КОМІ́СІЇ ДОПОМО́ГИ ГОЛОДУ́ЮЧИМ  — державні та громадські організації, що діяли в УСРР під час голоду 1921–23. Створювали за прикладом аналогічних комісій у РСФРР. 29 червня 1921 при ВУЦВК по­становою президії заснували Комісію допомоги населен­ню, що по­страждало від неврожаю, у складі голови ВУЦВК Г. Петровського, пред­ставників Народних комісаріатів продовольства й земельних справ УСРР, а також ЦК комітетів незаможних селян (6 липня її доповнено делегатами Пів­ден­ного бюро ВЦРПС та Всеукраїнської ко­оперативної спілки). 29 липня 1921 політбюро ЦК КП(б)У прийняло по­станову про реорганізацію цієї комісії в Центральну комісію допомоги голодуючим при ВУЦВК і про заснува­н­ня центральних харківських та периферійних київських комітетів українських громадських діячів, що мали діяти під керівництвом КП(б)У й Центрального робітничого комітету при Пів­ден­ному бюро ВЦРПС. Заснува­н­ня громадських комітетів на місцях роз­почалося з ініціативи дореволюційних громадських діячів — членів т. зв. старих добровільних товариств. Першими виникли громадські комітети допомоги голодуючим у Полтаві (на чолі з В. Короленком) та Олександрівську (нині Запоріж­жя). 13 серпня 1921 з ініціативи організаційного бюро українських громадських комітетів допомоги голодуючим у Харкові проведено роз­ширене засі­да­н­ня з пред­ставниками громадських кіл тогочасної столиці та делегатами від Полтавської і Київської губерній, на якому ухвалено ріше­н­ня налагодити звʼязки з Всеросійським комітетом допомоги голодуючим, створеним у Москві 21 липня 1921 з до­зволу політбюро ЦК РКП(б) колишніми лідерами партії кадетів Н. Кішкіним, С. Прокоповичем та Є. Кусковою. Водночас бюро вело пере­говори з секретарем ЦК КП(б)У Д. Мануїльським щодо принципів взаємин всеукраїнських громадських комітетів допомоги голодуючим із РНК УСРР. Після роз­пуску Всеросійського комітету допомоги голодуючим політбюро ЦК КП(б)У від­мовилося від наміру викори­стати комітети українських громадських діячів для організації на­да­н­ня допомоги голодуючим на території УСРР. Поодинокі місцеві громадські комітети допомоги голодуючим, не маючи під­тримки з боку вищих політичних органів УСРР, роз­палися. Таким чином компартійно-радянські органи очолили громадську кампанію допомоги голодуючим. 17 серпня 1921 президія ВУЦВК ухвалила по­станову про створе­н­ня Центрального робітничого комітету при Пів­ден­ному бюро ВЦРПС, аналогічного Центрального робітничого комітету при ВЦРПС (заснованого у Москві 28 липня 1921). 18 серпня 1921 політбюро ЦК КП(б)У затвердило ріше­н­ня про організацію Всеукраїнського та губернських комітетів допомоги голодуючим при виконкомах рад, до складу яких, поряд із т. зв. колишніми громадськими діячами, за­пропоновано ввести певну кількість пред­ставників партійних, професійних та інших робітничих організацій. Усіх членів персонально затверджували комітети ЦК КП(б)У. Президію Всеукраїнського комітету допомоги голодуючим рекомендовано сформувати в кількості 5-ти осіб, причому до керівного складу ввести виключно членів КП(б)У: Д. Мануїльського (голова), В. Ксандрова та С. Любимова (за­ступник голови). Без­партійних членів президії (голову Українського статистичного бюро О. Пєшохонова й академік УАН Д. Багалія) не допускали до керівництва харківським комітетом. Обовʼязкова умова членства — заклик селян до викона­н­ня продподатку та боротьби з антирадянськими ви­ступами. Задля організації допомоги в інших країнах рекомендовано не заперечувати проти закордон­них від­ряджень пред­ставників Всеукраїнського комітету допомоги голодуючим під егідою Червоного Хреста. 