Архітектура

Визначення і загальна характеристика

АРХІТЕКТУ́РА (лат. architectura, від грец. άρχιτέкτων — головний будівничий) — зодчество, мистецтво зводити будівлі від­повід­но до вимог міцності, краси й доцільності; у ширшому значен­ні — частина матеріальної культури (самі споруди), сфера матеріального виробництва. Водночас А. — вид мистецтва, що входить до сфери духов. культури, естетично формує просторове середовище людини, виражає певні сусп. та естет. ідеали й потреби. Частиною А. стало містобудува­н­ня, що забезпечує архіт. організацію поселень, регулюва­н­ня житл. і пром. забудови території, ефективне функціонува­н­ня комунікацій тощо. Упродовж тисячоліть укр. народ руками своїх талановитих зодчих створював високороз­винену, технічно досконалу й національно своєрідну А. На­прикінці 19 і в 20 ст., попри значні ускладне­н­ня су­спільно-політ. характеру, створ. й художньо осмислено в контекс­ті світ. роз­витку культури, мистецтва і буд. техніки нові обʼємно-планувал. ріше­н­ня не­знаних досі типів споруд і новіт. кон­структив. систем. Негативно вплинули на роз­виток А. наслідки двох світ. війн із мас. руйнува­н­ням матеріального середовища; сусп. катаклізми, викликані пере­могою більшовизму,– примусова колективізація с. господарства, депортація населе­н­ня, голодомори й непосильна індустріалізація, ре­пресії, паплюже­н­ня і нище­н­ня віками сформ. істор. середовища, проти­природна зміна смаків та уподобань від­повід­но до жорстких ідеол. на­станов тоталітар. режиму СРСР.

Архітектура України кін. 19 — поч. 20 ст . Укр. архітектура цього часу від­образила особливості сусп. роз­витку на шляху становле­н­ня капіталіст. системи. На зміну класицизмові поч. 19 ст. приходить метод історизму, від­роджуються європ. та нац. архіт. традиції (неоготика, неоренесанс, необароко, рос. стиль, укр. стиль, неокласицизм). Роз­виваються буд. наука й техніка, використовуються нові матеріали й кон­струкції (метал, цемент, залізобетон, скло, кераміка), архітектура стає роз­кутішою, вільнішою. Зʼявляються нові, не знані досі типи споруд: багатоповерхові житл. будинки із секцій. планува­н­ням, залізничні вокзали, криті ринки, банки, біржі, торг. пасажі, спорт­зали тощо. Поряд із держ. і культовим будівництвом зро­стає кількість пром., транс­порт., торг. споруд, житл. будинків, які мали нові архіт. форми: залізничні вокзали (Одеса, 1879–83, арх. В. Шретер; Харків, 1896–1901, арх. Ю. Цауне; обидва не збереглися), криті ринки (Одеса, 1896, арх. А. Тодоров; Бес­сарабський у Києві, 1910–12, арх. Ю. Гай і М. Бобрусов), пасажі (Одеса, 1898–99, арх. Л. Влодек; Київ, 1913, арх. П. Андреєв), біржі (Нова біржа в Одесі, 1894–99, арх. О. Бернардац­ці). На­прикінці 19 ст. зʼявилися велико­прольотні метал. мости (залізнич. міст завдовжки бл. 1,5 км через Дні­про в пд. частині Києва, 1870, інж. О. Струве; не зберігся), ажурні метал. вежі, маяки. Важл. компонентом архітектури стали видовищні споруди, роз­раховані на мас. глядача (цирк П. Крутикова у Києві на 2 тис. місць, 1903, арх. Е. Брадтман, не зберігся; панорама «Оборона Севастополя 1854–55 рр.» у Севастополі, 1902–05, арх. В. Фельдман, інж. О. Енберґ, художник Ф. Рубо), будівлі громад. при­значе­н­ня — Лукʼянівський (1903, арх. М. Артинов) і Троїцький (1901–02, арх. Г. Антоновський) нар. доми (обидва — у Києві); будинок Укр. муз. товариства у Львові (1914–16, арх. О. Лушпинський, І. Левинський, роз­писи художника М. Сосенка, горельєфні порт­рети Т. Шевченка і М. Лисенка — скульптор Г. Кузневич). Залізобетон­ні та метал. каркаси, пере­кри­т­тя, куполи, тришарнірні арки зумовили впровадже­н­ня нових форм інтерʼєрів багатьох типів громад. і пром. споруд. Нові риси архітектури громад. і житл. будинків — бетон­ні та керам. оздобле­н­ня фасадів, ма­йолік. прикраси, чавун­не литво й ковані ґрати вікон, балконів. Збільшилася кількість це­гляних будинків з особл. декором (т. зв. це­гляний стиль).

Архітектори Сх. та Зх. України здобували вищу освіту у Відні, Берліні, Парижі, С.-Петербурзі. Від кін. 19 — поч. 20 ст. вищу буд. та середню архіт. освіту започатковано у Львові, Києві, Харкові, Одесі. Тривала під­готовка архітекторів у приват. майстернях провід. зодчих. Від 1897 вперше на теренах України дипломов. архітекторів почала готувати Львів. політехніка. У контакті з навч. закладами і творчими організаціями в Україні діяли архіт. товариства та гуртки (Київ, Одеса, Харків). Творчі обʼ­єд­на­н­ня впливали на роз­виток мист. практики. Пита­н­ня архітектури висвітлювалися на сторінках місц. період. ви­дань. Створено Укр. худож.-архіт. від­діле­н­ня заг.-рос. Харків. літ.-худож. гуртка (1912), яке вело роботу з організації ви­ставок, архіт. конкурсів, ви­вче­н­ня й викори­ста­н­ня нар. традицій. Аналог. роль щодо укр. архітектури ві­ді­гравало «Товариство для роз­вою руської штуки» у Львові (1898). Усе це сприяло зро­стан­ню майстерності укр. архітекторів, сусп. ви­знан­ню їхньої творчості. Зва­н­ня академіків архітектури здобули укр. зодчі О. Бекетов, В. Ніколаєв, В. Сичугов, М. Толвинський. Широке ви­зна­н­ня мала творчість архітекторів одеської (О. Бернардац­ці, Ю. Дмитренко, Л. Влодек), київської (О. Берет­ті, П. Альошин, О. Кобелєв, В. Городецький), харківської (Б. Михаловський, О. Бекетов, В. Кричевський), катеринославської (Д. Скоробогатов, О. Красносельський) шкіл. У Галичині працювали З. Горголевський, В. Садловський, І. Левинський, А. Захарієвич, І. Багенський, Р. Філінський, О. Лушпинський та ін.; на Буковині — Й. Главка; Закарпат­ті — А. Крупка, Й. Ковач, Є. Вальц, Ю. Михалко та ін.

Певних успіхів досягнуто в інж. устаткуван­ні міст, що сприяло поліпшен­ню сан. умов і впорядкува­н­ня, особливо у великих містах, де на­прикінці 19 ст. споруджували водогони, ка­налізацію, впроваджували газове, а згодом і електр. освітле­н­ня вулиць, центр. опале­н­ня в будинках. Роз­виток міськ. транс­порту (трамвая), який сполучив центри з околицями, сприяв утворен­ню транс­порт. магістралей та площ. Збільшилася кількість великих (Київ, Одеса, Харків, Катеринослав (нині Дні­пропетровськ) — із насел. понад 200–500 тис. жит.,), середніх (Львів, Миколаїв, Житомир, Сімферополь — 100–200 тис. жит.) міст. Біля великих заводів і шахт часто виникали с-ща, які згодом пере­творювалися на міста, — Юзівка (нині Донецьк), Камʼянське (нині Дні­продзержинськ) та ін. По­ступово вдосконалювалося планува­н­ня, забудова та впорядкува­н­ня центрів великих міст, де зводили багатоповерх. житл. будинки (до 5–6 поверхів), архіт. ансамблі, громад. споруди та монументи, створювали і обладнували парки та сквери, які й досі домінують в істор. центрах багатьох міст України. Серед кращих міських ансамблів — Софійський май­дан у Києві, май­дан Адама Міцкевича у Львові. Нових рис набула забудова Дерибасівської і Пушкінської вулиць в Одесі, Хрещатика, Володимирської та Миколаївської (нині вул. арх. В. Городецького) в Києві, Катерининського про­спекту в Катеринославі (нині про­спект К. Маркса в Дні­пропетровську), Сумської та Пушкінської вулиць у Харкові. Створ. чимало парків у Києві (Купецький, нині Хрещатий, 1882; Пушкінський, 1901; парк Політех. ін­ституту, поч. 20 ст.), Міський парк у Харкові (1907), Стрийський у Львові (1887–1910), у Криму — екзот. ландшафтні парки: Алупкинський, Лівадійський, Харакський та ін. Споруджено палац. комплекси (Лівадійський палац.-парк. комплекс). Для забудови міст характерні різностильність і зумовлене приват. власністю на землю утворе­н­ня по­двірʼїв-колодязів, по­збавлених інсоляції. Між забудовою й облаштува­н­ням великих міст і робітн. с-щ, центру міст та околиць збільшувалися контрасти, зумовлені соц. роз­шарува­н­ням у су­спільстві. У великих і малих містах зʼявилися «парадні» вулиці, забудовані особняками, архітектура яких від­значалася оригінальністю, а інтерʼєри — високою якістю декор. оздобле­н­ня (роз­писами, декор. скульптурою, худож. литвом, різьбле­н­ням на дереві).

