Воронежчина

ВОРО́НЕЖЧИНА — історичний географічний край Подоння у північно-східній частині Слобожанщини в межах Російської Федерації, де, переважно в південних районах, компактно проживають українці, котрі кількома міграційними хвилями 17 та 18 століть заселяли, обороняли від ординців і освоювали ці терени Дикого Поля. На півдні Воронежчина межує з Луганською областю України. Центр — місто Воронеж (901,5 тисяч осіб).

Межею Воронежчини зазвичай вважають територію колишньої Воронезької губернії, а нині — області (площа 52,2 тис. км²; населення 2,4 мільйона осіб, 2003). Однак історична територія Воронежчини, де поселення відомі ще з палеоліту, значно ширша нинішніх кордонів Воронезької області, позаяк неодноразово здійснювані в часи царизму та більшовицького тоталітаризму адміністративні реформи призвели до відчуження значних площ на користь нинішніх Бєлгородської, Липецької, Ростовської та інших областей Російської Федерації і розпорошення української людності краю.

Поблизу села Шубне Острогозького району розкопано залишки культури раннього палеоліту, а скелети кроманьйонця з місцевості села Костенки, яке знаходиться за 40 кілометрів на південь від Воронежа, подібні до віднайдених в Україні. Найдавніші місця виплавлення заліза виявлені під Воронежем у пам’ятках зрубної культури (1550–1400 до нашої ери). Археологічні дослідження городищ Титчиха, Борщівське, Костенки (1 тисячоліття нашої ери) засвідчують, що етногенез тодішніх жителів краю належить до слов’янської спільноти й суголосний цивілізаційному рівню епохи. Знайдені в Костенках жіночі скульптури за формою й можливим призначенням подібні до знайдених у місцевості Мізинь сучасної України та в Центральній Європі, але переважають чисельністю. Конструкція укріплень Титчихи, що була форпостом на південних кордонах слов’янських донських поселень, окремими елементами аналогічна фортецям кінця 1 тисячоліття в Бєлгороді, Переяславі, Києві. Внутрішнє облаштування житла Титчихи певними деталями нагадує закарпатське.

Водночас досі немає єдиної точки зору щодо ідентифікації слов’янського племені, яке населяло Подоння. Частина дослідників (Д. Багалій, П. Голубовський, Є. Будде, Ю. Ґотьє, М. Грушевський — спочатку) стверджували про сіверянське походження воронежців, академік О. Шахматов, деякі інші називали їх в’ятичами, а треті (Є. Болховитинов, Л. Вейнберґ) взагалі заперечували присутність у Подонні осідлого населення. Дехто вказував на хозарський елемент, зрештою, М. Грушевський заявляв про можливу достеменно невідому тут гілку слов’янства. Однак схожість борщівської культури з роменською та низка археологічних знахідок свідчать на користь сіверянського племінного союзу. Слов’яни Воронежчини займалися землеробством, тваринництвом, мисливством, рибальством, бортництвом; вивозили хліб, хутро, мед; обробляли залізо. Край був важливою транзитною територією, крізь яку пролягали торгові сполучення Київської Русі, країн Європи з Булгаром, Хозарією, іншими державами Сходу.

Перша писемна згадка про Воронеж датована 1177 в Іпатіївському літописі, але досі не з’ясовано, що малося на увазі під топонімом «Воронажь» — місто чи ріка. Натиск кочівників зі Сходу змусив населення полишити терени Воронежчини. Напрямок їх переміщення й досі є предметом дискусії дослідників. Вони могли перебратися на північ (у лісові хащі) чи на захід — під захист фортечних мурів княжої Русі. Апологети тези щодо переважно великоросійської колонізації Воронежчини в 17–18 століттях, з метою заперечити вирішальний внесок українців в освоєння Дикого Поля, бездоказово стверджують, що слов’яни відступили в Рязанщину, інші райони півночі, щоб через три століття повернутися на «власні» землі. Походи чернігівських, сіверянських князів, що зафіксовані в пам’ятці культури «Слово о полку Ігоревім», засвідчують розуміння державниками Київської Русі стратегічного значення колишніх східних теренів.

