Діалог міжкультурний

ДІАЛО́Г МІЖ­КУЛЬТУ́РНИЙ — діалог культурно від­мін­них людських груп і спільнот, націлений на взаєморо­зумі­н­ня, від­верне­н­ня та попередже­н­ня конфліктів. Спри­йма­н­ня ін. культур — шлях до ро­зумі­н­ня себе, культур. взаємо­збагаче­н­ня. Д. м. може стосуватися ширших і вужчих культур. спільностей; найширші з них — цивілізації (за А.-Дж. Тойнбі — цивілізаційної спільності; на противагу викори­стан­ню цього терміна Л.-Г. Морґаном на по­значе­н­ня стадій зрілості): зх. (серед­земно-європ.), індій., китай., араб., японська та ін. C.-П. Гантінґтон у ст. «The Clash of Civilizations?» («Зі­ткне­н­ня цивілізацій?») // «Foreign Affairs», 1993, vol. 72, № 3, а згодом у кн. «The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order» — «Зі­ткне­н­ня цивілізацій і пере­творе­н­ня світового порядку» (Нью-Йорк, 1996, спів­авт.) висловив припуще­н­ня, що хоча нац. держави будуть залишатися впливовими в геополіт. просторі, осн. лінії напруг і конфліктів пролягатимуть між цивілізаціями, до яких вони належать. Важливою перед­умовою успіш. Д. м. є зна­н­ня спільного та від­мін­ного у культур. світах. Щоб зро­зуміти ін. культурну традицію в її бутті, необхідно усві­домити особливості влас. перед­ро­зумінь (упереджень), по­ставити їх під сумнів. У герменевтиці це по­значають висловом «зли­т­тя горизонтів» (М. Гайдеґ­ґер, Г.-Ґ. Ґадамер), що забезпечує усві­домле­н­ня вад влас. культур. традиції та робить можливим викори­ста­н­ня здобутків ін. традицій. Для подола­н­ня стереотипів, упереджень на рівні масової сві­домості і психіки необхідно охоплювати широкі кола людей. Йдеться про Д. м. у ви­гляді словес. дис­кусій, озна­йомле­н­ня зі способами життя, звичаями. Цьому сприяють контакти між установами і людьми, туризм, мас-медії, телебаче­н­ня, інтернет тощо. Фундам. перед­умовою між­культур. поро­зумі­н­ня є поцінува­н­ня особою культур. різноманітності світу, орієнтація на збереже­н­ня будь-якої самобут. культури. Крім агресив. екс­пансії однієї культури проти іншої, в сучас. світі сер­йозну за­грозу збережен­ню культур. різноманітності світу вбачають у глобалізації, яка по­єд­нує позитивні (зокрема універсалізація прав людини, обʼ­єд­на­н­ня всепланетар. зусиль для від­верне­н­ня екол. кризи) та негативні (напр.., за­гроза культур. різноманітності світу) аспекти. Тому спів­від­ноше­н­ня універсал. цін­ностей і цін­ностей, закорінених в самобут. культурах, є однією з гострих про­блем, повʼязаних із глобалізацією. Серед вужчих культур. традицій найважливішими Д. м. є національні. Нації як витвір європ. історії модер. часу засновані на по­єд­нан­ні етнокультур. і політ. чин­ників. Але навіть якщо творе­н­ня націй від­бувалося шляхом вирішал. впливу політ. чин­ника, політ. нації містять ознаки культур. самобутності. Нації від­різняються ступенем культур. однорідності (гомоген­ності) та різнорідності (гетероген­ності). Найбільший ступ. культур. однорідності властивий європ. політ. націям, утвореним з етніч. серцевини. Д. м. між націями (нац. культурами) за­знає модифікацій залежно від того, чи від­бувається він між спорідненими нац. культурами (напр., культурами, які пред­ставляють зх. цивілізацію) чи такими, що належать до культурно від­далених цивілізацій. Крім того, між­нац. Д. м. може наражатися на труднощі у випадку історично успадкованих від­мін­ностей, які стосуються рівня зрілості (модернізації). Зріліші нації, для яких певні пита­н­ня пере­стали бути важливими, не завжди можуть належно оцінювати актуальність певних про­блем, які із запізне­н­ням змушені роз­вʼязувати «від­сталі» нації. У даному разі йдеться не про ліній. про­гресивізм чи крайні форми універсалізму, а про екон., соц., правові, політ. стандарти. Для народів, які здобули державну незалежність після роз­паду СРСР, у кн. «Дорого­вкази в майбутнє» (К., 1990) Б. Гаврилишин наголошує на про­блемах, які слід роз­вʼязати: до інте­грува­н­ня у більші політ. і соц.-екон. структури потрібно мати почу­т­тя влас. гідності; пере­конатися у влас. культур. жит­тє­здатності; досягти необхід. рівня екон. роз­витку; пере­свідчитися на досвіді ін. регіонів Зх. Європи, що обʼ­єд­на­н­ня у більші екон. та політ. структури зберігає можливість під­тримувати повну культурну незалежність, жит­тє­здатність і контролювати виріше­н­ня питань, що без­посередньо торкаються їх народів. Складніше досягти продуктив. діалогу між без­держав. націями і тими, які були панівними й до яких ці без­державні входили. Найгостріші дис­кусії стосуються оцінки політ. аспекту цих взаємин. Дис­кусії неминуче приречені на невдачу, якщо учасникам бракує від­повід. рівня крит. самосві­домості, щоб зважено, без упереджень пере­глянути минуле заради рівноправ. і друж. взаємин у майбутньому. Наук. засаду цих дис­кусій складають постколоніал. дослідж., з якими споріднене ви­вче­н­ня пост­комуніст., пострад. ментальності. На сьогодні більше по­ступу в досягнен­ні укр.