Грушевськознавство

Визначення і загальна характеристика

ГРУШЕВСЬКОЗНА́ВСТВО  — наукова дисципліна, що ви­вчає різні аспекти життя, діяльності й творчості Михайла Грушевського у контекс­ті українського та світового історичного процесу. Засн. Г. — Л. Винар, який 1966 на сторінках ж. «Укр. історик» і в окремих вид. започаткував системат. дослідж. діяльності М. Грушевського; публікував різноманітні джерел. матеріали; залучав ін. дослідників до студій над по­ста­т­тю М. Грушевського та написа­н­ня спогадів про нього; організовував наук. конф.; під­готував найповнішу англомовну бібліо­графію праць вченого. Теор. засади Г. як між­дисциплінар. галузі науки, вперше сформульов. ним у ст. «Думки з приводу пʼятдесятих роковин смерти Михайла Грушевського: Вступ до грушевсько­знавства» // «Укр. історик», 1984, т. 21, ч. 1/4 і роз­ширені в ст. «Думки про грушевсько­знавство (ґенеза, структура, зав­да­н­ня)» // «“Михайло Грушевський і львівська історична школа”: Мат. між­нар. конф., Львів, 24– 25 жовт. 1994 р.» (Нью-Йорк; Л., 1995), найповніше об­ґрунтов. у праці «Грушевсько­знавство: Ґенеза й історичний роз­виток» (К., 1998). Існує декілька варіантів періодизації роз­витку Г., частина яких повʼязана також із поділом його на рад. (1920-і — кін. 1980-х рр.), зарубіжне (1930-і — 1950-і рр., від 1960) та сучасне вітчизняне (від 1989). При цьому в укр. зарубіж. Г. 1960-х і пізніших років деякі дослідники, зокрема Р. Пиріг, П. Сохань, В. Ульяновський, С. Кіржаєв, ви­окремлюють дві течії, повʼязані з іменами Л. Винара й О. Пріцака. Перша, на їхню думку, пред­ставлена традиц.-істор. дослідж. і пошире­н­ням джерел. бази, друга — історіософ. й історіогр. дослідж. Однак ця теза є дис­кусійною, оскільки протягом 1966–91 О. Пріцак не писав про М. Грушевського, у той час як більшість дослідж. Л. Винара і його колег повʼязані з історіогр. й історіософ. про­блематикою. Загалом виділяють декілька етапів роз­витку Г. Прижит­тєвий — несистематичне дослідж. учнями та колегами вченого його діяльності й наук. доробку, створе­н­ня джерел. бази його ви­вче­н­ня. Від смерті історика до 1966 — у рад. історіо­графії від­бувалася фальсифікація всіх аспектів діяльності М. Грушевського, а спроба обʼєктив. оцінки, зроблена Ф. Шевченком на сторінках «Укр. істор. журналу», мала для автора негативні наслідки. Дослідж. поза Україною не були систематичними, на них значно впливала політ. орієнтація авторів. Від 1966 до 1990 — діаспорний. З нагоди 100-ліття від дня народж. М. Грушевського на сторінках ж. «Укр. історик» та у публікаціях Укр. істор. товариства почалось системат. дослідж. по­статі М. Грушевського, оприлюдне­н­ня до­ступ. джерел. матеріалів, від­бувалося оформле­н­ня методол. і дисциплінар. структури галузі, планува­н­ня її роз­витку. В Україні на той час обʼєктивні грушевсько­знавчі дослідж. були неможливими. Сучасний (від 1990) — укр. вчені в Україні та діаспорі здійснюють різноманітні дослідж. і джерел. публікації, вводять до наук. обігу нові джерела. Серед ві­домих дослідників — Т. При­ймак, С. Плохій, Р. Пиріг, П. Сохань, В. Ульяновський, С. Кіржаєв, Л. За­шкільняк, Ю. Шаповал, І. Верба, В. Масненко, І. Гирич, В. Тельвак, В. Крот. Враховуючи багатомірність діяльності М. Грушевського, дисциплінарна структура Г. включає різні її складові (наук., су­спільно-політ., культ.-осв.) і базується на наук. методології досліду, друк. і не­друк. твор. та епістоляр. спадщині, історіо­графії, опрацюван­ні теорії Г. Різноманітні форми діяльності й творчості вченого без­посередньо ви­значають складові структури галузі: історія, історіо­графія, історіософія, методологія, джерело­знавство, спец. істор. дисципліни, архео­графія, археологія, філологія (літературо- й мово­знавство), соціологія, політологія, економіка, право, бібліо­графія та ін. Виділяють також наук.