Закарпатський говір

Визначення і загальна характеристика

ЗАКАРПА́ТСЬКИЙ ГО́ВІР — один з архаїчних говорів карпатської групи діалектів пів­ден­но-західного наріч­чя української мови. Інші назви — середньозакарпатський, під­карпатський., пів­ден­нокарпатський діалект. Поширений у поселе­н­нях долин Пів­ден­них Карпат, правого берега р. Тиса. Основний масив діалекту в межах Закарпатської обл. на Захід від р. Шопурка та нижньої течії р. Кісва (Рахівський р-н) до кордону зі Словач­чиною, а далі — в межах Словач­чини до р. Цірока (притока Лабірця). Говірки цього типу поширені в деяких українських селах Румунії — у долинах р. Вишава (ліва притока Тиси) та р. Руськова (права притока Вишави). На Сході межує з гуцульським говором, на Пн. — з бойківським говором, на Заході — з лемківським говором, на Пів­дні — з румунською, угорською та словацькою мовами. Різкої межі між цим і говорами сусідніх українських діалектів немає. Найчіткіше виділяється межа закарпатського говору й гуцульського, але на Сході ареалу цього говору наявні окремі елементи пере­хідності до гуцульського ([ы] > [и]). Виразною є межа із бойківським діалектом, у крайніх пів­нічнозакарпатських говірках є риси пере­хідності до бойківських (пере­хід етимол. [о] > [і], [л] > [ў] у кінці складу, [-енʼк-] > [-ейк-] тощо). Межа із лемківським говором роз­мита. Окремі лемківські елементи «заходять» далеко вглиб закарпатського говору. Як крайній західноукраїнський діалект він характеризується, з одного боку, збереже­н­ня давніх елементів фонетики, граматики, лексики; з іншого — низкою ін­новацій, що зʼявилися внаслідок внутрішнього роз­витку у від­носній гео­графічній ізоляції за Карпатським хребтом та політичній «ві­дірваності» Закарпа­т­тя від українських земель ще від часів Київської Русі, тривалих контактів із сусідніми мовами.

Закарпатський говір поділяють на кілька великих говіркових груп, найчіткішу особливість яких зумовлюють різні континуанти етимол. [о], [е] в новозакритому складі:

• східнозакарпатські (тересвʼянсько-річанські, східномарамороські) ([о] > [у], [е] > [і, ʼу]: [кунʼ], [׀ôсʼінʼ], [при׀нʼус] — «приніс»);
• центральнозакарпатські (надборжавсько-латорицькі, березькі) ([о] > [ÿ], [е] > [і, ʼÿ]: [кÿнʼ, ׀осʼінʼ, при׀нʼÿс, при׀нÿс]), до яких у цьому близькі затисянські (угочанські. Серед них виділяють верх­ньонадборжавські й верх­ньонадрічанські (пів­нічномарамороські) ([о] > [ÿ], [е] > [і]: [кÿнʼ, лʼід, при׀нʼіс]);
• західнозакарпатські — ужансько-лаборецькі (ужанські, земплинські) ([о] > [у], [е > і, ʼy у]: [кунʼ, ׀осінʼ, при׀нʼус]), пів­нічнозакарпатські, або верховинські ([кінʼ, лʼід, при׀нʼіс]).