До кінця 16 століття Воронежчина була, за невеликим винятком, переважно безлюдним краєм, про що свідчать французькі, італійські, турецькі та інші джерела. Зміцнення Московської держави, її прагнення захистити південні рубежі від набігів кримських та ногайських татар обумовили поступове освоєння краю, в якому безпосередню участь взяли українські колонізаційні потоки. Джерела свідчать, що помітними вони стали від 30-х років 17 століття, хоча ще 1599 Валуйки заселяють «лутчими черкасами», як тоді називали українців, але особливо потужними — з вибухом національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти польського поневолення. Однією з головних причин міграційних процесів стали стратегічні прорахунки гетьмана у воєнній кампанії (Берестечко), Білоцерківський договір та подальша «Руїна» на Правобережній Україні.

Найвідомішим в історії є факт переселення 1003 козацьких сімей на чолі з полковником Іваном Дзінковським (Зінковським), які 1652 року заснували місто Острогозьк і відтак стали основою першого з п’яти Слобожанських полків — Острогозького. Українці прибували в край не лише зі своїм майном, реманентом і домашньою худобою, а й трансформували на нові терени систему козацького демократичного устрою, власні школи, де навчання велося рідною мовою, організували релігійне життя з українськими священиками. Козаки запровадили в економіку краю передову на той час технологію, зокрема й плужний обробіток землі, оскільки соха московитів не спроможна була впоратися з масними тамтешніми чорноземами, водяні млини й вітряки, що були значно продуктивніші за звичні прибульцям з півночі жорна. Ефективнішою була в козаків організація системи оборони краю від ординців, на що особливо розраховував царський уряд, адже саме тут пролягали основні шляхи вторгнення кримських татар — Ізюмський, Кальміуський та Муравський.

Навіть у побуті (квітучі садки біля завжди зокола побілених і всередині розписаних національним орнаментом чепурненьких українських осель, застосування для їхнього спорудження будівельних колод і гонту, чоботи й черевики супроти личаків, каганець на олії замість лучини для освітлення приміщень тощо) помітною була цивілізаційна окремішність українців від представників північної ментальності. Українці були також серед перших поселенців міст Ольшанськ, Коротояка, Усерда, Корочі, Полатів та інших. Суттєво зростала чисельність української людності в краї наступні два століття.

Наприкінці 17 — на початку 18 століття Воронежчина стала центром кораблебудування Росії, де на верф’ях Воронежа й Таврова також відчутний був їхній внесок. В Азовських походах Петра I брали участь українські козаки на чолі з гетьманом Іваном Мазепою, який особисто зустрічався з царем у Острогозьку. Однак від того часу автономія Слобожанських полків почала обмежуватися й піддаватися неодноразовій реорганізації, а указом Катерини II від 28 липня 1765 вони були остаточно перетворені на гусарські. Козаки й підпомічники перетворювалися на військових обивателів, почалося покріпачення вільного населення. Воронежчина спочатку входила до Азовської губернії, яку 1725 року перейменували на Воронезьку. 1857 року тут мешкало 1,3 мільйона осіб, половина з яких були українцями. За переписом 1897 року їх уже 36,2%, або 854 093 особи. В окремих повітах українці становили більшість (в Острогозькому — 90%, Богучарському — 80%, Бірюченському — 70%), значна частина їх була в інших південних районах краю, що набагато динамічніше розвивалися після реформи 1861, ніж північні російськомовні.

