Архітектура

АРХІТЕКТУ́РА (лат. architectura, від грец. άρχιτέкτων — головний будівничий) — зодчество, мистецтво зводити будівлі від­повід­но до вимог міцності, краси й доцільності; у ширшому значен­ні — частина матеріальної культури (самі споруди), сфера матеріального виробництва. Водночас архітектура — вид мистецтва, що входить до сфери духовної культури, естетично формує просторове середовище людини, виражає певні су­спільні та естетичні ідеали й потреби. Частиною архітектури стало містобудува­н­ня, що забезпечує архітектурну організацію поселень, регулюва­н­ня житлової і промислової забудови території, ефективне функціонува­н­ня комунікацій тощо. Упродовж тисячоліть український народ руками своїх талановитих зодчих створював високороз­винену, технічно досконалу й національно своєрідну архітектуру. На­прикінці 19 і в 20 ст., попри значні ускладне­н­ня су­спільно-політичного характеру, створено й художньо осмислено в контекс­ті світового роз­витку культури, мистецтва і будівельної техніки нові обʼємно-планувальні ріше­н­ня не­знаних досі типів споруд і новітніх кон­структивних систем. Негативно вплинули на роз­виток архітектури наслідки двох світових війн із масовим руйнува­н­ням матеріального середовища; су­спільні катаклізми, викликані пере­могою більшовизму, — примусова колективізація сільського господарства, депортація населе­н­ня, голодомори й непосильна індустріалізація, ре­пресії, паплюже­н­ня і нище­н­ня віками сформованого історичного середовища, проти­природна зміна смаків та уподобань від­повід­но до жорстких ідеологічних на­станов тоталітарного режиму СРСР.

Архітектура України кін. 19 — поч. 20 ст.

 Українська архітектура цього часу від­образила особливості су­спільного роз­витку на шляху становле­н­ня капіталістичної системи. На зміну класицизмові поч. 19 ст. приходить метод історизму, від­роджуються європейські та національні архітектурні традиції (неоготика, неоренесанс, необароко, російський стиль, український стиль, неокласицизм). Роз­виваються будівельна наука й техніка, використовуються нові матеріали й кон­струкції (метал, цемент, залізобетон, скло, кераміка), архітектура стає роз­кутішою, вільнішою. Зʼявляються нові, не знані досі типи споруд: багатоповерхові житлові будинки із секційним планува­н­ням, залізничні вокзали, криті ринки, банки, біржі, торговельні пасажі, спорт­зали тощо. Поряд із державним і культовим будівництвом зро­стає кількість промислових, транс­порт­них, торговельних споруд, житлових будинків, які мали нові архітектурні форми: залізничні вокзали (Одеса, 1879–83, архітектор В. Шретер; Харків, 1896–1901, архітектор Ю. Цауне; обидва не збереглися), криті ринки (Одеса, 1896, архітектор А. Тодоров; Бес­сарабський у Києві, 1910–12, архітектори Ю. Гай і М. Бобрусов), пасажі (Одеса, 1898–99, архітектор Л. Влодек; Київ, 1913, архітектор П. Андреєв), біржі (Нова біржа в Одесі, 1894–99, архітектор О. Бернардац­ці). На­прикінці 19 ст. зʼявилися велико­прольотні металеві мости (залізничний міст завдовжки бл. 1,5 км через Дні­про в пів­ден­ній частині Києва, 1870, інженер О. Струве; не зберігся), ажурні металеві вежі, маяки. Важливим компонентом архітектури стали видовищні споруди, роз­раховані на масового глядача (цирк П. Крутикова у Києві на 2 тис. місць, 1903, архітектор Е. Брадтман, не зберігся; панорама «Оборона Севастополя 1854–55 рр.» у Севастополі, 1902–05, архітектор В. Фельдман, інженер О. Енберґ, художник Ф. Рубо), будівлі громадського при­значе­н­ня — Лукʼянівський (1903, архітектор М. Артинов) і Троїцький (1901–02, архітектор Г. Антоновський) народні доми (обидва — у Києві); будинок Українського музичного товариства у Львові (1914–16, архітектори О. Лушпинський, І. Левинський, роз­писи художника М. Сосенка, горельєфні порт­рети Т. Шевченка і М. Лисенка — скульптор Г. Кузневич). Залізобетон­ні та металеві каркаси, пере­кри­т­тя, куполи, тришарнірні арки зумовили впровадже­н­ня нових форм інтерʼєрів багатьох типів громадських і промислових споруд. Нові риси архітектури громадських і житлових будинків — бетон­ні та керамічні оздобле­н­ня фасадів, ма­йолікові прикраси, чавун­не литво й ковані ґрати вікон, балконів. Збільшилася кількість це­гляних будинків з особливим декором (т. зв. це­гляний стиль).

Архітектори Східної та Західної України здобували вищу освіту у Відні, Берліні, Парижі, С.-Петербурзі. Від кін. 19 — поч. 20 ст. вищу будівельну та середню архітектурну освіту започатковано у Львові, Києві, Харкові, Одесі. Тривала під­готовка архітекторів у приватних майстернях провід­них зодчих. Від 1897 вперше на теренах України дипломованих архітекторів почала готувати Львівська політехніка. У контакті з на­вчальними закладами і творчими організаціями в Україні діяли архітектурні товариства та гуртки (Київ, Одеса, Харків). Творчі обʼ­єд­на­н­ня впливали на роз­виток мистецької практики. Пита­н­ня архітектури висвітлювалися на сторінках місцевих періодичних ви­дань. Створено Українське художньо-архітектурне від­діле­н­ня загальноросійського Харківського літературно-художнього гуртка (1912), яке вело роботу з організації ви­ставок, архітектурних конкурсів, ви­вче­н­ня й викори­ста­н­ня народних традицій. Аналогічна роль щодо української архітектури ві­ді­гравало «Товариство для роз­вою руської штуки» у Львові (1898). Усе це сприяло зро­стан­ню майстерності українських архітекторів, су­спільному ви­знан­ню їхньої творчості. Зва­н­ня академіків архітектури здобули українські зодчі О. Бекетов, В. Ніколаєв, В. Сичугов, М. Толвинський. Широке ви­зна­н­ня мала творчість архітекторів одеської (О. Бернардац­ці, Ю. Дмитренко, Л. Влодек), київської (О. Берет­ті, П. Альошин, О. Кобелєв, В. Городецький), харківської (Б. Михаловський, О. Бекетов, В. Кричевський), катеринославської (Д. Скоробогатов, О. Красносельський) шкіл. У Галичині працювали З. Горголевський, В. Садловський, І. Левинський, А. Захарієвич, І. Багенський, Р. Філінський, О. Лушпинський та ін.; на Буковині — Й. Главка; Закарпат­ті — А. Крупка, Й. Ковач, Є. Вальц, Ю. Михалко та ін.

Певних успіхів досягнуто в інженерному устаткуван­ні міст, що сприяло поліпшен­ню санітарних умов і впорядкува­н­ня, особливо у великих містах, де на­прикінці 19 ст. споруджували водогони, ка­налізацію, впроваджували газове, а згодом і електричне освітле­н­ня вулиць, центрального опале­н­ня в будинках. Роз­виток міського транс­порту (трамвая), який сполучив центри з околицями, сприяв утворен­ню транс­порт­них магістралей та площ. Збільшилася кількість великих (Київ, Одеса, Харків, Катеринослав (нині Дні­пропетровськ) — із населе­н­ням понад 200–500 тис. жителів), середніх (Львів, Миколаїв, Житомир, Сімферополь — 100–200 тис. жителів) міст. Біля великих заводів і шахт часто виникали селища, які згодом пере­творювалися на міста, — Юзівка (нині Донецьк), Камʼянське (нині Дні­продзержинськ) та ін. По­ступово вдосконалювалося планува­н­ня, забудова та впорядкува­н­ня центрів великих міст, де зводили багатоповерхові житлові будинки (до 5–6 поверхів), архітектурні ансамблі, громадські споруди та монументи, створювали і обладнували парки та сквери, які й досі домінують в історичних центрах багатьох міст України. Серед кращих міських ансамблів — Софійський май­дан у Києві, май­дан Адама Міцкевича у Львові. Нових рис набула забудова Дерибасівської і Пушкінської вулиць в Одесі, Хрещатика, Володимирської та Миколаївської (нині вул. архітектора В. Городецького) в Києві, Катерининського про­спекту в Катеринославі (нині про­спект К. Маркса в Дні­пропетровську), Сумської та Пушкінської вулиць у Харкові. Створено чимало парків у Києві (Купецький, нині Хрещатий, 1882; Пушкінський, 1901; парк Політехнічного ін­ституту, поч. 20 ст.), Міський парк у Харкові (1907), Стрийський у Львові (1887–1910), у Криму — екзотичні ландшафтні парки: Алупкинський, Лівадійський, Харакський та ін. Споруджено палацові комплекси (Лівадійський палацово-парковий комплекс). Для забудови міст характерні різностильність і зумовлене приватною власністю на землю утворе­н­ня по­двірʼїв-колодязів, по­збавлених інсоляції. Між забудовою й облаштува­н­ням великих міст і робітничих селищ, центру міст та околиць збільшувалися контрасти, зумовлені соціальним роз­шарува­н­ням у су­спільстві. У великих і малих містах зʼявилися «парадні» вулиці, забудовані особняками, архітектура яких від­значалася оригінальністю, а інтерʼєри — високою якістю декоративного оздобле­н­ня (роз­писами, декоративною скульптурою, художнім литвом, різьбле­н­ням на дереві).