Фонетичні особливості

Фонема заднього ряду [ы], що є континуантом від­повід. прасловʼян. та давньоукр. ([׀мыти, ׀мыло, сын, ׀сытый]) або давньої ъ у сполуці після р, л у слабкій позиції ([дры׀ва] — «дрова», [блы׀ха] — «блоха», [׀йаблыко] — «яблуко»), на місці давньої ъ перед [й] < [и] < *jь ([зы׀йти]). На більшості ареалу закарпатського говору [ы] зберігається й після задньоязикових приголосних: [׀гынути], [ло׀маґы] — «ломаки», [׀кыснути], [׀хытрый]. У говірках над Латорицею в цій позиції виступає [и]: [׀гинути, ׀киснути, ׀хитрый]. У частині говірок на Сх. і Пн. від Ужгорода [ы] лабіал. характеру ([сын], [׀рыба]). У говірках найближчої околиці Ужгорода та в крайніх сх. говірках говору, що прилягають до гуцульських (зокрема с. Лопухове Тячів., села Верхнє Водяне, Луг, смт Великий Бичків Рахів. р-нів), континуанти давніх [ы] та [і] збіглися в перед.-серед. типово українській [и] ([׀мити, син, ׀ситий]). Континуантом давнього [і] є [и] ([׀милый]). Континуантом давнього ѣ є [і] ([׀дʼíло, тʼінʼ]). У деяких говірках у позиції перед [ў] фонема [і] < ѣ переходить в [ÿ] (лабіалізований [і]) — [׀дʼÿўка, хлʼÿў]. Континуант [і] етимол. [е] у новозакритому складі [׀ôсʼінʼ, піч]; але в деяких позиціях, зокрема в складах, перед якими занепав давній ъ, виступають [ʼу, ʼÿ]: [мнʼут] — «мед», [лʼут] — «лід», [׀тʼутка], [при׀нʼус], [при׀вйух] — «привів»; [мнʼÿт, ׀тʼÿтка, при׀нʼÿс, при׀вʼÿх]. Континуанти етимол. [о] у новозакритих складах — [у] в сх. та зх. говорах ([вус] — «віз»), [кунʼ] та [ÿ] — в центральних ([вÿс, кÿнʼ]). У край. пн. говорах, перехідних до бойківських, [о] в новозакритих складах перейшов в [і]: [сʼцʼіл, сʼцʼіў] — «стіл». Збереження [а] після мʼяких приголосних та шиплячих: [тʼаг׀нути, ׀йавур / ׀йавÿр, ׀шапка, час]. Відкритий характер фонеми [о] перед складами з голосними [о], [а], [е]: [׀око, ко׀рова]; перед голосними [і], [ÿ], [у] та мʼякими приголосними виступає її позиц. варіант — закритий [ô]: [ў ׀ôцʼі, кô׀рôві, кô׀рôву, ׀ôгÿрок, ׀ôгурок, ׀мôху, кô׀жух]; збереження о в суфіксі -овати ([кôлʼадо׀вати]). Відсутність наближення вимови ненаголошеного [е] до [и] перед складом із [о, а, у, е]: [׀озеро], [ме׀жа], [на ле׀ду] — «на льоду», [те׀бе]. Звуження [е] в [и], незалежно від наголосу, перед голосними [і], [ÿ], [и] та мʼякими приголосними ([׀першый], [׀пирші] — мн., [׀пиршÿў] — «першій»; [динʼ] — «день», [вирʼх] — «верх», [׀випирʼ] — «кабан»). Асиміляція [и] до [і], без помʼякшення поперед. приголосного: [ви׀ликий — ви׀лікі, ׀синʼый — ׀сінʼі]. Перехід початкового наголошеного [о] в [у, ў]: [на ׀ўріʼсʼі] — «на горісі», [убый׀ти] — «обійти». Друге повноголосся в деяких словах: [׀удолобати] — «видовбати», [че׀репати] — «черпати рукою сипучі предмети», [то׀ро׀житисʼа] — «сперечатися». У багатьох словах зберігаються: [и] на початку слова ([иг׀ла] — «голка», [иг׀рати] — «танцювати», [Иг׀нат]); приголосний на місці [д] у прасловʼян. сполуках тл, дл > гл > г у дієслів. формах минулого часу ([г] перед паузою або перед словами, які починаються на глухий приголосний, оглушується в [х]: [плʼуг, плʼÿг] — «плів», [мйуг] — «мів», [при׀вйуг, при׀вÿг] — «привів», [збÿг], *sъbodlъ — «поколов рогами, пободав»). Збереже­н­ня мʼякості приголосних [р] та [ц] в усіх позиціях ([рʼа׀бый, ти׀пирʼ] — «тепер»); у частині говірок (зокрема центральних) [ц], [р], [з], [с] диспалаталізувалися перед [і] < ѣ, [е]: ([ці׀лый, ׀ріпа, сім, на нô׀зі]). Збереження мʼякості [ч] у більшості центр. та в зх. говірках: [׀чʼути, ׀чʼорний] (у більшості пн., а також у надборжав., річан.-тереблян. та сх. [ч] ствердів). Приголосний [л] має препалатал. характер — л («європ. л») перед усіма голосними ([׀липа, ׀літер, лÿм, моло׀ко, ׀лавицʼа, лу׀пати, ׀лытка]). Відсутність протетич. приголосних у багатьох говірках, особливо [г] перед [о]: [׀улицʼа, ׀ухо, ô׀ріх, ׀острый]. Вторин. [н] після історично мʼякого [м] перед [а] < [ę]: [׀сʼімнʼа], [м׀нʼати], [им׀нʼа] — «імʼя». Вторин. [лʼ] після історично мʼякого [в] > [ў] — [здô׀рôўлʼа, дириўлʼа׀ный, к׀рôўлʼôў]. Занепад [ў] < [в] перед [у, ÿ] < [о] в новозакритому складі ([о׀вес — вÿ׀са, ву׀са]; [вÿ׀цʼа, (в)у׀цʼа] — «вівця»). Замкнений характер [н] перед к, ґ ([ма׀лиŋʼкый], [ш׀паŋґлʼа] — «штахетина»). Порівняно часті випадки африкатизації ([джа׀хатисʼа] — «жахатися», [׀дзʼапка] — «зяблик») та вокалізації ([ло׀маґа] — «ломака», [׀ґулʼа] — «куля»). Наявність у багатьох говірках асимілят. змін приголосних: [стʼ] > [сʼцʼ] ([׀радÿсʼц], [сʼцʼі׀гати] — «стягати»), [нʼсʼк] > [нʼцʼк] ([׀панʼцʼкый]), рл > лл ([че׀л­леный] — «червоний», [׀тел­лицʼа] — «терниця»), дл > лл ([׀пÿл­лый, ׀пул­лый] — «поганий»), дн > нн ([пун­ни׀мати] — «під­німати», [пô׀лун­не] — «полудень; пів­день», [пô׀рʼан­ный]), бм > мм ([у׀м­мыти] — «обмити»). Тип імен­ників серед. роду з давнім формантом [-ьjе] характеризується чергува­н­ням приголосних в основі, від­сутністю їхнього подовже­н­ня; без­винятковим пере­ходом [е] > [і] в дериватах від дієслів із суфіксом -и-; кінцевим [-а]: [׀вôжінʼа] — «возі­н­ня», [мô׀лôчінʼа] — «молоті­н­ня», [׀хôжінʼа] — «ході­н­ня».

