Гуцульський говір

Визначення і загальна характеристика

ГУЦУ́ЛЬСЬКИЙ ГО́ВІР — говір галицько-буковинської групи пів­ден­но-західного наріч­чя української мови. Ін. назва — східнокарпатський. Поширений у сх. ч. Закарп. (Рахів. р-н), зх. ч. Чернів. (Вижниц., Путил. р-ни), пд.-зх. ч. Івано-Фр. (Верховин., Коломий., Косів. і На­двірнян. р-ни) обл. України та пн. ч. Румунії (Сучавщина й Мараморощина). Межує із закарпатським говором на Зх., бойківським і наддністрянським — Пн., покутсько-буковинським — Сх., пн.-румун. говірками — Пд. Найвиразніше риси говору засвідчені в центр. ч. гуцул. регіону, зокрема в говірках верхівʼя річок Прут, Черемош, Путила. Г. г. охоплює кілька ареалів, для яких характерні специфічні діалектні риси, однак на всіх мов. рівнях фіксуються спіл. ознаки, на під­ставі яких він пред­ставлений як система.

Фонет. особливості: 1) вокалізм, зокрема реалізація фонем у сильній і слабкій позиціях: звук [е] має обнижену артикуляцію й реалізується як [ä] (кл[ä]н «клен», л[ä]н «льон», бар[ä]за «береза»); від­сутність пере­ходу початк. [е] в [о] після [j] та мʼяких приголосних (єго, за нéго, през нéго); звук [и] має обнижену артикуляцію, на­ближуючись до [е], тому навіть у наголош. позиції звучить як [е] (крéла «крила», жéто «жито», бекé «бики») і рідше як [і] (вíмн[ʼе] «вимʼя»); у звукотипові [ä] реалізується наголош. [а] будь-якого походже­н­ня, що стоїть після мʼяких приголосних (мн[ʼä]та «мʼята», лош[ʼä] «лоша»); у ненаголош. позиції [а] реалізується як [і] (гýслінка «гуслянка», вечéр[ʼі]ти «вечеряти», кол[ʼі]днéк «колядник»); 2) консонантизм: мʼякі [тʼ], [дʼ] послідовно за­ступають [кʼ], [ґʼ] (к[ʼí]мн[ʼе] «тімʼя», к[ʼí]сно «тісно», к[ʼé]шко «тяжко», ґ[ʼí]ло «діло»); збереже­н­ня давньої мʼякості [рʼ] як у кінці, так і в середині слів (коса[рʼ] «косар», ві[ў]ч[äрʼ] «вівчар», в[ä]р[ʼх] «верх», зор[ʼé] «зоря»); шиплячі зберігають давню мʼ­якість (ч[ʼó]рней «чорний», ш[ʼо]с «щось», душ[ʼé] «душа», жóў[чʼ] «жовч»); стверді­н­ня [ц], зокрема в кінці слів і перед [а], [у], [и] (швец «швець», хлóпец «хлопець», куни^еца «куниця», ке^ирти́^еца «кріт»); стверді­н­ня приголосних [с], [ц] у суфіксах -ськ-, -цьк- (злодíйский «злодійський»); у префіксі ви- майже послідовно мовці вживають [і] (вíбрате «вибирати», вíрихтувати «приготувати»); редукція і зникне­н­ня звуків у ненаголош. складах, особливо після наголош. (ка, кє «каже», кау «кажу»); найвиразніше ця риса ви­ступає у зникнен­ні звуків після наголош. складів у клич. формі влас. імен (Ива «Іване», Ю «Юрку», Марі «Марічко», Пара «Параско»).

Морфол. риси: у дієсл. формах 1-ї особи однини і 3-ї особи множини теперіш. часу немає після губних вставного [л] перед закінче­н­ням (кýпʼю «куплю», любʼю «люблю», бавʼю «бавлю», робʼю «роблю»; вони купʼє «куплять», бавʼє «бавлять», робʼє «роблять»); у формах 3-ї особи множини теперіш. часу дієслів 2-ї дієвід­міни втрачається [т] у закінчен­ні (вони́ ходє «ходять», носє «носять», просє «просять», хвалє «хвалять»); у 2-й особі однини атематичні дієслова мають форми йі[шʼ] «їси», да[шʼ] «даси», пові[шʼ] «скажеш»; у 3-й особі однини теперіш. часу дієслів 1-ї дієвід­міни колиш. 3-го класу у стягнених закінче­н­нях ви­ступає [т] (він знат «знає», зри́ват «зриває», чи́тат «читає»); у формах умов. способу ви­ступає частка бих (ходиў би^ех, лʼубиў би^ех); форми найвищого ступеня порівня­н­ня прикметників і прислівників творяться за допомогою частки май (май старший, май вишче); після основ на мʼякий приголосний закінче­н­ня -ам, -ах у давал. і місц. від­мінках множини залежно від особливостей фонет. системи Г. г. пере­творилися в -им, -их (конʼи^ем, хлопцʼи^ем, полʼи^ем); імен­ники -а-, -йа- основ в оруд. від­мінку мають закінче­н­ня -оў, -еў (рукóў, землеў); втрата закінче­н­ня -т у 3-й особі однини 1-ї дієвід­міни (вони носʼä, просʼä); активно функціюють форми двоїни імен­ників у по­єд­нан­ні із числівниками два, три, чотири (дві єблуці «два яблука», три ґіўці «три дівчини»); умов. спосіб твориться за допомогою частки бих і форми минулого часу (носиў бих, носи́ли бисмé); наявність закінче­н­ня -ов в оруд. від­мінку однини імен­ників 1-ї від­міни (вoвнов «во́вною», дорóгов «дорогою»); ужива­н­ня закінче­н­ня -ови, -еви в давал. від­мінку однини імен­ників чол. роду 2-ї від­міни (дíдови, си́нови, брáтови); ужива­н­ня наголош. закінче­н­ня -ий у родовому і знахід. від­мінках множини імен­ників (гроши́й, люди́й).