Архітектурі кінця 19 — початку 20 ст. притаман­ні різні стилістичні напрями, що обʼ­єд­нуються однією на­звою — історизм (неоготика, неоромантизм, неоренесанс, необароко). Неоготику пред­ставляють Миколаївський костел (1899– 1909, архітектор С. Воловський, В. Городецький), лікарня невід­кладної допомоги на вул. Рейтарській, № 22 (1913, архітектор Й. Зекцер, Д. Торов) — у Києві; костел св. Єлизавети (1903–07, архітектор Т. Таловський) — у Львові. У формах неоренесансу споруджено театр опери і балету (1899–1901, архітектор В. Шретер), будинок земства (1913, архітектор В. Щуко; нині адміністративна споруда) та будинок Маріїнської общини Червоного Хреста (1913, архітектор В. Риков) у Києві; будинок міської думи в Катеринославі (1900–01, архітектор Д. Скоробогатов); міський театр у Львові (1897–1900, архітектор З. Горголевський); Комерційне училище в Харкові (1888–91, архітектор О. Бекетов; нині Юридична академія); будинок судових установ в Одесі (1895, архітектор М. Толвинський) та ін. У неоромантичному стилі зведено перші корпуси Київського політехнічного ін­ституту (1901, архітектор І. Кітнер).

Характер офіційного напряму архітектури кінця 19 — початку 20 ст. у під­російській Україні, особливо в культовому зодчестві, ви­значався т. зв. російським стилем, який мав уособлювати державний принцип «православʼя, самодержавства і народності». Творці стилю — архітектори В. Стасов і К. Тон. На їхніх спорудах по­значилися впливи візантійської та давньоукраїнської архітектури. Серед зразків цього стилю в Україні — церква-мавзолей М. Пирогова у Він­ниці (1880, архітектор В. Сичугов), Благовіщенський собор у Харкові (1888– 1901, архітектор М. Ловцов), трапезна церква Києво-Печерської лаври (1893–95, архітектор В. Ніколаєв) і числен­ні житлові будинки в Києві, споруджені за проектами В. Ніколаєва, О. Кобелєва, М. Артинова, Є. Єрмакова та ін.

В Україні від середини 19 столі­т­тя почалися пошуки неоукраїнського стилю. Про це свідчать т. зв. панські будинки — будинок Г. Ґалаґана в с. Лебединці (нині Срібнянського ра­йону Чернігівської області) і будинки О. Рахманової в с. Вейсбахівка (1878, 1886, архітектор О. Ягн; нині с. Білорічиця Прилуцького ра­йону Чернігівської області). Тут традиції народної архітектури викори­стано у формах даху, вікон, ґанків, у декорі. На західноукраїнських землях яскравим зразком такого стилю є резиденція митрополита Буковини в Чернівцях (1864–82, архітектор Й. Главка; нині університет), у якому візантійські й готичні мотиви доповнено декоративними при­йомами народної архітектури Буковини. На початку 20 столі­т­тя пошуки національного стилю зумовили устале­н­ня трьох творчих напрямів. Перший — власне неоукраїнський стиль (за іншими джерелами — український стиль, або український модерн). Його пред­ставники ви­вчали народну архітектуру, етно­графію, систематизували й видавали зі­брані матеріали, екс­понували їх на спеціальних ви­ставках, ви­ступали в пресі зі ста­т­тями й науковими роз­відками. У неоукраїнському стилі роз­різняють дві регіональні школи — харківську та львівську. До першої належить творчість архітекторів В. Кричевського, К. Жукова, В. Троценка, С. Тимошенка, Є. Сердюка, художників С. Васильківського, О. Сластіона та ін. Ця школа орієнтувалася на слобожанську архітектуру. Для неї характерна наявність певної теоретичної платформи і сталих рис — споруди мають оригінальні композиції, високі чотири­схилі дахи, вежі, ґанки, це­гляні орнаменти на фасадах, ма­йолікові деталі, декоративний роз­пис, деревʼяне різьбле­н­ня. Серед кращих творів — будинки Полтавського земства (1903–08, архітектор В. Кричевський), художнього училища в Харкові (1914, архітектор К. Жуков), сільських шкіл у Канівському (нині Черкаська область) та Лохвицькому (Полтавська область) повітах (1909–13, художник О. Сластіон), міського училища імені М. Грушевського у Києві (1910, архітектор В. Кричевський, Е. Брадтман, вул. Кирилівська, № 164). Львівська школа формувалася на базі архітектурної майстерні І. Левинського, у якій працювали О. Лушпинський, Л. Левинський, Т. Обмінський, Є. Червинський. Вони ви­вчали й за­стосовували при­йоми та мотиви народної архітектури Прикарпа­т­тя, використовували ма­йолікові вироби за народними взірцями. Ідейною платформою цього напряму були теоретичні по­гляди Товариства для роз­вою руської штуки, Товариства української літературної науки і штуки у Львові, які обʼ­єд­нували діячів літератури і мистецтва, зокрема й архітекторів. Для школи характерні складні асоціації, повʼязані з впливом модерну, народної творчості гуцулів, т. зв. закопанського стилю, давньоукраїнських і барокових елементів, що від­ображали історичні та етно­графічні особливості регіону. Серед зразків львівської школи — будинок товариства «Дністер» (1905), Вищий музичний ін­ститут імені М. Лисенка (1915, обидва — архітектор І. Левинський) у Львові, житлові будинки і народні доми у Львові, Чернівцях, Дрогобичі, Камʼянці-Бузькій та ін. містах. До цього напряму входить необароко — спирався на взірці української архітектури 17 — середини 18 столі­т­тя. Серед памʼяток — житловий будинок на Софійському май­дані в Києві (1914, архітектор П. Альошин; не зберігся), Георгіївська церква на козацьких могилах під Берестечком, нині Волинська область (1912, архітектор В. Максимов), лікарня у м. Лубни, нині Полтавська область (1915, архітектор Д. Дяченко) та ін. Третій, загальноросійський напрям, який поширився і в під­російській Україні, ді­став назву неоруського стилю. Його пред­ставники викори­стали творчу спадщину східних словʼян періоду Київської держави, зокрема архітектуру Новгорода і Пскова 10–12 століть. Памʼятки в Україні — Спаська церква в с. Наталівка, нині селище Володимирівка Краснокутського ра­йону Харківської області (1908–12, архітектор О. Щусєв, скульптори С. Коньонков, О. Матвіїв), дівоче училище в м. Лубни, нині Полтавська область (1907, архітектор О. Бекетов; нині школа) та Селянський банк у Полтаві (1907, архітектор О. Кобелєв; нині адміністративна установа). Для цих споруд характерне широке викори­ста­н­ня декоративної пластики, роз­писів, мозаїки з мотивами давньословʼянської міфології, фольклору, народних орнаментів.

На рубежі 19–20 столі­т­тя поширився загальноєвропейський стиль модерн, роз­виток якого в українській архітектурі мав два періоди: ран­ній (1890-і роки — 1907) і пізній (1908 — початок 1920-х років). Український модерн характеризується творами, типовими для стилістики європейського модерну (викори­ста­н­ня рослин­них та антропоморфних мотивів, емоційна насиченість композицій, індивідуальна непо­вторність образів). Нові при­йоми і матеріали для декоративного оформле­н­ня використовували й деякі архітектори старшого поколі­н­ня (О. Бекетов, В. Городецький, Л. Влодек, Е. Брадтман, В. Садловський). На пізньому етапі модерн творчо й послідовно опанувало перед­усім нове поколі­н­ня архітекторів — О. Вербицький і Д. Дяченко в Києві, О. Ґінзбурґ і О. Ржепишевський у Харкові, М. Ульям і О. Захаревич у Львові, М. Ваксман і Г. Артинов у Він­ниці, К. Жуков і П. Фетисов у Катеринославі та ін. Модерн був найпоширенішою течією в архітектурі багатоповерхових прибуткових будинків. Під час 1-ї світової війни стиль занепав, хоча творчі на­станови модерну (протест проти нормативності і при­йомів історизму 19 столі­т­тя, органічність і свобода викори­ста­н­ня природних форм, матеріалу, фактури, декору) по­значилися на подальшому роз­виткові неокласицизму, раціоналізму та інших стилів. Кращі споруди в стилі модерн — готель «Московський» в Одесі (1901, архітектор Л. Влодек), будинок (з химерами) В. Городецького (1901–03) і цирк П. Крутикова (1899–1903, архітектор Е. Брадтман) у Києві, вокзал у м. Ковель, нині Волинська область (1903, архітектор О. Вербицький, не зберігся), банк (1907, архітектор О. Бекетов; нині ляльковий театр), магазин (1912, архітектор В. Покровський; нині історичний музей) та житлові будинки (архітектори О. Ґінзбурґ, В. Естрович) у Харкові. Західноукраїнська школа модерну роз­винулась пере­важно під впливом архітекторів Відня. Для споруд цієї школи характерне тяжі­н­ня до народних джерел: витонченість деталей, декор, металеве литво та ковані ґрати, різьбле­н­ня на дереві, бетон­ні і з пиляного каменю й керамічні деталі — вироби місцевих майстрів. Серед кращих споруд — залізничний вокзал (1904) і філармонія (1907, обидва — архітектор В. Садловський), прибуткові будинки на вул. Валовій (1900-і роки, архітектор І. Левинський, М. Ульям, О. Захаревич та ін.) у Львові, ощадна каса в Чернівцях (1901, нині адміністративний будинок), прибуткові будинки в Чернівцях і Станіславі (нині Івано-Франківськ; 1910-і роки).