Риси морфології

Загальною особливістю імен­никової від­міни цього говору є слабка диференціація флексій залежно від твердості/мʼякості основ, а в багатьох говірках повна від­сутність її, — після мʼяких основ ті ж закінче­н­ня, що й після твердих: [вô׀дôў — зим׀лʼôў, ׀лавицʼôў; во׀лôви — кô׀нʼôви, кола׀чови; во׀лом — кô׀нʼом, кола׀чом]. У деяких говірках, зокрема долини Боржави, паралельно вживають флексії мʼякої групи ([зим׀лʼôў, ׀лавицʼôў — зем׀лиў, ׀лавициў; ко׀нʼови — ко׀неви], але тільки [кô׀нʼом, кола׀чом]). У родовому від­мінку множини від­повід­ні імен­ники різних від­мін мають флексію -и: [сви׀ни] — «свиней», [ко׀ни] — «коней», [лʼу׀ди] — «людей», [гу׀си] — «гусей», [д׀ве׀ри] — «дверей». У 1-й від­міні імен­ників жін. роду мʼякої та мішаної груп зберігають старовин­ну флексію -и в давал. ([зем׀ли]) та місц. ([на зем׀ли]) від­мінках. Імен­ники чол. роду на -а в багатьох говірках можуть мати паралел. або єдині флексії 2-ї від­міни в давал. ([с׀таростови, Вô׀лôдʼови]), оруд. ([с׀таростом, Вô׀лôдʼом]), місц. ([на с׀таростови, Вô׀лôдʼови]) однини, в давал. ([с׀тарôстÿм]), зрідка — назив. ([старос׀тове]) та місц. ([на с׀тарôсʼтʼіх]) від­мінках множини. Імен­ники 2-ї від­міни в давал. від­мінку однини мають флексії [-ови], [-ʼови], [-еви] ([чôлô׀вікови, Васи׀леви]), зрідка [-у], [-ʼу] ([чôлô׀віку]). У давал. від­мінку вони зберігають континуант давньої флексії [-омь] > [-ум, -ÿм, -ім]: [сы׀нум, сы׀нÿм, сы׀нʼім; ׀вôлум, ׀вôлÿм, ׀вôлʼім; ׀кôнʼум, ׀кôнʼÿм, ׀кôнʼім; ׀йагнʼатум, ׀йагнʼатÿм, ׀йагнʼатʼім]. Багато говірок в оруд. від­мінку множини твердої групи 2-ї від­міни та імен­ники 4-ї від­міни зберігають давню флексію [-ы] ([з ׀волы, з ׀йаблыкы, пуд во׀роты, з йаг׀нʼаты]), у місц. — давню [-іх] < -ѣхъ ([на ׀вôлʼіх, на вô׀рôтʼіх, на ти׀лʼатʼіх]). Паралельно вживаються форми типу [во׀лам, во׀лами, на во׀лах]. У мʼякій групі 2-ї відміни множини деякі множинні іменники у давал. відмінку приймають флексію [-ʼом] ([׀лʼудʼом, д׀вирʼом]), у місц. — [-ʼох] ([на ׀кôнʼох, ׀лʼудʼох, г׀ру-дʼох]). Назви 4-ї відміни в оруд. відмінку однини мають закінчення [-ʼатʼом], [-ʼатом]: [ти׀лʼатʼом, ти׀лʼатом]. Іменник [вôўк] у назив. відмінку множини зберігає давню форму двоїни: [׀вôўци, ׀вôўце]. Частина іменників на означення родин. та ін. стосунків, учасників побут. свят у назив. відмінку множини в деяких говірках приймає флексію [-ове]: [старос׀тове, ку׀мове, друж׀бове]. Елемент -ов- зберігається в непрямих відмінках: [старôс׀товÿў, ку׀мôвÿў, друж׀бовÿў; старôс׀тôвÿм, ку׀мовам; з ку׀мовами; на ку׀мовах]. Іменники 3-ї відміни — слова жін. роду на приголосний, зокрема на [-ôў] ([лʼу׀бôў]) у родовому, давал. й місц. однини зберігають флексію -и: [׀ночи, ׀соли, лʼуб׀ви]. У надборжав. говірках у родовому відмінку однини вони мають архаїчне закінчення -е: [׀соле, ׀церкве, лʼуб׀ве]. Його зберігають також іменники давніх основ на приголосний ([׀камене, ти׀лʼате]) і деякі ін. слова з основою на приголосний ([дне, нне] — «дня»).

