КОСТЕ́НКО Володимир Полієвктович (08(20). 09. 1881, містечко Великі Будища, нині село Диканського р-ну Полтавської обл. — 14. 01. 1956, Ленін­град, нині Санкт-Пе­тербург) — фа­хівець у галузі кораблебудува­н­ня. Син Полієвкта, брат Михайла По­лієвктовича, батько Михайла Во­лодимировича Костенків. Сталінcька премія (1950). Державні нагоро­ди Російської імперії та СРСР. Закінчив Морське інженерне училище (м. Кронштадт, нині Ленін­градська обл., 1904). Від травня 1904 — помічник будівничого, від серпня — корабельний інженер броне­носця «Орел» (обладнав його си­стемою швидкого вирівнюва­н­ня крену та диферента). Під час російсько-японської вій­ни 1904–05 на бро­неносці у складі 2-ї тихо­океанської ескадри здійснив пере­хід на Да­лекий Схід і взяв участь у Цусімському бою, після поразки у якому потрапив у полон. 1906 повернувся у Росію. Від­тоді — помічник будівничого броненосця «Андрій Перво­­зван­ний». 1907 від­ряджений у Велику Британію для на­гляду за побудовою броненосного крейсера «Рюрік»; від 1908 — кон­структор Морського технічного комітету в Санкт-Петербур­зі. У березні 1910 заарештований, у лип­ні того ж року за звинувачен­нями у приналежності до партії есерів і причетності до під­готов­ки замаху на Миколу ІІ засуджений до 6-ти років каторги. За клопота­н­ням О. Крилова та морського міністра І. Григоровича 1911 помилуваний імператором. Від 1912 — начальник технічної суднобудівної контори Товариства Миколаївських заводів і верфей «Наваль», згодом — головний інженер заводу «Наваль» (до 1917 під його керівництвом збудо­вано близько 150 суден). Після Лютневої революції 1917 обраний місь­ким головою Миколаєва. Навес­ні 1918 з метою уникнути руйну­вань здав місто австро-німецьким вій­ськам, однак після того, як не зміг придушити пов­ста­н­ня робіт­ників на чолі з більшовиками, був за­арештований окупаційною владою. Звіль­нений на вимогу громадськості, пере­їхав до Одеси. Зі встановле­н­ням у Миколаєві радянської влади працював технічним керівником заводу «Наваль». 1922–24 — начальник управлі­н­ня промисловості Вищої ради народного господарства УСРР (Хар­ків); від 1924 — член правлі­н­ня з технічної частини «Судотресту» (Ленін­­град). 27 грудня 1928 за­арештований, 9 червня 1929 засуджений до роз­стрілу, заміненого на 10 років увʼяз­не­н­ня. 1931 звільнений. Від­­то­ді — головний інженер Державного союзного проект­ного ін­ституту-2 (Ленін­град), що за­­ймався рекон­струкцією старих і побудовою нових суднобудівних заводів. 25 лютого 1941 заарештований, звинувачений у шкідництві. У червні 1942 виправ­даний і понов­лений на роботі. Під його керівництвом роз­роблено проєкт від­новле­н­ня суднобудівних заводів у Миколаєві. До­сліджував про­блеми теорії суден, про­гресивні методи судно­будува­н­ня (побудова суден у сухих доках, великосекційне зби­ра­н­ня тощо). Автор моно­графії «Теория корабля. Со­противление воды движению судов» (1926), спогадів «На “Орле” в Цусиме: Воспоминания участника рус­ско-японской войны 1904–05» (1955; обидві — Ленін­град). Був прототипом інженера Васильєва у книзі О. Новикова-Прибоя «Цусима». У Санкт-Пе­тербурзі йому встановле­но меморіальну дошку.