Паралельно з модерном на початку 20 столі­т­тя певного роз­витку в українській архітектурі набув раціоналізм, що виходив із функціональної організації простору. Для нього характерні від­сутність декоративних прикрас формо­утворе­н­ня та викори­ста­н­ня новітніх матеріалів і кон­струкцій: залізобетон. маяк у Миколаєві (1904, інженер М. Пʼятницький, архітектор О. Баришников), театр-клуб у Катеринославі (1909–12, архітектор О. Ґінзбурґ; нині Палац залізничників, Дні­пропетровськ), будинок адміністративної установи на вул. Хрещатик, № 6, у Києві (1911–13, архітектор Д. Торов, Й. Зекцер), оптові склади в Харкові (1913, архітектор О. Ржепишевський). Поширюється неокласицизм, який від­творює на новому рівні риси російського класицизму кінця 18 — початку 19 столі­т­тя, зокрема його ансамблевість, елементи ордерної системи, симетричні композиції фасадів і планів, декоративні елементи й мотиви. Серед кращих творів: комплекс споруд Всеросійської промислової ви­ставки (1913, архітектор Ф. Вишинський, не збереглися), будинок Вищих жіночих курсів (1913, архітектор О. Кобелєв; нині адміністративна установа) у Києві; будинки в стилі неокласицизму споруджено в Катеринославі за проектами О. Красносельського, у Харкові — О. Бекетова, В. Естровича, А. Горохова та ін., в Одесі — Ф. Троупʼянського, Ф. Нестурха, Ф. Гонсіоровського та ін.

Велике значе­н­ня в архітектурі кінця 19 — початку 20 столі­т­тя мав синтез мистецтв. Числен­ні громадські і культові споруди декорували скульптурою, роз­писами й мозаїкою: оперні театри в Одесі (1884–87, архітектор Г. Гельмер і Ф. Фельнер, скульптори Ф. Наталі, Ф. Фрідль) та Львові (1897– 1900, архітектор З. Горголевський, скульптори П. Війтович, А. Попель, М. Герасимович, художники Ю. Зубер, О. Августинович, С. Батовський-Качор, С. Рейхан, під керівництвом С. Дембицького), Троїцький собор у Почаєві (1914, архітектор О. Щусєв). Фасади багатьох споруд (вокзалів, театрів, житлових будинків) прикрашали твори монументально-декоративної скульптури. На май­данах, вулицях, у парках міст установлено монументи, які органічно вписалися в нові архітектурні ансамблі: памʼятник Б. Хмельницькому в Києві (1888, автор проекту М. Микешин, скульптори П. Веліонський, А. Обер, архітектор В. Ніколаєв), О. Пушкіну в Одесі (1888, скульптор Ж. Полонська, архітектор X. Васильєв), І. Котляревському в Полтаві (1896–1903, скульптор Л. Позен), А. Міцкевичу у Львові (1905–06, скульптори М. Паращук, А. Попель). Спів­творчість художників і архітекторів під­вищила громадське значе­н­ня архітектури і містобудува­н­ня, їхню художню цін­ність, виразність утіле­н­ня демократичних ідей, історичних тем, мотивів народного мистецтва. Деякі художники брали без­посередню участь у проектуван­ні архітектурних споруд (О. Сластіон, С. Васильківський, І. Труш та ін.), сприяли поширен­ню національних традицій в архітектурі кінця 19 — початку 20 столі­т­тя.

Архітектура України 20 ст.

Цей період можна поділити на пʼять основних етапів, які різняться стилістичними напрямами, рівнем упровадже­н­ня індустріальних матеріалів і кон­струкцій, методів комплексного будівництва.

Перший етап (1920–33). Містобудуван­ню цього періоду притаман­не створе­н­ня т. зв. соцміст — робітничих селищ при гігантах індустрії: у Великому Запоріж­жі (1930–32, архітектор І. Малозьомов, В. Андреєв, О. Касьянов та ін.) і Кривому Розі (1931, архітектор В. Заболотний, Й. Каракіс); селище Харківського тракторного заводу (1929–31, архітектор П. Альошин, П. Доліщинський, П. Шпара та ін.). У містобудівній практиці СРСР, зокрема в Україні, впроваджується ра­йон­не планува­н­ня (Пів­ден­ний берег Криму; Донбас, Дні­пропетровський промисловий район), що спочатку перед­бачало планомірність у викори­стан­ні територій, регулюва­н­ня всіх видів будівництва, створе­н­ня сприятливих умов для життя і праці населе­н­ня. Виділяються 3 основні стилістичні напрямки. Перший — творче викори­ста­н­ня архітектурних форм українського народного зодчества і національної мурованої архітектури, зокрема українського бароко. Так, при будівництві селища Харківського паровозобудівного заводу (1923–24) упроваджено типові проекти 4-квартирних двоповерхових будинків (архітектор В. Троценко). Їхнє художнє виріше­н­ня від­ображає найтиповіші риси традиційного українського народного житла (форма вікон, різьбле­н­ня ґанків, характерні обриси даху, що нагадує стріху селянської хати). За­значений напрям виявився головним чином у будівництві громадських закладів: Миронівської селекційної станції (1922, архітектор П. Альошин), робітничого клубу у Кременчуці (1925–26, архітектор Ф. Мазуленко), комплексу Української сільськогосподарської академії (1925–31, архітектор Д. Дяченко), залізничного вокзалу в Києві (1927–33, архітектор О. Вербицький, інженер К. Ратушинський). Другий напрямок — викори­ста­н­ня класичних архітектурних форм. Зодчі цього напрямку (пере­важно майстри старшого поколі­н­ня) вважали, що лише певний порядок і вироблена віками художня обробка складних частин споруди можуть бути прийняті радянською архітектурою. У формах неокласики в перші десятиріч­чя радянської влади споруджено поліклініку в Харкові (1925–27, архітектор В. Естрович), Палац профілактики в Дні­пропетровську (1924–27, архітектор О. Красносельський), житловий будинок на вул. Сумській, № 116, у Харкові (1926–38, архітектор М. Покорний, О. Лінецький). Третій — втіле­н­ня концепцій кон­структивізму, раціональності архітектурних форм, упровадже­н­ня нових будівельних матеріалів (залізобетону, скла, металу), намага­н­ня комплексно вирішувати про­блеми містобудува­н­ня. Цього стилістичного напряму найпослідовніше дотримувалися прихильники Товариства сучасних архітекторів (1925). 1928 в Харкові створено Товариство сучасних архітекторів України з філіалами в Києві та Одесі, а також творчі обʼ­єд­на­н­ня «Жовтень», Всеукраїнське обʼ­єд­на­н­ня пролетарських архітекторів та ін. Проектувалися нові за соціальним змістом типи споруд: будинки-комуни, житлові комплекси, «соцміста», робітничі клуби, фабрики-кухні. Кон­структивісти нігілістично ставилися до архітектурної спадщини, пере­більшували значе­н­ня кон­структивних і функціональних властивостей архітектури. У дусі кон­структивізму зведено сотні споруд, які виділялися не лише пошуками нової організації побуту, життя та праці, а й оригінальністю і новизною обʼємно-просторової композиції. Найбільший вплив на роз­виток архітектури 20-х років мав ансамбль площі Дзержинського (від 1991 — площа Свободи) і будинок Держ­прому в Харкові (1925–29, архітектор С. Серафимов, М. Фельгер, С. Кравець). Будинок Держ­прому складається з трьох зʼ­єд­наних між собою пере­ходами секторів, осі яких спрямовані до центру круглої частини площі, а в обʼємах — це сполуче­н­ня різного роз­міру вертикально по­ставлених паралелепіпедів, що стрімко наростають до центру. Серед інших кон­структивістських споруд: Палац робітника в Харкові (1928–32, архітектор О. Дмитрієв; нині Палац культури залізничників); лікарня (1930–31, архітектор Л. Юровський) і комплекс Дні­прогесу (1927–32, архітектор В. Веснін, М. Коллі, Г. Орлов, С. Андрієвський, інженер Г. Александров) у Запоріж­жі; Палац культури «Харчовик» у Києві (1933, архітектор М. Шехонін; нині культурний центр «Славутич»). До будинків-комун із «кабінами для спа­н­ня», роз­рахованими на одну людину, належить будинок-комуна в 6-му селищі Запоріж­жя (1929, архітектор В. Лавров), у «соцмісті» Кривого Рогу (1931, архітектор В. Троценко), школи-інтернати, де діти «ізолювалися від буржуазного впливу сімʼї при її від­миран­ні», в селищі «Новий Харків» (1929–31, архітектор П. Альошин, П. Доліщинський, П. Шпара) і на розі Московського про­спекту та вул. Крайньої в Харкові (1931, архітектор Є. Гамзе). Пошуки нових форм обʼємно-просторової характеристики притаман­ні споруді інженерно-будівельного ін­ституту в Дні­пропетровську (1929–31, архітектор Г. Швецько-Винецький) та гірничого ін­ституту в Сталіно (1930–31, архітектор Я. Шейнберґ; нині Політехнічний університет, Донецьк). Коридорне роз­планува­н­ня тут по­єд­нується з наявністю великих аудиторій, які стали основними пластичними акцентами головних фасадів, а звичні сходи замінено пандусами.