Прикметники й пасивні діє­прикметники минулого часу серед. роду в говірках між басейнами Ріки й Латориці зберігають не­стягнену форму [-ойе] ([׀добройе, ׀білойе, при׀несенойе]), а в басейні Ужа — [-ой] ([׀доброй, ׀білой, при׀несеной]). Панівною флексією місц. від­мінка однини чол. роду є -ум ([-ÿм], [-ім]) — [на ве׀ликум, ве׀ликÿм, ве׀ликім] поруч із -ому — [на ви׀ликôму]. Прикметники жін. роду центр. говорів у давал. та місц. від­мінках однини мають закінче­н­ня [-ÿў] (асиміляція за місцем творе­н­ня [й] > [ў], лабіалізація його): [ви׀ликÿў, на ׀синʼÿў]. У центр. і сх. частинах зх. говірок у назив. від­мінку множини прикметників твердої групи приголосні перед флексією [-і] тверді: [мôлô׀ді, ׀білі, зи׀лині, бо׀гаті]. Присвійні прикметники в назив. від­мінку множини вживають із закінче­н­ням [-ы]: [׀материны, б׀ратовы]. Вищий ступінь порівня­н­ня творять за допомогою суфіксів-флексій [-ʼый], [-ʼий] < *-jь, перед якими відбуваються історично зумовлені чергування приголосних: [׀ширʼый, ׀ужый, ׀дôўжый, мо׀ложый < мо׀лоджий]. У частині пн., багатьох центр. і в усіх сх. говірках вищий ступінь порівняння твориться за допомогою ненаголошеної частки май (запозичена з румунської) у поєднанні зі звичай. формою ([май ве׀ликый, май моло׀дый]), а найвищий — за допомогою наголошеної май ([׀майвеликый, ׀маймолодый]). У цих же говірках ступенюються іменники, в яких наявна атрибутивність ([май жо׀на] — «краща, працьовитіша, добріша жінка», [май ׀хыжа] — «більша, просторіша, краща, комфортніша хата»), а також дієслова ([май ׀рôблʼу] — «працюю більше»).

