Лозоплетіння

Визначення і загальна характеристика

ЛОЗОПЛЕТІ́ННЯ — одне з найдавніших ремесел, вид декоративно-ужиткового мистецтва. Завдяки загальнодо­ступності та високим утилітарно-декоративним можливостям плеті­н­ня вже від неоліту широко за­стосовували в ужитку багатьох народів світу для виго­товле­н­ня деталей будівництва, транс­­порт­них засобів і найрізноманітніших побутових речей. З доби бронзи в Серед­земноморʼї ві­домі кошики з джгутів мʼякого матеріалу (трава, солома, льон, папірус тощо), що накладали один на один кільцями і скріплювали поперечним звʼязува­н­ням. Археологічні роз­копки античних міст, зокрема в Пів­нічному Причорноморʼї, свідчать про пошире­н­ня в цей період плеті­н­ня між каркасними ребрами та різноманітність форми виробів і способів їхнього виготовле­н­ня, часто споріднених зі зразками українського Л. нового періоду. Про плетені вироби ужиткового при­значе­н­ня збереглося багато джерел з античної доби. Найдавнішою памʼят­кою українського Л. є відро 18 ст. із Роменського крає­знавчого музею (Сумська обл.). Найвищого роз­квіту мистецтво виготовле­н­ня плетених виробів із гілок верби, рогози, берести, соломи, ротангу досягло у багатьох країнах світу у 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. На­прикінці 19 ст. активізувалося Л. в Україні. Так, для викла­да­н­ня у школі у містечку Корсунь Канівського пов. Київської губ. (нині м. Корсунь-Шевченківський Чер­каської обл.) за­просили найкращих майстрів художнього плеті­н­ня з Франції та Німеч­чини.

Матеріали та естетика плетених виробів

Кошикарство

Головною сферою сучасного народного плеті­н­ня є кошикарство. Плетеним кошикам, що побутують у всіх обл. України, властиві довершеність технічного викона­н­ня, орнаментальна виразність форми, декору, фактури. Одним з осередків лозоплеті­н­ня до кінця 20 ст. була місцевість Осокорки у Дарницькому р-ні Києва. У 1990-х рр. лозоплетільним промислом за­ймалися у десятках дворів. Щоправда, вже не виробляли лозяних чемо­данів, «вибивалок» для килимів, рибальських знарядь — «купок», як це було перед війною, значно менше — хлібниць, дуже популярних у 1950-і рр. Натомість продовжували плести кошики та корзини з неокореної лози, вироби з білого, тонованого і фарбованого пру­т­тя, пере­плетеного різноманітними способами. Роз­різняють «круглі», «довгі» (з овальним дном), «з колок» (колотої лози), ажурні «дірковасті» («модні») корзини. Лозу заготовляють влітку. Знімають кору «драчкою» (інструмент із двох паралельних металевих стержнів, унизу склепаних докупи, що трохи роз­ходяться доверху; між ними протягують пру­т­тя — «дубці»). Для зручності нижню половинку «драчки» за­стромлюють у землю або в отвір спеціального ослона, на якому сидить майстер. Часом товсту лозу роз­колюють «стругом» (стружать) на «колки»: з одного «дубця» виходить дві, три або чотири тонші «колини». Проте так роблять здебільшого у с. Хотянівка, Осещина Вишгород. р-ну Київ. обл., де за­стосовують грубшу лозу. Щоб легше зняти кору з лози, заготовленої на болоті взимку (або з літньої, яку не встигли своєчасно окороти), її проварюють, тоді дубці набувають темнішого тону. Частину дубців спеціально фарбують аніліном. Перед роботою різної товщини пру­т­тя запарюють і тримають вогкими для еластичності. Плести корзину починають із денця. Із 7–12 «палок» роблять хрестовину, роз­щеплюючи половину «палок» посередині й просилюючи в них інші. Перед тим, як спірально оплести хрестовину по колу тоншими «дубцями», між кінцями «палок» із двох протилежних боків устромлюють кінці дужки для ручки. Під час виготовле­н­ня «круглих» і «довгих» (овальних) корзин між «палок» встановлюють «натички», що утворюють основу стінок, і обплітають їх тоншими «дубцями». Корзину «в один вій» плетуть суцільно однаковим матеріалом від низу до верху; гарніші корзини — у 2–3 «вої», між якими є рельєфні чи кольорові смуги («коса», «пуга», «карточка»). Коли стінки виплетені на до­статню висоту, «ламають калач» — заверше­н­ня корзини. В ажурних «дірковастих» виробах «натички» спаровані чи потроєні. Окоренки встромлюють у денце біля «палок». «Дірковасті» корзини завершують «каронкою». Деякі майстри виготовляють корзини «на під­ставках» для пасхального свяче­н­ня. У «кошиків» дно прямокутне, без хрестовини, для міцності оперізують знизу пере­паленим сталевим дротом, до якого кріплять з боків дві ручки. «Вої» від­діляють рельєфною «пугою», інколи кольоровою; під «калачем» — червоно-зелений (якщо пуга синя) або жовто-зелений із червоною «пугою» візерунок («карточка»). Для лозоплеті­н­ня Вигурівщини і Троєщини характерні прості «городні», «садові» (з ширшим «калачиком» по верху і калачиковою під­ставкою), «пасхальні» (середнього роз­міру, обовʼязково з кольоровим декором, пере­важно рожевим) корзини. До війни виплітали також корзини «для булок» (або «більові», довжиною 1,5 м), ящики на 9–20 пляшок («пере­городні»), яйцеподібні «сундуки» для білизни, намордники для телят, садки і кошелі для риболовлі, лозяні відра, овощниці (у формі мисок), колиски.