Арх-рі кін. 19 — поч. 20 ст. притаман­ні різні стиліст. напрями, що обʼ­єд­нуються однією на­звою — історизм (неоготика, неоромантизм, неоренесанс, необароко). Неоготику пред­ставляють Микол. костел (1899– 1909, арх. С. Воловський, В. Городецький), лікарня невід­клад. допомоги на вул. Рейтарській, № 22 (1913, арх. Й. Зекцер, Д. Торов) — у Києві; костел св. Єлизавети (1903–07, арх. Т. Таловський) — у Львові. У формах неоренесансу споруджено театр опери і балету (1899–1901, арх. В. Шретер), будинок земства (1913, арх. В. Щуко; нині адм. споруда) та будинок Маріїн. общини Червоного Хреста (1913, арх. В. Риков) у Києві; будинок міської думи в Катеринославі (1900–01, арх. Д. Скоробогатов); міський театр у Львові (1897–1900, арх. З. Горголевський); Комерц. училище в Харкові (1888–91, арх. О. Бекетов; нині Юрид. академія); будинок суд. установ в Одесі (1895, арх. М. Толвинський) та ін. У неоромант. стилі зведено перші корпуси Київ. політех. ін­ституту (1901, арх. І. Кітнер).

Характер офіц. напряму архітектури кін. 19 — поч. 20 ст. у під­російській Україні, особливо в культовому зодчестві, ви­значався т. зв. рос. стилем, який мав уособлювати держ. принцип «православʼя, самодержавства і народності». Творці стилю — арх. В. Стасов і К. Тон. На їхніх спорудах по­значилися впливи візант. та давньоукр. архітектури. Серед зразків цього стилю в Україні — церква-мавзолей М. Пирогова у Він­ниці (1880, арх. В. Сичугов), Благовіщенський собор у Харкові (1888– 1901, арх. М. Ловцов), трапезна церква Києво-Печерської лаври (1893–95, арх. В. Ніколаєв) і числен­ні житл. будинки в Києві, споруджені за проектами В. Ніколаєва, О. Кобелєва, М. Артинова, Є. Єрмакова та ін.

В Україні від серед. 19 ст. почалися пошуки неоукр. стилю. Про це свідчать т. зв. панські будинки — будинок Г. Ґалаґана в с. Лебединці (нині Срібнян. р-ну Черніг. обл.) і будинки О. Рахманової в с. Вейсбахівка (1878, 1886, арх. О. Ягн; нині с. Білорічиця Прилуц. р-ну Черніг. обл.). Тут традиції нар. архітектури викори­стано у формах даху, вікон, ґанків, у декорі. На зх.-укр. землях яскравим зразком такого стилю є резиденція митрополита Буковини в Чернівцях (1864–82, арх. Й. Главка; нині університет), у якому візант. й готичні мотиви доповнено декор. при­йомами нар. архітектури Буковини. На поч. 20 ст. пошуки нац. стилю зумовили устале­н­ня трьох творчих напрямів. Перший — власне неоукр. стиль (за ін. джерелами — укр. стиль, або укр. модерн). Його пред­ставники ви­вчали нар. арх-ру, етно­графію, систематизували й видавали зі­брані матеріали, екс­понували їх на спец. ви­ставках, ви­ступали в пресі зі ста­т­тями й наук. роз­відками. У неоукр. стилі роз­різняють дві регіон. школи — харків. та львівську. До першої належить творчість арх. В. Кричевського, К. Жукова, В. Троценка, С. Тимошенка, Є. Сердюка, художників С. Васильківського, О. Сластіона та ін. Ця школа орієнтувалася на слобожан. арх-ру. Для неї характерна наявність певної теор. платформи і сталих рис — споруди мають оригін. композиції, високі чотири­схилі дахи, вежі, ґанки, цегл. орнаменти на фасадах, ма­йолік. деталі, декор. роз­пис, дерев. різьбле­н­ня. Серед кращих творів — будинки Полтав. земства (1903–08, арх. В. Кричевський), худож. училища в Харкові (1914, арх. К. Жуков), сільс. шкіл у Канів. (нині Черкас. обл.) та Лохвиц. (Полтав. обл.) повітах (1909–13, художник О. Сластіон), міського училища ім. М. Грушевського у Києві (1910, арх. В. Кричевський, Е. Брадтман, вул. Кирилівська, № 164). Львів. школа формувалася на базі архіт. майстерні І. Левинського, у якій працювали О. Лушпинський, Л. Левинський, Т. Обмінський, Є. Червинський. Вони ви­вчали й за­стосовували при­йоми та мотиви нар. архітектури Прикарпа­т­тя, використовували ма­йолік. вироби за нар. взірцями. Ідейною платформою цього напряму були теор. по­гляди Товариства для роз­вою руської штуки, Товариства укр. літ. науки і штуки у Львові, які обʼ­єд­нували діячів літ-ри і мистецтва, зокрема й архітекторів. Для школи характерні складні асоціації, повʼязані з впливом модерну, нар. творчості гуцулів, т. зв. закопанського стилю, давньоукр. і барокових елементів, що від­ображали істор. та етногр. особливості регіону. Серед зразків львів. школи — будинок товариства «Дністер» (1905), Вищий муз. ін­ститут ім. М. Лисенка (1915, обидва — арх. І. Левинський) у Львові, житл. будинки і нар. доми у Львові, Чернівцях, Дрогобичі, Камʼянці-Бузькій та ін. містах. До цього напряму входить необароко — спирався на взірці укр. архітектури 17 — серед. 18 ст. Серед памʼяток — житл. будинок на Софійському май­дані в Києві (1914, арх. П. Альошин; не зберігся), Георгіїв. церква на козац. могилах під Берестечком, нині Волин. обл. (1912, арх. В. Максимов), лікарня у м. Лубни, нині Полтав. обл. (1915, арх. Д. Дяченко) та ін. Третій, заг.-рос. напрям, який поширився і в під­російській Україні, ді­став назву неоруського стилю. Його пред­ставники викори­стали творчу спадщину сх. словʼян періоду Київської держави, зокрема арх-ру Новгорода і Пскова 10–12 ст. Памʼятки в Україні — Спаська церква в с. Наталівка, нині с-ще Володимирівка Краснокут. р-ну Харків. обл. (1908–12, арх. О. Щусєв, скульптори С. Коньонков, О. Матвіїв), дівоче училище в м. Лубни, нині Полтав. обл. (1907, арх. О. Бекетов; нині школа) та Селян. банк у Полтаві (1907, арх. О. Кобелєв; нині адм. установа). Для цих споруд характерне широке викори­ста­н­ня декор. пластики, роз­писів, мозаїки з мотивами давньословʼян. міфології, фольклору, нар. орнаментів.

На рубежі 19–20 ст. поширився заг.-європ. стиль модерн, роз­виток якого в укр. арх-рі мав два періоди: ран­ній (1890-і рр. — 1907) і пізній (1908 — початок 1920-х рр.). Укр. модерн характеризується творами, типовими для стилістики європ. модерну (викори­ста­н­ня рослин. та антропоморф. мотивів, емоц. насиченість композицій, індивід. непо­вторність образів). Нові при­йоми і матеріали для декор. оформле­н­ня використовували й деякі архітектори старшого поколі­н­ня (О. Бекетов, В. Городецький, Л. Влодек, Е. Брадтман, В. Садловський). На пізньому етапі модерн творчо й послідовно опанувало перед­усім нове поколі­н­ня архітекторів — О. Вербицький і Д. Дяченко в Києві, О. Ґінзбурґ і О. Ржепишевський у Харкові, М. Ульям і О. Захаревич у Львові, М. Ваксман і Г. Артинов у Він­ниці, К. Жуков і П. Фетисов у Катеринославі та ін. Модерн був найпоширенішою течією в арх-рі багатоповерх. прибутк. будинків. Під час 1-ї світової війни стиль занепав, хоча творчі на­станови модерну (протест проти нормативності і при­йомів історизму 19 ст., органічність і свобода викори­ста­н­ня природ. форм, матеріалу, фактури, декору) по­значилися на подальшому роз­виткові неокласицизму, раціоналізму та ін. стилів. Кращі споруди в стилі модерн — готель «Московський» в Одесі (1901, арх. Л. Влодек), будинок (з химерами) В. Городецького (1901–03) і цирк П. Крутикова (1899–1903, арх. Е. Брадтман) у Києві, вокзал у м. Ковель, нині Волин. обл. (1903, арх. О. Вербицький, не зберігся), банк (1907, арх. О. Бекетов; нині ляльк. театр), магазин (1912, арх. В. Покровський; нині істор. музей) та житл. будинки (арх. О. Ґінзбурґ, В. Естрович) у Харкові. Зх.-укр. школа модерну роз­винулась пере­важно під впливом архітекторів Відня. Для споруд цієї школи характерне тяжі­н­ня до нар. джерел: витонченість деталей, декор, метал. литво та ковані ґрати, різьбле­н­ня на дереві, бетон­ні і з пиляного каменю й керамічні деталі — вироби місц. майстрів. Серед кращих споруд — залізнич. вокзал (1904) і філармонія (1907, обидва — арх. В. Садловський), прибутк. будинки на вул. Валовій (1900-і рр., арх. І. Левинський, М. Ульям, О. Захаревич та ін.) у Львові, ощадна каса в Чернівцях (1901, нині адм. будинок), прибутк. будинки в Чернівцях і Станіславі (нині Івано-Франківськ; 1910-і рр.).

Паралельно з модерном на поч. 20 ст. певного роз­витку в укр. арх-рі набув раціоналізм, що виходив із функціон. організації простору. Для нього характерні від­сутність декор. прикрас формо­утворе­н­ня та викори­ста­н­ня новіт. матеріалів і кон­струкцій: залізобетон. маяк у Миколаєві (1904, інж. М. Пʼятницький, арх. О. Баришников), театр-клуб у Катеринославі (1909–12, арх. О. Ґінзбурґ; нині Палац залізничників, Дні­пропетровськ), будинок адм. установи на вул. Хрещатик, № 6, у Києві (1911–13, арх. Д. Торов, Й. Зекцер), оптові склади в Харкові (1913, арх. О. Ржепишевський). Поширюється неокласицизм, який від­творює на новому рівні риси рос. класицизму кін. 18 — поч. 19 ст., зокрема його ансамблевість, елементи ордерної системи, симетричні композиції фасадів і планів, декор. елементи й мотиви. Серед кращих творів: комплекс споруд Всерос. пром. ви­ставки (1913, арх. Ф. Вишинський, не збереглися), будинок Вищих жін. курсів (1913, арх. О. Кобелєв; нині адм. установа) у Києві; будинки в стилі неокласицизму споруджено в Катеринославі за проектами О. Красносельського, у Харкові — О. Бекетова, В. Естровича, А. Горохова та ін., в Одесі — Ф. Троупʼянського, Ф. Нестурха, Ф. Гонсіоровського та ін.

