А́ВСТРІЯ, Ав­стрійська Республіка (Republik Österreich) — держава в Центральній Європі. На пів­ночі межує з Чехією, на пів­нічному сході — Словач­чиною, на сході — Угорщиною, на пів­дні — Словенією, Італією і Швейцарією, на заході — Ліхтенштайном, Швейцарією і Німеч­чиною. Площа 83 859 км2. Населе­н­ня 8,065 млн осіб (2001), пере­важна більшість — етнічні ав­стрійці (90,8 %), серед національних меншин — хо­рвати (0,4 %), словенці та угорці (по 0,3 %), чехи та словаки (по 0,1 %) та інші, а також пред­ставники різних національностей колишньої Югославії (4,2 %), турки (1,7 %) та інші національності (2 %). Державна мова — німецька. Віро­сповіда­н­ня: католики — 78 %, проте­станти — 5 %, мусульмани — 2 %, інші — 15 %. Столиця — Ві­день (1,5 млн жит. на 2001). Найбільші міста (тис. осіб на 2001): Ґрац (238), Лінц (204), Зальцбурґ (144), Інсбрук (118). Державна устрій — парламентська республіка. Грошова одиниця — ав­стрійський шилінґ. 

Ав­стрійські землі були від­во­йовані римлянами у кельтів у 15 ст. до н. е. Від початку 2 ст. до н. е. до 5 ст. н. е. — у складі Римської імперії. У 788 територію при­єд­нано до імперії Карла Великого. Родина Габсбурґів, з правлі­н­ням якої повʼязаний роз­квіт Ав­стрійської держави, при­йшла до влади в 14 ст., а від 1438 до 1806 ав­стрійські ерцгерцоги носили титул імператора Священ­ної Римської імперії (див. Австро-Угорщина). Після 2-ї світової війни Австрія поділена на чотири окупаційні зони між Францією, США, Великою Британією і Союзом Радянських Соціалістичних Республік. Від травня 1955 — знову незалежна держава. Австрія — член ООН і всіх спеціалізованих агентств цієї організації. 1963, 1976, 1984 і 1991 Австрія обирали на трирічні терміни до Економічної та соціальної ради ООН (ЕКОСОК); 1972 і 1990 — до Ради без­пеки; до Адміністративної ради про­грам ООН з питань охорони довкі­л­ля (1990–93) і з роз­витку (1992–93); до Комісії ООН з питань прав людини (1991–96). У 1971–81 Генеральним секретарем ООН був австрієць К. Вальдгайм (у 1986–92 він обі­ймав посаду федерального президента Австрії). Генеральними секретарями Ради Європи (Австрія — її член від 1956) були ав­стрійці Л. Тончіч-Соріні (1969–74) та Ф. Карасек (1979– 84). Президентом зі­бра­н­ня Ради Європи був К. Чернец (1975– 78). За­ступником Генерального секретаря Ради Європи був П. Лей­прехт. Австрія при­єд­налася до більшості європейських конвенцій, зокрема до «Європейської конвенції із захисту прав і свобод людини». Виконавчим секретарем Комісії ООН з питань європейської економіки (ЕСЕ) був Ґ. Гінтереґ­ґер (1987–94). Б. Фер­реро-Вальднер очолювала протокольний від­діл при Генеральному секретареві ООН (1993–95). Колишній федеральний канцлер Ф. Враніцкі 1997 за доруче­н­ням ОБСЄ здійснював загальну ко­ординацію між­народних зусиль для стабілізації становища в Албанії.

 Австрія — член Європейської асоціації вільної торгівлі, ОБСЄ, ЄС (від 1995). Ав­стрійська політика нейтралітету, гео­графічне роз­ташува­н­ня у центрі Європи та активна участь у житті світового товариства сприяли пере­творен­ню столиці Австрії, Відня, на місце проведе­н­ня між­народних кон­гресів та одне з міст, де роз­ташовані установи ООН; зокрема МАГАТЕ (від 1957); Між­народна про­грама ООН з контролю за наркотиками; Між­народна рада з питань залежності від наркотичних речовин; від­діл Комісії з попередже­н­ня злочин­ності і дотрима­н­ня кримінального права; Бюро з космічних питань; від­діл Між­народної організації торгового права; Інформаційна служба ООН. 1961 у Відні від­булася зу­стріч М. Хрущова і Дж. Кен­неді; 1971–72 тут проходили радянсько-американські пере­говори про обмеже­н­ня стратегічних озброєнь, а згодом — про скороче­н­ня військ у Центральній Європі. 1979 Дж. Картер і Л. Брежнєв під­писали тут Угоду ОСВ-2. У Відні роз­міщується центрний офіс Організації країн-екс­портерів нафти (ОПЕК, від 1965); штаб-квартира Організації без­пеки та спів­праці у Європі (ОБСЄ). По­стійна рада ОБСЄ і Форум ОБСЄ з питань спів­робітництва в галузі без­пеки та багато інших робочих груп засідають у Відні цілий рік. 1989–92 у Ві­денському палаці Гофбурґ від­булися пере­говори про обмеже­н­ня звичайних озброє­н­ня в Європі й пере­говори про заходи зі сприя­н­ня довірі та без­пеці. 1993 у Відні від­булася Всесвітня конференція ООН з прав людини. Тут засідають спільна дорадча група з угоди про без­пеку в Європі (під­писана 1992) і дорадча комісія з угоди про «Від­крите небо». 

Як член ЄС Австрія під­тримує процес європейської інтеграції. Зацікавлена в стабільному роз­витку своїх сусідів — країн Центральної Європи, Австрія задіяна в Центрально-Європейській ініціативі (ЦЄІ). Також Австрія є спо­стерігачем при Західно-Європейському союзі. Під­тримує про­граму НАТО «Партнерство заради миру», беручи участь у між­народних миротворчих операціях під керівництвом НАТО та опікою Ради Без­пеки ООН. Першочергового значе­н­ня Австрія надає охороні довкі­л­ля, зокрема без­пеці атомних станцій у сусідніх країнах. Ви­ступає за кон­структивний загально-європейський діалог з питань без­пеки, за під­трима­н­ня стабільного між­народного порядку, що ґрунтується на засадах правової держави, збереже­н­ня і зміцне­н­ня миру і без­пеки на між­народному рівні; за попередже­н­ня нового ризику і нових небезпек, зокрема за припине­н­ня роз­по­всюдже­н­ня зброї масового винище­н­ня; за зміцне­н­ня демократичних структур.