-польс. поро­зумі­н­ня, ніж укр.-російського. Рос. інтелектуали не роз­винули крит. культурні дослідж. постімпер. ментальності як основи крит. самосві­домості росіян у ставлен­ні до влас. історії, зокрема комуніст. минулого. Осн. причина труднощів в укр.-рос. Д. м. повʼязана з браком самокритичності в оцінці історії Рос. держави під кутом зору ставле­н­ня до ін. націй. У сучас. політ. еліті РФ спо­стерігаємо від­мову навіть від того рівня крит. оцінки ставле­н­ня до націй в Рос. імперії, яка на поч. 1920-х рр. була властива для більшовиків (критика рос. великодержав. шовінізму). Не є дивною від­мова політ. еліти РФ ви­знати голод 1933 в Україні геноцидом українського народу; за цим — неви­зна­н­ня того, що сві­домо організований голод використовували як засіб для забезпече­н­ня цілісності Рос. імперії шляхом знище­н­ня під­корених націй. Серед ін. засобів — звуже­н­ня політ. автономії респ., ідеол. боротьба з «націоналізмом», пере­селе­н­ня і змішува­н­ня народів. Існують сер­йозні нац. від­мін­ності в особливостях пост­комуніст. ментальності, без врахува­н­ня яких таким позаконтектуал. дослідж. бракує належ. конкретності. Для європ. націй етнічні від­мін­ності є найважливішим джерелом цієї неоднорідності. До осн. можна від­нести: а) спільноти, які вважають себе належними до владної етніч. нації, але володіють субнац. культур. від­мін­ностями (зокрема гуцули чи лемки в Україні); б) етнічні групи та етнічні нації, у яких немає істор. батьківщини за межами держави, в межах якої проживають (напр., баски в Іспанії); в) нац. меншини, які живують компактно, є частинами етніч. націй, істор. батьківщина яких знаходиться за межами даної держави (у більшості з них є власна держава). Існують також культурні від­мін­ності соц. походже­н­ня: їх по­значають терміном «субкультура» (сільська–міська, молодіжна тощо). Фундам. про­блемою у сучас. демократ. державах є від­повідь на пита­н­ня, яким чином по­єд­нати забезпече­н­ня мінімально необхід. засад єд­ності нації з політикою багатокультурності. Перед­умовою ефектив. пред­ставниц. врядува­н­ня є досягне­н­ня необхід. рівня єд­ності нації (громадянського су­спільства). Від­сутність такої єд­ності робить народ не здатним контролювати владу, яка, використовуючи політ. технології «поділяй і володарюй», спроможна використовувати державу як засіб досягне­н­ня особистих та групових інтересів. Дж.-С. Мілль у кн. «Utilitarianism. Liberty. Representative Government» — «Пред­ставницьке урядува­н­ня» (Лондон, 1972) продемонстрував це на прикладі держави, що складається з різномовних територій (хоча не обовʼязково, щоб різномовність під­важувала ефективність демократ. врядува­н­ня): потрібні додаткові істор. перед­умови, завдяки яким територ. різномовність не роз­ʼ­єд­нує націю. Домінува­н­ня певної самобут. культури у нац. державах залишається запорукою збереже­н­ня культур. різноманітності світу, включаючи культурну самобутність тих нац. меншин, які живуть за межами своєї істор. батьківщини. Це від­повід­ає сучас. практиці, коли нац. держави опікуються культурою нац. меншин, які є частинами етніч. націй, що утворюють серцевину нац. держав. У сучас. демократ. державах під­тримку самобут. нац. культури і необхід. елементів нац. єд­ності по­єд­нують зі сприя­н­ням нац. меншинам під­тримувати свою культурну самобутність. Цей принцип втілений у Європ. хартії регіон. мов або мов меншин. У ст. 10 Кон­ституції України також втілено цей принцип, який означає, що всім етніч. групам, від­мін­ним від українців, гарантується право роз­вивати свої самобутні культури і мови, хоча, як громадяни України, вони зобовʼязані володіти українською мовою. Виникне­н­ня незалеж. держав після роз­паду СРСР стало можливим унаслідок поперед. нац.-визв. рухів, але вони виникли лише в по­єд­нан­ні з процесами у верхівці комуніст. номенклатури. Негатив. перед­умовою є успадкува­н­ня різного роду стереотипів на рівні масової сві­домості, зокрема низький рівень нац. сві­домості, явні ознаки нац. нігілізму та почу­т­тя нац. меншовартості. Унаслідок того, що в Україні збереглися історично успадковані від­мін­ності, це до­зволило політикам успішно використовувати успадковані стереотипи як засіб мобілізації електорату. Осн. метою Д. м. мають бути зміни в масовій сві­домості у напрямку пошанува­н­ня культур. різноманітності світу та захисту будь-якої самобут. культури, існува­н­ня якої під за­грозою.

Завантажити статтю