Велике значе­н­ня в арх-рі кін. 19 — поч. 20 ст. мав синтез мистецтв. Числен­ні громад. і культові споруди декорували скульптурою, роз­писами й мозаїкою: оперні театри в Одесі (1884–87, арх. Г. Гельмер і Ф. Фельнер, скульптори Ф. Наталі, Ф. Фрідль) та Львові (1897– 1900, арх. З. Горголевський, скульптори П. Війтович, А. Попель, М. Герасимович, художники Ю. Зубер, О. Августинович, С. Батовський-Качор, С. Рейхан, під керівництвом С. Дембицького), Троїцький собор у Почаєві (1914, арх. О. Щусєв). Фасади багатьох споруд (вокзалів, театрів, житл. будинків) прикрашали твори монум.-декор. скульптури. На май­данах, вулицях, у парках міст установлено монументи, які органічно вписалися в нові архіт. ансамблі: памʼятник Б. Хмельницькому в Києві (1888, автор проекту М. Микешин, скульптори П. Веліонський, А. Обер, арх. В. Ніколаєв), О. Пушкіну в Одесі (1888, скульптор Ж. Полонська, арх. X. Васильєв), І. Котляревському в Полтаві (1896–1903, скульптор Л. Позен), А. Міцкевичу у Львові (1905–06, скульптори М. Паращук, А. Попель). Спів­творчість художників і архітекторів під­вищила громад. значе­н­ня архітектури і містобудува­н­ня, їхню художню цін­ність, виразність утіле­н­ня демократ. ідей, істор. тем, мотивів нар. мистецтва. Деякі художники брали без­посередню участь у проектуван­ні архіт. споруд (О. Сластіон, С. Васильківський, І. Труш та ін.), сприяли поширен­ню нац. традицій в арх-рі кін. 19 — поч. 20 ст.

Архітектура України 20 ст. Цей період можна поділити на пʼять осн. етапів, які різняться стиліст. напрямами, рівнем упровадже­н­ня індустр. матеріалів і кон­струкцій, методів комплекс. будівництва.

Перший етап (1920–33) . Містобудуван­ню цього періоду притаман­не створе­н­ня т. зв. соцміст — робітн. с-щ при гігантах індустрії: у Великому Запоріж­жі (1930–32, арх. І. Малозьомов, В. Андреєв, О. Касьянов та ін.) і Кривому Розі (1931, арх. В. Заболотний, Й. Каракіс); с-ще Харків. трактор. заводу (1929–31, арх. П. Альошин, П. Доліщинський, П. Шпара та ін.). У містобудівній практиці СРСР, зокрема в Україні, впроваджується рай. планува­н­ня (Пд. берег Криму; Донбас, Дні­проп. пром. р-н), що спочатку перед­бачало планомірність у викори­стан­ні територій, регулюва­н­ня всіх видів будівництва, створе­н­ня сприятл. умов для життя і праці населе­н­ня. Виділяються 3 осн. стиліст. напрямки. Перший — творче викори­ста­н­ня архіт. форм укр. нар. зодчества і нац. муров. архітектури, зокрема укр. бароко. Так, при буд-ві с-ща Харків. паровозобуд. заводу (1923–24) упроваджено типові проекти 4-квартир. двоповерх. будинків (арх. В. Троценко). Їхнє художнє виріше­н­ня від­ображає найтиповіші риси традиц. укр. нар. житла (форма вікон, різьбле­н­ня ґанків, характерні обриси даху, що нагадує стріху селян. хати). За­знач. напрям виявився гол. чином у буд-ві громад. закладів: Миронів. селекційної станції (1922, арх. П. Альошин), робітн. клубу у Кременчуці (1925–26, арх. Ф. Мазуленко), комплексу Укр. с.-г. академії (1925–31, арх. Д. Дяченко), залізничного вокзалу в Києві (1927–33, арх. О. Вербицький, інж. К. Ратушинський). Другий напрямок — викори­ста­н­ня класич. архіт. форм. Зодчі цього напрямку (пере­важно майстри старшого поколі­н­ня) вважали, що лише певний порядок і вироблена віками художня обробка склад. частин споруди можуть бути прийняті рад. арх-рою. У формах неокласики в перші десятиріч­чя рад. влади споруджено поліклініку в Харкові (1925–27, арх. В. Естрович), Палац профілактики в Дні­пропетровську (1924–27, арх. О. Красносельський), житл. будинок на вул. Сумській, № 116, у Харкові (1926–38, арх. М. Покорний, О. Лінецький). Третій — втіле­н­ня концепцій кон­структивізму, раціональності архіт. форм, упровадже­н­ня нових буд. матеріалів (залізобетону, скла, металу), намага­н­ня комплексно вирішувати про­блеми містобудува­н­ня. Цього стиліст. напряму найпослідовніше дотримувалися прихильники Товариства сучас. архітекторів (1925). 1928 в Харкові створ. Товариство сучас. архітекторів України з філіалами в Києві та Одесі, а також творчі обʼ­єдн. «Жовтень», Всеукр. обʼ­єдн. пролетар. архітекторів та ін. Проектувалися нові за соц. змістом типи споруд: будинки-комуни, житл. комплекси, «соцміста», робітн. клуби, фабрики-кухні. Кон­структивісти нігілістично ставилися до архіт. спадщини, пере­більшували значе­н­ня кон­структив. і функціонал. властивостей архітектури. У дусі кон­структивізму зведено сотні споруд, які виділялися не лише пошуками нової організації побуту, життя та праці, а й оригінальністю і новизною обʼємно-простор. композиції. Найбільший вплив на роз­виток архітектури 20-х рр. мав ансамбль пл. Дзержинського (від 1991 — пл. Свободи) і будинок Держ­прому в Харкові (1925–29, арх. С. Серафимов, М. Фельгер, С. Кравець). Будинок Держ­прому складається з трьох зʼ­єд­наних між собою пере­ходами секторів, осі яких спрямовані до центру круглої частини площі, а в обʼємах — це сполуче­н­ня різного роз­міру вертикально по­ставлених паралелепіпедів, що стрімко наростають до центру. Серед інших кон­структивістських споруд: Палац робітника в Харкові (1928–32, арх. О. Дмитрієв; нині Палац культури залізничників); лікарня (1930–31, арх. Л. Юровський) і комплекс Дні­прогесу (1927–32, арх. В. Веснін, М. Коллі, Г. Орлов, С. Андрієвський, інж. Г. Александров) у Запоріж­жі; Палац культури «Харчовик» у Києві (1933, арх. М. Шехонін; нині культур. центр «Славутич»). До будинків-комун із «кабінами для спа­н­ня», роз­рахованими на одну людину, належить будинок-комуна в 6-му с-щі Запоріж­жя (1929, арх. В. Лавров), у «соцмісті» Кривого Рогу (1931, арх. В. Троценко), школи-інтернати, де діти «ізолювалися від буржуаз. впливу сімʼї при її від­миран­ні», в с-щі «Новий Харків» (1929–31, арх. П. Альошин, П. Доліщинський, П. Шпара) і на розі Моск. про­спекту та вул. Крайньої в Харкові (1931, арх. Є. Гамзе). Пошуки нових форм обʼємно-простор. характеристики притаман­ні споруді інж.-буд. ін­ституту в Дні­пропетровську (1929–31, арх. Г. Швецько-Винецький) та гірничого ін­ституту в Сталіно (1930–31, арх. Я. Шейнберґ; нині Політех. університет, Донецьк). Коридорне роз­планува­н­ня тут по­єд­нується з наявністю великих аудиторій, які стали осн. пластич. акцентами гол. фасадів, а звичні сходи замінено пандусами.

Другий етап (1933–41) повʼязаний із викона­н­ням планів індустріалізації країни і колективізації с. господарства. 1933 створ. Спілку архітекторів України, а також великі проект­ні організації. Змінився стиліст. напрям роз­витку архітектури, яка почала орієнтуватися тільки на творче опанува­н­ня класич. архіт. спадщини. Створе­н­ня Академії архітектури СРСР (1934) сприяло роз­виткові н.-д. роботи, під­несен­ню заг. культури рад. зодчества, однак для її діяльності характерний однобіч. під­хід до роз­витку архітектури з формува­н­ням стилю т. зв. соціалістичного реалізму. Про­блемам майбутньої архітектури було присвячено 1-й Всеукр. зʼїзд рад. архітекторів, який від­бувся 1937 в Києві. Рекон­струкція і роз­виток нових міст вимагали роз­робки ґрунтов. ген. планів. Тільки в 1934–38 Ді­проміст роз­робив на наук. засадах понад 50 ген. планів. За ген. планом м.Сталіно (1934, арх. П. Головченко, А. Станіславський) було реконстру­йовано центр і гол. магістраль міста (вул. Артема), збільшено квартали, роз­ширено транс­порт­ні магістралі. 1936 роз­роблено ген. план Харкова (арх. О. Касьянов та ін.), який ви­значив принципи рекон­струкції міста з урахува­н­ням історично сформ. системи вулиць і площ — радіальна система плану за проектом пере­творювалася на радіально-кільцеву, створ. пере­хресні магістралі, що забезпечувало зруч. звʼязок р-нів міста в обхід центру. Новий ген. план Києва (1936–38, арх. П. Хаустов та ін.) уперше перед­бачав роз­виток міста на обох берегах Дні­пра, формува­н­ня нових пром. р-нів, центр. магістралей та урядового центру. Проте плани т. зв. «соціалістичної рекон­струкції» столиці та ін. міст України, продиктовані комуніст. ідеол. догматами, при­звели до мас. нище­н­ня унікал. памʼяток архітектури, що вкрай спотворювало архіт. ансамблі міст.