У системі числівників виділяються форми [йе׀ден, дві] (жін. і серед. родів), структури [׀диўйад­дисʼат] — «девʼяносто» (у частині центр. та сх. говірок вживають також [диўйа׀носто]), [д׀віста, д׀вісто, д׀васто; т׀риста, т׀ристо] тощо, особово-чол. форми [два׀йе, три׀йе, чоты׀ре] (центр. і сх. говірки), [д׀воме, т׀рʼоме, чоты׀рʼоме] та ін. (зх. говірки). Поширені дробові числівники типу [׀пу(ў)четверта, ׀пÿ(ў)четверта] — «три з половиною». Числівники [пйатʼ] — [׀дисʼатʼ] та ін. від­повід­ні функціонують тільки з новою парадигмою [пйа׀тʼох, пйа׀тʼом, пйатʼ׀ма], форми типу [пйа׀ти] немає. Спо­стерігається тенденція до втрати від­мінюва­н­ня числівників на по­значе­н­ня сотень ([сто х׀лôпцум, -ÿм]) та деяких ін. ([׀сорок, ׀дивйад­дисʼат, ׀диўйа׀носто ׀йагнʼатум, -ÿм]).

За­ймен­ники характеризуються енклітиками родового ([сʼа] — «себе»), знахід. ([нʼа < мнʼа] — «мене», [тʼа] — «тебе», [го] — «його», [йі] — «її», [на нʼу] — «на неї») та давал. (ми — «мені», ти — «тобі», му — «йому») відмінків. Звичай. формою давал. відмінка присвій. займенника 1-ї особи є [ми׀нʼі, мʼі׀нʼі], але з прийменником ид ← къ вживається [мнʼі]. Функціонують вказівні займенники: [сисʼ, си׀сʼа (и׀сʼа), се׀се (е׀се)] — «цей», [тот, то׀та, то׀то; о׀та, о׀то] — «той», [ац׀цисʼ] — «оцей», [ат׀тот, ан׀тот] — «той ось», [гин׀тот] — «отой ось»; питальні [тко, ко] — «хто», [што] (частина зх., центр., крім верхньоборжавських), [шчо] (решта говірок), [шо] (частина зх.); неозначені з часткою да-: [׀датко, ׀дашто, ׀дайакый].

Основні особливості дієслів. Збереже­н­ня давніх інфінітивів на -ти: [гово׀рити] і -чи [пе׀чи, ст׀ричи], [׀бічи] — «бігти». Чергува­н­ня [д] із [ж] у сх. і центр. [׀хôжу, ׀сижу] та [дж] у зх. і пн. [׀ходжу, ׀сиджу] говорах. Асимілят. пере­хід [й] у [в] в 1-й особі однини і 3-й особі множини теперіш. часу слів з основою на -а- [з׀наву, ׀думаву, ׀думавутʼ] в центр. і зх. говірках. Стягнені форми (-айе- > -ае- > -а-) 2-ї ([׀думаш]) і 3-ї ([׀думатʼ, ׀думат]) осіб однини. У 3-й особі однини і множини теперіш. часу, 2-й особі наказ. способу ви­ступає закінче­н­ня [-т] у сх., пн. та окремих центр. говорах: [׀ходит, ׀хôдʼат, ׀хôдʼіт] і [-тʼ] у решті — [׀ходитʼ, ׀хôдʼатʼ, ׀хôдʼітʼ]. У 1-й особі множини теперіш. і простого майбут. часів — закінче­н­ня -ме: [бере׀ме, ׀робиме, иде׀ме]. Особові частки в 1-й і 2-й особах однини і множини минулого часу (модифіков. форми давнього перфекта): [хо׀див-им, хо׀див-ем, хо׀дила-м; хо׀див-исʼ, хо׀див-есʼ, хо׀дила-сʼ; хо׀дили-сме, ходили-сʼме, хо׀дили-сте, хо׀дили-сʼте]. Творе­н­ня форм умов. способу за допомогою особових часток: [пи׀сáў-бим, пи׀сала-бим; пи׀саў-бым, пи׀сала-бым; пи׀саў-бисʼ, пи׀сала-бисʼ; пи׀саў-бысʼ, пи׀сала-бысʼ; пи׀сали-бисме, -бысме, -бесме] тощо; [пи׀сали-бисме, пи׀сали-бисте, -бесте; пи׀сали-бисʼме, -бесте, пи׀сали-бисʼте; пи׀сали-бысме, бысʼме; пи׀сали-бисте, -бысте, -бесте, -бисʼте, -бысʼте]. У центр. говірках у 1-й особі вживають частку бих: [даў-бых, дала-бых].