Є пере­важно гірською країною: середня висота над рівнем моря близько 900 м. Значну її частину за­ймають Східні Альпи, що поділяються на Альпи Пів­нічного Тироля і Зальцбурзькі — на Пів­ночі; Цилертальські і Карникські — на Пів­дні. Найвища точка — гора Ґросґлокнер (3797 м) з одним із найбільших у Європі льодовиків Пастерзе. Клімат мʼякий і змінюється залежно від висоти над рівнем моря. Зима пере­важно триває 3 місяці й досить холодна. Пере­січна температура січня +1 °С, –4 °С, липня +15 °С, +18 °С. Головна ріка — Дунай. Серед природної рослин­ності пере­важають ліси, в горах — альпійські луки. Фауна пред­ставлена кількома видами, серед яких — сарна, олень, сурок. Ведмедів, яких в Австрії було досить багато, практично не лишилося.

Австрія — один із центрів гірськолижного спорту і туризму, який забезпечує країні від­чутну частку доходів (понад 160 млрд шилінґів щорічно). Функціонують санаторії на мінеральних джерелах. Це країна з високороз­винутою ринковою економікою та високим рівнем життя. Економіка Австрії значною мірою інтегрована з економіками інших країн-членів ЄС, особливо Німеч­чини, на яку припадає 1/3 іноземних інвестицій. В середньому за остан­ні роки Валовий національний продукт становив 216,54 млрд дол. США, реальний ріст Валового національного продукту — 1,9 %, на душу населе­н­ня — 26890 дол. США. Провід­ні галузі промисловості: машинобудува­н­ня, металургія, хімічна, видобувна, целюлозно-паперова, а також текс­тильна та харчова. Сільське господарство високо­продуктивне і майже повністю забезпечує потреби населе­н­ня. Найбільш роз­винене тварин­ництво. Екс­портує пере­важно продукцію обробної промисловості: машини та устаткува­н­ня, папір та продукцію з нього, текс­тиль, метал, залізо, сталь та продукцію металовиробництва, медичну та фармацевтичну продукцію. Обсяг екс­порту — 45,20 млрд дол. США (1995). Головні торговельні партнери по екс­порту — країни ЄС (до 70 %), Центральна та Східна Європа, Японія, США. Імпортує сировину і товари широкого вжитку. Обсяг імпорту — 55,30 млрд дол. США (1995). Головні партнери: ЄС, Центральна та Східна Європа, Азія, США. З Україною Австрія має торговельно-економічну угоду (31. 08. 1993) та угоду про захист інвестицій (08. 11. 1996). У країні проводяться музичні фестивалі, найві­доміший з яких Зальцбурзький; функціонують числен­ні музеї. У Відні міститься всесвітньові­домий Музей історії мистецтв, у колекції якого картини родини Брейґелів, знаменитих італійських, німецьких і гол­ландських митців, колекції коштовностей і предметів мистецтва Священ­ної Римської імперії; Ав­стрійська галерея; Музей техніки; Музей фольклору і етно­графії; Музей 20 столі­т­тя, Музей природної історії. Серед памʼяток архітектури — ратуша (1872–1883); Бурґтеатр (1874–1888); будинок парламенту (1883); будинок Ві­денської опери (1861–1869); імператорський палац; готичний собор св. Стефана (13–14 ст.). Ві­домий Ві­день і своїми парками: Штадтпарк; парк Бельведер із замком у стилі бароко; літній імператорський палац Шенбурн, поруч із яким — парк 18 столі­т­тя і най­старіший у світі зоопарк (заснований 1752). Зальцбурґ знаменитий тим, що в ньому народився В.-А. Моцарт. У місті кілька музеїв, присвячених великому композиторові. Австрія інколи називають «Країною музики», бо, крім В.-А. Моцарта, тут жили Й. Гайдн, Ф. Шуберт, Р. Шуман, І. Штраус, творили Л. ван Бетховен, Ґ. Малер, Р. Штраус, А. Берґ і багато інших композиторів. У Ґраці — замок 11 столі­т­тя; собор Тевтонських лицарів (13 ст.); церква 15 столі­т­тя, вівтар якої роз­писав венеціанський майстер Я. Тінторет­то. У Лінці — Колона Трійці (1723); собор 17 столі­т­тя «Alter Dom»; замок 15 столі­т­тя, у якому роз­міщено історичний музей. В Інсбруку (окрім чудових спортивних споруд для зимових видів спорту) — замок Фюрстенбурґ 15 столі­т­тя; францисканський собор 16 столі­т­тя; колишній імператорський палац 17 столі­т­тя. Українсько-ав­стрійські взаємини до 1772 мали спорадичний характер. Ві­домі торговельні звʼязки Київської держави з містами середнього Дунаю (від 10 ст.). В літописах є згадки про звʼязки між галицьким князем Ярославом Осмомислом і ав­стрійським Гейнріхом Язомірґот­том. Коли рід Бабенбергів вимер, князь Данило пробував посадити свого сина Романа на престолі ав­стрійського князівства й одружив його з спадкоємицею ав­стрійського престолу Ґертрудою з роду Бабенбергів (1252). Звʼязки з Австрією мали українські козаки, яких цісарі хотіли бачити союзниками у боротьбі з турками в 30-літній війні. Чимало козаків служило тоді на­йманцями в цісарському війську. Дипломатичні звʼязки із Австрією мали також геть­мани Бог­дан Хмельницький і Пилип Орлик. Козаки (полк Семена Палія) брали участь в обороні Відня 1683; серед них від­значився Ю. Кульчицький, якому у Відні по­ставлено памʼятник і є вулиця його імені. Зміцнилися українсько-ав­стрійські звʼязки, коли Галичина й Буковина стали складовими частинами ав­стрійської монархії; менший вплив мала Австрія на Закарпат­ті і то лише до 1867. Належність західно-українських земель до Австрії мала порівняно позитивний вплив на їхнє політичне і культурне під­несе­н­ня, зумовивши вільніший, ніж у Російській імперії, національний роз­виток і всеукраїнську роль, яку Галичина ві­діграла в загальноукраїнському національному від­роджен­ні початку 20 столі­т­тя. Звʼязки з Австрією вплинули на пошире­н­ня серед українців німецьких культурних впливів. Однак українська про­блема в Австрії була внутрішньо-ав­стрійською про­блемою й лише часом, у звʼязку з суперництвом між Австрією і Росією, вона ви­ступала назовні (москвофільство). Більше зацікавле­н­ня українською про­блемою Австрія виявила лише під час 1-ї світової війни, коли 1914 під патронатом Австрії й Німеч­чини по­став Союз Визволе­н­ня України. 1918 Австро-Угорщина започаткувала звʼязки з молодою Українською державою, під­писавши з нею Берестейський мир; Австрія і Україна обмінялися послами (у Відні — А. Яковлів, згодом В. Липинський, у Києві — барон А. Мумм). Від кінця 1919 до березня 1923 в Австрії пере­бував екзильний уряд Західноукраїнської Народної Республіки із президентом Є. Петрушевичем.