З урахува­н­ням проектів рай. планува­н­ня створено пром. зони і вузли, де роз­міщували, зокрема, «гігантів» промисловості. Показові щодо цього друга черга Харків. трактор. заводу (1936–38, арх. І. Вино­град, О. Гончарук, Д. Широкорад), Словʼян. ізолятор. заводу (1938–40, арх. Л. Благов, О. Лейбфрейд). На магістралях великих міст за індивід. проектами зводили житл. будинки, які формували міські центри: житл. будинки в Києві (вул. Б. Хмельницького, № 68, т. зв. «Роліт», 1930–31, арх. В. Кричевський, П. Костирко; вул. Пирогова, № 2/35, 1935, арх. Г. Шлаконьов), у Дні­пропетровську (вул. Леніна, № 9, 1936, арх. М. Клебанов), у Харкові (вул. 8-го зʼ­їзду Рад, № 1, 1937, арх. П. Шпара). Разом з житл. будівництвом споруджувалися магазини, їдальні, школи і до­шкіл. дит. заклади. Ці будівлі зводилися на основі викори­ста­н­ня лише тип. проектів. Найпоширенішим був тип. проект дит. ясел на 60 місць (арх. Т. Волкобой): 2-поверхова споруда мала компактний обʼєм із чітким планува­н­ням, в оздоблен­ні фасаду викори­стано елементи нар. архітектури. Ясла на 120 місць споруджували за тип. проектом арх. Г. Сластіона. Створено спеціалізовану проект­ну організацію «Шкіль­проект», яка протягом 1935–40 роз­робила понад 100 тип. проектів шкіл. Такі проекти сприяли під­вищен­ню темпів будівництва шкіл. Роз­виток звук. кіно зумовив будівництво кінотеатрів різної місткості. Досконале планува­н­ня мав кінотеатр «Стахановець» у Кадіївці Донец. обл., нині м. Стаханов Луган. обл. (1936, арх. М. Нікар­ро-Карпенко). Виник тип багатозал. кінотеатру: «Жовтень» у Києві (1930–34, арх. В. Риков), ім. Т. Шевченка в Донецьку (1933–38, арх. Л. Теплицький) та ім. М. Щорса в Чернігові (1936–39, арх. П. Савич). Серед видовищ. споруд на чільному місці — театр опери та балету в Сталіно (1935–40, арх. Л. Котовський), збудов. за класич. схемою з послідов. роз­міще­н­ням кас, вестибюля, фойє, залу для глядачів і приміщень для сценіч. групи. Гол. фасад театру формує пʼяти­прогін­на аркада, яка влітку використовується як фойє. До кращих музейних споруд належить комплекс літ.-мемор. музею Т. Шевченка в Каневі (1934–37, арх. В. Кричевський, П. Костирко), за­проектований із викори­ста­н­ням форм і при­йомів укр. нар. зодчества. У курортних місцевостях зведено нові оздоровчі комплекси: санаторій металургів у Верх­ньодні­провську Дні­проп. обл. (1935–37, арх. О. Тацій, М. Іванченко, Б. Ведьорников), санаторій ЦК проф­спілки вугільників у Маріуполі Донец. обл. (1939, арх. О. Лукʼянов), санаторій ВЦРПС в Одесі (1935–37, арх. М. Кац, М. Шліфер). Великі стадіони збудовано в Києві, Одесі, Харкові, Дні­пропетровську, найбільший — на 50 тис. місць — Республіканський (нині Олімпійський стадіон) у Києві (1937–41, арх. М. Гречина та ін.). Важл. подією у житті України було спорудже­н­ня в Києві будинків двох ви­знач. держ. закладів: Ради Народних Комісарів, нині КМ України (1935–37, арх. І. Фомін, П. Абросимов) і Верховної Ради УРСР, нині ВР України (1936–39, арх. В. Заболотний). Вони стоять майже поряд, проте в них утілено діаметрально протилежні творчі концепції зодчих. Класичні архіт. форми будинку РМ під­креслено монументалізовані, ВР — камерні, і це виявилося в майстерному його по­єд­нан­ні з довкі­л­лям, у трактуван­ні фасадів і особливо опоряджен­ні інтерʼєрів, де вміло викори­стано мотиви нар. мистецтва.

Третій етап (1945–55) — період від­будови міст і сіл після 2-ї світової війни. Для архітектури цього періоду характерне викори­ста­н­ня форм і при­йомів класики в по­єд­нан­ні з елементами укр. бароко. Більшою мірою форми класики властиві будовам Одеси, Херсона, Дні­пропетровська та Миколаєва, форми класики в по­єд­нан­ні з бароковими — для Києва, Харкова, Полтави, Чернігова, Сум, Кірово­града. З метою поліпше­н­ня сан. стану міст 1944 спец. по­становою уряду УРСР заборонено від­новлювати в зонах житл. забудови зруйновані пром. під­приємства і споруди. У містах, роз­таш. на берегах рік (Дні­пропетровськ, Херсон, Запоріж­жя, Кременчук), прибережні зони звільняли від дріб. під­приємств і складів. Пром. споруди й комплекси від­будовували на основі досягнень тогочас. науки й техніки: металург. велетні Донецька, Запоріж­жя, Маріуполя, маш.-буд. заводи Харкова, Києва, Кр­аматорська. 1951 почалося будівництво Кахов. ГЕС (арх. Г. Орлов, Ю. Гумбург). Ген. план від­будови Севастополя (1945, арх. В. Артюхов, Ю. Траутман, інж. І. Жилко) перед­бачав значні рекон­структ. заходи, спрямовані на ліквідацію скупченості в забудові та організацію зруч. транс­порт. магістралей. До моря звернено архіт. ансамблі нових магістралей і площ міста, які будували з викори­ста­н­ням традицій класич. архітектури (вул. Леніна, вул. Велика Морська, про­спект Нахімова). При від­будові майже повністю зруйнованого Тернополя створ. нові квартали, міський центр із скверами, бульварами, пішохід. вулицями та мальовничим Комсомол. озером на р. Серет, притоці Дністра, (1945, арх. В. Новиков, Н. Панчук). Нові ген. плани створ. для Запоріж­жя, Донецька, Дні­пропетровська, Чернігова та ін. міст. Виникли й нові міста (Нова Каховка в Херсон. обл., 1951–54; арх. А. Моторін, В. Монтлевич, В. Дейнека). При шахтах і окремих під­приємствах зводили робітн. с-ща (с-ще шахти ім. Абакумова Донец. обл., 1946–51; арх. Л. Дмитрієвська, Б. Жежерін, Г. Копоровський). Зʼявилися перші, сповнені суворої простоти й лаконізму, архіт.-скульптурні мемор. комплекси на честь воїнів, які загинули в боротьбі проти фашизму.

Характер. рисою в архіт. практиці післявоєн. десятиріч­чя було широке за­стосува­н­ня ансамблевої забудови міст. Яскравим прикладом став від­роджений Хрещатик у Києві. У 1944–46 проведено всесоюз. конкурс у 3 тури на його забудову. Роботи, ві­ді­брані під час конкурсу, лягли в основу проекту (1948–58, арх. О. Власов, А. Добровольський, В. Єлизаров, Б. При­ймак, О. Заваров, О. Малиновський, інж. І. Скачков, В. Репʼях). Композицію ансамблю побудовано на контраст. зі­ставлен­ні суціл. фронту забудови з парного боку і споруд, роз­міщ. на рельєфі з роз­ривами, які від­кривають у несподів. ракурсах зелені схили пагорбів Печерська з непар. боку. На перших поверхах усіх споруд роз­міщено магазини. Сформовано архіт. ансамблі про­спектів Леніна у Запоріж­жі (1949–56, арх. Г. Вегман, А. Моторін) і Маркса у Дні­пропетровську (1947–57, арх. Д. Жигачов, Д. Щербаков, О. Петров); нові центр. площі стали окрасою Херсона (1950–56, арх. Г. Трудлер) і Луцька (1951–58, арх. Г. Бородін, Р. Метельницький). Чільне місце в ансамблях нових площ належить адм. спорудам. Пере­хід до будівництва багатоповерх. житл. будинків на центр. магістралях Києва, Харкова, Одеси, Полтави, Сум, Кірово­града су­проводився роз­робле­н­ням серій тип. секцій, упровадже­н­ням індустр. матеріалів і кон­струкцій. Створ. перші проекти великопанел. і велико­блок. житл. будинків. Один із перших екс­перим. великопанельних житл. будинків зведено 1951 в Києві на вул. Червоноармійській, № 16 (арх. В. Єлизаров, М. Єпіфанович, В. Конопацький); житл. будинки заводу ім. Іл­ліча з великих блоків споруджено в м. Жданов, нині Маріуполь (1954–56, арх. В. Троценко, Д. Яблонський, інж. В. Цвик). У арх-рі закладів торгівлі і громад. харчува­н­ня простежується тенденція до їх укрупне­н­ня й кооперува­н­ня. Зʼявилися споруди, де в одному обʼємі роз­міщено універмаг, продовольчі і промтоварні магазини, кафе, ресторан (Будинок торгівлі в Кременчуці Полтав. обл., 1952–54, арх. В. Іваницький). На магістралях і площах великих і малих міст споруджено театри, клуби, кінотеатри. Нові театри зведено в Полтаві (1951–54), Рівному (1952–55, обидва — арх. О. Крилова, О. Малишенко), Тернополі (1953–55, арх. І. Михайленко, Д. Чорновол, В. Новиков), Севастополі (1953–55, арх. В. Пелевін). Кінотеатри з кількома залами будували за індивід. проектами: тризальний кінотеатр «Київ» у Києві (1952, арх. О. Тацій, В. Чу­прина, інж. В. Захарченко), двозальні кінотеатри «Металург» у Ворошилов­граді, нині Луганськ (1951, арх. І. Панченко, І. Домбровський) та «Україна» в Херсоні (1955, арх. Г. Трудлер). Більшість кінотеатрів, клубів і палаців культури зводили за тип. проектами. Зʼявилися нові типи громад. споруд — великі криті спорт. і кіноконцертні зали, авто- і аеровокзали, будинки техніки. Перший критий спорт. зал споруджено в Сталіно (1952– 53, арх. Г. Навроцький, О. Терзян), перший кіноконцерт. зал — у Запоріж­жі (1951–53, арх. Г. Вегман), перший Будинок техніки — у Ворошилов­граді (1950–53, арх. В. Фадеїчев), майже водночас прийняли перших пасажирів аеровокзали в Сталіно, Львові, Харкові та Сімферополі, автовокзали в Рівному й Харкові. Під час війни було зруйновано майже всі залізничні вокзали. У повоєн­не 10-річчя збудовано сотні станцій. Своєрідні обʼємно-планув. композиції мають вокзали в Дні­пропетровську (1954, арх. О. Душкін) та Одесі (1952, арх. Л. Чу­прина), на ст. Миронівка Київ. обл. (1953, арх. П. Красицький) і Ясинувата Донец. обл. (1952, арх. Є. Лимар, В. Сиромʼятников). Здійснювалося будівництво спортивних і лікувально-оздоровчих закладів: стадіон «Шахтар» у Сталіно (1949, арх. Г. Навроцький, С. Северін), грязелікарня у Трускавці Львів. обл. (1951, арх. П. Юрченко, М. Степанов), санаторій ім. 30-річчя Рад. України в Пущі-Водиці під Києвом (1951, арх. Є. Маринченко), санаторій «Україна» в Місхорі в Криму (1951–55, арх. Б. Єфимович). Поміт. явищем в арх-рі було створе­н­ня комплексу Ін­ституту травматології в Сталіно (1953– 55, арх. М. Яковлєв; нині Донец. ін­ститут травматології та ортопедії). У плані споруда нагадує ро­зігнуту в бік вул. Артема гігант. під­кову, в пластич. обробці фасадів майстерно викори­стано класичні архіт. форми.