Після 1917 року українці Воронежчини масово висловлювалися за приєднання краю до України й впровадження в життя національної освіти, українських газет, книгодрукування, судочинства, театру тощо. Центром українського руху став Острогозьк, де відбулася низка з’їздів та зібрань з вимогою до Української Центральної Ради ввести до складу України Подоння. Подібні вимоги ставилися у Валуйках, інших містах і слободах. За Брест-Литовськими домовленостями радянський уряд погодився на встановлення кордонів між Україною та РРФСР за етнічним принципом, окремі райони (Кантемирівка) були навіть зайняті українськими військами та частинами Почвірного союзу, однак Воронежчина все ж залишилася в складі Росії. Спроби націонал-більшовицького керівництва України 1924–1925 років повернути південне Подоння завершилися провалом, за винятком приєднання незначної території в районі Валуйок. Однак національне піднесення й прагнення українців до самовизначення змусили більшовицький режим до проведення українізації. Процес фактично відбувався паралельно з таким самим в УСРР та інших українських землях тодішніх радянських республік.

На теренах Воронежчини, де 1928 року проживало 32,6% (1,078 мільйона) українців, які компактно мешкали в 42-х волостях із 91 в шести південних повітах, українською мовою перекладалася документація, спілкувалися нею в державно-партійному апараті, судочинстві, органах прокуратури й міліції, нею здійснювалися записи актів цивільного стану. Відчутною була українізація освіти. У 1924–1925 роках у шести українських повітах (Богучарському, Россошанському, Валуйському, Острогозькому, Новохоперському, Бобровському) було 32 українські школи, у 1925–1926 — 85, у 1926–1927 — 221, у 1927–1928 — 413. На 1927 рік у 780 групах шкіл першого ступеня 500 учителів навчали українською мовою 28 775 учнів; нею викладали в 13 групах шкіл другого ступеня. Лише на території сучасного Ольховатського району, що тоді входив до складу Россошанщини та частково до інших повітів, 1929 року з 97 шкіл 53 були україномовними. У 1931 році в 1050 школах першого ступеня українською мовою охоплено у Східній Слобожанщині 105 627 учнів, яких навчало 2275 учителів. Національні кадри готувалися на українських відділеннях у Воронезькому робітфаці, факультативно — на педагогічному факультеті (54 студенти) Державного університету. У Россоші, Борисові та Волоконівці діяли українські педагогічні технікуми, у Павлівську — національний робітфак. Окремим предметом українську мову запроваджено в перших трьох групах восьми шкіл другого ступеня, в одній школі селянської молоді та ще трьох педагогічних технікумах. Планувалися до українізації технікуми сільськогосподарського профілю в Богучарі, Калачі, Кантемирівці, Острогозьку, Россоші. Були переведені на українську мову навчання деякі радянські партійні школи. Видавництво «Комуна» випускало підручники національними мовами. Губернську газету «За ліквідацію неписьменності» змінила також україномовна газета «Ленінський шлях»; друкувалося 13 районних українських газет. На 1928 рік із 73 хат-читалень 20 вели роботу українською мовою; діяло 90 українських лікнепів. У справі організації національної освіти, преси, підготовки кадрів для них краяни здійснювали спроби налагодження контактів та співпраці з Україною.

Водночас особливого розвою вогонь національної свідомості спалахнув у системі театральної сфери та художньої самодіяльності. На професійній та аматорській сцені ставили твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, виконували народні пісні й танці. У 1925 році з 49 театрів Воронезької області лише по 4 було у Воронежі та однойменній волості, проте в україномовному Острогозькому повіті — 10, Валуйському — 7, Россошанському — 8, Бобровському — 9, Богучарському — 3. В Острогозькому повіті діяло 6 Будинків селян та 2 музеї, в Богучарському — 6 і 1. Однак внаслідок директиви ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР від 15 грудня 1932 року про припинення українізації в краї були закриті всі україномовні газети, заборонено випуск національних книг та підручників, переведено на російську мову навчання всі україномовні школи, технікуми тощо. На російську переводилися документація в системі радянсько-партійних органів, судочинства, записи актів громадянського стану. Був переглянутий репертуар театральних труп та аматорських колективів. Жахливим наслідком етногеноциду в краї став Голодомор 1933–1934 років, який захопив найбільше саме українські терени. Від того часу й фактично до середини 1980-х років лише народна пісня та наукові дослідження слобожанської говірки Подоння вченими-лінгвістами Воронезького університету (Михайлом Авдєєвим, Георгієм Ковальовим, Ольгою Акаткіною) свідчили про наявність потужного українського етносу в краї.