Другий етап (1933–41) повʼязаний із викона­н­ням планів індустріалізації країни і колективізації сільського господарства. 1933 створено Спілку архітекторів України, а також великі проект­ні організації. Змінився стилістичний напрям роз­витку архітектури, яка почала орієнтуватися тільки на творче опанува­н­ня класичної архітектурної спадщини. Створе­н­ня Академії архітектури СРСР (1934) сприяло роз­виткові науково-дослідної роботи, під­несен­ню загальної культури радянського зодчества, однак для її діяльності характерний однобічний під­хід до роз­витку архітектури з формува­н­ням стилю т. зв. соціалістичного реалізму. Про­блемам майбутньої архітектури було присвячено 1-й Всеукраїнський зʼїзд радянських архітекторів, який від­бувся 1937 в Києві. Рекон­струкція і роз­виток нових міст вимагали роз­робки ґрунтовних генеральних планів. Тільки в 1934–38 Ді­проміст роз­робив на наукових засадах понад 50 генеральних планів. За генеральним планом міста Сталіно (1934, архітектор П. Головченко, А. Станіславський) було реконстру­йовано центр і головну магістраль міста (вул. Артема), збільшено квартали, роз­ширено транс­порт­ні магістралі. 1936 роз­роблено генеральний план Харкова (архітектор О. Касьянов та ін.), який ви­значив принципи рекон­струкції міста з урахува­н­ням історично сформованої системи вулиць і площ — радіальна система плану за проектом пере­творювалася на радіально-кільцеву, створено пере­хресні магістралі, що забезпечувало зручний звʼязок ра­йонів міста в обхід центру. Новий генеральний план Києва (1936–38, архітектор П. Хаустов та ін.) уперше перед­бачав роз­виток міста на обох берегах Дні­пра, формува­н­ня нових промислових ра­йонів, центральних магістралей та урядового центру. Проте плани т. зв. «соціалістичної рекон­струкції» столиці та інших міст України, продиктовані комуністичними ідеологічними догматами, при­звели до масового нище­н­ня унікальних памʼяток архітектури, що вкрай спотворювало архітектурні ансамблі міст.

З урахува­н­ням проектів ра­йон­ного планува­н­ня створено промислові зони і вузли, де роз­міщували, зокрема, «гігантів» промисловості. Показові щодо цього друга черга Харківського тракторного заводу (1936–38, архітектори І. Вино­град, О. Гончарук, Д. Широкорад), Словʼянського ізоляторного заводу (1938–40, архітектори Л. Благов, О. Лейбфрейд). На магістралях великих міст за індивідуальними проектами зводили житлові будинки, які формували міські центри: житлові будинки в Києві (вул. Б. Хмельницького, № 68, т. зв. «Роліт», 1930–31, архітектори В. Кричевський, П. Костирко; вул. Пирогова, № 2/35, 1935, архітектор Г. Шлаконьов), у Дні­пропетровську (вул. Леніна, № 9, 1936, архітектор М. Клебанов), у Харкові (вул. 8-го зʼ­їзду Рад, № 1, 1937, архітектор П. Шпара). Разом з житловим будівництвом споруджувалися магазини, їдальні, школи і до­шкільні дитячі заклади. Ці будівлі зводилися на основі викори­ста­н­ня лише типових проектів. Найпоширенішим був типовий проект дитячих ясел на 60 місць (архітектор Т. Волкобой): 2-поверхова споруда мала компактний обʼєм із чітким планува­н­ням, в оздоблен­ні фасаду викори­стано елементи народного архітектури. Ясла на 120 місць споруджували за типовим проектом архітектора Г. Сластіона. Створено спеціалізовану проект­ну організацію «Шкіль­проект», яка протягом 1935–40 роз­робила понад 100 типових проектів шкіл. Такі проекти сприяли під­вищен­ню темпів будівництва шкіл. Роз­виток звукового кіно зумовив будівництво кінотеатрів різної місткості. Досконале планува­н­ня мав кінотеатр «Стахановець» у Кадіївці Донецької обл., нині м. Стаханов Луганської обл. (1936, архітектор М. Нікар­ро-Карпенко). Виник тип багатозального кінотеатру: «Жовтень» у Києві (1930–34, архітектор В. Риков), імені Т. Шевченка в Донецьку (1933–38, архітектор Л. Теплицький) та імені М. Щорса в Чернігові (1936–39, архітектор П. Савич). Серед видовищних споруд на чільному місці — театр опери та балету в Сталіно (1935–40, архітектор Л. Котовський), збудований за класичною схемою з послідовним роз­міще­н­ням кас, вестибюля, фойє, залу для глядачів і приміщень для сценічної групи. Головний фасад театру формує пʼяти­прогін­на аркада, яка влітку використовується як фойє. До кращих музейних споруд належить комплекс літературно-меморіального музею Т. Шевченка в Каневі (1934–37, архітектори В. Кричевський, П. Костирко), за­проектований із викори­ста­н­ням форм і при­йомів українського народного зодчества. У курортних місцевостях зведено нові оздоровчі комплекси: санаторій металургів у Верх­ньодні­провську Дні­пропетровської обл. (1935–37, архітектори О. Тацій, М. Іванченко, Б. Ведьорников), санаторій ЦК проф­спілки вугільників у Маріуполі Донецької обл. (1939, архітектор О. Лукʼянов), санаторій ВЦРПС в Одесі (1935–37, архітектори М. Кац, М. Шліфер). Великі стадіони збудовано в Києві, Одесі, Харкові, Дні­пропетровську, найбільший — на 50 тис. місць — Республіканський (нині Олімпійський стадіон) у Києві (1937–41, архітектор М. Гречина та ін.). Важлива подія у житті України було спорудже­н­ня в Києві будинків двох ви­значних державних закладів: Ради Народних Комісарів, нині КМ України (1935–37, архітектори І. Фомін, П. Абросимов) і Верховної Ради УРСР, нині ВР України (1936–39, архітектор В. Заболотний). Вони стоять майже поряд, проте в них утілено діаметрально протилежні творчі концепції зодчих. Класичні архітектурні форми будинку РМ під­креслено монументалізовані, ВР — камерні, і це виявилося в майстерному його по­єд­нан­ні з довкі­л­лям, у трактуван­ні фасадів і особливо опоряджен­ні інтерʼєрів, де вміло викори­стано мотиви народного мистецтва.

Третій етап (1945–55) — період від­будови міст і сіл після 2-ї світової війни. Для архітектури цього періоду характерне викори­ста­н­ня форм і при­йомів класики в по­єд­нан­ні з елементами українського бароко. Більшою мірою форми класики властиві будовам Одеси, Херсона, Дні­пропетровська та Миколаєва, форми класики в по­єд­нан­ні з бароковими — для Києва, Харкова, Полтави, Чернігова, Сум, Кірово­града. З метою поліпше­н­ня санітарного стану міст 1944 спеціальною по­становою уряду УРСР заборонено від­новлювати в зонах житлової забудови зруйновані промислові під­приємства і споруди. У містах, роз­ташованих на берегах рік (Дні­пропетровськ, Херсон, Запоріж­жя, Кременчук), прибережні зони звільняли від дрібних під­приємств і складів. Промислові споруди й комплекси від­будовували на основі досягнень тогочасної науки й техніки: металургійні велетні Донецька, Запоріж­жя, Маріуполя, машинобудівні заводи Харкова, Києва, Кр­аматорська. 1951 почалося будівництво Каховської ГЕС (архітектори Г. Орлов, Ю. Гумбург). Генеральний план від­будови Севастополя (1945, архітектори В. Артюхов, Ю. Траутман, інженер І. Жилко) перед­бачав значні рекон­структивні заходи, спрямовані на ліквідацію скупченості в забудові та організацію зручних транс­порт­них магістралей. До моря звернено архітектурні ансамблі нових магістралей і площ міста, які будували з викори­ста­н­ням традицій класичної архітектури (вул. Леніна, вул. Велика Морська, про­спект Нахімова). При від­будові майже повністю зруйнованого Тернополя створено нові квартали, міський центр із скверами, бульварами, пішохідними вулицями та мальовничим Комсомольським озером на р. Серет, притоці Дністра, (1945, архітектори В. Новиков, Н. Панчук). Нові генеральні плани створено для Запоріж­жя, Донецька, Дні­пропетровська, Чернігова та ін. міст. Виникли й нові міста (Нова Каховка в Херсонській обл., 1951–54; архітектори А. Моторін, В. Монтлевич, В. Дейнека). При шахтах і окремих під­приємствах зводили робітничі селища (селище шахти імені Абакумова Донецької обл., 1946–51; архітектори Л. Дмитрієвська, Б. Жежерін, Г. Копоровський). Зʼявилися перші, сповнені суворої простоти й лаконізму, архітектурно-скульптурні меморіальні комплекси на честь воїнів, які загинули в боротьбі проти фашизму.