Під час війни повністю зруйновано або по­шкоджено 347 унікал. памʼяток вітчизн. зодчества. У повоєн. час роз­роблено наук. засади дослідж. і ре­ставрації памʼяток архітектури та монумент. живопису за участю художника І. Грабаря, арх. О. Щусєва, П. Барановського, М. Холостенка та ін. У Чернігові ре­ставровано Пʼятницьку церкву (1944–52, арх. П. Барановський, М. Холостенко) і Борисогліб. собор (кін. 40 — поч. 50-х рр., арх. М. Холостенко); у Києві — комплекс Києво-Печерської лаври (арх. М. Холостенко, М. Говденко, О. Пламеницька, Л. Граужіс та ін.), будинок Київ. університету (1944–49, арх. М. Грицай під керівництвом П. Альошина), в Полтаві — ансамбль Круглої площі (1944–55, арх. М. Онищенко, А. Вайнгорт) та ін. У повоєн­ні роки проводилася й рекон­струкція сіл, напр., с. Демидів Вишгород. р-ну Київ. обл. (1948, арх. І. Шемседінов) та с. Диканька (нині смт) Полтав. обл. (1946, арх. В. Васильченко, Б. Монтаков).

Четвертий етап (1955–70) повʼязаний зі зміною стиліст. спрямованості архітектури, наук.-тех. про­гресом, швидким збільше­н­ням міськ. населе­н­ня. Це змусило за короткий термін реорганізувати матеріал. базу будівництва, створ. нову систему під­приємств завод. домобудува­н­ня, потужну індустрію виробництва буд. матеріалів і кон­струкцій. Для мас. будівництва роз­роблено тип. проекти житл. і громад. споруд, більше уваги приділялося вирішен­ню технол., техніко-екон. та соц. про­блем і менше — архіт. виразності й комфортності. Однак у намага­н­нях естетично осмислити індустр. матеріали й кон­струкції можна простежити тенденцію до створе­н­ня засобами архітектури під­креслено полегшених мас великих скляних вітражів у по­єд­нан­ні з невеликими глухими обʼємами. У зх. обл. України почалися пошуки регіон. архіт. мотивів, що ґрунтувалися на викори­стан­ні форм і при­йомів дерев. нар. зодчества. У 60-х рр. роз­роблено ген. плани для всіх обл. центрів і більшості райцентрів України. Гол. концепцією територ. роз­витку міст було створе­н­ня нових житл. р-нів на вільних ділянках при обмежен­ні рекон­структ. робіт у центр. р-нах. Найповніше ці тенденції виявились у ген. планах Запоріж­жя (1965, арх. О. Рапопорт, Є. Куц, Н. Шкоденко та ін.), Харкова (1967, арх. В. Антонов, М. Авраменко, С. Клевицький, П. Шпара та ін.), Дні­пропетровська (1967, арх. О. Малишенко, В. Ступаченко, В. Маєвська, Ю. Полоскова та ін.). Цілком нові принципи закладено в планув. й простор. організацію Києва у ген. плані 1967 (арх. Б. При­ймак, Г. Слуцький, В. Гречина та ін.), за яким композиц. віссю міста ставала р. Дні­про. Буд-во нових житл. р-нів зосереджувалося пере­важно на намитих ґрунтах у заплавах рік. Перші житл. р-ни проектували на основі мікрора­йонува­н­ня, з чіткою системою під­приємств громад.-торг. обслуговува­н­ня. На зміну кварталам із периметрал. забудовою при­йшли при­йоми вільного планува­н­ня; зʼявилися 5–9-поверх. будинки: Першотравн. житл. масив (1956–59, арх. О. Заваров, Л. Стависька-Брехунець, С. Шпільт), Русанівка (1961–74, арх. П. Кульчицький, В. Ладний; обидва — у Києві); Па­влове Поле у Харкові (1957–61, арх. Л. Тюльпа, С. Соколовський, В. Васильєв, Л. Лоєвська); Калинівський у Донецьку (1958–65, арх. А. Страшнов, О. Кузнецов).

Соц.-екон. об­ставини в добу «від­лиги» сприяли появі нових типів громад. споруд — комбінатів побут. обслуговува­н­ня, торг. центрів, універсамів. У проектуван­ні громад. споруд, що зводилися за тип. проектами, простежується тенденція до збільше­н­ня їхньої місткості за рахунок кооперува­н­ня. Зʼявилися споруди, арх-ру яких ви­значала та чи ін. кон­структивна система: кіноконцерт. зал «Україна» у Харкові з сідлоподіб. вантовим покри­т­тям (1963, арх. В. Васильєв, Ю. Плаксієв, В. Реусов, інж. Л. Фрідган); готель «Тарасова гора» в Каневі, за­проект. на основі збірних грибоподіб. кон­струкцій (1961, арх. Н. Чмутіна, О. Гусєва, В. Штолько, А. Зубок, інж. А. Ігнатенко, Л. Дмитрієв), Палац спорту в Києві, в основі архітектури якого — збірний залізобетон. каркас і навісні панелі-склопакети (1961, арх. М. Гречина, О. Заваров, інж. В. Репʼях). Пошуками регіон. архіт. мотивів по­значений комплекс пансіонату «Гуцульщина» в м. Яремча Івано-Фр. обл. (1965, арх. В. Лукомський, І. Боднарук, С. Валевський, І. Гринів, В. Стасів), ресторан «Млин» у Києві (1968, арх. О. Малиновський, Л. Берлінська). Обʼємно-простор. композиція Палацу дітей і юнацтва в Києві вперше у вітчизн. практиці побу-дована на худож. осмислен­ні плин­ного простору і за­стосуван­ні роз­сув. пере­городок, що забезпечило необхідну транс­формацію приміщень (1965, арх. А. Милецький, Е. Більський, інж. О. Печонов, Л. Лінович).

Інтенсифікація автомоб., повітр. і мор. пере­везень сприяла буд-ву, а від­так і роз­виткові архітектури транс­порт. споруд, серед яких вирізняються між­нар. аеропорт у Борис­полі (1965, арх. А. Добровольський, О. Малиновський, Д. Попенко, Ю. Євреїнов, інж. Л. Дмитрієв, М. Панич) та мор. вокзал в Одесі (1968, арх. В. Головін, В. Кремляков). 1960 став до ладу перший радіус Київ. метрополітену, архітектура станцій якого по­значена впровадже­н­ням монум.-декор. мистецтва: «Хрещатик» — декор, керамічні панно (арх. А. Добровольський, М. Коломієць та ін., художники О. Грудзинська, Н. Федорова), «Університет» — скульптурне погру­д­дя видат. діячів культури (арх. Г. Головко, М. Сирків, Є. Іванов, скульптори М. Декерменджі, В. Зноба, О. Ковальов, Е. Кунцевич та ін.). Органічно вписався в ансамбль стародав. Львова навч. корпус політех. ін­ституту (1965, арх. Р. Липка, А. Рудницький). Знач. досягне­н­ням архітектури було спорудже­н­ня в Києві Палацу культури «Україна» (1970, арх. Є. Маринченко, І. Вайнер, П. Жилицький; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1971). Арх-ру пром. споруд цього періоду пред­ставляють комплекси Кременчуц. ГЕС на Дні­прі, де вперше створ. станцію від­критого типу (1954–62, арх. А. Мошенський, О. Волчик, П. Мозговий, А. Маяк, Г. Соколов); Пн. гірничо-збагачув. комбінат у Кривому Розі (1962–70, арх. В. Каніщев, Н. Гершман, З. Комановський, Г. Черкаський).

Рекон­струкція сільс. насел. пунктів проводилася пере­важно на основі планувал. структури, що склалася історично, з формува­н­ням нового громад.-торг. центру, спорудже­н­ням будинків садиб. типу (одноповерх. або з квартирами на двох рівнях), упорядкува­н­ням територій сіл: Ксаверівка Васильків. р-ну Київ. обл. (1959–60, арх. В. Кравченко, Е. Грингоф), Моринці Звенигород. р-ну Черкас. обл. (1963–64, арх. В. Орехов, Г. Панько, В. Мєшкова, В. Черевко) та ін.