Політику асиміляції українців Воронежчини підтверджено офіційними даними переписів населення. Понад мільйонна громада на початку 20 століття за останнім радянським переписом 1989 року перетворилася всього на 122,6 тисяч українців. Менше зафіксовано їх і переписом 2003 року — 73 716 осіб. Однак в Ольховатському, Павлівському районах українці переважають чисельно, 40% їх — у Россошанському, 20% — Кантемирівському.

Поверхня Воронежчини рівнинна, на заході — Середньоросійська височина. Середня температура січня –9 °С, липня +20 °С. Середньорічна кількість опадів складає близько 500 мм. На території Воронезької області розташовані Воронезький і Хоперський заповідники.

Розвинені сільськогосподарське машинобудування, радіоелектронна, авіаційна, хімічна (синтетичний каучук, шини), хімічно-фармацевтична, харчова, легка галузі промисловості; працює Нововоронезька АЕС. Сільське господарство спеціалізується на вирощуванні пшениці, жита, ячменю, кукурудзи, гречки, цукрового буряка, соняшника, картоплі; розведенні великої рогатої худоби, свиней, овець, племінних коней.

Перебудовні процеси кін. 1980-х рр. обумовили відродження національної свідомості українців Воронежчини. Наукова, творча та освітянська інтелігенція краю згуртувалася спочатку навколо осередку товариства «Просвіта», що структурно входило до Всеукраїнського в Києві, але згодом зорганізувалося в товариство українців Воронежчини «Перевесло» (очольник проф. М. Бірюк), що має опорні осередки в українських районах Воронежчини. Завдяки Товариству започатковано українські гуртки в школах та коледжі у Воронежі, Богучарі, українське відділення на кафедрі слов’янських мов Воронезького університету. Центром національного відродження є місто Россош, де завдяки журналістам, педагогам, підприємцям, держслужбовцям щорічно проводять фестиваль української слобідської культури в різних номінаціях. Письменниками випущено двома мовами твори класика Євгена Плужника. Були спроби видання місцевої україномовної газети. Встановлено пам’ятні знаки — Тарасові Шевченку у Россоші (його нащадки по лінії брата Йосипа оселилися тут у 19 столітті), на честь Івана Мазепи — в Острогозьку. На батьківщині історика Миколи Костомарова в селі Юрасівка Ольховатського району в місцевій школі створено етнографічний музей. На аматорській сцені Россошанського, Кантемирівського, Ольховатського районів лунають пісні, вірші, ставлять п’єси й водевілі українською мовою. На Різдво й Водохреща звучать щедрівки й колядки.

Однак місцева влада не сприяє прагненню українського етносу до задоволення власних культурологічних потреб (не надають приміщення для товариства «Перевесло», відсутні преса, радіо- й телемовлення українською мовою, немає жодної національної школи, окремої кафедри у вищому навчальному закладі, театру тощо).

Паралельно на Воронежчині існує офіційна структура «Чуття єдиної родини», що теж опікується проблемами українства краю. Попри офіційні дані останніх переписів, незалежні соціологічні дослідження підтверджують переконання активістів «Перевесла», що кількість громадян українського походження в Воронезькій області сягає третини мешканців краю.

Додаткові відомості

Державний архів: Обласний державний архів Воронезької області. Фонд Р-1; Центр документів новітньої історії Воронезької області. Фонд 1, справа 961; фонд 2.

Розмір шрифту

Воронежчина

Додаткові відомості

Рекомендована література

Фотоілюстрації

Інформація про статтю