Агітація

Визначення і загальна характеристика

АГІТА́ЦІЯ (від лат. agitatio — спонука­н­ня) — пошире­н­ня ідей, теорій, концепцій, про­грам, гасел для впливу на сві­домість, на­стрій, громадську активність мас. А. — одна з форм політ. або просвітн. діяльності різними способами пере­конувати у чому-небудь людей, спонукати їх до певних дій — страйків, мітингів, демонстрацій, революцій, голосува­н­ня на виборах за тих чи ін. кандидатів або партії тощо. За змістом А. буває політ., екон., екол., мед. спрямува­н­ня; за субʼєктами — держ., парт., громад., індивід., обʼ­єд­нана. Різниться формою — бесіда, промова, доповідь, реклама, друкува­н­ня матеріалів, концерт, театр. ви­става, фільм тощо; способами — усна, письмова, радіо- і телеагітація та ін.; засобами веде­н­ня — ЗМІ, політ. реклама, мистецтво тощо. Ефективність А. залежить від авторитету її субʼєктів, якості інформації та тех. забезпече­н­ня. Агітац. діяльність у всіх державах регулюється законами, традиціями, нормами моралі. А. може здійснюватися загальнопланово на всі соц. верстви су­спільства; цілеспрямовано, за змістом та адресою, від­повід­но до специф. інтересів соц. груп, партій, рухів. А. тісно повʼязана з пропагандою. У СРСР А. була важливим елементом ідейно-політ. роботи компартії, методом вихова­н­ня мас, інструментом політ. кер-ва. Вона активно проводилася через ЗМІ, усні ви­ступи числен. спеціально на­вчених агітаторів під час т. зв. бесід і політ­інформацій, засобами літ-ри й образотвор. мистецтва (див. Агітбригада, Агітплакат, Агітпоїзд, Агітпроп, Агітпорцеляна, Агіттеатр, Агітфільм). За­проваджено спец. щоміс. «єдині політдні», коли до «трудящих» доносили остан­ні парт. на­станови, роз­тлумачували зміст політики КПРС на сучас. етапі. При цьому рад. А. була єдиною формою до­зволеної А. Спроба об­стоювати (навіть у вузькому колі) по­гляди, що не від­повід­али офіц. ідеології та парт.-держ. політиці в СРСР, кваліфікувалися як «антирадянська А.» й каралися в кримінал. порядку (див. Антирадянщина). Саме за цими ста­т­тями засуджено пере­важну кількість учасників дисидент. руху. Від 1919 у СРСР на всіх під­приємствах та установах створювалися по­стійні чи тимчас. агітпункти. Особл. значе­н­ня їм надавали під час «виборчих кампаній». Саме вони мали забезпечити необхідні 99,99 % при голосуван­ні за єдиного за­пропонов. владою кандидата. А. в сучас. ро­зумін­ні вперше стала можливою у часи горбачов. «пере­будови» під час під­готовки до перших напів­вільних виборів нар. депутатів СРСР у березні 1989. Гол. формами цієї А. стали особисті зу­стрічі канд. та їхніх довір. осіб з виборцями, ви­ступи в ЗМІ, листівки й плакати. А. політ. завжди спрямовано на роз­ʼясне­н­ня позиції якоїсь партії, організації чи канд. на виборах з метою збільше­н­ня кількості прибічників цієї позиції. Форми перед­вибор. А. в Україні регламентуються чин­ними Законами України про вибори Президента України, нар. депутатів України, депутатів та голів місц. рад. Ці закони перед­бачають створе­н­ня рівних умов щодо веде­н­ня А. шляхом на­да­н­ня однак. часу чи друков. площі для ви­ступів у ЗМІ, друку однак. кількості перед­вибор. плакатів в однаковому полігр. оформлен­ні для всіх канд. на виборну посаду. Згідно із законом канд. можуть одержувати додаткові час чи площу в ЗМІ, друкувати додаткові агітац. матеріали тільки за рахунок власних вибор. фондів, роз­мір яких обмежується, а викори­ста­н­ня коштів контролюється від­повід. вибор. комісіями. Проте, як показує досвід минулих виборів, це положе­н­ня закону по­всюдно порушується. Без­умовну пере­вагу отримують ті канд., які мають до­статні кошти для оплати агітац. матеріалів та ви­ступів у ЗМІ, або ж ті, що мають адм. важелі тиску на вибор. процес. Дедалі частіше формою А. в Україні стає й роз­по­всюдже­н­ня (інколи анонімне) матеріалів, які ком­прометують суперн. партії чи кандидатів.

Літ.: Карнеги Д. Как приобретать друзей и оказывать влияние на людей / Пер. с англ. К., 1989; Костенко Н. В. Цен­ности и символы в мас­совой ком­муникации. К., 1993; Здравомыслов А. Г. Социология конфликта. Москва, 1995; Політичні структури та процеси в сучасній Україні. К., 1995; Почепцов Г. Паблік рілейшн. К., 1996; Королько В. Основи паблік рілейшн. К., 1997; Михальченко М., Самчук З. Україна доби межичас­ся. К.; Дрогобич, 1998.

М. В. Стріха

Завантажити статтю