Регіональна специфіка кошикарства

У сучасному українському кошикарстві склалися місцеві особливості. Найбільше їх у межах колишньої Чернігівської губ. Так, у Глухівському р-ні (Сумська обл.) високі стінки кошиків, плетених із круглої, а посередині — з роз­щепленої навпіл лози, строго прямовисні, простокутні дно і отвір однакового роз­міру. Геометризм у вирішен­ні обʼєму компенсується виразним декоративним роз­членува­н­ням поверх­ні виробу на смуги різного тону й фактури. У Путивльському р-ні (Сумська обл.) плетуть овальні кошики із колотого, але білого, не­провареного матеріалу, без тонального чи візерункового декору, дно менше від верху, тому стінки мають криволінійно-обтічні поверх­ні. Пере­хідний тип між глухівськими та путивльськими складають сумські кошики із заокругленими кутами з роз­щепленої лози. Їхні стінки трохи похилі, а вінець прикрашено ажурним плетивом. Подібні форми кошиків і в Охтирському, Шосткинському, Конотопському р-нах Сумщини, хоча тут вони виразніше гранчасті з кольоровим декором, проте без візерунка на вінчику. Простокутне дно — особливість кошиків Харківщини. Плетуть їх різних роз­мірів, причому для менших лозини роз­щеплюють навпіл. Білий колір пру­т­тя від­тінюють скупим уведе­н­ням рожевої та зеленої барв. Від обох держаків ідуть залізні дротини, що охоплюють кошик зі споду. Для найбільших кошиків місткістю понад два відра роблять ширше дно (називають «широкодонками»), виготовляють на замовле­н­ня, роблять «на уторах» (дно оперізує плетений валик, завдяки чому воно не торкається землі). Серед найбільших осередків Полтавщини — c. Мала Пере­щепина Новосан­жарського р-ну. У місцевих дворучних кошиків мʼяко заокруглені кути, широкі утори, верх­ній вінчик трохи увігнутий з боків, під ручками. Своєрідність виявляється в тому, що одні майстри більше проварюють матеріал, завдяки чому він набирає червонястого тону. Інші плетуть з білого пру­т­тя, від­тінюючи білизну зеленим пояском у верх­ній частині або посередині. У найбільш досконалих з художнього по­гляду виробах із жовто-червоно-зеленими поясками посередині за­стосовують фігурне пере­плете­н­ня лози з рогозом, чим досягають багатих ритмічно-фактурних і тональних ефектів. Характерні лозяні кошики в околицях Кременчука. Від вінчика до середини висоти стінки вертикальні, від середини до дна звужують на конус. Дно роблять на уторах, із заокругленими кутами, у долішній частині кошика використовують лозу різних від­тінків. Менш роз­по­всюджені кошики зі стінками, що звужуються від середньої опуклої частини в обох напрямках — до дна й верху. Для Івано-Франківської обл. характерні присадкуваті чотирикутні форми, прикрашені мальовничими на зовнішній поверх­ні кольоровими цятками. Плескатіші кошики для ягід виплітають широкими пасмами, утвореними 6–7 паралельними лозинами в ряд. На Гуцульщині та