25 листопада 1921 пленум Центральної комісії допомоги голодуючим при ВУЦВК прийняв по­станову про створе­н­ня Між­народного українського бюро допомоги голодуючим УСРР, яке було засноване 6 грудня 1921 у складі повноважних пред­ставників УСРР за кордоном: М. Левицького та ін. — у Празі, О. Шумського — у Варшаві, В. Аус­сема — у Берліні. Центральна комісія допомоги голодуючим при ВУЦВК здійснювала практичне керівництво кампанією допомоги голодуючим згідно з директивами ЦК КП(б)У, координувала діяльність місцевих комітетів допомоги голодуючим, організованих з до­зволу ЦК КП(б)У, державних і радянських органів по боротьбі з голодом. Губернські комітети допомоги голодуючим створювали у складі пред­ставників виконкому (голова), парткому КП(б)У, земельного від­ділу, ради проф­спілок та комітету незаможних селян губернського рівня; повітові — висуванців виконкому, комітету незаможних селян, комуністичного осередку та ко­оперативу повітового рівня, а також «одного кооптованого громадського працівника, що користувався особливою довірою населе­н­ня даної волості». Згідно з по­становою ВУЦВК від 13 вересня 1921 в УСРР також організовували волосні й сільські комітети допомоги голодуючим: перші — за участі делегатів волосного виконкому, комітету та парткому КП(б)У, другі — від сількому, сільвиконкому та одного пред­ставника від сільського сходу. Одночасно з цивільними створювали й військові комітети допомоги голодуючим: Центральні — при командувачеві військами УСРР і Криму, місцеві та низові — при нижчих військових органах. Члени комітетів допомоги голодуючим зʼясовували мас­штаби голоду й потреби голодуючого населе­н­ня, проводили агітацію та збір пожертв серед населе­н­ня, зверталися з клопота­н­нями до державних органів про на­да­н­ня допомоги, пере­селяли голодуючих з РСФРР до УСРР, роз­поділяли серед них отримані продовольство й одяг. Крім того, вони сприяли на­дан­ню медичної допомоги хворим, виробничої — селянам не­врожайних місцевостей, трудової — без­робітним. Першочергово допомагали дітям. У голодуючих губерніях місцеві комітети допомоги голодуючим роз­поділяли фонди за власним роз­порядже­н­ням, у врожайних — виключно Центральна комісія допомоги голодуючим при ВУЦВК. У діяльності комітетів допомоги голодуючим виразно проявилася фіктивність «незалежного» статусу УСРР. Хоча вже влітку 1921 був очевидним не­врожай у пів­ден­них губерніях УСРР, а пере­розподіл збору зернових у межах республіки міг запобігти голодові, ЦК КП(б)У 4 вересня 1921 у по­станові «Про кампанію боротьби з голодом» вказав губкомам, що «при проведен­ні кампанії необхідно роз­різняти заклик до боротьби з голодом у Росії від боротьби з неврожаєм в Україні, де допомога місцям, що по­страждали від неврожаю, може бути вповні на­дана своїми губернськими або повітовими коштами». Від­повід­но всі кошти комітетів допомоги голодуючим, зі­брані в УСРР, спрямовували у прикріплені до неї губернії РСФРР (Царицинську, Уральську, Саратовську, Симбірську). Лише на початку 1922 Центральна комісія допомоги голодуючим при ВУЦВК отримала до­звіл допомагати українським голодуючим, але тільки за рахунок власних коштів й за умови пере­важного забезпече­н­ня голодуючих РСФРР. На неї покладено зобовʼяза­н­ня регулярно надавати продовольство для 1108-ми тис. голодуючих у РСФРР і 632-х тис. — в УСРР, тому українські селяни не отримували від­чутної допомоги. Від серпня 1921 до травня 1922 Центральна комісія допомоги голодуючим при ВУЦВК від­правила голодуючим РСФРР 960 вагонів продовольства, тоді як у не­врожайні губернії УСРР — 232. Лише в червні 1922 УСРР від­кріплено від допомоги РСФРР, що дало можливість різко збільшити забезпече­н­ня продовольством українських голодуючих (у травні–серпні 1922 — 1610 вагонів). Не­зважаючи на голод у пів­ден­них губерніях УСРР після неврожаю 1922, Центральну комісію допомоги голодуючим при ВУЦВК скасовано 1 листопада 1922 згідно з по­становою ВУЦВК від 18 жовтня 1922. Заперечуючи наявність голоду, радянський уряд намагався виправдати в очах між­народної спільноти поновле­н­ня УСРР хлібного екс­порту. Замість комітетів допомоги голодуючим створювали комісії з ліквідації наслідків голоду, на які покладено зав­да­н­ня допомагати поновлен­ню зруйнованих селянських господарств, інвалідам війни, праці та голоду, по­збавленим господарств, а також без­робітним, без­притульним дітям.