Українці в Австрії

На одвічні землі А. українці стали прибувати незабаром після при­єд­на­н­ня Галичини й Буковини до Австр. імперії (від 1772); це були українці, що в А. від­бували військ. службу, студенти теології в Барбареумі у Відні (від 1774), згодом студенти ін. високих шкіл (у Відні по­стало 1868 студент. товариство «Січ»), посли до парламенту, політики, службовці, пізніше укр. робітники і домашня прислуга. Перед 1-ю світ. війною в А., крім військ., пере­бувало бл. 3 тис. українців, пере­важно у Відні; тут також була роз­таш. більшість укр. т-в. Малі студент. скупче­н­ня були в Ґраці, Інсбруці (здебільшого студенти теології), в осідку Гірничої академії в Леобені. Існувала греко-католицька парохія у Відні при церкві св. Варвари (від 1784). Діяло Укр. парламент. клуб у Відні, Всеукр. культурна рада. Число українців в А. значно зросло з на­пливом біженців із Галичини й Буковини під час 1-ї світової війни: 1914–15 у Відні було бл. 15 тис. українців. У Відні й у таборах працювали укр. школи, йшла культурна й харитативна праця, діяв Комітет для допомоги укр. біженцям з Галичини і Буковини. 1914–15 Ві­день став укр. політ. осередком. Під час роз­валу Австр. імперії (1918) укр. колонія зменшилася, але знову зросла на­прикінці 1919. 1920–23 Ві­день разом з Прагою був гол. осередком укр. політичної еміграції. Діяли «Ліга української культури» (1923), Укр. академічне товариство «Січ» (1920), Укр. музей-архів у Відні (1924), укр. товариство «Ліга націй» (1923), Укр. нар. спілка (1920), Всеукр. нар. рада за кордоном (1920), Укр. допомоговий комітет (1921). Після при­єд­на­н­ня Галичини до Польщі укр. еміграція поверталася на рідні землі. Ві­день і А. втратили політ. значе­н­ня для українців, яких залишилося в А. бл. 3 тис. (пере­важно колишні військові, пенсіонери, робітники й нечислен­ні студенти, майже всі у Відні). Після при­єд­на­н­ня А. до Німеч­чини (1938), націонал-соціалісти заборонили укр. товариства; як і в Німеч­чині, існували лише філії до­зволених владою організацій: Укр. Нац. Обʼ­єд­на­н­ня (УНО) і Укр. Громади та філії Укр. Установи Довірʼя. 1939–40 до Відня прибула певна кількість укр. втікачів із зайнятих більшовиками територій, а також студентів (до Відня, Ґраца, Інсбрука). Згодом по всій А. роз­селюють укр. робітників, примусово вивезених німцями на працю. 1944, у звʼязку з поразками нім. армії на сх. фронті, А. залила хвиля укр. втікачів: на австр. тер. пере­бувало бл. 100 тис. українців, з них у Відні — бл. 10 тис. Зайнявши Ві­день і частину А., більшовики вивезли українців, які залишилися під їх владою, і укр. колонія у Відні майже пере­стала існувати. Репатріювалася й частина українців із зайнятих зх. союзниками територій А.; 1946 в західних зонах А. залишилося бл. 30 тис. українців. Нова укр. еміграція в А., як і Німеч­чині, була роз­міщена пере­важно в таборах для пере­міщ. осіб; гол. скупче­н­ня українців по­стали в Зальцбурзі (амер. окупаційна зона), в містах Інсбрук, Ляндек, Куфштайн у Тіролі, Бреґенц у Форарльберзі (франц. зона), Ві­л­лях, Шпіт­таль у Карінтії, Юденбурґ у Штірії, Лінц у Тіролі (англ. зона). Гол. осередком укр. життя в А. став Зальцбурґ, де діяли Укр. Центральне Допомогове Обʼ­єд­на­н­ня в А. (УЦДОА), заснувало в Інсбруці укр. серед. школу тощо; другим осередком був Інсбрук. 1946–49 у таборах жваво роз­вивалося укр. життя, зокрема шкільництво (3 гімназії — у Зальцбурзі, Інсбруці й Ляндеку, Укр. нар. університет і С.-г. шк. в Зальцбурзі, Торг. школа в Інсбруці, бл. 10 нар. шкіл, низка дит. садків); у ВНЗах А. (пере­важно в Інсбруці й Ґраці) на­вчалося бл. 500 укр. студентів. У звʼязку з ви­їздом до ін. країн Європи, а від 1948 і за океан, чисельність українців в А. зменшилася (1948 — бл. 12 тис., 1950 — 4 тис.); згодом залишилося бл. 3 тис. українців, пере­важно непраце­здатних, які потерпали від матеріал. скрути. Вони майже рівномірно роз­міщувалися в 3-х зх. зонах А. Центром укр. життя так само залишався Зальцбурґ. Українці були скупчені в Інсбруці, Куфштайні (табір), в малому таборі біля Лієнца (Сх. Тіроль), у м. Бреґенц із табором Форкльостер, у Ґраці, в таборах Трофаях, Сент-Мартін біля Ві­л­ляха, в Шпіт­талі над Дравою, в Кляґенфурті; в таборах Астен, Веґшайд, Вельс і Лінц. Реліг. потреби бл. 60 % греко-католиків та бл. 40 % православних обслуговували 5 укр. греко-катол. священиків на чолі з Ген. вікарієм о. М. Горникевичем, що під­лягав Апостольському Делегатові кардинала Т.