У Закарпатському говорі чимало специфічних прислівників та прислівникових сполук: [туй (-кы, -ки, -ка)] — «тут», [адде (-кы, -ки), анде (-кы, -ки)] — «ось тут», [׀гинде (-кы, -ки, -ка)] — «там ось», [днисʼ, ннисʼ, нисʼ (-кы, -ки, -ка)] — «сьогодні», [гô׀рі] — «нагорі, вгору», [дô׀лу, дô׀лʼÿ] — «внизу, донизу», [ид׀гôрі] — «вгору, нагору», [удо׀лину] — «вниз», [вон, ׀вонка] — «надворі», [уд׀ну, ун׀ну] — «усередині», [близʼ] — «близько», [дô׀му, дô׀мÿ(ў׀)] — «додому», [׀уткÿтʼ, ׀уткытʼ і ׀выткытʼ, ׀уткі, ׀вотки] — «звідки», [засʼ, уп׀йат] — «знову», [утʼ׀мы] — «дуже багато», [наўма׀ницʼ, наўманʼ׀цʼі] — «не дивлячись, напамʼять», [׀нацапкы, -ки] — «рачки», [׀сидʼа, ׀лежа, с׀тойа; уйа׀ри] — «весною, навесні», [׀такôй] — «майже» тощо; модал. слів [май׀же, ви׀даў] — «мабуть», [(и)зуп׀раўдʼі] — «справді», [(из)и׀нôтʼ] — «цікаво».

У деяких давніх при­ймен­ників своєрідне звукове оформле­н­ня: [пуд] — «під», [уд, выд] — «від», у < въ, у, о; [дʼілʼа] — «для», ид, д < къ, [крôзʼі] — «крізь», [пилʼа, пила] — «біля», [п׀рôту, п׀ротÿ(ў)] — «проти», [׀окрем] — «крім». Функціонує чимало відприслівник. прийменників: [ис׀хôдʼнʼа ׀місʼацʼа] — «в кінці місяця», [׀гôрі рі׀кôў]. Є й спільні з іншими пд.-зх. діалектами специфічні частки: [ай, ׀айно] — «так», запозичена з нім. говірок [йо] — «так», [нʼіт, нʼет] — «ні», [ци] — «чи», [най] — «хай»; сполучники: єднальний тай; протиставні тай, ай, айно, айбо, но; розділові [хотʼ, вадʼ, а׀вадʼ] — «або», запозичений з угор. мови; підрядні [ож, аж] — «що», «якщо», [а׀бы, о׀бы; ко׀бы] — «якби», [кидʼ] — «якщо», запозичений зі словацької; [ги(й)] — «неначе»); вигуки: [йôй, (г)ий-га, цыт, цÿт, чÿт] — «цить»; до волів — [ча] — «соб!», [вô׀гôў] — «цабе!», [׀гиўк, ׀гиўкте] — «назад!», [׀вôга] — «стій!»; до коней — [дʼÿ, бі, ׀гôйта] — вигуки, якими понукають, [׀бішта, ׀віста, ׀вішта] — «уліво!», [׀гôйта] — «управо!», [прр, трр] — «стій!».

Закарпатський говір характеризуються роз­виненою і продуктивною системою дериваційних засобів. Абсолютна більшість суфіксів та префіксів спільноукраїнська, але продуктивність і словотвірна семантика часто специфічна, напр., суфікси [-ʼанка], [-ицʼа] на по­значе­н­ня площі, де росла певна с.-г. культура: [стыр׀нʼанка] — «стерня», [׀былʼанка, тенґе׀ричанка, кенде׀ричанка, ׀былʼаница] — «нива, де росла кукурудза», [׀ріпʼлʼанка, ׀булʼанка, ׀булʼаницʼа] — «нива, де росла картопля»; [׀санкатисʼа] — «кататися на санках», [׀ліжоватисʼа] — «кататися на лижах»; [׀завеликий] — «при­близно великий», [׀повеликий] — більший, ніж потрібно». Функціонують і специфічні форманти, зокрема суфікс [-анʼа], за допомогою якого творять атрибутивні назви: [кôў׀панʼа] — «чубата курка», [дôў׀ганʼа] — «довгий жін. одяг», [язы׀канʼа] — «язиката, балакуча жінка»), найменува­н­ня жінок за іменами чи прі­звищами, прі­звиськами чоловіків ([Пет׀ранʼа, Слиў׀канʼа, Василʼ׀цʼанʼа]); запозичені з угор. мови суфікси -ош (творить назви осіб за родом діяльності, занять, атрибутивні назви: [бетле׀гемош] — «учасник вертепної ви­стави», [׀цурʼош] — «обі­дранець») та -аш (утворює назви діючої особи: [ко׀паш] — «копальник», [гусʼ׀лʼаш] — «скрипаль»). За формою для більшої частини говірок характер. наголошений префікс (в)у-, який від­повід­ає префіксам ви- (вы-) ін. укр. говорів: [׀унести, ׀ву­брати].

