Граматика

ГРАМА́ТИКА (грец. γραμματικὴ, від γράμμα — літера, написа­н­ня) — будова мови з властивими їй морфологічними одиницями, категоріями і формами, синтаксичними одиницями і категоріями, словотвірними одиницями та способами словотворе­н­ня; галузь мовознавства, що ви­вчає граматичну будову мови. Граматика як будова мови являє собою сукупність під­систем, якими є морфологія, синтаксис і словотвір. До морфології належать явища, повʼязані з формами слів, їхніми граматичними значе­н­нями і лексико-граматичними роз­рядами слів. У морфологічній під­системі мови функціонують також морфеми, тобто мінімальні значен­нєві одиниці мови, за допомогою яких утворюють слова або словоформи. Слово­змін­ні й словотворчі морфеми, їхнє утворе­н­ня та функціонува­н­ня досліджує морфеміка, яку традиційно роз­глядають у морфології (слово­змін­на морфеміка) і словотворі (словотвірна морфеміка). Синтаксис поширюється на явища, повʼязані з функціонува­н­ням слова в речен­ні, синтаксичними звʼязками та від­ноше­н­нями речень, словосполучень і членів рече­н­ня, правилами побудови простого і складного речень тощо. До синтаксису нерідко зараховують різні текс­тові утворе­н­ня. Словотвір охоплює творе­н­ня похідних слів за допомогою афіксації та ін. формальних засобів. Остан­нім часом словотвір виділяють в окрему під­систему мови, поза граматикою.

Центральним поня­т­тям граматики є граматична одиниця, граматичне значе­н­ня, граматична категорія, граматична форма. До граматичних одиниць належать морфема (мінімальна одиниця), слово (як частина мови і як член рече­н­ня), словосполуче­н­ня і рече­н­ня (як носії узагальнених граматичних властивостей). Граматичне значе­н­ня — узагальнене, абстрактне значе­н­ня граматичної (морфологічної, синтаксичної, словотвірної) одиниці, яка має в мові регулярне вираже­н­ня. Граматична категорія — найбільш загальне граматичне поня­т­тя, що обʼ­єд­нує ряд спів­від­носних граматичних значень (грамем), виражених певною системою граматичних форм. Граматичні категорії щодо грамем є поня­т­тями загальними, родовими, а грамеми щодо граматичних категорій — поня­т­тями частковими, видовими. Граматична категорія охоплює дві і більше грамеми. Зокрема, в сучасній українській мові категорія числа, яка вказує на загальне кількісне від­ноше­н­ня предметів і явищ, реалізується у спів­від­носних і проти­ставлюваних грамемах однини і множини, а дієслівна категорія часу обʼ­єд­нує грамеми теперішнього, минулого і майбутнього часів.

Граматична форма — засіб вираже­н­ня граматичного значе­н­ня. В українській мові засобами вираже­н­ня граматичних значень звичайно ви­ступають службові морфеми (морфологія) і синтаксичні звʼязки слів і речень (синтаксис). Граматична форма стосується зовнішньої організації граматичних одиниць, тоді як граматичне значе­н­ня від­биває їхню внутрішню організацію.

Слово і рече­н­ня є основними граматичними одиницями мови, і разом із граматичними категоріями вони конденсують у собі характер граматичної будови певної мови. Граматичні категорії поділяють на категорії, властиві слову, і категорії, властиві речен­ню. Слово — центральна одиниця граматики, яка пронизує всі її під­системи, повʼязана систематичними від­ноше­н­нями з усіма іншими одиницями мови. Зокрема, статус фонеми як мінімальної одиниці мови виявляється в змістовій і формальній диференціаціях слів, статус морфеми як мінімальної значен­нєвої одиниці — в конструюван­ні слова, статус рече­н­ня як найвищої одиниці мови — у формуван­ні за допомогою слів складників його семантичної структури. У слові зʼ­єд­нано три сутності: звукову організацію, лексичне і граматичне значе­н­ня. Сукупність його граматичних значень формують: значе­н­ня частини мови (імен­ника, прикметника, дієслова, прислівника та інших) як вершин­не в ієрархії значень; загальне і часткове граматичне значе­н­ня слова (на­приклад, граматична категорія від­мінка українського імен­ника як загальне граматичне значе­н­ня членують від­повід­но на часткове граматичне значе­н­ня: грамеми називного, родового, давального, знахідного, орудного, місцевого і кличного від­мінків, категорія числа — на грамеми однини і множини, категорія роду — на грамеми чоловічого, жіночого і середнього родів, дієслівна категорія часу — на грамеми теперішнього, минулого і майбутнього часів). Слово вказує також на граматичні особливості, що виявляються в його семантико-синтаксичних сполучувальних можливостях (валентності).