Ін­ніцерові, і 1 православний Адміністратор УАПЦ о. В. Вишиваний. Із громад. організацій, крім на­званих вище, працювали Союз українок (Зальцбурґ та 2 від­діли в ін. містах), «Пласт», Спілка української молоді, Союз українців воєн. інвалідів в А. (від 1946) і Союз укр. ветеранів. Діяли укр. лікарські товариства, зокрема Товариство укр. лікарів і аптекарів у Тиролі і Форальберзі (голова — д-р П. Цимбалистий, про­існувало до вересня 1949, коли майже всі лікарі виїхали за океан), Зальцбур. товариство укр. лікарів і фармацевтів (засн. 1948). Лише 1984 під час Першого наук. кон­гресу в Мюнхені д-р А. Хрептовський подав пропозицію від­новити Українське лікарське товариство (УЛТ) в А. Цю пропозицію під­тримали д-р О. Жупник (очолив управу товариства) та ініціатив. комітет, який 23 жовтня 1985 провів установчі збори. Від­тоді було скликано 6 сходин управи і 3 ширших засі­да­н­ня з доповід­ями на мед. теми. Товариство мало 24 дійс. чл. і свою діяльність спрямовувало на встановле­н­ня контактів зі Світ. федерацією укр. лікарських т-в (СФУЛТ) і кра­йовими лікарськими товариствами; організацію зу­стрічей з укр. лікар. товариствами; допомогу укр. лікарям-втікачам; організацію 2-го Кон­гресу СФУЛТу (1–7 липня 1988 у Відні). У грудні 1990 нову управу УЛТ А. очолив проф. О. Горникевич; вона роз­почала спів­працю з мед. осередками в Україні, також надала активну допомогу в отриман­ні місць для стажува­н­ня і навч. укр. лікарям, які одержали стипендії від Міністерства науки і дослідж. А. (за період з березня 1991 до грудня 1992 стажува­н­ня в А. про­йшли понад 60 стипендіатів-лікарів); роз­по­всюджує інформацію в Україні про майбутні між­нар. зʼ­їзди і конф. (до листопада 1992 на­дано фінанс. допомогу для участі у 14 кон­гресах в А. понад 300 лікарям-науковцям з України); сприяє роз­виткові укр.-австр. спів­праці, надає спонсор. допомогу хірургіч. журналам в Україні; за­прошує на роботу до Віден. університет. клініки укр. медсестер; інформує про можливості лікува­н­ня в А.

В. Токарчук, Н. Л. Яковенко

Українсько-ав­стрійські культурні взаємини

У 20 ст. на новий рівень ви­йшли укр.-австр. культурні взаємини. Цьому сприяло по­жвавле­н­ня культ.-мист. життя в Україні, активізація су­спільно-політ. сил, активна діяльність депутатів австр. парламенту від Галичини та Буковини. Академічне товариство «Січ» видало альманахи в памʼять 30, 40 та 60-річного ювілею свого заснува­н­ня, в яких уміщено багато матеріалів про історію «Січі», взаємини моск-вофілів і народовців, мемуари «ві­денських українців», літ. твори. У Відні виходив часопис з укр. про­блематики: у 1900–03 він мав назву «X-Stralen», у 1903–05 — «Ruthenische Revue», у 1906–15 — «Ukrainishe Rundschau». Тут друкувалися в пере­кладах твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, В. Стефаника, Ю. Федьковича, Леся Мартовича, П. Куліша, «молодомузівців», роз­відки про видат. укр. художників, літ.-крит. стат­ті, порт­рети видат. укр. письмен­ників. Серед книжк. вид. виділяють зб. В. Левицького «На бистрих хвилях» (1905), М. Голубця «З чужини далекої» (1916). Най­інтенсивнішою видавн. діяльність українців у Відні була 1914–24. Ві­день став інтелект. центром укр. воєн­ної еміграції. Сюди ж пере­несла свою діяльність частина укр. преси, зокрема тижн. «Діло», при якому виходив тижн. «Ukrainisches Korrespondenzblatt» (1914–18). У Відні зосереджує свою діяльність СВУ, яка видавала часописи «Ukrainische Nachrichten» (ви-ходив 2–4 рази на місяць до 1919) та «Вісник Союза Визволе­н­ня України» (виходив щотижня до 1919). Від лютого до жовтня 1915 буковин. емі­гранти видавали тижн. «Буковина». Серед книжк. продукції пере­важає су­спільно-політ. тематика («Ukraine und Ukrainer» С. Рудницького, «Die Ukraine und ihre Bedeutung» В. Кушніра, «Ein Überblick der Geschichte der Ukraine» М. Грушевського та ін.). Зʼявляються праці про держ.-правове становище України («Утворе­н­ня українського корон­ного краю в Австрії» М. Лозинського). У 1915 роз­почала видавн. діяльність партія укр. соціалістів-революціонерів (праці М. Драгоманова «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Над­дні­прянську Україну», твори К. Каутського, Пернесдорфера, К. Рен­нера). Велике значе­н­ня мала книжкова продукція українців та ін. авторів, яка спростувала стереотип про Рос. імперію як нібито гомоген­ну під національним оглядом цілісність. («Ukraine. Land und Volk» С. Рудницького, «Галичина в життю України» М. Лозинського, «Роля України в болгарськім Від­роджен­ню» І. Шишманова, «Звідки пішло імʼя Україна?» В. Барвінського, «Чому ми хочемо само­стійної України?» Ш. Левенка, «Україна і московський імперіалізм» Л. Когута. Новим поштовхом для літератур. і мистец. життя стало від­значе­н­ня 100-річ. ювілею Т. Шевченка 1914 (спец. випуски часопису «Ukrainische Rundschau», «Ukrainisches Korrespondenzblatt», тижн. «Ukrainische Nachrichten»). В остан­ньому ви­друковано понад 100 поезій Т. Шевченка (перекл. О. Грицая). Значною подією стало ви­да­н­ня «Кобзаря» у двох томах (накладом «СВУ») з перед­мовою Д. Лукʼяновича (друкарня Мехітаристів). Цього ж року у друкарні А. Гольцгауна побачив світ «Великий льох» Т. Шевченка (перед­мова і коментар В. Симовича), Е. Зінґер видав у Відні кантату з нотами М. Лисенка на слова Т. Шевченка «Бʼють пороги». Художня спадщина Т. Шевченка зна­йшла помітне місце у «Памʼятовій книжці» («СВУ», 1917). У 1916 у Відні побачила світ книга швед. славіста А. Єнсена про Т. Шевченка — перша ґрунтовна філолог. праця на цю тему у зарубіж. літературо­знавстві. Ще одним центром культур. життя українців у Відні була «Загально-українська культурна Рада» (під проводом Ю. Романчука та О. Колес­си). Вона видала зб. «З великих днів», «Пісні