Синтаксична система

Цікаве вжива­н­ня суряд. сполучників у допустових кон­струкціях ([будешж го сто рас про׀сити и (та) ни ׀пÿде; ׀куплʼуцʼцʼа ׀дʼіти тай ׀сонце ни г׀рійе]); вираже­н­ня присвійності за допомогою присвій. за­ймен­ників у формі давал. від­мінка ([о׀тицʼ ми] — «мій батько», [׀мати ти,] ׀дʼідик нам] — «наш дід», [су׀сʼідÿў׀ нам] — «нашого сусіда», [׀матери сôбі] — «твоїй матері»); вжива­н­ня знахід. від­мінка з інфінітивом ([чуў го сʼмі׀йатисʼа] — «чув, як він сміявся», [׀відіў го си׀дʼіти] — «бачив його сидячого; бачив, як він сидів»); кон­струкції з при­ймен­ником на для вказівки на предмет, який треба принести, до­ставити, добути, купити та ін. ([иду на ׀вôду, на г׀рибы, на ׀цукор, на г׀лину, на дры׀ва); порівнял. кон­струкції зі сполучником ги [май вы׀сокый ги ўтицʼ му]; вжива­н­ня діє­прислівників для вираже­н­ня умови, причини явища ([мôзô׀лʼі ми сʼа начи׀нили, дры׀ва ру׀байучи]) тощо.