Рече­н­ня як основна граматична одиниця мови являє собою побудовану за від­повід­ним синтаксичним зразком одиницю пові­домле­н­ня, що існує в мові в різноманітних формах і модифікаціях, реалізується в мовлен­ні з тією чи іншою комунікативною метою та потрібним інтонаційним оформле­н­ням. Речен­ню властиві: най­абстрактніша серед речен­нєвих категорій предикативності (включає категорію обʼєктивної модальності з грамемами реальності й ір­реальності, категорію синтаксичного часу з грамемами теперішнього, минулого та майбутнього часів); категорії семантичної структури (зокрема предиката, субʼєкта, обʼєкта, адресата та інших); повʼязані з мовлен­нєвою реалізацією рече­н­ня категорії актуального членува­н­ня рече­н­ня (тема і рема). Прості рече­н­ня утворюють різні типи складних сполучникових і без­сполучникових речень. Різновиди простого або складного речень функціонують як складники текс­ту.

Граматична будова мови, крім внутрішньої взаємодії її під­систем, тісно повʼязана також з лексичною (закономірності наповне­н­ня граматичних одиниць, структури їхніх лексико-граматичних угруповань тощо) і звуковою (граматичні одиниці утворюють за допомогою звукових засобів мови: звуків, наголосу, інтонації) системами мови.

Граматична будова мови пере­буває в стані динамічної рівноваги (наявні властивості стабільної системи та динаміки) і під­лягає загальним законам роз­витку мови. Граматичній будові сучасної української мови властиві: наявність кличного від­мінка імен­ника (велете, кобзарю, мамо, доле); закінче­н­ня -ові, -еві в давальному від­мінку однини імен­ника чоловічого роду (татові, ясенові, роз­виткові, учителеві); широке вжива­н­ня закінче­н­ня -у в родовому від­мінку однини імен­ників чоловічого роду (журналу, роману, футболу, вітру, Дону); 2 форми знахідного від­мінка імен­ника чоловічого роду однини від назв неістот (на­приклад: Ми посадили берест і Ми посадили береста); без­особові рече­н­ня з невід­мінюваною дієслівною формою на -но, -то (на­приклад: Листа написано, Козаченька вбито) та інші.

Граматика як наука має давні традиції: бере початок у працях давньоіндійських філологів (найвидатніша з них — «Восьмикниж­жя» Паніні, 5 ст. до н. е.), давніх греків (Аристотель, 4 ст. до н. е.; александрій. школа в період її роз­квіту, 2 ст. до н. е. — 2 ст. н. е. та ін.). Грецькі граматичні традиції продовжували й роз­вивали вчені Риму (Вар­рон, 1 ст. до н. е.; Донат, 4 ст. н. е.). В Україні перші граматики зʼявилися на­прикінці 16 — на поч. 17 ст. («Адельфотес. Грам­матіка доброглаголиваго ел­лино-словенскаго языка», 1591; «Грам­матіка словенска» Л. Зизанія, 1596; «Грам­матіки славєнски правилноє Сγнтаґма» М. Смотрицького, 1619), обʼєктом ви­вче­н­ня яких була старословʼянська (церковно-словʼянська) мова словʼяноукраїнської редакції. «Грам­матыка словенская...» І. Ужевича (рукопис лат. мовою, 1643; опубл. 1970) є дослідже­н­ням системи української мови 17 ст. Першою граматикою народнорозмовної української мови слід вважати «Грам­матику малорос­сійскаго нарҍчія» О. Па­вловського (1818). У дослідже­н­ня граматичної будови української мови великий внесок зробили О. Потебня, А. Кримський, Є. Тимченко, О. Синявський, І. Огієнко, Л. Булаховський, Ю. Шевельов, О. Мельничук та ін.