Осипа Юрія Федьковича», «Слово о полку Ігоревім» у віршов. пере­кладах, «Воєн­ні квартети» Ф. Колес­си. Видавн. діяльність провадили також «Просвіта» («Календар на 1915 рік»), Організація укр. нар. учительства (зб. «Тим, що полягли» Б. Лепкого, три випуски «Воєн­ної читанки»), Буковинська «Руська Бесіда» («Православний календар на 1915 рік»), Українська Воєн­на управа (альбом «Українські січові стрільці в Карпатах» та ін.). Заг. кількість ви­дань (включаючи періодику та ві­дозви) від серпня 1914 до травня 1916 сягає 150 назв. У 1916 при нім. редакції «Junges Österreich» (видавець Ф. Освальд) почали виходити й укр. «Молода Австрія» (ред. В. Кушнір). Тут друкувався матеріал з життя укр. Січових стрільців, оповіда­н­ня, поезії тощо. Художні твори друкувало також «Українське слово» (1914–16, вид. Заг.-укр. Ради). Серед книжкових вид. — зб. «За Україну» (1915, ч.1) та «Ще не вмерла Україна» (1916), «Граматика української мови» (С. Смаль-Стоцький та Ф. Ґартнер). Літ.-мист. робота велася і в таборах для військовополонених. Тут виходили газети, діяли самодіяльні театри. З військовополоненими працювали також письмен­ники В. Пачовський, П. Карманський. Після поразки визвол. змагань в Україні до Відня пере­носять свою діяльність укр. видавництва «Дзвін», «Українська школа», «Українська книга», «Серп і молот», «Українське видавництво» з Катеринослава, «Дні­просоюз». На поч. 1921 у Відні було утвор. Обʼ­єд­на­н­ня укр. видавців для ко­ординації укр. видавництв на еміграції. У 20-х рр. у Відні працювали книжк.-мист. видавництва «Апол­ло», «Вернигора», «Земля», «Українська мистецька накладня» (УМНА), Укр. соціол. ін­ститут, Вид-во Укр. Союзу хліборобів, «Чайка», «Чорногора». У цей період ви­друк. праці М. Грушевського «Ілюстрована історія України», «Культурно-національний рух на Україні», моно­графія В. Старосольського «Теорія нації», «Україна на пере­ломі» та «Листи до братів-хліборобів» В. Липинського, 12 томів худож. та публіцист. творів В. Вин­ниченка, «Пів­тораста літ української політичної думки» В. Дорошенка та ін. У 1920–22 виходили неперіод. зб.: «Борітеся–поборете!», «Обʼ­єд­на­н­ня» (зб. статей на теми політики, економіки і культури), у 1923–25 — «Хліборобська Україна». Серед оригінал. творів цього періоду пере­важають твори на теми війни, боротьби Січових стрільців, нелегкого життя на чужині (збірники Р. Купчинського, О. Кобця, Ю. Шкрумеляка та ін). Особл. популярністю користувалися твори О. Турянського «Поза межами болю», «Дума пралісу», комедія «Раби»; прозові та драм. твори А. Крушельницького «Змага­н­ня», «Дужим помахом крил», «Орли», «Тривога», «Артистка»; драми С. Черкасенка «Про що тирса шелестіла», «Казка старого млина», поезії. О. Олесь видавав ж. «На пере­ломі», а також часопис «Сміх» (під псевд. Валентин). У Відні ви­йшли його зб. «З журбою радість обнялась» та «На зелених гонах». Художні твори друкувалися у ж. «Український прапор» (1919– 23), «Український скиталець» (1919–21), «Нова громада» (1923), у тижн. «Воля» (1919– 21). При остан­ньому по­стало видавництво «Наша воля» В. Піснячевського. Літ.-наук. гурток товариства «Січ» видав у 1921 місячник «Молоде життя» (ред. І. Федів), у 1923 почав виходити сатир. ж. «Єретик», 1922 за участі драгоманівців ви­йшли три числа ж. «Наш стяг». Після 1924 видавнича діяльність українців у Відні різко скорочується. Остан­нім найпомітнішим ви­да­н­ням цього періоду був альманах «За синім Дунаєм» (до 60-ї річниці «Січі») та книга О. Грицая «Die Ukraine und die Befreihung Wiens 1683» (1934). 1941 у Відні побачив світ «Кобзар» Т. Шевченка (жит­тєпис та перед­мова Б. Лепкого). У роки 2-ї світової війни у Відні виходив часопис «Над­дунайська ватра», в кінці 1944 сюди пере­їхали ред. «Краківських вістей» та Українське видавництво з Кракова. По війні у Зальцбурзі діяло видавництво «Нові дні», виходили г. «Остан­ні новини», тижн. «Промінь», «Український тижневик», ж. «Литаври» (ред. Ю. Клен, 1946–47), в Інсбруці — видавництво І. Тиктора, ж. «Звено», «Керма». У Ландеку якийсь час діяла театр. студія Й. Гірняка та О. Добровольської, а в Зальцбурзі — театр Г. Совачевої. Вид-во «За­грава» випустило «Малий Кобзар» Т. Шевченка (1946), «Про нашу національну назву» Блукальця (Ландек, 1946). Перші післявоєн­ні роки були дуже важливими з по­гляду формува­н­ня нових орієнтирів у таборі укр. творчої інтелігенції, яка опинилася поза межами України. Загалом у цей період в Австрії було ви­друковано понад 20 назв творів укр. письмен­ників. Крім класики (П. Куліш, І. Франко, В. Стефаник), тут побачили світ «Вальдшнепи» М. Хвильового, «Канітферштан» Л. Мосендза, «Дияболічні параболи» П. Горотака (Л. Мосендз і Ю. Клен), окремі твори І. Качуровського, Б. Олександрова, О. Тарнавського, М. Івченка, П. Волиняка, Д. Гумен­ної, Г. Червінь, А. Кащенка, А. Лотоцького, А. Галана, О. Сацюка, Г. Меріяна-Лужницького та ін. У післявоєн. період посилюється інтерес до ви­вче­н­ня укр. літ-ри. Різноплановість україно­знав. досліджень засвідчує пере­лік дисертац. досліджень, які реалізовані у формі моно­графій (понад два десятки праць), присвяч. творчості І. Нечуя-Левицького, І. Франка, В. Стефаника, Ю. Федьковича, Ю. Клена та інших. Від 70-х рр. україністика посідає помітне місце у колі славіст. досліджень. Ви­йшов ряд ґрунт. досліджень Г. Вітрженса, К. Треймера, К.