Пʼятий етап (1970–90) повʼязаний із подальшим викори­ста­н­ням у буд-ві індустр. матеріалів і кон­струкцій, комплекс. виріше­н­ням не тільки тех. і технол., а й естет. питань роз­витку вітчизн. архітектури. Особл. увага приділялася вдосконален­ню тип. проектів житл. і мас. громад. споруд, які зводили індустр. методами. Від 1970 замість тип. будинків було за­пропоновано блок-секції, напів­блок-секції, блок-елементи і почалось компонува­н­ня житл. споруд різної конфігурації та створе­н­ня каскадних композицій будинків вис. 9, 12, 16, 18, 22 поверхи. Водночас тотал. індустріалізація будівництва вичерпала свої можливості, спричинивши без­ликість більшості нових житл. р-нів, примітивність їх планува­н­ня, високу вартість і низькі екс­плуатац. якості квартир та громад. споруд. Пошуки зосередилися на нац. та регіон. особливостях зодчества, що виявилося в арх-рі до­шкіл. дит. споруд, шкіл, оздоров. закладів, установ торгівлі, ресторанів та ін.

На зміну гол. архіт. темі 60-х рр. — скляному вітражеві — у 70-х рр. при­йшла тема пластич. глухої поверх­ні, яку вперше за­стосовано в арх-рі житл. будинків на вул. Героїв Сталін­града в Харкові (1972–75, арх. І. Креслер, П. Чечельницький, інж. П. Фастовець). Ускладнюється простор. композиція нових житл. р-нів, яка враховує особливості рельєфу, містобуд. традиції кожного конкрет. насел. пункту: житл. р-ни Сріблястий у Львові (1975–78, арх. З. Під­лісний, Л. Нивіна, С. Землянкін; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1980), Пере­мога в Дні­пропетровську (1968–85, арх. П. Нірінберґ, М. Ро­занов, О. Хавкін, Е. Ящунський; Державна премія СРСР, 1980). Разом із зодчими над створе­н­ням архіт. середовища нових житл. р-нів дедалі частіше працюють художники-монументалісти (житл. р-н Вино­градар у Києві, 1974–84; арх. Е. Більський, художники О. Миловзоров, Л. Мурав­йова, Л. Шатух). Колористику оформле­н­ня житл. масиву Вигурівщина–Троєщина в Києві на основі викори­ста­н­ня при­йомів супер­графіки роз­робили спільно з арх. В. Єжовим, В. Гопкалом, В. Гречиною, Г. Гуренковим, В. Коломійцем, художники В. Пасивенко і В. Прядка (1984–86). Разом з будівництвом нових житл. р-нів на вільних ділянках активніше ведеться рекон­струкція істор. р-нів міст: Май­дану Незалежності (1977–83, арх. О. Комаровський, Г. Кульчицький, В. Шаранов, О. Зибін, інж. В. Коваль, Ю. Лотоцький), вул. Горького (1984– 87, арх. І. Шпара, О. Носенко, І. Черняховська, В. Ро­зенберґ) у Києві; вул. Леніна — Чкалова і Сєрова — Мечникова у Дні­пропетровську (1986, арх. П. Нірінберґ, А. Шковира, В. Гарсія, О. Замкова та ін.); істор. центру м. Дубно Рівнен. обл. (1983–87, арх. Е. Водзинський, В. Лихолат, В. Ширяєв); пл. Ринок у Дрогобичі Львів. обл. (1985, арх. Б. Кубай). Проведено ре­ставрацію і рекон­струкцію ви­значних памʼяток архітектури: Видубицького монастиря, 11–19 ст. (1967–81, арх. Р. Бикова), трапезної церкви Михайлівського Золотоверхого монастиря, 1713 (1976–81, арх. В. Шевченко), Золотих воріт, 1037 (1980–82, арх. Є. Лопушинська, М. Холостенко, історик С. Висоцький) у Києві; Покровського собору в Харкові, 1689 (1965–70, арх. Б. Петичинський, В. Корнєєва); Воскресенської церкви в Сумах, 1702 (1970–78, арх. М. Говденко); Верх­нього замку в Луцьку, 13–15 ст. (1965–77, арх. М. Говденко, О. Годованюк); Камʼянець-Подільської фортеці, 13– 18 ст. (1965–75, арх. Є. Пламеницька); замку в м. Острог Рівнен. обл., 14–17 ст. (1965–75, арх. О. Годованюк); Іл­лінської церкви в с. Суботів Чигирин. р-ну Черкас. обл. (1972–78, арх. С. Кілес­со).

Роз­виток туризму, інтенсифікація виробництва та активізація громад. діяльності вимагали будівництва готелів різного класу. Роз­міщені в центрах міст, вони ві­ді­грають значну роль у формуван­ні архіт. ансамблів, іноді й ви­значають їхні обриси: «Київ» у Києві (1968–73, арх. І. Іванов, В. Єлизаров, М. Кучеренко, Г. Дурново, Р. Гупало, інж. А. Ігнатенко, В. Кузяків, В. Слобода, І. Лебедич), «Градецький» у Чернігові (1983, арх. В. Штолько, А. Грачова, О. Кабацький, В. Ральченко; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1984) та інші. У житл. р-нах зводять кінотеатри, універсами, громад.-торг. центри, школи і до­шкіл. дит. заклади. Крім збільше­н­ня місткості мас. громад. споруд, послідовно під­вищується їхня комфортність. Зокрема у проектуван­ні кінотеатрів простежується послідовна орієнтація на створе­н­ня багатозал. споруд із залами невеликої місткості, де перед­бачено блок-фойє з ви­ставк. і чит. залами, ігротекою, кафе (кінотеатр «Бобровиця» в Чернігові, 1985, арх. В. Ральченко). У складі приміщень дит. ясел-садків зʼявляються зим. сади, басейни (ясла-сад на 320 місць абразив. заводу в Запоріж­жі, 1982, арх. Е. Сачава, В. Шапошник). Зводяться навч.-виховні комплекси, зокрема в Дні­продзержинську Дні­проп. обл. (1976, арх. В. Єжов, Н. Зиновʼєва, А. Сніцарев, Е. Синькевич).

Формуються нові типологічні риси громад. споруд — палаци одружень, будинки природи, де влаштовують ви­ставки квітів, птахів, перед­бачено кімнати для роботи пасічників, кактусівників та ін. До таких споруд належить і магазин-оранжерея «Квіти України» в Києві (1980– 85, арх. М. Левчук, Є. Гончаренко, Б. Лавров, інж. М. Панич). Дедалі більше уваги приділяється ландшафт. арх-рі: створено пейзаж. парк у Черкасах (1972– 79; арх. В. Гнєздилов, Г. Урсатій, інж. Е. Смирнова; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1979), проведено рекон­струкцію зоопарку в Києві (1966–72; арх. В. Михайлов, інж. Г. Гондцкевич, Г. Мурашов). Значною подією в культур. житті України стало будівництво театрів: оперного в Дні­пропетровську, муз.-драматичного в Луганську, Житомирі, Луцьку, Хмельницькому, муз. комедії в Одесі, лялькового в Полтаві. Крім театрів, створених за традиц. класич. планувал. схемою (театр драми і муз. комедії ім. М. Щепкіна в Сумах, 1980, арх. С. Сліпець, М. Лушпа, А. Чорнодід; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1981), зведено театр. споруди за оригін. асиметр. схемами: укр. муз.-драм. театр у Сімферополі (1977, арх. С. Афзаметдінова, В. Юдін; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1978), муз.-драм. театр ім. І. Франка в Івано-Франківську (1982, арх. С. Сліпець, Д. Сосновий; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1983). Шатрове покри­т­тя з моноліт. залізобетону, що нагадує обриси традиц. шапіто, надало оригін. ви­гляду циркові на 2000 місць у Дні­пропетровську (1982, арх. П. Нірінберґ, С. Зубарев).

В арх-рі лікув.-оздоров. закладів — мед. містечок, санатор. комплексів, будинків від­починку, пансіонатів — враховано не тільки нові методи лікува­н­ня, а й сучасні досягне­н­ня архітектури. Серед них — клініка нейрохірургії і невід­клад. мед. допомоги в Харкові (1973, арх. Ф. Макаренко, Ф. Сегай), шпиталь для ветеранів Великої Вітчизн. війни в Києві (1982, арх. І. Касперт, А. Сенцова, О. Коновалов) та Ін­ститут педіатрії, акушерства й гін­екології ім. П. Буйка (арх. Д. Попенко, Л. Лось, інж. І. Пухова, Л. Ваймишева; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1982) у Києві, дит. обл. лікарня в Івано-Франківську (1986, арх. Л. Лукомська). Першою спорудою терас. типу, що органічно вписана в складний крим. рельєф, став піонер. табір «Чайка» в Алушті (1979, арх. Т. Бєляєва, О. Линьков; Державна премія СРСР, 1979). Зведено кілька критих ринків, більшість з яких має вантове покри­т­тя: у Черкасах (1972, арх. Н. Чмутіна, А. Анищенко, інж. Л. Дмитрієв, Г. Гільман), «Житній» у Києві (1980, арх. О. Моніна, В. Штолько, інж. Б. Беднарський).

Майже в усіх обл. центрах зведено нові транс­порт­ні обʼєкти — залізничні, авто- і аеровокзали, будують нові радіуси метрополітену в Києві, Харкові та Дні­пропетровську. Оригін. архіт. трактува­н­ня мають станції «Спортивна» в Харкові (1975, архіт. Ю. Плаксієв, В. Спів­ачук) та «Площа Толстого» в Києві (1981, арх. М. Левчук, В. Жежерін та ін.). В їхньому оформлен­ні викори­стано пластику, колір і світл. ефекти в по­єд­нан­ні з анодованим металом, синтет. матеріалами. Значну роль у формуван­ні архіт. облич­чя великих міст ві­ді­грають сучасні транс­порт­ні роз­вʼязки та мостові пере­ходи (Моск. мост. пере­хід у Києві, 1976, інж. Г. Фукс, арх. Д. Добровольський та ін.). Своєрідністю архіт. форм і планувал. організації вирізняються комплекс Інж. училища в Дні­пропетровську (1982–85, арх. О. Чмона, О. Філіпов, С. Рогочий) і будівля архіт. факультету Київ. інж.-буд. ін­ституту (1983, арх. Л. Філенко, В. Коробка, М. Гершензон, інж. Л. Линович).