Характерною рисою в архітектурній практиці післявоєн­ного десятиріч­чя було широке за­стосува­н­ня ансамблевої забудови міст. Яскравим прикладом став від­роджений Хрещатик у Києві. У 1944–46 проведено всесоюзний конкурс у 3 тури на його забудову. Роботи, ві­ді­брані під час конкурсу, лягли в основу проекту (1948–58, архітектор О. Власов, А. Добровольський, В. Єлизаров, Б. При­ймак, О. Заваров, О. Малиновський, інженер І. Скачков, В. Репʼях). Композицію ансамблю побудовано на контрастному зі­ставлен­ні суцільного фронту забудови з парного боку і споруд, роз­міщених на рельєфі з роз­ривами, які від­кривають у несподіваних ракурсах зелені схили пагорбів Печерська з непарного боку. На перших поверхах усіх споруд роз­міщено магазини. Сформовано архітектурні ансамблі про­спектів Леніна у Запоріж­жі (1949–56, архітектор Г. Вегман, А. Моторін) і Маркса у Дні­пропетровську (1947–57, архітектор Д. Жигачов, Д. Щербаков, О. Петров); нові центральні площі стали окрасою Херсона (1950–56, архітектор Г. Трудлер) і Луцька (1951–58, архітектор Г. Бородін, Р. Метельницький). Чільне місце в ансамблях нових площ належить адміністративним спорудам. Пере­хід до будівництва багатоповерхових житлових будинків на центральних магістралях Києва, Харкова, Одеси, Полтави, Сум, Кірово­града су­проводився роз­робле­н­ням серій типових секцій, упровадже­н­ням індустріальних матеріалів і кон­струкцій. Створено перші проекти великопанельних і великоблочних житлових будинків. Один із перших екс­периментальних великопанельних житлових будинків зведено 1951 в Києві на вул. Червоноармійській, № 16 (архітектор В. Єлизаров, М. Єпіфанович, В. Конопацький); житлові будинки заводу імені Іл­ліча з великих блоків споруджено в м. Жданов, нині Маріуполь (1954–56, архітектор В. Троценко, Д. Яблонський, інженер В. Цвик). У архітектурі закладів торгівлі і громадського харчува­н­ня простежується тенденція до їх укрупне­н­ня й кооперува­н­ня. Зʼявилися споруди, де в одному обʼємі роз­міщено універмаг, продовольчі і промтоварні магазини, кафе, ресторан (Будинок торгівлі в Кременчуці Полтавської обл., 1952–54, архітектор В. Іваницький). На магістралях і площах великих і малих міст споруджено театри, клуби, кінотеатри. Нові театри зведено в Полтаві (1951–54), Рівному (1952–55, обидва — архітектор О. Крилова, О. Малишенко), Тернополі (1953–55, архітектор І. Михайленко, Д. Чорновол, В. Новиков), Севастополі (1953–55, архітектор В. Пелевін). Кінотеатри з кількома залами будували за індивідуальними проектами: тризальний кінотеатр «Київ» у Києві (1952, архітектор О. Тацій, В. Чу­прина, інженер В. Захарченко), двозальні кінотеатри «Металург» у Ворошилов­граді, нині Луганськ (1951, архітектор І. Панченко, І. Домбровський) та «Україна» в Херсоні (1955, архітектор Г. Трудлер). Більшість кінотеатрів, клубів і палаців культури зводили за типовими проектами. Зʼявилися нові типи громадських споруд — великі криті спортивні і кіноконцертні зали, авто- і аеровокзали, будинки техніки. Перший критий спортивний зал споруджено в Сталіно (1952–53, архітектор Г. Навроцький, О. Терзян), перший кіноконцертний зал — у Запоріж­жі (1951–53, архітектор Г. Вегман), перший Будинок техніки — у Ворошилов­граді (1950–53, архітектор В. Фадеїчев), майже водночас прийняли перших пасажирів аеровокзали в Сталіно, Львові, Харкові та Сімферополі, автовокзали в Рівному й Харкові. Під час війни було зруйновано майже всі залізничні вокзали. У повоєн­не 10-річчя збудовано сотні станцій. Своєрідні обʼємно-планувальні композиції мають вокзали в Дні­пропетровську (1954, архітектор О. Душкін) та Одесі (1952, архітектор Л. Чу­прина), на ст. Миронівка Київської обл. (1953, архітектор П. Красицький) і Ясинувата Донецької обл. (1952, архітектор Є. Лимар, В. Сиромʼятников). Здійснювалося будівництво спортивних і лікувально-оздоровчих закладів: стадіон «Шахтар» у Сталіно (1949, архітектор Г. Навроцький, С. Северін), грязелікарня у Трускавці Львівської обл. (1951, архітектор П. Юрченко, М. Степанов), санаторій імені 30-річчя Радянської України в Пущі-Водиці під Києвом (1951, архітектор Є. Маринченко), санаторій «Україна» в Місхорі в Криму (1951–55, архітектор Б. Єфимович). Помітним явищем в архітектурі було створе­н­ня комплексу Ін­ституту травматології в Сталіно (1953–55, архітектор М. Яковлєв; нині Донецький ін­ститут травматології та ортопедії). У плані споруда нагадує ро­зігнуту в бік вул. Артема гігантську під­кову, в пластичній обробці фасадів майстерно викори­стано класичні архітектурні форми.

Під час війни повністю зруйновано або по­шкоджено 347 унікальних памʼяток вітчизняного зодчества. У повоєн­ний час роз­роблено наукові засади дослідже­н­ня і ре­ставрації памʼяток архітектури та монументального живопису за участю художника І. Грабаря, архітектора О. Щусєва, П. Барановського, М. Холостенка та ін. У Чернігові ре­ставровано Пʼятницьку церкву (1944–52, архітектор П. Барановський, М. Холостенко) і Борисоглібський собор (кінець 40 — початок 50-х років, архітектор М. Холостенко); у Києві — комплекс Києво-Печерської лаври (архітектор М. Холостенко, М. Говденко, О. Пламеницька, Л. Граужіс та ін.), будинок Київського університету (1944–49, архітектор М. Грицай під керівництвом П. Альошина), в Полтаві — ансамбль Круглої площі (1944–55, архітектор М. Онищенко, А. Вайнгорт) та ін. У повоєн­ні роки проводилася й рекон­струкція сіл, напр., с. Демидів Вишгородського р-ну Київської обл. (1948, архітектор І. Шемседінов) та с. Диканька (нині смт) Полтавської обл. (1946, архітектор В. Васильченко, Б. Монтаков).

Четвертий етап (1955–70) повʼязаний зі зміною стилістичної спрямованості архітектури, науково-технічним про­гресом, швидким збільше­н­ням міського населе­н­ня. Це змусило за короткий термін реорганізувати матеріальну базу будівництва, створе­н­ня нову систему під­приємств заводського домобудува­н­ня, потужну індустрію виробництва будівельних матеріалів і кон­струкцій. Для масового будівництва роз­роблено типові проекти житлових і громадських споруд, більше уваги приділялося вирішен­ню технологічних, техніко-економічних та соціальних про­блем і менше — архітектурній виразності й комфортності. Однак у намага­н­нях естетично осмислити індустріальні матеріали й кон­струкції можна простежити тенденцію до створе­н­ня засобами архітектури під­креслено полегшених мас великих скляних вітражів у по­єд­нан­ні з невеликими глухими обʼємами. У зх. обл. України почалися пошуки регіональних архітектурних мотивів, що ґрунтувалися на викори­стан­ні форм і при­йомів деревʼяного народного зодчества. У 60-х рр. роз­роблено генеральні плани для всіх обл. центрів і більшості райцентрів України. Головною концепцією територіального роз­витку міст було створе­н­ня нових житлових р-нів на вільних ділянках при обмежен­ні рекон­структивних робіт у центральних р-нах. Найповніше ці тенденції виявились у генеральних планах Запоріж­жя (1965, архітектор О. Рапопорт, Є. Куц, Н. Шкоденко та ін.), Харкова (1967, архітектор В. Антонов, М. Авраменко, С. Клевицький, П. Шпара та ін.), Дні­пропетровська (1967, архітектор О. Малишенко, В. Ступаченко, В. Маєвська, Ю. Полоскова та ін.). Цілком нові принципи закладено в планувальну й просторову організацію Києва у генеральному плані 1967 (архітектор Б. При­ймак, Г. Слуцький, В. Гречина та ін.), за яким композиційною віссю міста ставала р. Дні­про. Будівництво нових житлових р-нів зосереджувалося пере­важно на намитих ґрунтах у заплавах рік. Перші житлові р-ни проектували на основі мікрора­йонува­н­ня, з чіткою системою під­приємств громадсько-торговельного обслуговува­н­ня. На зміну кварталам із периметральною забудовою при­йшли при­йоми вільного планува­н­ня; зʼявилися 5–9-поверхові будинки: Першотравневий житловий масив (1956–59, архітектор О. Заваров, Л. Стависька-Брехунець, С. Шпільт), Русанівка (1961–74, архітектор П. Кульчицький, В. Ладний; обидва — у Києві); Па­влове Поле у Харкові (1957–61, архітектор Л. Тюльпа, С. Соколовський, В. Васильєв, Л. Лоєвська); Калинівський у Донецьку (1958–65, архітектор А. Страшнов, О. Кузнецов).

Соціально-економічні об­ставини в добу «від­лиги» сприяли появі нових типів громадських споруд — комбінатів побутового обслуговува­н­ня, торговельних центрів, універсамів. У проектуван­ні громадських споруд, що зводилися за типовими проектами, простежується тенденція до збільше­н­ня їхньої місткості за рахунок кооперува­н­ня. Зʼявилися споруди, архітектуру яких ви­значала та чи ін. кон­структивна система: кіноконцертний зал «Україна» у Харкові з сідлоподібним вантовим покри­т­тям (1963, архітектор В. Васильєв, Ю. Плаксієв, В. Реусов, інженер Л. Фрідган); готель «Тарасова гора» в Каневі, за­проектований на основі збірних грибоподібних кон­струкцій (1961, архітектор Н. Чмутіна, О. Гусєва, В. Штолько, А. Зубок, інженер А. Ігнатенко, Л. Дмитрієв), Палац спорту в Києві, в основі архітектури якого — збірний залізобетон­ний каркас і навісні панелі-склопакети (1961, архітектор М. Гречина, О. Заваров, інженер В. Репʼях). Пошуками регіональних архітектурних мотивів по­значений комплекс пансіонату «Гуцульщина» в м. Яремча Івано-Фр. обл. (1965, архітектор В. Лукомський, І. Боднарук, С. Валевський, І. Гринів, В. Стасів), ресторан «Млин» у Києві (1968, архітектор О. Малиновський, Л. Берлінська). Обʼємно-просторова композиція Палацу дітей і юнацтва в Києві вперше у вітчизняній практиці побудована на художньому осмислен­ні плин­ного простору і за­стосуван­ні роз­сувних пере­городок, що забезпечило необхідну транс­формацію приміщень (1965, архітектор А. Милецький, Е. Більський, інженер О. Печонов, Л. Лінович).

