Комісії допомоги голодуючим
КОМІ́СІЇ ДОПОМО́ГИ ГОЛОДУ́ЮЧИМ — державні та громадські організації, що діяли в УСРР під час голоду 1921–23. Створювали за прикладом аналогічних комісій у РСФРР. 29 червня 1921 при ВУЦВК постановою президії заснували Комісію допомоги населенню, що постраждало від неврожаю, у складі голови ВУЦВК Г. Петровського, представників Народних комісаріатів продовольства й земельних справ УСРР, а також ЦК комітетів незаможних селян (6 липня її доповнено делегатами Південного бюро ВЦРПС та Всеукраїнської кооперативної спілки). 29 липня 1921 політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову про реорганізацію цієї комісії в Центральну комісію допомоги голодуючим при ВУЦВК і про заснування центральних харківських та периферійних київських комітетів українських громадських діячів, що мали діяти під керівництвом КП(б)У й Центрального робітничого комітету при Південному бюро ВЦРПС. Заснування громадських комітетів на місцях розпочалося з ініціативи дореволюційних громадських діячів — членів т. зв. старих добровільних товариств. Першими виникли громадські комітети допомоги голодуючим у Полтаві (на чолі з В. Короленком) та Олександрівську (нині Запоріжжя). 13 серпня 1921 з ініціативи організаційного бюро українських громадських комітетів допомоги голодуючим у Харкові проведено розширене засідання з представниками громадських кіл тогочасної столиці та делегатами від Полтавської і Київської губерній, на якому ухвалено рішення налагодити звʼязки з Всеросійським комітетом допомоги голодуючим, створеним у Москві 21 липня 1921 з дозволу політбюро ЦК РКП(б) колишніми лідерами партії кадетів Н. Кішкіним, С. Прокоповичем та Є. Кусковою. Водночас бюро вело переговори з секретарем ЦК КП(б)У Д. Мануїльським щодо принципів взаємин всеукраїнських громадських комітетів допомоги голодуючим із РНК УСРР. Після розпуску Всеросійського комітету допомоги голодуючим політбюро ЦК КП(б)У відмовилося від наміру використати комітети українських громадських діячів для організації надання допомоги голодуючим на території УСРР. Поодинокі місцеві громадські комітети допомоги голодуючим, не маючи підтримки з боку вищих політичних органів УСРР, розпалися. Таким чином компартійно-радянські органи очолили громадську кампанію допомоги голодуючим. 17 серпня 1921 президія ВУЦВК ухвалила постанову про створення Центрального робітничого комітету при Південному бюро ВЦРПС, аналогічного Центрального робітничого комітету при ВЦРПС (заснованого у Москві 28 липня 1921). 18 серпня 1921 політбюро ЦК КП(б)У затвердило рішення про організацію Всеукраїнського та губернських комітетів допомоги голодуючим при виконкомах рад, до складу яких, поряд із т. зв. колишніми громадськими діячами, запропоновано ввести певну кількість представників партійних, професійних та інших робітничих організацій. Усіх членів персонально затверджували комітети ЦК КП(б)У. Президію Всеукраїнського комітету допомоги голодуючим рекомендовано сформувати в кількості 5-ти осіб, причому до керівного складу ввести виключно членів КП(б)У: Д. Мануїльського (голова), В. Ксандрова та С. Любимова (заступник голови). Безпартійних членів президії (голову Українського статистичного бюро О. Пєшохонова й академік УАН Д. Багалія) не допускали до керівництва харківським комітетом. Обовʼязкова умова членства — заклик селян до виконання продподатку та боротьби з антирадянськими виступами. Задля організації допомоги в інших країнах рекомендовано не заперечувати проти закордонних відряджень представників Всеукраїнського комітету допомоги голодуючим під егідою Червоного Хреста. 