Поміт. явищем у сучас. арх-рі стало створе­н­ня музеїв і мемор. комплексів: Київ. філіал Центр. музею Леніна (1982, арх. В. Гопкало, В. Гречина, В. Коломієць, Л. Філенко; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1985; від 1992 — культурно-просвітн. центр «Укр. дім»), мемор. комплекс «Укр. держ. музей історії Великої Вітчизн. війни 1941–45 рр.» у Києві (1977–81, арх. В. Єлизаров, скульптори В. Бородай, Ф. Согоян та ін.; Ленін. премія, 1984), літ.-мемор. музеї М. Островського у м. Шепетівка Хмельн. обл. (1979, арх. М. Гусєв, В. Суслов, А. Ігнащенко, художники А. Гайдамака, І. Скорунський, Л. Коваленко), М. Гоголя в с. Гоголеве Шишац. р-ну Полтав. обл. (1980– 84, арх. А. Вайнгорт, скульптор О. Ковальов), «Героям Аджимушкая» — мемор. ансамбль у Керчі (1982, скульптори Є. Горбань, Б. Климушко, арх. С. Миргородський, А. Сенцова), монумент Вічної Слави в Луцьку (1977, скульптор М. Вронський, арх. В. Гнєздилов), меморіал Вічної Слави в Черкасах (1977, скульптори Г. Кальченко, Е. Кунцевич, Б. Микитенко, арх. А. Ігнащенко, О. Ренькас), монумент воїнам на місці Букрин. плацдарму в с. Балико-Щучинка Київ. обл. (1986, скульптор В. Зноба, арх. С. Захаров, В. Корнєєв, Ю. Платонов).

Роз­виток пром. архітектури на сучас. етапі по­значений не тільки індустріалізацією будівництва, а й широким упровадже­н­ням пере­дової пром. технології, здобутків НТП. Зокрема активізується архіт. організація індустр. середовища на основі створе­н­ня великих пром. вузлів — стан «3600» на заводі «Азов­сталь» (1970–73, арх. Б. Бочаров, М. Клебанов, О. Осинський), комплекс шахти «Пів­ден­но-Донбасівська-3» у Донецьку (1982– 86, арх. Е. Квартенко, В. Кириленко, інж. В. Авдєєв), завод-автомат бетон. сумішей у Києві (1983–85, арх. Г. Сафонов, С. Боборикін, інж. Б. Карпов), хлібозавод у Ялті (1970–73, арх. О. Кіналь-Островський, В. Мочоний). Великого значе­н­ня набула комплексна пере­будова зразково-показових сіл, що мала ілюструвати неіснуючий добробут колгоспників і перед­бачала створе­н­ня нових поселень, у яких засобами архітектури формувалося сучасне середовище. У практиці сільс. будівництва понад 93 % становить садибна забудова. Прикладом остан­ньої є с. Руднєве Путивльського р-ну Сум. обл. (1982–83, арх. В. Шахов), мішаної — с. Михайлівка в Кри-му (1970–75, арх. Г. Вороб­йов, Л. Тарасов, В. Михайловська та ін.), без­садибної — село, нині смт Калита Бровар. р-ну Київ. обл. (1970–73, арх. І. Дабагян, Е. Коваленко, І. Коваленко, Г. Панько та ін.). Серед найбільш вдало реконстру­йов. зразково-показових сіл — Вузлове Радехів. р-ну Львів. обл. (1979– 85, арх. А. Шуляр, І. Оксентюк, В. Марченко та ін.; Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка, 1986), Матусів Шполян. р-ну Черкас. обл. (1980–84, арх. В. Кузнецов, С. Фурсенко, М. Собчук, Л. Кондрацький, О. Ренькас; Державна премія СРСР, 1989). У звʼязку з пере­будовою і рекон­струкцією сільс. насел. пунктів виникла потреба зберегти кращі зразки нар. архітектури, тому в 60–80-х рр. створ. кілька музеїв просто неба у Києві, Львові, Ужгороді та Пере­яславі-Хмельницькому (Київ. обл.). Заг. риса нових ген. планів — до 2005–10 — обмеже­н­ня росту великих, інтенсив. роз­виток малих і серед. міст. Рекон­струкцію істор. центрів, при обмежен­ні територ. роз­витку, перед­бачають нові ген. плани Києва, Миколаєва, Херсона, Рівного, Сум, Полтави, Львова та ін. міст, більше уваги приділено їхньому плануван­ню, впорядкуван­ню й озеленен­ню.

Архітектура незалежної України 1991–2001 характеризується зменше­н­ням обсягів т. зв. без­платного житл. будівництва, новими формами його кредитува­н­ня і участю широких верств насел. в архіт. процесі; звільне­н­ням архітектури від обовʼязк. тип. стандарту, поверне­н­ням до пошуків худож. образу, появою оригін. стильових рішень, від­родже­н­ням уваги до нац. культури й архіт. спадщини; роз­шире­н­ням палітри буд. і опоряджув. матеріалів та під­вище­н­ням їхньої якості. Завдяки цьому споруди стають різноманітнішими, зникає рад. гігантоманія і показуха. Обʼєкти й комплекси європ. рівня пере­стають бути прерогативою столиці і великих міст, а зводяться в усіх регіонах. Разом з тим зʼявився необмежений диктат інвестора і залежність професії архітектура від примх замовника в забудові міст. Зносяться і надбудовуються памʼятки архітектури, ліквідуються зелені насадже­н­ня громад. користува­н­ня. Най­значнішою містобуд. роботою цього періоду стало проектува­н­ня й будівництво нового міста — Славутич Київ. обл. на 20 тис. мешканців (1987–97, арх. Ф. Боровик, Ж. Косенко, І. Дубасов, Л. Вавакін, В. Га­приндашвілі, З. Калинка, Л. Хачатрян, інж. С. Білоцеркович; Державна премія України в галузі архітектури, 1997). У плануван­ні цього міста композиційно по­єд­нано групи секційних будинків і садибну забудову, забезпечено високий рівень інфра­структури, здійснено спорудже­н­ня житл. комплексу у Бехтерів. провулку в Києві (арх. Ю. Серьогін, Р. Геркен, Г. Главко, інж. М. Комісаров та ін.). Реконстру­йовано центри істор. міст — колиш. геть­ман. столиць Чигирина Черкас. обл. (1991–95, арх. М. Дьомін, С. Кілес­со, М. Андрущенко, Т. Бажанова; Державна премія України в галузі архітектури, 1997) та Глухова Сум. обл. (1992–98, арх. В. Биков, В. Вечерський, В. Грибан, Т. Каштанова; Державна премія України в галузі архітектури, 1998). Реконстру­йовано істор. центр Полтави (арх. В. Видимов, М. Карюк, А. Чорнощоков, 2000). Здійснено комплексну рекон­струкцію пл. Л. Толстого в Києві зі спорудже­н­ням під­зем. пере­ходів, громад. споруд (80–90-і рр., арх. В. Жежерін, О. Матійко, інж. Я. Володимирський; Державна премія України в галузі архітектури, 1998). Масовим стало спорудже­н­ня 1– 3-поверх. будинків у приміських зонах великих міст — Києва, Харкова, Дні­пропетровська, Одеси. Ви­зна­н­ня здобули приватні житл. будинки за проектами арх. О. Матвіїва в селах Рокитне (1990), Липники (1992), Бірки (1993),смт Брюховичі (1991), м. Вин­ники (1992) Львів. обл. (Державна премія України в галузі архітектури, 1994). До нових типів громад. закладів належать: митниця в аеропорту «Борис­піль» (Київ, 1998, арх. М. Левчук, О. Клименко, А. Кон­стантинов); комплекс між­нар. авто­пропуск. пункту «Краковець– Корчава» Львів. бл. (1999, арх. А. Балюк, І. Бєлякова, В. Івановський, Л. Кутна, О. Огоновський, І. Олійник; Державна премія України в галузі архітектури, 1999); вироб. комплекс Монет. двору і центр. сховища НБУ (1999, арх. Г. Сухобрус, В. Шубін, інж.-технологи Е. Градович, О. Пашкович, інж.-кон­структори Р. Плескач, В. Пупейко). Найпоширенішим типом громад. споруд стали банків. установи й ділові центри: «Україна» (1996, арх. С. Бабушкін); банків. центр «Брокбізнесбанк» (1998, арх. Г. Хорхот, І. Бєлінська, В. Журавель, І. Руднєва, інж. А. Ратушний); Торг.-пром. палата (1999, арх. А. Донець, І. Креховецький, інж. М. Свистун) у Києві; будинок обл. дирекції «Укрсоцбанку» у Хмельницькому (1995–98, арх. В. Суслов, інж. А. Антонюк, В. Крилов), будинок дирекції банку «Україна» у Він­ниці (1999, арх. Ю. Плясовиця, В. Горбатий, А. Жданов, Н. Кулагіна, В. Ланчевський). Лікув.-оздоровчі заклади пред­ставлені санаторіями «Карпати» в Трускавці Львів. обл. (1991–93, арх. О. Грищенко, О. Скоп, інж. В. Герасимов, А. Єрьомін) та «Червона Калина» в с. Жобрин Рівнен. обл. (1991–94, арх. А. Супрун, Є. Чайкіна, інж. І. Карась; Державна премія України в галузі архітектури, 1994), комплексом обл. лікарні в Чернігові (1997, арх. Н. Домашова, В. Павленко, В. Подгорняк), базою від­починку в Яремчі Івано-Фр. обл. (1999, арх. Р. Божак, С. Валевський, І. Петришина, Ю. Фабрика, інж. В. Михайлов, Б. Михалков), комплекс якої збудовано з викори­ста­н­ням форм прикарп. нар. зодчества. Поміт. явищем стало спорудже­н­ня навч.-спорт. комплексу Харків. політех. університету з двома басейнами, спорт. залами, теніс. кортами, блоком мед. установ (1991–99, арх. В. Лівшиць, В. Семенов, В. Усик, інж. П. Бабаєв, А. Романовський, Е. Трошкін). Новітні методи лікува­н­ня у по­єд­нан­ні з сучасною архітектурою і винятковою зручністю планува­н­ня притаман­ні двом комплексам поліклінік на 1000 від­відувачів у зміну в Харків. та Ватутін. р-нах Києва (2000, арх. Ю. Бараков, В. Скороход, інж. І. Даниленко, І. Марановський, М. Курапов). Комплекс ви­ставк. центру НСХУ в істор. кварталах Львова з системою екс­позиц. залів, фондо­сховищ, закладів обслуговува­н­ня майстерно вписано в навколишнє архіт. середовище (1997, арх. В. Каменщик, інж. В. Куликовський), з екс­позиц. метою викори­стано реконстру­йовані палаци 17–19 ст. Найбільшою багатофункціональною громад. спорудою заг.-міського значе­н­ня став Палац школярів і юнацтва в Харкові, зведений у новому Салтівському житл. р-ні, що межує з зоною від­починку. Триповерхова споруда має складне роз­планува­н­ня з приміще­н­нями для гурткової роботи, залом для глядачів і спорт. блоком, що прилягає з тильного боку і включає спорт. зали, басейн для плава­н­ня і стрибків у воду (арх. Ю. Шкодовський, І. Жежера, В. Бобровський, інж. Л. Бузеркевич, М. Лелюк). До 10-річчя незалежності України здійснено мас­штабну рекон­струкцію Центрального залізн. вокзалу в Києві (споруджений у 30-і рр. 20 ст. за проектом арх. О. Вербицького), що збільшило його пропускну спроможність. На території, що без­посередньо межує з вокзалом, зведено новий вокзальний комплекс «Пів­ден­ний», що має два під­земних та чотири над­земних поверхи (колектив арх. та інж. під керівництвом С. Юнакова), який через широкий надколійний пере­хід зʼ­єд­нано з Центральним залізн. вокзалом, що отримав назву «Пів­нічний». Два вокзальні комплекси, роз­міщені на одній планувальній осі, утворюють найбільший у Європі вокзал. Комплекс обладнано системою швидкісних ліфтів та ескалаторів, сучасною системою інженерного устаткува­н­ня (кондиціонери, опале­н­ня, вентиляція тощо). Архітектура нових споруд по­значена сучасними формами — велика плита спирається на кремезні пілони і тоненькі декоративні вертикальні членува­н­ня великих тонованих скляних вітражів. Ознакою доби серед будов житл. р-нів і центрів міст стали нові храми: Свято-Троїцький собор на Троєщині в Києві (1994, арх. В. Гречина), Спасо-Преображенський собор у м. Кузнецовськ Рівнен. обл. (1991–94, арх. Ю. Худяков), церква св. пророка Ісайї в м. Яготин Київ. обл. (1992–97, арх. Л. Скорик), св. Софії у Львові (1996, арх. Б. Черкес). Від­роджено зруйнов. більшовиками в 30–40-х рр. 20 ст. комплекс Михайлівського Золотоверхого монастиря 12– 17 ст. (1992–99, арх. Ю. Лосицький та ін.) та Свято-Успенський собор Києво-Печерської лаври 11–18 ст. (1998–2001, арх. О. Граужис та ін.), від­будовується Спасо-Преображенський собор в Одесі (2000–05, арх. А. Мартиненко, інж. А. Швець та ін.). До найдосконаліших можна від­нести ре­ставрацію церкви св. пророка Іоана Предтечі 8–19 ст. у м. Керч (1991, арх. Є. Лопушинська; Державна премія України в галузі архітектури, 1991); костелу св. пророка Іоана Хрестителя 13 ст. у Львові (1996, арх. І. Могітич, Л. Алінаускене, В. Швець); ре­ставрацію і рекон­струкцію комплексу новіциату св. Миколи чину св. Василія Великого у с. Крехів Жовків. р-ну Львів. обл. (1991–96, арх. С. Цимбалюк, Б. Баран, С. Храпаль).