-Ф. Зіса, С. Симонека, А. Воль­дана та ін. Чимало публікацій зʼявилося у таких часописах, як «Österreichisch-ukrainische Rundschau», «Kijiv-Wien», «Österreichische Оsthefte», «Wiener Slavistischer Almanach», «Wiener Slаvistisches Jahrbuch». Твори сучас. укр. письмен­ників зʼявляються у спільних видавництвах Австрії, Німеч­чини, Швейцарії, а також на сторінках період. преси (О. Гончар, М. Стельмах, Л. Костенко, Ю. Щербак, В. Шевчук, В. Дрозд, В. Стус, В. Кордун, І. Римарук, Ю. Андрухович, В. Голобородько). Одна з таких публікацій — роз­відка про українську поезію 80-х рр. і пере­клади віршів В. Голобородька, Г. Тарасюк, О. Пахльовської, Ю. Андруховича у ж. «Literatur und Kritik» (1996, № 5). У будинку літераторів від­буваються літ. чита­н­ня укр. письмен­ників (Ю. Андрухович, М. Фішбейн, Т. Гаврилів — перекл. поезії Георга Тракля). 16 жовт. 1997 у Віден. університеті від­крито курс україністики. Знамен­ною подією науково-культурного життя Австрії стали між­нар. симпозіуми «Лесь Курбас і світова драматургія» (1997) та «Українська культура XIX–XX ст. у між­народному контекс­ті» (1999). Окремий аспект укр.-австр. культур. взаємин — австр. тематика у творчості С. Яричевського, О. Олеся, В. Пачовського, П. Карманського, О. Грицая та ін. від­повід­но — укр. у творчості австр. письмен­ників К. Францоза, Й. Рота, Гр. Рец­цорі, Л.-Р. фон Захер-Мазоха та ін. Нині у Відні виходять два часописи укр. й нім. мовами «Österreichisch-ukrainische Rundschau» (раніше «Вісті Суфа») та «Kijiv-Wien». Ви­дано також ряд книжок, які зна­йомлять німецькомов. читача з Україною, зокрема Б. Ямінського «Ві­день 1683 року і Ю. Кульчицький». У панораму літ.-мист. життя, озна­йомле­н­ня ав­стрійців з укр. культурою вписуються гастролі укр. театрів (Національний академ. укр. драм. театр ім. І. Франка, театр-студія «Сузірʼя», молодіж. театр «Арабески» з Харкова та ін.). Австр. література стає більш ві­домою в Україні у 20 ст. завдяки пере­кладац. і популяризатор. праці укр. письмен­ників, які вчилися і працювали в Австрії (І. Франко, І. Крушельницький, М. Кичура та ін.), а також пере­кладам Б. Грінченка, М. Грушевської та ін. Австр. література ви­ступає містком, який єднає укр. письменство з новітніми вія­н­нями у західно-європ. мистецтві. Особливою популярністю користувалися перекл. творів А. Шнітцлера, Г. фон Гофман­сталя, Ф. Ґрільпарцера. У Київ. молодому театрі за участю Леся Курбаса з успіхом йшла пʼєса Ґрільпарцера «Горе брехунові». Виходили у пере­кладі також окремі твори К. Францоза, Л.-Р. фон Захер-Мазоха та ін. Після 2-ї світової війни ав­стрійська література остаточно вирізняється як самост. оригінальне явище в німецькомовному письменстві. Першими її популяризаторами стали письмен­ники, які опинилися в еміграції (М. Орест, І. Кошелівець, І. Качуровський, С. Рудницький та ін.). Однак ці перекл. тоді не потрапляли в Україну. У самій же Україні у 50–60-х рр. пере­кладали пере­важно дит., юнац. і пригодницьку літературу (Ф. Зальтен, Ф. Кайн, М. Лобе, К. Нестлінґер, Г. Ценкер). Згодом більше уваги стали приділяти класиці (Г. фон Гофман­сталь, Н. Ленау, К. Францоз, С. Цвейґ, Р.-М. Рільке). Твори остан­нього особливо популярні серед укр. читачів; їх пере­кладали М. Бажан, М. Лукаш, М. Орест, В. Стус, Л. Череватенко, Ю. Бедрик, Ю. Андрухович. Лібералізація громад.-політ. життя по­значилася і на виборі творів для пере­кладу. Базу для сприйня­т­тя модерної літ-ри під­готували спочатку літературо­знавці. Зʼявляються праці Д. Затонського про творчість Ф. Кафки. Про феномен австр. літ-ри заговорили у 80-х рр. З організацією мережі ав­стрійських бібліотек в Україні у 90-х рр., з діяльністю ж. «Всесвіт», видавництв «Дні­про», «Молодь» повʼязаний справж. бум довкола австр. літ-ри. Виходять романи Ф. Кафки «Процес», «Пере­втіле­н­ня», «Америка», оповіда­н­ня, щоден­ники, зʼявляються окремі твори Г. Броха, Р. Мюзіля, активізується інтерес до творчості письмен­ників — вихідців з Галичини та Буковини (Й. Рота, П. Целана, Р. Ауслендер, Г. Рец­цорі та ін.). Зʼявляються дисертац. дослідж. про Ф. Кафку, Т. Бернгарда, моно­графії «Ав­стрійська література ХХ ст.» (Д. Затонський), «Культура Австро-Угорщини кінця ХІХ — поч. ХХ ст.», «Духовний злет доби історичного занепаду» (І. Андрущенко), проводяться наук. конференції, симпозіуми «Українська література в Австрії, ав­стрійська — в Україні» та ін. До укр. читача приходять твори Б. Томаса, І. Бахмана; ви­йшли «Твори» Ґ. Тракля, «Остан­ній світ» К. Рансмайра, антологія «Двадцять ав­стрійських поетів ХХ ст.», «Жінка-шульга» П. Гандке та ін. Пере­клади і публікації про австр. сучасну літературу зʼявляються на сторінках часописів «Всесвіт», «Ковчег», «Курʼєр Кривбасу», «Авжеж», «Ї» та ін. Серія літературо­знав. досліджень «Вікно в Європу» від­кривається трьома книжками, які повністю присвяч. австр. літ-рі.