Інтенсифікація автомобільних, повітряних і морських пере­везень сприяла будівництву, а від­так і роз­виткові архітектури транс­порт­них споруд, серед яких вирізняються між­народний аеропорт у Борис­полі (1965, архітектор А. Добровольський, О. Малиновський, Д. Попенко, Ю. Євреїнов, інженер Л. Дмитрієв, М. Панич) та морський вокзал в Одесі (1968, архітектор В. Головін, В. Кремляков). 1960 став до ладу перший радіус Київського метрополітену, архітектура станцій якого по­значена впровадже­н­ням монументально-декоративного мистецтва: «Хрещатик» — декоративні керамічні панно (архітектор А. Добровольський, М. Коломієць та ін., художники О. Грудзинська, Н. Федорова), «Університет» — скульптурне погру­д­дя видатних діячів культури (архітектор Г. Головко, М. Сирків, Є. Іванов, скульптори М. Декерменджі, В. Зноба, О. Ковальов, Е. Кунцевич та ін.). Органічно вписався в ансамбль стародавнього Львова на­вчальний корпус політехнічного ін­ституту (1965, архітектор Р. Липка, А. Рудницький). Значним досягне­н­ням архітектури було спорудже­н­ня в Києві Палацу культури «Україна» (1970, архітектор Є. Маринченко, І. Вайнер, П. Жилицький; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1971). Архітектуру промислових споруд цього періоду пред­ставляють комплекси Кременчуцької ГЕС на Дні­прі, де вперше створено станцію від­критого типу (1954–62, архітектор А. Мошенський, О. Волчик, П. Мозговий, А. Маяк, Г. Соколов); Пів­нічний гірничо-збагачувальний комбінат у Кривому Розі (1962–70, архітектор В. Каніщев, Н. Гершман, З. Комановський, Г. Черкаський).

Рекон­струкція сільських населених пунктів проводилася пере­важно на основі планувальної структури, що склалася історично, з формува­н­ням нового громадсько-торговельного центру, спорудже­н­ням будинків садибного типу (одноповерхових або з квартирами на двох рівнях), упорядкува­н­ням територій сіл: Ксаверівка Васильків. р-ну Київ. обл. (1959–60, архітектор В. Кравченко, Е. Грингоф), Моринці Звенигород. р-ну Черкас. обл. (1963–64, архітектор В. Орехов, Г. Панько, В. Мєшкова, В. Черевко) та ін.

Пʼятий етап (1970–90) повʼязаний із подальшим викори­ста­н­ням у будівництві індустріальних матеріалів і кон­струкцій, комплексним виріше­н­ням не тільки технічних і технологічних, а й естетичних питань роз­витку вітчизняної архітектури. Особлива увага приділялася вдосконален­ню типових проектів житлових і масових громадських споруд, які зводили індустріальними методами. Від 1970 замість типових будинків було за­пропоновано блок-секції, напів­блок-секції, блок-елементи і почалось компонува­н­ня житлових споруд різної конфігурації та створе­н­ня каскадних композицій будинків висотою 9, 12, 16, 18, 22 поверхи. Водночас тотальна індустріалізація будівництва вичерпала свої можливості, спричинивши без­ликість більшості нових житлових р-нів, примітивність їх планува­н­ня, високу вартість і низькі екс­плуатаційні якості квартир та громадських споруд. Пошуки зосередилися на національних та регіональних особливостях зодчества, що виявилося в архітектурі до­шкільних дитячих споруд, шкіл, оздоровчих закладів, установ торгівлі, ресторанів та ін.

На зміну головній архітектурній темі 60-х рр. — скляному вітражеві — у 70-х рр. при­йшла тема пластичної глухої поверх­ні, яку вперше за­стосовано в архітектурі житлових будинків на вул. Героїв Сталін­града в Харкові (1972–75, архітектори І. Креслер, П. Чечельницький, інженер П. Фастовець). Ускладнюється просторова композиція нових житлових ра­йонів, яка враховує особливості рельєфу, містобудівні традиції кожного конкретного населеного пункту: житлові ра­йони Сріблястий у Львові (1975–78, архітектори З. Під­лісний, Л. Нивіна, С. Землянкін; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1980), Пере­мога в Дні­пропетровську (1968–85, архітектори П. Нірінберґ, М. Ро­занов, О. Хавкін, Е. Ящунський; Державна премія СРСР, 1980). Разом із зодчими над створе­н­ням архітектурного середовища нових житлових ра­йонів дедалі частіше працюють художники-монументалісти (житловий район Вино­градар у Києві, 1974–84; архітектори Е. Більський, художники О. Миловзоров, Л. Мурав­йова, Л. Шатух). Колористику оформле­н­ня житлового масиву Вигурівщина–Троєщина в Києві на основі викори­ста­н­ня при­йомів супер­графіки роз­робили спільно з архітекторами В. Єжовим, В. Гопкалом, В. Гречиною, Г. Гуренковим, В. Коломійцем, художники В. Пасивенко і В. Прядка (1984–86). Разом з будівництвом нових житлових ра­йонів на вільних ділянках активніше ведеться рекон­струкція історичних ра­йонів міст: Май­дану Незалежності (1977–83, архітектори О. Комаровський, Г. Кульчицький, В. Шаранов, О. Зибін, інженери В. Коваль, Ю. Лотоцький), вул. Горького (1984– 87, архітектори І. Шпара, О. Носенко, І. Черняховська, В. Ро­зенберґ) у Києві; вул. Леніна — Чкалова і Сєрова — Мечникова у Дні­пропетровську (1986, архітектори П. Нірінберґ, А. Шковира, В. Гарсія, О. Замкова та ін.); історичного центру м. Дубно Рівненської обл. (1983–87, архітектори Е. Водзинський, В. Лихолат, В. Ширяєв); пл. Ринок у Дрогобичі Львівської обл. (1985, архітектор Б. Кубай). Проведено ре­ставрацію і рекон­струкцію ви­значних памʼяток архітектури: Видубицького монастиря, 11–19 ст. (1967–81, архітектор Р. Бикова), трапезної церкви Михайлівського Золотоверхого монастиря, 1713 (1976–81, архітектор В. Шевченко), Золотих воріт, 1037 (1980–82, архітектори Є. Лопушинська, М. Холостенко, історик С. Висоцький) у Києві; Покровського собору в Харкові, 1689 (1965–70, архітектори Б. Петичинський, В. Корнєєва); Воскресенської церкви в Сумах, 1702 (1970–78, архітектор М. Говденко); Верх­нього замку в Луцьку, 13–15 ст. (1965–77, архітектори М. Говденко, О. Годованюк); Камʼянець-Подільської фортеці, 13– 18 ст. (1965–75, архітектор Є. Пламеницька); замку в м. Острог Рівненської обл., 14–17 ст. (1965–75, архітектор О. Годованюк); Іл­лінської церкви в с. Суботів Чигиринського ра­йону Черкаської обл. (1972–78, архітектор С. Кілес­со).

Роз­виток туризму, інтенсифікація виробництва та активізація громадської діяльності вимагали будівництва готелів різного класу. Роз­міщені в центрах міст, вони ві­ді­грають значну роль у формуван­ні архітектурних ансамблів, іноді й ви­значають їхні обриси: «Київ» у Києві (1968–73, архітектори І. Іванов, В. Єлизаров, М. Кучеренко, Г. Дурново, Р. Гупало, інженери А. Ігнатенко, В. Кузяків, В. Слобода, І. Лебедич), «Градецький» у Чернігові (1983, архітектори В. Штолько, А. Грачова, О. Кабацький, В. Ральченко; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1984) та інші. У житлових ра­йонах зводять кінотеатри, універсами, громадсько-торговельні центри, школи і до­шкільні дитячі заклади. Крім збільше­н­ня місткості масових громадських споруд, послідовно під­вищується їхня комфортність. Зокрема у проектуван­ні кінотеатрів простежується послідовна орієнтація на створе­н­ня багатозальних споруд із залами невеликої місткості, де перед­бачено блок-фойє з ви­ставковими і читальними залами, ігротекою, кафе (кінотеатр «Бобровиця» в Чернігові, 1985, архітектор В. Ральченко). У складі приміщень дитячих ясел-садків зʼявляються зимові сади, басейни (ясла-сад на 320 місць абразивного заводу в Запоріж­жі, 1982, архітектори Е. Сачава, В. Шапошник). Зводяться на­вчально-виховні комплекси, зокрема в Дні­продзержинську Дні­пропетровської обл. (1976, архітектори В. Єжов, Н. Зиновʼєва, А. Сніцарев, Е. Синькевич).

Формуються нові типологічні риси громадських споруд — палаци одружень, будинки природи, де влаштовують ви­ставки квітів, птахів, перед­бачено кімнати для роботи пасічників, кактусівників та ін. До таких споруд належить і магазин-оранжерея «Квіти України» в Києві (1980– 85, архітектори М. Левчук, Є. Гончаренко, Б. Лавров, інженер М. Панич). Дедалі більше уваги приділяється ландшафтній архітектурі: створено пейзажний парк у Черкасах (1972– 79; архітектори В. Гнєздилов, Г. Урсатій, інженер Е. Смирнова; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1979), проведено рекон­струкцію зоопарку в Києві (1966–72; архітектори В. Михайлов, інженери Г. Гондцкевич, Г. Мурашов). Значною подією в культурному житті України стало будівництво театрів: оперного в Дні­пропетровську, музично-драматичного в Луганську, Житомирі, Луцьку, Хмельницькому, музичної комедії в Одесі, лялькового в Полтаві. Крім театрів, створених за традиційною класичною планувальною схемою (театр драми і музичної комедії ім. М. Щепкіна в Сумах, 1980, архітектори С. Сліпець, М. Лушпа, А. Чорнодід; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1981), зведено театральні споруди за оригінальними асиметричними схемами: український музично-драматичний театр у Сімферополі (1977, архітектори С. Афзаметдінова, В. Юдін; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1978), музично-драматичний театр ім. І. Франка в Івано-Франківську (1982, архітектори С. Сліпець, Д. Сосновий; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1983). Шатрове покри­т­тя з монолітного залізобетону, що нагадує обриси традиційного шапіто, надало оригінального ви­гляду циркові на 2000 місць у Дні­пропетровську (1982, архітектори П. Нірінберґ, С. Зубарев).