В історії світової граматичної думки виявлено 2 основні під­ходи до ви­вче­н­ня граматики: дослідже­н­ня або формальної організації мови, або її змістової структури. У 2-й пол. 20 ст. формальний під­хід ре­презентовано мово­знавчими студіями, у яких синтаксис роз­глядають як граматику мови в цілому і зосереджують увагу на формальних пере­творе­н­нях синтаксичних кон­струкцій. Сучасною граматикою формального спрямува­н­ня є генеративна (породжувальна) граматика, що виникла у США під впливом ідей Н. Хомського у 50–60-х рр. 20 ст. Спочатку генеративісти досліджували синтаксичні кон­струкції конкретної мови абстраговано від мовної семантики і контекс­туальних особливостей функціонува­н­ня рече­н­ня, у 70-х рр. — в єд­ності формальних і семантичних аспектів ви­вче­н­ня граматичних явищ. Змістові напрями спрямовані на дослідже­н­ня: семантичної організації граматичних одиниць (студії Ф. Данеша, Г. Беличової-Кржижкової, Я. Корженського, А. Вежбицької про семантичну структуру рече­н­ня), від­мінкової граматики в інтер­претації Ч. Філ­лмора, прагматичного плану висловлень тощо.

Широке ро­зумі­н­ня обʼєкта граматики перед­бачає врахува­н­ня формальних і семантичних ознак граматичних явищ та складної взаємодії граматичних одиниць і категорій з іншими системами мови. На­прикінці 20 ст. лінгвісти спрямували зуси­л­ля на роз­вʼяза­н­ня про­блем функціональної граматики, обʼєктом ви­вче­н­ня якої є функції мови і функції граматичних одиниць. Функціональна граматика спирається на роз­різне­н­ня граматики мовця (активної граматики) і граматики слухача (формальної, пасивної граматики) як обʼєктивного чин­ника в мовлен­нєвій діяльності. Одним із головних зав­дань сучасної української мово­знавства є створе­н­ня різнотипних функціональних граматик, які б глибше висвітлювали сукупність функцій граматичних одиниць й особливості граматичного ладу української мови.

Залежно від аспекту й мети дослідже­н­ня граматики бувають наукові (побудовані на об­ґрунтованому витлумачен­ні граматичних явищ і на широкому фактичному матеріалі), описові (містять послідовну і повну характеристику граматичної структури мови) і нормативні (подають рекомендації стосовно правильного викори­ста­н­ня граматичних одиниць). Обʼєктом наукової граматики може бути опис граматичної будови сучасної мови чи іншого моменту її роз­витку (синхронічний під­хід) або роз­виток граматичної будови мови, історична картина її формува­н­ня (діахронічний під­хід). До наукової граматики належать: теоретична граматика (присвячена складним і нерозвʼязаним про­блемам граматичної науки на ґрунті оригінальної концепції), порівняльно-історична граматика (ви­вчає формува­н­ня граматичної будови споріднених мов) і зі­ставна граматика (роз­глядає спільні і від­мін­ні риси у граматичній будові споріднених і неспоріднених мов на сучасній чи іншій стадії їхнього функціонува­н­ня). Граматики можуть роз­різнятися повнотою (граматична система мови в цілому) і неповнотою (характеристика окремих під­систем або інших явищ граматичної системи) опису.

Вирізняють також шкільну (дидактичну) граматику, що подає основні граматичні ві­домості разом з орфо­графічними і пунктуаційними правилами. Нині шкільна граматика має орієнтуватися на ті здобутки наукової граматики, які апробовані й до­статньо об­ґрунтовані, а також сприяють глибшому ро­зумін­ню мови та практичному її опануван­ню.

Завантажити статтю