По­жвавлюються й театр. звʼязки. У 80-х рр. на гастролях у Києві побував славетний Бурґтеатр з Відня. На сценах укр. театрів ставляться пʼєси ав­стрійських драматургів («Анатоль» А. Шнітцлера, театр-студія «Сузірʼя» («Кашпар» П. Гандке, театр «Колесо» та ін.).

Протягом століть А. і особливо Ві­день ві­ді­гравали роль муз. центру Європи. Високий рівень муз. культури А. ви­значив її важливу роль у мист. роз­витку багатьох країн. Для України її вплив став особливо від­чутним після при­єд­на­н­ня до Австр. імперії Галичини та Буковини. Сюди (перед­усім до міст, зокрема Львова та Чернівців) пере­селяється велика кількість австр. військових, урядників, міщан. Разом з ними прибували числен­ні фахові музиканти, гол. чином педагоги та виконавці-інструменталісти. Яскраву сторінку в життя Львова вписав на поч. 19 ст. піаніст, диригент і композитор Й. Медерич-Га­л­люс, автор месс, кантат, струн. квартетів. Під його керівництвом була виконана тут 1803 ораторія «Пори року» Й. Гайдна. Зі Львовом повʼязана діяльність молодшого сина В.-А.Моцарта — Ф.-К.Моцарта, який 1826 заснував Товариство св. Цецилії, яке існувало до 1829. Його метою було культивува­н­ня хор. мистецтва на терені Галичини та популяризація музики австр. композиторів. У період свого найбільшого роз­квіту Товариство систематично влаштовувало хор. концерти, в яких інколи брало участь бл. 300 виконавців. Сприяли під­несен­ню муз. культури організовані у Львові 1811–13 від­криті симф. концерти, а 1824 — абонементні концерти камер. музики, на яких виконувались твори Й. Гайдна, В.-А. Моцарта, Л. ван Бетговена та ін. 1776 у Львові від­крито «Цісарсько-королівський привіле­йований театр», котрий від 1801 отримав статус Міського, до 1872 з нім., а пізніше польс. трупами. На сцені театру були по­ставлені опери В.-А. Моцарта «Весі­л­ля Фіґаро» та «Чарівна флейта» (1792), «Дон Жуан» (1794, 1824, 1830). У 1853 в «Чарівній флейті» з успіхом ви­ступив укр. спів­ак П. Борковський (бас). У репертуарі трупи були також твори Й. Вейґля, В. Міл­лера, Й. Шенка, А. Сальєрі та ін. композиторів. Солістами ви­ступали провід­ні артисти Відня, Лінца, Ґраца, Інсбрука. Орке­стром та хором у різні роки керували австр. музиканти: Й. Медерич-Га­л­люс, Ф. Гебель, Ю. Пфайфер, Й. Ґлеґль, Й. Шірер, Я. Геслі. 1838 було засноване санкціоноване цісар. указом Галицьке муз. товариство (ГМТ, Galizischen Müsik-Verein). Від­повід­но до статуту своєю метою воно ставило «під­несе­н­ня та роз­виток музики в Галичині», директором його був диригент Й. Рукгабер (1799– 1876), що працював у Галичині в 1830–50-х рр. Товариство провело десятки муз. вечорів, карнавалів, доброчин. акцій, організувало концерти числен­них місц. та за­прошених музикантів (А. Вʼєтан, Ф. Ліст, Г. Ернст). До складу ради ГМТ у 1856 входив укр. композитор І. Лаврівський. 1838 ГМТ заснувало муз. школу, яка у 1854 пере­творилась на консерваторію. 1873–76 до опікун. ради консерваторії входив А. Вахнянин. Вихованцями консерваторії були ві­домі укр. спів­аки С. Крушельницька, О. Мишуга, композитор Д. Січинський. Значно активізували муз. життя на землях Зх. України концертні організації, створені в Чернівцях — «Спів­ацьке товариство» (Gesangverein), 1858; «Товариство сприя­н­ня муз. мистецтву» (Verein für Förderung der Tonkunst), 1862; «Чоловіче спів­ацьке товариство» (Männergesangverein), 1872. Тут працювали педагогами досвідчені австр. музиканти-професіонали — піаніст Ґрейнер, К. Кеніґ, Ф. Пауер та ін. У Відні також діяли певні муз. осередки, що мали без­посереднє від­ноше­н­ня до укр. культури і водночас залишили поміт. слід у мист. житті австр. столиці. Одним з них на­прикінці 18 — поч. 19 ст. був дім графа А. Ро­зумовського, організатора муз. квартетних вечорів, мецената Л. ван Бетговена. 1808–16 квартет графа очолював прославлений скрипаль І. Шуп­панціґ (1776–1830), добре ві­домий своїми концерт. ви­ступами, зокрема в Україні — у Львові (1817–23) та Києві (1819, 1823). Важливим осередком хор. співу у Відні була від­крита 1784 греко-катол. укр. церква св. Варвари. В репертуарі її хору, що пере­йшов сюди після закри­т­тя каплиці рос. амбасади 1819, очолюваної А. Ро­зумовським, значне місце посідали твори Д. Бортнянського та ін. музикантів, пред­ставників сх.-візант. обряду. У Відні ді­став освіту і певний час (від 1800) був священиком при церкві св. Варвари майбут. єпис­коп і засн. пере­мишльської муз. шк. І. Снігурський. У репертуарі закладеного ним хору при кафедр. соборі у Пере­мишлі, де ді­стали початки муз. освіти М. Вербицький, І. Лаврівський та ін. укр. композитори, крім церк. творів правосл. традиції (Д. Бортнянського, М. Березовського, Б. Галуп­пі), звучала реліг. й світська музика Й. та М. Гайднів, В.-А. Моцарта, входили до нього також роз­по­всюдж. на терені Австро-Угорщини (зокрема і в Зх. Україні) зразки хор. музики побут. типу, т. зв. Liedertafel. Форму Liedertafel — чотириголосих хор. пісень з їх виразною мелодикою та чіткою структурою широко використовували у своїй творчості укр. композитори М. Вербицький, І. Лаврівський, В. Матюк, С. Воробкевич та ін., хоча характерні ознаки цього жанру за­знали у їхніх «квартетах» значної модифікації, оскільки спиралися на укр. поетичні текс­ти та фольклорні інтонації. Помітний слід у роз­витку укр. музичного театру залишили австр. зінґшпілі. Художні пере­робки популяр. романтично-фантаст. зінґшпілю віден. композитора Ф. Кауера «Русалка Дунаю» («Donauweibchen», 1798) покладено в основу ряду «чарівних опер», створ. на укр. ґрунті — трилогії «Дні­провська русалка» (особл. популярністю користувалася її 2-а частина «Лєста, Дні­провська русалка», 1805), «Дністровська русалка» (Львів, 1814), «Українка, або Зачарований замок» (1815) та ін. В їх муз. оформле­н­ня часто включалися укр. мелодії. Про роз­по­всюдже­н­ня музики австр. композиторів на терені України 18 — поч. 19 ст. свідчить каталог «Нотної бібліотеки Ро­зумовських», репертуар. список Київ. духового оркестру. Також пізніше вона по­стійно звучала в симф. та камерно-інструментал. концертах. Опери В.-А. Моцарта «Дон Жуан», «Весі­л­ля Фіґаро», «Чарівна флейта» ставились на сценах низки міських театрів України. У Києві, Харкові, Одесі працювали протягом 19 ст. педагогами та інструменталістами-виконавцями числен­ні австр. музиканти. Серед них піаніст Й. Л. Нестельберґер, скрипаль Г. Франк та ін. Значний громад. резонанс мали у 1919 гастролі в Києві ві­домого скрипаля Фр. Крейслера, у 1929 — диригента Ф. Штидрі. Протягом 2-ї пол. 19 — на поч. 20 ст. у Відні одержали освіту діячі укр. муз. культури — С. Воробкевич, А. Вахнянин, Є. Мандичевський, Є. Гушалевич, О. Носалевич, С. Людкевич, Р. Придаткевич, С. Дністрянська, Р. Любинецький, Ф. Колес­са, Б. Кудрик. 1868 з ініціативи А. Вахнянина у Відні засноване студ. товариство «Січ», при якому існував хор, влаштовувалися муз. вечори. Значний внесок у роз­виток австр. муз. культури зробив Є. Мандичевський як проф. Академії музики і драм. мистецтва, хор­мейстер Віден. спів­ацької Академії, дослідник та ред. творів Й. Гайдна, Й. Брамса, Ф. Шуберта. На сцені Віден. опери ви­ступала 1895 у ваґнерів. партіях С. Крушельницька, спів­али О. Мишуга, М. Менцінський, О. Носалевич, О. Руснак. Після роз­паду Австро-Угорщини без­посередній звʼязок австр. культури з укр. значно послабився. Проте Ві­день і надалі залишався центром, котрий притягав укр. муз. сили. Тут у стінах Муз. академії вдосконалювали свою майстерність Н. Нижанківський, О. Бережницька, В. Божейко, Л. і Х. Колес­си, Л. Туркевич, Д. Гординська-Каранович, вчився і ви­ступав як піаніст-виконавець Т. Микиша. Концерт­мейстером Віден. Фольксопери працював віолончеліст Б. Бережницький. З Від­нем повʼязані на­вча­н­ня і діяльність спів­ачки І. Маланюк, спів­ака Р. Прокоповича-Орленка. В А. здобув освіту і роз­горнув свою діяльність гітарист, диригент і педагог Л. Вітошинський. У серед. 30-х рр. 20 ст. балет Віден. опери очолювала хорео­граф М. Вальман, яка вводила у ви­стави елементи укр. нар. танців. 1934 вона здійснила по­становку дивертисменту «Селянське весі­л­ля гуцулів» (муз. нар. в обробці К. Зальмгоф­фера), а 1935 — балету Л. Деліба «Коп­пелія», події якого від­бувалися у Закарпат­ті. 1966–71 балетну трупу очолював українець, соліст балету Харків. опери (30-і рр.) В. Задні­провський-Під­лісний (театр. псевд. — Вацлав Орликовський), який здійснив по­становки балетів «Спляча красуня» П. Чайковського, «Попелюшка» та «Ромео і Джульєт­та» С. Прокофʼєва, «Принц Пагод» Б. Бріт­тена. На посаду гол. балет­мейстера-репетитора він за­просив українця з Канади А. Урсуляка, який 1967–72 очолював також Академію балету при театрі. Спів­праця цих майстрів вивела балет Віден. театру на одне з перших місць у Європі. 1971 А. Урсуляк за­просив для по­становки балету «Лускунчик» П. Чайковського видат. балет­мейстера, українця з походже­н­ня Ю. Григоровича, який на той час був гол. балет­мейстером Великого театру в Москві. 1992–2000 солістом і хорео­графом Віден. театру був В. Малахов. Він виконав низку гол. ролей та здійснив по­становки балетів «Амадеус» на музику В.-А. Моцарта (1998, разом з Р. Занелою) та «Баядерка» Л. Мінкуса (1999). 1998– 2000 А. Урсуляк був худ. керівником і проф. Академії балету в С.-Пельтені (Нижня Австрія). У 1990-х рр. до складу солістів Віден. опери уві­йшли укр. спів­аки А. Кочерга, В. Лукʼянець, Л. Шевчук. У 1993 в Харкові проведено Між­нар. муз. фестиваль на тему «Ф. Шуберт і український романтизм». За оповіда­н­нями австр. письмен­ника Л.-Р. фон Захер-Мазоха створ. ін­сталяцію для балету і камер. оркестру «Дон Жуан з Коломиї» О. Козаренка (по­становка балетної трупи «Акверіас», кер. О. Лань, 1995).

М. П. Загайкевич, І. П. Мегела, Ю. О. Станішевський