В архітектурі лікувально-оздоровчих закладів — медичних містечок, санаторних комплексів, будинків від­починку, пансіонатів — враховано не тільки нові методи лікува­н­ня, а й сучасні досягне­н­ня архітектури. Серед них — клініка нейрохірургії і невід­кладної медичної допомоги в Харкові (1973, архітектори Ф. Макаренко, Ф. Сегай), шпиталь для ветеранів Великої Вітчизняної війни в Києві (1982, архітектори І. Касперт, А. Сенцова, О. Коновалов) та Ін­ститут педіатрії, акушерства й гін­екології ім. П. Буйка (архітектори Д. Попенко, Л. Лось, інженери І. Пухова, Л. Ваймишева; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1982) у Києві, дитяча обласна лікарня в Івано-Франківську (1986, архітектор Л. Лукомська). Першою спорудою терасної типу, що органічно вписана в складний кримський рельєф, став піонерський табір «Чайка» в Алушті (1979, архітектори Т. Бєляєва, О. Линьков; Державна премія СРСР, 1979). Зведено кілька критих ринків, більшість з яких має вантове покри­т­тя: у Черкасах (1972, архітектори Н. Чмутіна, А. Анищенко, інженери Л. Дмитрієв, Г. Гільман), «Житній» у Києві (1980, архітектори О. Моніна, В. Штолько, інженер Б. Беднарський).

Майже в усіх обласних центрах зведено нові транс­порт­ні обʼєкти — залізничні, авто- і аеровокзали, будують нові радіуси метрополітену в Києві, Харкові та Дні­пропетровську. Оригінальне архітектурне трактува­н­ня мають станції «Спортивна» в Харкові (1975, архітектор Ю. Плаксієв, В. Спів­ачук) та «Площа Толстого» в Києві (1981, архітектор М. Левчук, В. Жежерін та ін.). В їхньому оформлен­ні викори­стано пластику, колір і світлові ефекти в по­єд­нан­ні з анодованим металом, синтетичними матеріалами. Значну роль у формуван­ні архітектурного облич­чя великих міст ві­ді­грають сучасні транс­порт­ні роз­вʼязки та мостові пере­ходи (Московський мостовий пере­хід у Києві, 1976, інженер Г. Фукс, архітектор Д. Добровольський та ін.). Своєрідністю архітектурних форм і планувальної організації вирізняються комплекс Інженерного училища в Дні­пропетровську (1982–85, архітектор О. Чмона, О. Філіпов, С. Рогочий) і будівля архітектурного факультету Київського інженерно-будівельного ін­ституту (1983, архітектор Л. Філенко, В. Коробка, М. Гершензон, інженер Л. Линович).

Помітним явищем у сучасній архітектурі стало створе­н­ня музеїв і меморіальних комплексів: Київський філіал Центрального музею Леніна (1982, архітектор В. Гопкало, В. Гречина, В. Коломієць, Л. Філенко; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1985; від 1992 — культурно-просвітницький центр «Український дім»), меморіальний комплекс «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–45 років» у Києві (1977–81, архітектор В. Єлизаров, скульптори В. Бородай, Ф. Согоян та ін.; Ленінська премія, 1984), літературно-меморіальні музеї М. Островського у м. Шепетівка Хмельницької обл. (1979, архітектор М. Гусєв, В. Суслов, А. Ігнащенко, художники А. Гайдамака, І. Скорунський, Л. Коваленко), М. Гоголя в с. Гоголеве Шишацького р-ну Полтавської обл. (1980– 84, архітектор А. Вайнгорт, скульптор О. Ковальов), «Героям Аджимушкая» — меморіальний ансамбль у Керчі (1982, скульптори Є. Горбань, Б. Климушко, архітектор С. Миргородський, А. Сенцова), монумент Вічної Слави в Луцьку (1977, скульптор М. Вронський, архітектор В. Гнєздилов), меморіал Вічної Слави в Черкасах (1977, скульптори Г. Кальченко, Е. Кунцевич, Б. Микитенко, архітектор А. Ігнащенко, О. Ренькас), монумент воїнам на місці Букринського плацдарму в с. Балико-Щучинка Київської обл. (1986, скульптор В. Зноба, архітектор С. Захаров, В. Корнєєв, Ю. Платонов).

Роз­виток промислової архітектури на сучасному етапі по­значений не тільки індустріалізацією будівництва, а й широким упровадже­н­ням пере­дової промислової технології, здобутків НТП. Зокрема активізується архітектурна організація індустріального середовища на основі створе­н­ня великих промислових вузлів — стан «3600» на заводі «Азов­сталь» (1970–73, архітектор Б. Бочаров, М. Клебанов, О. Осинський), комплекс шахти «Пів­ден­но-Донбасівська-3» у Донецьку (1982– 86, архітектор Е. Квартенко, В. Кириленко, інженер В. Авдєєв), завод-автомат бетон­них сумішей у Києві (1983–85, архітектор Г. Сафонов, С. Боборикін, інженер Б. Карпов), хлібозавод у Ялті (1970–73, архітектор О. Кіналь-Островський, В. Мочоний). Великого значе­н­ня набула комплексна пере­будова зразково-показових сіл, що мала ілюструвати неіснуючий добробут колгоспників і перед­бачала створе­н­ня нових поселень, у яких засобами архітектури формувалося сучасне середовище. У практиці сільського будівництва понад 93 % становить садибна забудова. Прикладом остан­ньої є с. Руднєве Путивльського р-ну Сумської обл. (1982–83, архітектор В. Шахов), мішаної — с. Михайлівка в Криму (1970–75, архітектор Г. Вороб­йов, Л. Тарасов, В. Михайловська та ін.), без­садибної — село, нині смт Калита Броварського р-ну Київської обл. (1970–73, архітектор І. Дабагян, Е. Коваленко, І. Коваленко, Г. Панько та ін.). Серед найбільш вдало реконстру­йованих зразково-показових сіл — Вузлове Радехівського р-ну Львівської обл. (1979– 85, архітектор А. Шуляр, І. Оксентюк, В. Марченко та ін.; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1986), Матусів Шполянського р-ну Черкаської обл. (1980–84, архітектор В. Кузнецов, С. Фурсенко, М. Собчук, Л. Кондрацький, О. Ренькас; Державна премія СРСР, 1989). У звʼязку з пере­будовою і рекон­струкцією сільських населених пунктів виникла потреба зберегти кращі зразки народної архітектури, тому в 60–80-х роках створено кілька музеїв просто неба у Києві, Львові, Ужгороді та Пере­яславі-Хмельницькому (Київської обл.). Загальна риса нових генеральних планів — до 2005–10 — обмеже­н­ня росту великих, інтенсивний роз­виток малих і середніх міст. Рекон­струкцію історичних центрів, при обмежен­ні територіального роз­витку, перед­бачають нові генеральні плани Києва, Миколаєва, Херсона, Рівного, Сум, Полтави, Львова та ін. міст, більше уваги приділено їхньому плануван­ню, впорядкуван­ню й озеленен­ню.