23 серпня 2001 від­крито Монумент Незалежності (скульптор А. Кущ, арх. О. Комаровський, інж. І. Лебедич). Монумент являє собою коринфську колону, що стоїть на невеликій капличці. На колоні на шарі роз­міщено символічну по­стать юної України з калиновою гілкою в руках. Її рукави за обрисами нагадують крила. Символічна по­стать України зав­вишки в 9 метрів — найбільша в Європі фігура, виконана з ливарної бронзи (маса скульптури понад 20 т); металева колона з шаром, на якому стоїть по­стать, також найвища в Європі (52,3 м). У товщі колони знаходяться гвинтові сходи та маятниковий при­стрій, що запобігає будь-яким колива­н­ням колони, викликаним природними чи техноген­ними причинами. Монумент є унікальною інженерною спорудою сучасності. Споруджено також меморіал на честь Січових стрільців, які загинули в Карпатах (1999, арх. В. Каменщик), від­крито памʼятники ви­знач. діячам держави: Б. Хмельницькому в с. Суботів Чигирин. р-ну Черкас. обл. (1995, скульптор Е. Кунцевич, арх. С. Кілес­со), Т. Шевченкові в Луцьку (1995, скульптор Е. Кунцевич, арх. О. Стукалов) та Чернігові (1996, скульптор В. Чепелик, арх. Г. Кислий), М. Грушевському в Києві (1998, скульптор В. Чепелик, арх. Г. Кислий), отаманові Чорномор. козацтва Антонові Головатому в Одесі (1999, скульптор О. Токарев, арх. В. Глазирін), а також памʼятник героєві наших днів спортс­менові С. Бубці в Донецьку (1999, скульптор М. Ясиненко, арх. В. Бучек). На площах і у скверах міст уперше зʼявилися числен­ні камерні памʼятники літ. героям: ві­домому персонажеві анекдотів Абрамовичу в Одесі, героєві романів І. Ільфа і Є. Петрова Паніковському на вул. Прорізній у Києві, героям водевілю М. Старицького «За двома зайцями» Проні Прокопівні та Свириду Петровичу Голохвастову біля Андріївської церкви в Києві (1999, скульптори В. Щур, В. Свитко).

Літ.: Щербаківський В. Архітектура у різних народів і на Україні. Л., 1910; Шумицький М. Український архітектурний стиль. К., 1914; Заболотный В. И. Тридцать лет советской архитектуры на Украине. К., 1948; Зодчество Украины. К., 1954; Памятники архитектуры Украины. К., 1954; Нариси історії архітектури Української РСР. Кн. 1–21. К., 1957–62; Сова П. П. Архітектурні памʼятки Закарпа­т­тя. Уж., 1958; Каргер М. К. Древний Киев. Т. 1–2. Москва; Ленин­град, 1958–61; Асеев Ю. С., Лебедев Г. А. Архитектура Крыма. К., 1961; Асєєв Ю. С., Ігнаткін І. О. Архітектура. К., 1962; Головко Г. В., Ігнатов О. Н., Коломієць М. С. Архітектура України на новому етапі (1954–1964 рр.). К., 1964; Історія українського мистецтва. Т. 1–6. К., 1966–70; Цапенко М. П. Архитектура Лев­обережной Украины XVII–XVIII веков. Москва, 1967; Логвин Г. Н. По Україні. К., 1968; Овсійчук В. Архітектурна памʼять Львова. Л., 1969; Блакитний Є. Сучасні течії в архітектурі // Нотатки з мистецтва. 1970. № 10; Кілес­со С. К. Мистецтво будівничих. К., 1971; Коломієць М. С. Про­блеми формува­н­ня сучасної архітектури Української РСР. К., 1973; Головко Г. В., Кілес­со С. К., Коломієць М. С., Хохол Ю. Ф. Сучасна архітектура Радянської України. К., 1974; Таранушенко С. Д. Монументальна деревʼяна архітектура Лів­обережної України. К., 1976; Макушенко П. Й. Народная деревян­ная архитектура Закарпатья (XVIII — начало XX века). Москва, 1976; Німцов Д. Н. Традиція архітектури українських церков // Альм. Укр. Нар. Союзу на рік 1982. Нью-Йорк, 1981; Геврик Т. Втрачені архітектурні памʼятки Києва. Нью-Йорк, 1982 (англ. вид.); К., 1987 (укр. вид.); Килес­со С. К. Архитектура Крыма. К., 1983; Сополига М. Народне житло українців Східної Словач­чини. Братислава; Пряшів, 1983; Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: Ил­люстрир. справоч.-каталог. Т. 1–4. К., 1983–86; Архитектура Украины на современ­ном этапе. К., 1984; Тимофеенко В. И. Города Северного Причерноморья во второй половине XVIII века. К., 1984; Дахно В. П. и др. Архитектура Советской Украины. К., 1987; Кілес­со С. К. Київ архітектурний. К., 1987; Деревʼяні храми України. Укр. музей. Нью-Йорк, 1987; Ясиевич В. Е. Архитектура Украины на рубеже XIX–XX веков. К., 1988; Асеев Ю. С. Стили в архитектуре Украины. К., 1989; Архітектура. Л., 1996; Мистецтво України: Біогр. покажч. К., 1997; Ежов В. И., Слепцов О. С., Гусева Е. В. Архитектурно-кон­структивные системы граж­данских зданий. (История, предпосылки развития, поиск, пер­спективы). К., 1998; Стародубцева Л. В. Архітектура постмодернізму: Історія, теорія, практика. К., 1998; Про­блемы теории и истории архитектуры Украины: Сб. науч. тр. О., 1999; Шліпченко С. Архітектурні принципи постмодерну. К., 2000.

С. К. Кілес­со

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю