. У серпні роз­почали Е. худоби з Лів­обереж­жя. До 10 вересня 1941 із Полтав., Черніг., Сум., Дні­проп., Запоріз. обл. від­правлено 549,9 тис. голів ВРХ, 797,6 тис. овець, 168,8 тис. коней, 977,4 тис. свиней. До 20 жовтня 1941 з колго­спів УРСР виведено для Е. 469,9 тис. коней (14,2 % від наявних на 1 січня 1941), 2155,1 тис. ВРХ (59,8 %), 2750 тис. овець (82,1 %), 877,6 тис. свиней (26,7 %). Однак на тер. РФ вдалося пере­правити лише 158,1 тис. коней (31,8 %), 1080,7 голів ВРХ (50,1 %), 761,5 тис. овець (27,6 %), 168,9 тис. свиней (19,2 %). Осн. маса поголівʼя наді­йшла до Воронез., Ростов., Сталінгр., Саратов. обл. і Ставроп. краю, частина — до Тамбов., Пензен. обл., Краснодар. краю, Калмиц. АРСР і Казах­стану. Через брак кормів та умов для зимівлі значну частину худоби восени–взимку 1941 здано держ. заготівел. органам і частинам Червоної армії. Пере­віркою в лютому–березні 1942 встановлено, що на тер. РФ на утриман­ні пере­бувало 333,2 тис. голів ВРХ, 672,6 тис. овець, 117,9 тис. коней, еваку­йованих з укр. госп-в. Більш організовано здійснено Е. радгосп. худоби. До 5 жовтня 1941 зі 180-ти радго­спів вивели 86 тис. голів ВРХ, 14 тис. коней, 142 тис. свиней, 201,5 тис. овець. До війни всі 187 радго­спів мали 100 тис. голів ВРХ, 28,5 тис. коней, 266 тис. свиней, 227 тис. овець. Успішно провели від­правку й радгоспи ін. наркоматів. Так, свинар. комплекси Наркомату мʼясо-молоч. промисловості пере­гнали на тер. Калмиц. АРСР 5067 голів ВРХ, 2363 коня, 26 413 свиней, 10 150 овець. Загалом із колго­спів і радго­спів УРСР до 25 жовтня 1941 у сх. р-ни СРСР пере­гнано 6280,5 тис. голів худоби, зокрема 2155,1 тис. ВРХ, 496,9 тис. коней, 2750,9 тис. овець і кіз, 877,5 тис. свиней, тобто бл. 43 % поголівʼя, що налічувалося на поч. 1941. Молодняк ВРХ і свині, що залишилися в колгоспах і радгоспах, пере­дані колгоспникам, робітникам і службовцям. Після Е. 1941 до 1 червня 1942 на неокупов. тер. УРСР (Ворошиловгр. обл., 15 р-нів Харків. і 3 р-ни Сталін. обл.) у колгоспах залишилося 74,5 тис. коней, 66,5 тис. голів ВРХ, 21 тис. свиней, 49,3 тис. кіз та овець, у радгоспах — 2,9 тис. коней, 5,1 тис. голів ВРХ, понад 800 тис. свиней, 10,2 тис. кіз та овець. Під час на­ступу нім. військ влітку 1942 худобу з цих областей пере­ганяли за річки Оскіл (притока Сівер. Дінця, бас. Дону) і Дон. Значну її частину пере­хопив противник. Великі втрати поголівʼя під час Е. спричинені бомбардува­н­ням ворожої авіації, від­сутністю належ. ветеринар. обслуговува­н­ня, кормів, обладнаних зимівників, непоро­зумі­н­нями з армій. командува­н­ням. Значна кількість поголівʼя з Київ., Полтав., Харків., Сум. і Черніг. обл. загинула внаслідок того, що маршрути пере­ходу проклали по тер., охоплених епідемією ящура, а також через не­припустимо високу швидкість пере­сува­н­ня (45–50 км на добу). Частину худоби в різний спосіб при­власнило цивіл. населе­н­ня. Органи НКВС виявили у плавнях Запоріз. обл. 4 тис. голів ВРХ, при­власненої селянами. Винищувальні баталь­йони Ворошиловгр. й Харків. обл. від 1 жовтня 1941 до лютого 1942 вилучили у цивіл. насел. та мародерів 860 незакон­но взятих коней, 516 корів, 105 свиней. Не­стача транс­порту не дала змоги належ. чином організувати Е. продовол. ресурсів і сировини. Замість 72-х тис. вагонів, які замов- ляв Наркомат земел. справ для вивезе­н­ня зерна з прифронт. р-нів, до 20 липня 1941 наді­йшло тільки 15 тис. ЦК КП(б)У та РНК УРСР адм. засобами намагалися вплинути на ситуацію, однак виправити становище було практично неможливо. На 1 жовтня 1941 на пунктах «Заготзерна», базах Держ­резерву знаходилося 84 550 вагонів с.-г. продукції, а середньодобове надходже­н­ня рухомого складу обмежувалося 1500-ма вагонами. 1 жовтня Д. Коротченко й В. Старченко доповіли Й. Сталіну про умови, що склалися, й просили зобовʼязати Наркомат шляхів сполуче­н­ня виділити 59 тис. вагонів для вивезе­н­ня харч. продуктів і сировини з Лів­обереж­жя. Від 1 липня до 25 жовтня 1941 з УРСР вивезено 1667,4 тис. т зерна, 269,5 тис. т зерно­продуктів, 4,9 тис. т насі­н­ня овочів. Упродовж 3-го кварталу 1941 транс­портовано 138,5 тис. шт. великої та 213,8 шт. дрібної шкірсировини, 309,9 тис. свинячих шкір, 2157 т шерсті, на 8,8 млн крб різного хутра. Однак, не­зважаючи на всі зуси­л­ля, значну частину продовол. запасів захопили німці. Лише на заготівел. пунктах залишилося понад 900 тис. т зерна й зерно­продуктів. Загалом вивезений з УРСР хліб становив 1/8 частину зернових, заготовлених 1941 у тилових р-нах СРСР.

Е. під­лягали також установи культури, науки, освіти, охорони здоровʼя, громад. й держ. організації. У зх.-укр. областях вона від­бувалася в умовах прифронт. зони під керівництвом парт. комітетів, виконкомів й органів НКВС. Так, чл. Рівнен. облвиконкому виїхали з міста 26 червня 1941 (через день тут зʼявилися нім. війська), Терноп. — 1 липня 1941, Житомир. — 7 липня 1941 (на­ступ. дня місто захопили німці). Частину поточ. архівів і фондів, які пере­бували в сховищах, вивозили вглиб тер. СРСР, зокрема до міст Чкалов (нині Оренбург), Челябінськ, Уфа, Златоуст (усі — РФ). Згідно зі спец. ін­струкцією Гол. архів. упр. НКВС СРСР у першу чергу і в обовʼязк. порядку вивозили фонди політ. поліції кін. 19 — поч. 20 ст., таємні фонди післярев. доби, документи НКВС, решту документів знищували. З респ. та обл. архівів прифронт. зони вивезли всього 5–6 % документів. За вибірк. принципом здійснювали Е. екс­понатів та колекцій музеїв різного профілю (пере­вагу надавали коштовностям, виробам з дорогоцін. та кольорових металів), але при цьому окупантам ді­сталася значна кількість культур. цін­ностей. На Сх. вивозили б-ки, устаткува­н­ня, прилади, ін. майно 16-ти н.-д. установ Наркомату земел. справ і Наркомату охорони здоровʼя УРСР. Спец. ріше­н­ням уряду регламентована Е. установ АН УРСР, однак через брак транс­порт. засобів ін­ститутам вдалося вивезти лише частину майна, напр., з Києва вивезено 929 контрольно-вимірюв. приладів, 359 машин і вер­статів, 214 мікро­скопів, 5 рентґен. установок, 15 платинових електропечей, універсал. прес на 50,5 т, при­строї для ви­пробува­н­ня матеріалів на міцність. Тільки осн. устаткува­н­ня змогли вивезти працівники Ін­ституту чорної металургії та його філії в Дні­пропетровську. З над­звич. труднощами пере­їздив у глибокий тил Ін­ститут електрозварюва­н­ня — один із ешелонів потрапив під наліт нім. бомбардувальників неподалік Ніжина, внаслідок чого загинула майже вся бібліотека й ін. вантажі. Бл. 3-х тижнів ді­ставалися до місця при­значе­н­ня вагони з приладами Полтав. гравіметр. обсерваторії. У вересні–жовтні вивезено з Харкова Ін­ститут енергетики і Фіз.-тех. ін­ститут. До Уфи прибули Президія АН УРСР та спів­роб. ін­ститутів Від­ділу сусп. наук (історії України, економіки, укр. літ-ри, мово­знавства, археології, укр. фольклору), Від­ділу фіз.-хім. і матем. наук (математики, фізики, фіз. хімії, хімії, орган. хімії і технології, геол. наук), Від­ділу біол. наук (ботаніки, зоології, гідробіо­логії, біо­хімії, клініч. фізіології, мікробіо­логії та епідеміології), частково Від­ділу тех. наук (буд. механіки, гірн. механіки, гідрології і гідротехніки); у Нижньому Тагілі роз­містилися Ін­ститути електрозварюва­н­ня і чорної металургії з філією у Свердловську (нині Єкатеринбург), у Копєйську — Ін­ститут енергетики, в Іркутську (усі — РФ) — Полтав. гравіметр. обсерваторія; в Алма-Аті (нині Алмати) — Фіз.-тех. ін­ститут. Невивезеною залишилася більшість бібліотеч. фондів, зокрема унікал. старо­друки. 100 тис. томів із таєм. фонду Центр. б-ки АН УРСР спалено, до Уфи потрапило тільки 1200 скринь з її книгами та матеріалами б-ки Київ. пед. ін­ституту. Вглиб СРСР еваку­йовано Київ. та Одес. кіностудії, Київ. і Харків. театри опери та балету, Київ. і Харків. театри укр. драми, Одес. драм. театр (загалом 40 театрів); понад 70 навч. закладів: Київ., Харків. та Одес. університети, 28 індустр.-тех. ін­ститутів, 18 с.-г., 12 мед., 6 худож.-тех., 4 пед. ВНЗи, 276 училищ і шкіл фабрично-завод. навч. (46 тис. учнів), деякі технікуми і школи та ін.

Згідно з Положе­н­ням про евакуацію робітників, службовців та чл. їхніх родин кожен з них міг вивезти до 100 кг вантажу і ще по 40 кг на кожного чл. родини. На час пере­їзду за працівниками зберігалася середньомісячна зарплата, чверть даної суми на дружину та 1/8 — на кожного непрацюючого чл. родини. У першу чергу забезпечувався виїзд компарт.-рад. керівників, діячів науки та мистецтва, кваліфік. робітників й інж.-тех. персоналу. Понад 1 млн громадян виїхали з Києва, Харкова й Одеси. 4500 працівників Київ. заводу «Ленін. кузня», 4700 — Харків. трактор. заводу, 323 — Ворошиловгр. паровозобуд. заводу разом із сімʼями вирушили в дорогу, су­проводжуючи устаткува­н­ня власних під­приємств. Замість запланованих до Е. 57-ми тис. родин колгоспників 6-ти областей УРСР через від­сутність вагонів залізнич. транс­портом еваку­йовано 10,3 тис. Крім того, на Поволжя вирушило 40 тис. робітників радго­спів з родинами, бл. 600 агрономів і зоотехніків, 2500 фахівців с. господарства по лінії Наркомату земел. справ УРСР. Були еваку­йовані 400 академік, чл.-кор. і н. с. АН УРСР, 300 чл. Спілок письмен­ників, художників, композиторів УРСР. Загалом за межі респ. виїхало 3,5 млн громадян УРСР, однак десятки тисяч так і не змогли ді­статися місць при­значе­н­ня й від пере­прав на Дні­прі, Дону та Волзі самотужки поверталися додому.

Здійснене у стислі терміни гігант. пере­базува­н­ня продуктив. сил у сх. р-ни СРСР дало змогу від­новити обороно­спроможність країни. Разом з тим бюрократизм, нерозпорядливість, некомпетентність, байдужість до долі пере­січ. людини, брак виконав. дисципліни функціонерів при­звели до невиправ­дано великих матеріал. і людських втрат у ході Е. Матеріал. та культурні цін­ності, що залишилися на окупов. тер., стали обʼєктом грабіжниц. політики нацистів і їх союзників (див. «Баталь­йон Ріб­бентропа»). Після визволе­н­ня тер. УРСР по­стало пита­н­ня про від­будову економіки. Однак керівництво СРСР ви­знало реевакуацію вивезеного пром. обладна­н­ня недоцільною, тому пром-сть і с. госп-во довелося від­будовувати практично з нуля. Багато еваку­йов. з УРСР історико-культур. цін­ностей (на­дбань українського народу) осіло у рос. сховищах і музеях, а їх поверне­н­ня й донині складно вирішується навіть на найвищому держ. рівні.

Літ.: Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр. Т. 1. К., 1967; Коваль М. В. Все — для пере­моги. По­двиг трудящих України у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр. К., 1970; Ладивір І. І. Вклад учених АН УРСР у пере­могу над фашистською Німеч­чиною. К., 1970; Грімстед П. К., Боряк Г. Доля українських культурних цін­ностей під час Другої світової війни: винище­н­ня архівів, бібліотек, музеїв. Л., 1992; Коваль М. В. Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939–1945 рр.) // Україна крізь віки. Т. 12. К., 1999; Головко М. Л., Лисенко О. Є. Проф­спілки України у період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. К., 2002; Бушин М. І. Евакуація матеріальних ресурсів та населе­н­ня України на початку Великої Вітчизняної війни (1941–1945 рр.) // Сторінки воєн. історії України. К., 2002. Вип. 6; Добров П. В., Бабенко С. Ю. Евакуація з України в роки Великої Вітчизняної війни (1941–1945 рр). Д., 2008.

О. Є. Лисенко

Евакуація медична (Е. м.) — сукупність заходів з до­ставки поранених і хворих від ра­йону виникне­н­ня санітарних втрат до медичних пунктів та лікувальних закладів для своєчасного на­да­н­ня медичної допомоги й лікува­н­ня. У воєн­ний час Е. м. є орган. складовою системи лікув.-евакуац. забезпече­н­ня. Шлях транс­портува­н­ня поранених і хворих у тил називають шляхом Е. м. Для евакуації поранених і хворих використовують різноманітні сан.-транс­порт­ні засоби. Най­складнішою є евакуація з поля бою за допомогою спец. автомобіл. транс­порту або шляхом ручного виносу. Залізнич., водний та повітряний транс­порт використовують пере­важно для Е. м. у фронт. і тилові р-ни. Поранених і хворих при евакуації сан. транс­портом або транс­портом заг. при­значе­н­ня повинен су­проводжувати мед. персонал.

За способами організації роз­різняють види Е. м.: «на себе» (вища ланка мед. служби надсилає власний сан. транс­порт до етапу Е. м. нижчої ланки; нині цей вид вважають осн.); «від себе» (нижча ланка мед. служби до­ставляє поранених і хворих власним транс­портом на рівні мед. забезпече­н­ня вищої ланки); «через себе», або транзитна (сан. транс­порт, що прибуває з пораненими чи хворими на від­повід. рівень мед. забезпече­н­ня, направляють на на­ступ. рівень, минаючи даний). Е. м. повин­на бути організована таким чином, щоб могла забезпечити найкращі за даних об­ставин умови для на­да­н­ня мед. допомоги пораненим і хворим та для їх подальшого лікува­н­ня. Важливе значе­н­ня при цьому мають до­ставка поранених і хворих на етап Е. м. в терміни, які забезпечують своєчасне на­да­н­ня мед. допомоги; запобіга­н­ня пере­вантажен­ню пораненими й хворими окремих етапів Е. м.; направле­н­ня поранених та хворих від­повід­но до мед. показань у спеціаліз. лікув. заклади (уникаючи проміж. етапів), при­значені для на­да­н­ня певних видів мед. допомоги (евакуація за при­значе­н­ням); врахува­н­ня негатив. впливу транс­портува­н­ня на стан пораненого чи хворого і сприя­н­ня його зменшен­ню.

Е. м. — важливий елемент не лише лікув.-евакуац. забезпече­н­ня військ, а й допомоги населен­ню в системі мед. служби цивіл. оборони; її також використовують при стихій. лихах та ін. ката­строфах з великою кількістю по­страждалих. Планува­н­ня Е. м. ґрунтується на поперед. роз­рахунку можливих сан. втрат, даних про шляхи сполуче­н­ня в р-нах роз­ташува­н­ня етапів Е. м., на основі яких роблять висновки стосовно довжини евакуац. шляхів, даних про наяв. сан. транс­порт, під­рахунках необхід. кількості сан. транс­порту.

В. П. Філіпишин, В. Л. Савицький, В. І. Шапаренко

Завантажити статтю