Архітектура незалежної України 1991–2001

Характеризується зменше­н­ням обсягів т. зв. без­платного житлового будівництва, новими формами його кредитува­н­ня і участю широких верств населе­н­ня в архітектурному процесі; звільне­н­ням архітектури від обовʼязкового типового стандарту, поверне­н­ням до пошуків художнього образу, появою оригінальних стильових рішень, від­родже­н­ням уваги до національної культури й архітектурної спадщини; роз­шире­н­ням палітри будівельних і опоряджувальних матеріалів та під­вище­н­ням їхньої якості. Завдяки цьому споруди стають різноманітнішими, зникає радянська гігантоманія і показуха. Обʼєкти й комплекси європейського рівня пере­стають бути прерогативою столиці і великих міст, а зводяться в усіх регіонах. Разом з тим зʼявився необмежений диктат інвестора і залежність професії архітектора від примх замовника в забудові міст. Зносяться і надбудовуються памʼятки архітектури, ліквідуються зелені насадже­н­ня громадського користува­н­ня. Най­значнішою містобудівною роботою цього періоду стало проектува­н­ня й будівництво нового міста — Славутич Київ. обл. на 20 тис. мешканців (1987–97, архітектор Ф. Боровик, Ж. Косенко, І. Дубасов, Л. Вавакін, В. Га­приндашвілі, З. Калинка, Л. Хачатрян, інженер С. Білоцеркович; Державна премія України в галузі архітектури, 1997). У плануван­ні цього міста композиційно по­єд­нано групи секційних будинків і садибну забудову, забезпечено високий рівень інфра­структури, здійснено спорудже­н­ня житлового комплексу у Бехтерівському провулку в Києві (архітектор Ю. Серьогін, Р. Геркен, Г. Главко, інженер М. Комісаров та ін.). Реконстру­йовано центри історичних міст — колишніх геть­манських столиць Чигирина Черкаської обл. (1991–95, архітектор М. Дьомін, С. Кілес­со, М. Андрущенко, Т. Бажанова; Державна премія України в галузі архітектури, 1997) та Глухова Сумської обл. (1992–98, архітектор В. Биков, В. Вечерський, В. Грибан, Т. Каштанова; Державна премія України в галузі архітектури, 1998). Реконстру­йовано історичний центр Полтави (архітектор В. Видимов, М. Карюк, А. Чорнощоков, 2000). Здійснено комплексну рекон­струкцію пл. Л. Толстого в Києві зі спорудже­н­ням під­земних пере­ходів, громадських споруд (80–90-і рр., архітектор В. Жежерін, О. Матійко, інженер Я. Володимирський; Державна премія України в галузі архітектури, 1998). Масовим стало спорудже­н­ня 1– 3-поверхових будинків у приміських зонах великих міст — Києва, Харкова, Дні­пропетровська, Одеси. Ви­зна­н­ня здобули приватні житлові будинки за проектами архітектора О. Матвіїва в селах Рокитне (1990), Липники (1992), Бірки (1993),смт Брюховичі (1991), м. Вин­ники (1992) Львівської обл. (Державна премія України в галузі архітектури, 1994). До нових типів громадських закладів належать: митниця в аеропорту «Борис­піль» (Київ, 1998, архітектор М. Левчук, О. Клименко, А. Кон­стантинов); комплекс між­народного авто­пропускного пункту «Краковець–Корчава» Львівської обл. (1999, архітектор А. Балюк, І. Бєлякова, В. Івановський, Л. Кутна, О. Огоновський, І. Олійник; Державна премія України в галузі архітектури, 1999); виробничий комплекс Монетного двору і центрального сховища НБУ (1999, архітектор Г. Сухобрус, В. Шубін, інженер-технологи Е. Градович, О. Пашкович, інженер-кон­структори Р. Плескач, В. Пупейко). Найпоширенішим типом громадських споруд стали банківські установи й ділові центри: «Україна» (1996, архітектор С. Бабушкін); банківський центр «Брокбізнесбанк» (1998, архітектор Г. Хорхот, І. Бєлінська, В. Журавель, І. Руднєва, інженер А. Ратушний); Торгово-промислова палата (1999, архітектор А. Донець, І. Креховецький, інженер М. Свистун) у Києві; будинок обласної дирекції «Укрсоцбанку» у Хмельницькому (1995–98, архітектор В. Суслов, інженер А. Антонюк, В. Крилов), будинок дирекції банку «Україна» у Він­ниці (1999, архітектор Ю. Плясовиця, В. Горбатий, А. Жданов, Н. Кулагіна, В. Ланчевський). Лікувально-оздоровчі заклади пред­ставлені санаторіями «Карпати» в Трускавці Львівської обл. (1991–93, архітектор О. Грищенко, О. Скоп, інженер В. Герасимов, А. Єрьомін) та «Червона Калина» в с. Жобрин Рівненської обл. (1991–94, архітектор А. Супрун, Є. Чайкіна, інженер І. Карась; Державна премія України в галузі архітектури, 1994), комплексом обласної лікарні в Чернігові (1997, архітектор Н. Домашова, В. Павленко, В. Подгорняк), базою від­починку в Яремчі Івано-Франківської обл. (1999, архітектор Р. Божак, С. Валевський, І. Петришина, Ю. Фабрика, інженер В. Михайлов, Б. Михалков), комплекс якої збудовано з викори­ста­н­ням форм прикарпатського народного зодчества. Помітним явищем стало спорудже­н­ня на­вчально-спортивного комплексу Харківського політехнічного університету з двома басейнами, спортивними залами, тенісними кортами, блоком медичних установ (1991–99, архітектор В. Лівшиць, В. Семенов, В. Усик, інженер П. Бабаєв, А. Романовський, Е. Трошкін). Новітні методи лікува­н­ня у по­єд­нан­ні з сучасною архітектурою і винятковою зручністю планува­н­ня притаман­ні двом комплексам поліклінік на 1000 від­відувачів у зміну в Харківському та Ватутінському р-нах Києва (2000, архітектор Ю. Бараков, В. Скороход, інженер І. Даниленко, І. Марановський, М. Курапов). Комплекс ви­ставкового центру НСХУ в історичних кварталах Львова з системою екс­позиційних залів, фондо­сховищ, закладів обслуговува­н­ня майстерно вписано в навколишнє архітектурне середовище (1997, архітектор В. Каменщик, інженер В. Куликовський), з екс­позиційною метою викори­стано реконстру­йовані палаци 17–19 ст. Найбільшою багатофункціональною громадською спорудою загальноміського значе­н­ня став Палац школярів і юнацтва в Харкові, зведений у новому Салтівському житловому р-ні, що межує з зоною від­починку. Триповерхова споруда має складне роз­планува­н­ня з приміще­н­нями для гурткової роботи, залом для глядачів і спортивним блоком, що прилягає з тильного боку і включає спортивні зали, басейн для плава­н­ня і стрибків у воду (архітектор Ю. Шкодовський, І. Жежера, В. Бобровський, інженер Л. Бузеркевич, М. Лелюк). До 10-річчя незалежності України здійснено мас­штабну рекон­струкцію Центрального залізничного вокзалу в Києві (споруджений у 30-і рр. 20 ст. за проектом архітектора О. Вербицького), що збільшило його пропускну спроможність. На території, що без­посередньо межує з вокзалом, зведено новий вокзальний комплекс «Пів­ден­ний», що має два під­земних та чотири над­земних поверхи (колектив архітекторів та інженерів під керівництвом С. Юнакова), який через широкий надколійний пере­хід зʼ­єд­нано з Центральним залізничним вокзалом, що отримав назву «Пів­нічний». Два вокзальні комплекси, роз­міщені на одній планувальній осі, утворюють найбільший у Європі вокзал. Комплекс обладнано системою швидкісних ліфтів та ескалаторів, сучасною системою інженерного устаткува­н­ня (кондиціонери, опале­н­ня, вентиляція тощо). Архітектура нових споруд по­значена сучасними формами — велика плита спирається на кремезні пілони і тоненькі декоративні вертикальні членува­н­ня великих тонованих скляних вітражів. Ознакою доби серед будов житлових р-нів і центрів міст стали нові храми: Свято-Троїцький собор на Троєщині в Києві (1994, архітектор В. Гречина), Спасо-Преображенський собор у м. Кузнецовськ Рівненської обл. (1991–94, архітектор Ю. Худяков), церква св. пророка Ісайї в м. Яготин Київ. обл. (1992–97, архітектор Л. Скорик), св. Софії у Львові (1996, архітектор Б. Черкес). Від­роджено зруйнований більшовиками в 30–40-х рр. 20 ст. комплекс Михайлівського Золотоверхого монастиря 12– 17 ст. (1992–99, архітектор Ю. Лосицький та ін.) та Свято-Успенський собор Києво-Печерської лаври 11–18 ст. (1998–2001, архітектор О. Граужис та ін.), від­будовується Спасо-Преображенський собор в Одесі (2000–05, архітектор А. Мартиненко, інженер А. Швець та ін.). До найдосконаліших можна від­нести ре­ставрацію церкви св. пророка Іоана Предтечі 8–19 ст. у м. Керч (1991, архітектор Є. Лопушинська; Державна премія України в галузі архітектури, 1991); костелу св. пророка Іоана Хрестителя 13 ст. у Львові (1996, архітектор І. Могітич, Л. Алінаускене, В. Швець); ре­ставрацію і рекон­струкцію комплексу новіциату св. Миколи чину св. Василія Великого у с. Крехів Жовківського р-ну Львів. обл. (1991–96, архітектор С. Цимбалюк, Б. Баран, С. Храпаль).

23 серпня 2001 від­крито Монумент Незалежності (скульптор А. Кущ, архітектор О. Комаровський, інженер І. Лебедич). Монумент являє собою коринфську колону, що стоїть на невеликій капличці. На колоні на шарі роз­міщено символічну по­стать юної України з калиновою гілкою в руках. Її рукави за обрисами нагадують крила. Символічна по­стать України зав­вишки в 9 метрів — найбільша в Європі фігура, виконана з ливарної бронзи (маса скульптури понад 20 т); металева колона з шаром, на якому стоїть по­стать, також найвища в Європі (52,3 м). У товщі колони знаходяться гвинтові сходи та маятниковий при­стрій, що запобігає будь-яким колива­н­ням колони, викликаним природними чи техноген­ними причинами. Монумент є унікальною інженерною спорудою сучасності. Споруджено також меморіал на честь Січових стрільців, які загинули в Карпатах (1999, архітектор В. Каменщик), від­крито памʼятники ви­значним діячам держави: Б. Хмельницькому в с. Суботів Чигирин. р-ну Черкас. обл. (1995, скульптор Е. Кунцевич, архітектор С. Кілес­со), Т. Шевченкові в Луцьку (1995, скульптор Е. Кунцевич, архітектор О. Стукалов) та Чернігові (1996, скульптор В. Чепелик, архітектор Г. Кислий), М. Грушевському в Києві (1998, скульптор В. Чепелик, архітектор Г. Кислий), отаманові Чорноморського козацтва Антонові Головатому в Одесі (1999, скульптор О. Токарев, архітектор В. Глазирін), а також памʼятник героєві наших днів спортс­менові С. Бубці в Донецьку (1999, скульптор М. Ясиненко, архітектор В. Бучек). На площах і у скверах міст уперше зʼявилися числен­ні камерні памʼятники літературним героям: ві­домому персонажеві анекдотів Абрамовичу в Одесі, героєві романів І. Ільфа і Є. Петрова Паніковському на вул. Прорізній у Києві, героям водевілю М. Старицького «За двома зайцями» Проні Прокопівні та Свириду Петровичу Голохвастову біля Андріївської церкви в Києві (1999, скульптори В. Щур, В. Свитко).