Лексика Г. г. багато пред­ставлена різноманіт. темат. групами, напр.: пастуша — вáкарь, бóвгарь «пастух корів», вáтаг «старший пастух», депутäт «власник полонини», сембри́ля «оплата пастухам», кошáра «загорода для овець», бри́ндза «солений овечий сир»; міфол. — баїльник, байбíрник «людина, яка лікує різними традиц., немед. засобами, пере­важно замовля­н­ням», анклюз «зачарований гріш», верхоблюдник «людина, яка володіє зачарованим грошем, анклюзом», вовкун «вовкулака», мóльфар «знахар, ворожбит» тощо. Г. г. ре­презентує значна кількість специфіч., властивих тільки цій діалект. групі слів, серед них — дє́дя «батько», стари́ня «батьки», челяди́на «дружина», убéра «одяг», вéремʼє «погода», плю́та «сльота», на́видіти «любити». Лексика пере­важно українська, однак є і запозиче­н­ня, зокрема з румун. (букáта «кусень хліба», ґрунь «вершина гори, пагорб», путе́ря «сила», спу́за «попіл, зола») та угор. (ґа́чі «штани», пога́р «бокал») мов. Осн. діалектні риси та їх пошире­н­ня пред­ставлені в «Карпатском диалектологическом атласе» (Москва, 1967), «Атласі української мови» (т. 2, К., 1988), «Общекарпатском диалектологическом атласе» (Кишинів, 1989; Варшава, 1991; Л., 1993), «A Lexical Atlas of the Hutsul Dialects of the Ukrainian Language» («Лексичний атлас гуцульських говірок української мови», Варшава, 1996) Я. Ріґера та ін.

Лексичні особливості здавна цікавили дослідників мови, унаслідок чого зʼявилася низка словників — додатків до етногр. і крає­знав. робіт І. Вагилевича, В. Шухевича, В. Гнатюка та само­стійних лексикогр. праць: «Гуцульські говірки: Короткий словник» за ред. Я. Закревської (Л., 1997), «Пів­ден­нобуковинська говірка і діялектний словник села Бродина, повіту Радівці (Румунія)» О. Горбача (Мюнхен, 1997), «Słownik Huculski» Я. Яніва (Краків, 2001), «Гуцульська міфологія: Етнолінгвістичний словник» Н. Хобзей (Л., 2002), «Словник гуцульського говору в Закарпат­ті» І. Жеґуца, Ю. Піпаша (Мюнхен, 2001), «Матеріали до Словника гуцульських говірок (Косівська Поляна і Росішка Рахівського ра­йону Закарпатської області» Ю. Піпаша, Б. Галаса (Уж., 2005). Найбільшим зі­бра­н­ням гуцул. лексики нині є картотека до словника гуцул. говору, яка зберігається в Ін­ституті україно­знавства НАНУ (Львів). Сучасні про­блеми Г. г. у різний час досліджували Б. Кобилянський, Я. Янів, В. Курашкевич, О. Горбач, Я. Закревська, Я. Ріґер, Л. Калнинь, А. де Вінценз, Н. Хобзей, Т. Ястремська, Б. Близнюк та ін. Г. г. пред­ставлений у худож. творах О. Федьковича, М. Коцюбинського, Г. Хоткевича, М. Черемшини, М. Матіос.

Літ.: Кобилянський Б. Гуцульський говір і його від­ноше­н­ня до говору Поку­т­тя // Укр. діалектол. зб. Кн. 1. К., 1928; J. Janów. Z fonetyki gwar huculskich // Symbolae gramaticae in honorem Joannis Rozwarowski. Т. 2. Кraków, 1928; S. Hrabec. Nazwy geograficzne Huculszczyzny. Kraków, 1950; Кобилянський Б. Діалект і літературна мова (Східнокарпатський і покутський діалекти, їх походже­н­ня і від­ноше­н­ня до літературної мови). К., 1960; Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології української мови. К., 1966; A. de Vincenz. Traité dʼantroponymie Houtzoule. München, 1970; Залеський А. М. Вокалізм пів­ден­но-західних говорів української мови. К., 1973; Бевзенко С. П. Українська діалектологія. К., 1980; Калнынь Л. Фонетический строй одного гуцульского говора // Ис­следования по славян. диалектологии: Карпатоукр. диалекты. Москва, 1992; Хобзей Н. Міфологічна лексика українських говорів карпатського ареалу. Л., 1995; Близнюк Б. Сучасні гуцульські прі­звища в історичному роз­витку. Л., 1997; Гуцульські говірки: Лінгвістичні та етнолінгвістичні дослідже­н­ня. Л., 2000; Ястремська Т. Структурно-семантична організація та гео­графічна диференціація пастушої лексики гуцульського говору. К., 2002.

Н. В. Хобзей

Завантажити статтю