25 листопада 1921 пленум Центральної комісії допомоги голодуючим при ВУЦВК прийняв постанову про створення Міжнародного українського бюро допомоги голодуючим УСРР, яке було засноване 6 грудня 1921 у складі повноважних представників УСРР за кордоном: М. Левицького та ін. — у Празі, О. Шумського — у Варшаві, В. Ауссема — у Берліні. Центральна комісія допомоги голодуючим при ВУЦВК здійснювала практичне керівництво кампанією допомоги голодуючим згідно з директивами ЦК КП(б)У, координувала діяльність місцевих комітетів допомоги голодуючим, організованих з дозволу ЦК КП(б)У, державних і радянських органів по боротьбі з голодом. Губернські комітети допомоги голодуючим створювали у складі представників виконкому (голова), парткому КП(б)У, земельного відділу, ради профспілок та комітету незаможних селян губернського рівня; повітові — висуванців виконкому, комітету незаможних селян, комуністичного осередку та кооперативу повітового рівня, а також «одного кооптованого громадського працівника, що користувався особливою довірою населення даної волості». Згідно з постановою ВУЦВК від 13 вересня 1921 в УСРР також організовували волосні й сільські комітети допомоги голодуючим: перші — за участі делегатів волосного виконкому, комітету та парткому КП(б)У, другі — від сількому, сільвиконкому та одного представника від сільського сходу. Одночасно з цивільними створювали й військові комітети допомоги голодуючим: Центральні — при командувачеві військами УСРР і Криму, місцеві та низові — при нижчих військових органах. Члени комітетів допомоги голодуючим зʼясовували масштаби голоду й потреби голодуючого населення, проводили агітацію та збір пожертв серед населення, зверталися з клопотаннями до державних органів про надання допомоги, переселяли голодуючих з РСФРР до УСРР, розподіляли серед них отримані продовольство й одяг. Крім того, вони сприяли наданню медичної допомоги хворим, виробничої — селянам неврожайних місцевостей, трудової — безробітним. Першочергово допомагали дітям. У голодуючих губерніях місцеві комітети допомоги голодуючим розподіляли фонди за власним розпорядженням, у врожайних — виключно Центральна комісія допомоги голодуючим при ВУЦВК. У діяльності комітетів допомоги голодуючим виразно проявилася фіктивність «незалежного» статусу УСРР. Хоча вже влітку 1921 був очевидним неврожай у південних губерніях УСРР, а перерозподіл збору зернових у межах республіки міг запобігти голодові, ЦК КП(б)У 4 вересня 1921 у постанові «Про кампанію боротьби з голодом» вказав губкомам, що «при проведенні кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом у Росії від боротьби з неврожаєм в Україні, де допомога місцям, що постраждали від неврожаю, може бути вповні надана своїми губернськими або повітовими коштами». Відповідно всі кошти комітетів допомоги голодуючим, зібрані в УСРР, спрямовували у прикріплені до неї губернії РСФРР (Царицинську, Уральську, Саратовську, Симбірську). Лише на початку 1922 Центральна комісія допомоги голодуючим при ВУЦВК отримала дозвіл допомагати українським голодуючим, але тільки за рахунок власних коштів й за умови переважного забезпечення голодуючих РСФРР. На неї покладено зобовʼязання регулярно надавати продовольство для 1108-ми тис. голодуючих у РСФРР і 632-х тис. — в УСРР, тому українські селяни не отримували відчутної допомоги. Від серпня 1921 до травня 1922 Центральна комісія допомоги голодуючим при ВУЦВК відправила голодуючим РСФРР 960 вагонів продовольства, тоді як у неврожайні губернії УСРР — 232. Лише в червні 1922 УСРР відкріплено від допомоги РСФРР, що дало можливість різко збільшити забезпечення продовольством українських голодуючих (у травні–серпні 1922 — 1610 вагонів). Незважаючи на голод у південних губерніях УСРР після неврожаю 1922, Центральну комісію допомоги голодуючим при ВУЦВК скасовано 1 листопада 1922 згідно з постановою ВУЦВК від 18 жовтня 1922. Заперечуючи наявність голоду, радянський уряд намагався виправдати в очах міжнародної спільноти поновлення УСРР хлібного експорту. Замість комітетів допомоги голодуючим створювали комісії з ліквідації наслідків голоду, на які покладено завдання допомагати поновленню зруйнованих селянських господарств, інвалідам війни, праці та голоду, позбавленим господарств, а також безробітним, безпритульним дітям.