-організац. структуру дисципліни, яка включає наук. установи, що досліджують творчість і діяльність М. Грушевського, до яких у діаспорі належить Укр. істор. товариство, НТШ, Канад. ін­ститут укр. студій, Укр. наук. ін­ститут Гарвард. університету, УВАН, Світ. наук. рада Світ. кон­гресу українців й ін., в Україні — ін­ститути НАНУ: літ-ри, історії України, укр. архео­графії та джерело­знавства (носить імʼя М. Грушевського) і університети. Знач. внесок у ви­вче­н­ня та пошире­н­ня інформації про М. Грушевського роблять історико-мемор. музеї вченого у Києві та Львові. Укр. істор. товариство видає книжк. серії «Грушевськіяна» (опубл. 8 т., ред. Л. Винар) та «Епістолярні джерела грушевсько­знавства» (опубл. 3 т., ред. Л. Винар, упорядники Г. Бурлака та ін.), також ви­йшло 7 спец. томів, присвяч. М. Грушевському і ж. «Укр. історик», у якому по­стійно пред­ставлена рубрика «Грушевсько­знавство». Канад. ін­ститут укр. студій та його Центр дослідж. історії України готують англомов. пере­клад «Історії України-Руси», Ін­ститут укр. архео­графії та джерело­знавства НАНУ працює над 50-том. вид. наук. спадщини вченого. На­прикінці 1980-х рр. першими позитивну оцінку М. Грушевському в Україні дали С. Білокінь, Я. Дашкевич, Ф. Шевченко. У 1990-х — на поч. 2000-х рр. пере­ви­дано низку його праць, зокрема «Історію України-Руси», «Історію української літератури» (з не­друк. раніше 6-м т.), «Ілюстровану історію України», «Барське староство», «З історії релігійної думки на Україні», «Очерк истории украинского народа», «Нарис Київської землі від Ярослава до сер. ХІV ст.»; зб. «На порозі Нової України», «Великий українець»; щоден­ники та спогади; літ. твори — оповіда­н­ня «Предок» (1990, публікатор С. Білокінь), «Із літературної спадщини» (2000, Укр. істор. товариство та Ін­ститут літ-ри НАНУ, ред. Л. Винар, упорядники Г. Бурлака й А. Шацька). У наук. період. вид. («Архіви України», «Укр. істор. журнал», «Україна модерна», «Київська старовина» та ін.) друкувалися дослідж. про М. Грушевського і його епістолярна спадщина, окремими книгами — листува­н­ня М. Грушевського з К. Студинським (1998, упорядник Г. Сварник), О. Назаруком (2005, упорядник М. Дядюк). 2001 у Києві ви­дана бібліо­графія праць М. Грушевського (упорядник Б. Грановський). Від­буваються наук. конф. з про­блем Г. (перша в Україні — 27–29 серпня 1991 у Львові), видаються збірники з матеріалами цих конф. Ви­йшли моно­графії Т. При­ймака «Mykhailo Hrushevsky. The Politics of National Culture» («Михайло Грушевський. Політика національної культури», 1987) та С. Плохія «Unmaking Imperial Russia. Mykhailo Hrushevsky and the Writing of Ukrainian History» («Знище­н­ня імперської Росії. Михайло Грушевський і опис української історії», 2005; обидві — Торонто), які дають можливість зх. читачеві озна­йомитися з аналізом творчості М. Грушевського. Укр. дослідники також ви­вчають життя та діяльність пред­ставників родини Грушевських — дочки Катерини й брата Олександра, наук. установ і ви­дань М. Грушевського тощо, зокрема спів­роб. Держ. мемор. музею М. Грушевського у Києві М. Кучеренко, С. Панькова, Г. Шевчук під­готували генеалог. дослідж. роду Грушевських «Я був їх старший син (рід Михайла Грушевського)» (К., 2006).

Літ.: Гирич І. Внесок «Українського історика» в грушевсько­знавство // УІ. 1994. Ч. 1–4; Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації: Стат­ті і мат. К., 1995; Пиріг Р. Актуальні пита­н­ня сучасного грушевсько­знавства // Істор. наука на порозі ХХІ ст.: під­сумки і пер­спективи. Х., 1995; Його ж. Грушевсько­знавство: стан та пер­спективи роз­витку // УІЖ. 1996. № 5; Сакада Л. Внесок істориків українського зарубіж­жя в обороні імені М. С. Грушевського // Там само. 1996. № 6; Калакура Я. Новітні студії грушевсько­знавства // Архіво­знавство. Архео­графія. Джерело­знавство. Студії на пошану Р. Пирога. К., 2001; Винар Л. Грушевсько­знавство як наукова дисципліна (Ви­брані пита­н­ня) // Мат. 5-го кон­гресу Між­нар. асоц. україністів. Історія: Зб. наук. ст. Ч. 2. Чц., 2004.

А. Є. Атаманенко

Завантажити статтю