Лексика

Закарпатський говір від­значається величез. багатством. Її зі­бра­н­ня, здійснене М. Грицаком, налічує бл. 200 000 од. Це пере­важно питома лексика, деривати від давніх коренів та діалектні значе­н­ня незапозичених слів, напр.: [об׀шарʼа] — «садиба», [пчо׀линок, пча׀линок, пчул׀ник, пчÿл׀ник, пчо׀линицʼ] — «пасіка», [׀хыжа, ׀хижа] — «хата, кімната», [׀оболок, ׀вызÿр] — «вікно», [пуд, пуд, під] — «горище», [доў׀жанка, тôў׀кан, ку׀панʼа] — «глечик», [паўз, ׀паўзина, ׀пузина] — «рубель (до воза)», [кор׀бач, ба׀туг] — «батіг», [(у׀розно] — «врозгін (орати)», [ôб׀рус, ôбру׀сʼа] — «рушник», [плат] — «фартух», [ши׀ринка, пла׀тина] — «хустка», [пі׀шак, пі׀шачка, піш׀ник, пі׀хурка] — «стежка», [׀ріпа, ׀булʼі] — «картопля», [хрест] — «копа снопів (у полі)», [вурʼ, вÿрʼ, вірʼ] — «жеребець», [ма׀цур] — «кіт», [бі׀лицʼа, ла׀вырка, ло׀вырʼка] — «білка, вивірка», [кыр׀тина, кыр׀тицʼа] — «кріт», [׀пітʼа, ׀курʼа] — «курча», [йарʼ] — «весна», [׀йарицʼ] — «ячмінь», [׀хашча] — «ліс», [гуд, гÿд, гід] — «рік», [с׀валʼба, с׀вадʼба] — «весі­л­ля», [часʼцʼ] — «при­дане», [׀мамка] — «мама», [׀нʼанʼко, нʼанʼ׀ко] — «тато», [дере׀вишче, ׀дерево] — «труна», [тын] — «кладовище», [׀ганʼба] — «сором», [пйасʼцʼ] — «кулак», [перст] — «палець», [׀чилʼадʼ] — «гурт людей», [׀лʼуде] — «чоловіки», [пô׀лудавый] — «короткозорий», [׀гусʼлі] — «скрипка», [с׀карідный] — «бридкий», [ст׀рʼітити] — «зустріти», [и׀мати, і׀мати] — «ловити, брати в руки», [промы׀кати] — «ковтати, глитати», [иг׀рати] — «танцювати», [зʼ׀відати] — «питати», [׀никати, зд׀рʼіти] — «дивитися» тощо. Унаслідок тривалого контактува­н­ня з сусід. мовами в закарп. говірках зʼявилося чимало запозичень, насамперед угорських: [чурʼ] — «клуня, частина хліва», [׀марга] — «худоба», [да׀раб] — «кусень, шматок, нива»; [׀чиўдарʼ] — «жеребець», [кенде׀рицʼа], [тенґе׀рицʼа] — «кукурудза», [теме׀ту], [теме׀тÿў] — «кладовище», [׀леквар] — «повидло», [׀ратота] — «яєшня», [׀левеш] — «суп, буль­йон», [к׀румлʼі] — «картопля», [килто׀вати] — «витрачати», [дʼалазо׀вати] — «зневажати» та ін.; менше — з румунської (здебільшого на Сх.): [йа׀рич] — «їжак», [ме׀лай] — «кукурудза», [на׀нашко] — «хрещений батько», [фін, фі׀йин] — «хрещеник» тощо; а також зі словацької — здебільшого на Зх.: [кедʼ, кидʼ] — «якщо», [׀кôцур] — «кіт», [п׀ланка] — «кислиця», [׀облак] — «вікно», [пец] — «піч», [у׀лапити] — «пі­ймати» та ін. Функціонує певна кількість германізмів ([׀реклик] — «піджак», [׀файный] та ін.). Як і в ін. карпат. діалектах, тут наявні елементи, що мають паралелі в пд.-словʼян. мовах, в ареалі балкан. мовного союзу. Основні риси закарпатського говору сформувалися на­прикінці 16 — поч. 17 ст., хоч діалектотвор. процес продовжувався й у пізніші часи. До кінця не зʼясовано пита­н­ня, чи мали певний вплив на формува­н­ня деяких особливостей говірок центр. та зх. частин закарпатського говору носії волинського і подільського говорів, яких на­прикінці 14 ст. привів у складі війська князь Федір Коріятович (Корятович). Писемні памʼятки, у яких зафіксовано риси закарпатського говору, збереглися від поч. 15 ст., але текс­тів 15 — 16 ст. порівняно небагато. Досить велика кількість текс­тів, писаних мовою, близькою до народної від 17 — 18 ст., напр., твори письмен­ника-полеміста М. Андрели. Закарпатським говором писали деякі письмен­ники, зокрема В. Довгович, М. Нодь. Закарпатський говір був обʼєктом граматистів М. Лучкая, А. Волошина, І. Гарайди, лексико­графа Л. Чопея та ін. Нині говірками закарпатського говору пишуть пред­ставники т. зв. русинства. Ви­дані пред­ставниками цієї течії аматор. «нормативні» граматики «русин.» мови не витримують наук. критики. Недосконалі й словник. спроби пред­ставників «русинства». У 19 ст. ареал закарпатського говору зменшився на користь сусід. угор. і словац. мов. Закарпатський говір досліджували С. Бевзенко, О. Брок, І. Верхратський, К. Галас, Г. Ґеровський, Й. Дзендзелівський, В. Добош, В. Лавер, П. Лизанець, В. Німчук, І. Панькевич, І. Сабадош, І. Фогорашій, П. Чучка та ін.

Літ.: Верхратський І. Знадоби до пі­зна­н­ня угорсько-руських говорів // Зап. НТШ. Ч. 1–2. 1899–1901; Панькевич І. Українські говори Під­карпатської Русі і сумежних областей. Прага, 1938; Панькевич І. Нарис історії українських закарпатських говорів. Ч. 1. Фонетика. Прага, 1958; Дзендзелівський Й. О. Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області УРСР. Лексика. Уж., 1958–93. Ч. 1–3; Дэже Л. Очерки по истории закарпатских говоров. Будапешт, 1967; Карпатский диалектологический атлас. Москва, 1967; Добош В. І. Синтаксис українських пів­ден­нокарпатських говорів. Уж., 1971; Нимчук В. В. Карпатоукраинско-южнославянские языковые парал­лели и тождества (история и пер­спективы про­блемы) // Общеславян. лингвист. атлас. 1984: Мат. и ис­следования: Сб. науч. тр. Москва, 1988; Атлас української мови: У 3 т. Т. 2. К., 1988; Українські закарпатські говірки: Текс­ти. Уж., 2004; Сабадош І. В. Словник закарпатської говірки села Сокирниця Хустського ра­йону. Уж., 2008; Закарпатський діалект: Бібліогр. покажч. Уж., 2009.

В. В. Німчук

Завантажити статтю