Покут­ті роз­по­всюджені й глибокі «кошелі», «кошелики» з однією ручкою, прилаштованою збоку, дно в них ширше від вінчика. Це один із давніх типів, що зберігся донині, про що свідчать аналог. зразки 19 — 1-ї пол. 20 ст., пред­ставлені в музеях. Це ж стосується і гуцульських ложкарників, бічні стінки яких заплетені лозою, ялиновими стрічками. Для Л. у Стрийському р-ні Львівської обл. характерна вертикальна основа кошиків із щепи, а горизонтальне «пі­тка­н­ня» лозяне. Пишним мальовничим декором від­значаються різноманітні кошики Буковини й Закарпа­т­тя (головний осередок — с. Іза Хустського р-ну Закарпатської обл.). Часто на їхніх стінках зображено великі квіти, лозу за­звичай лакують. Виготовляють пере­важно від­криті кошики, бочкоподібні вироби з двома ручками й кришкою для пере­везе­н­ня фруктів. Багато виробів плетуть закарпатці з обгорток кукурудзяних качанів. Особливість Західної Волині — спів­існува­н­ня різновидів кошиків. В околицях Луцька всі вони з овальним дном, чотирикутним заокругленим вінчиком, але мають багато варіантів у пропорціях обʼємів і декоративному членуван­ні поверх­ні. В усіх різновидах кошиків з Острозького р-ну Рівненської обл. верх­ній вінчик на­ближається до овалу; натомість овальне дно пере­важає в давніших зразках; серед новітніх трапляються уже і з прямокутним дном, двома ручками і червоно-фіалковими прикрасами зверху.

Традиції рогозоплеті­н­ня

Порівняно менше використовують для плеті­н­ня рогіз. Вироби з нього набагато мʼякіші й пластичніші, ніж зроблені з вербової лози, й це до­зволяє виготовляти з рогозу не тільки кошики, а й килимки, капці, брилі. На Тернопільщині рогозоплеті­н­ня здавна поширене в Кременецькому р-ні, зокрема для виробів із с. Хотовиця характерний колір. декор: на золотавому тлі пере­плетених «шашечкою» стебел шавару (різновид рогозу) використовують зелений, фіалковий, вишневий декор із кількох круп. по­вторюваних ромбових елементів («цвітів»), споріднених з оздобами ткацтва. У с. Бутин і Поляни Збаразького р-ну пере­важно за­стосовують ажурні оздобле­н­ня «ґратки». Своєрідні й високо­продуктивні осередки орнаментного рогозоплеті­н­ня існують на Київщині, Львівщині, Одещині. У виробах з-над Дунаю за­стосовують довершене за технікою викона­н­ня складне пере­плете­н­ня, а варіативність жіночих і чоловічих кошиків з папори (як тут називають рогіз) особливо багата. Не­зважаючи на подібність техніки плеті­н­ня, акцентуван­ні фактурних моментів, лоза і рогіз мають свої специфічні особливості. На від­міну від мʼякого рогозу, здатного згинатися під будь-яким кутом, утворювати особливо щільне пере­плете­н­ня, властивості пружної, набагато міцнішої лози зумовлюють інший характер художнього обра­зу: тверді фіксовані обʼєми, шир­ші можливості для побудови наскрізного візерунка, оскільки ажурність у лозяних виробах менше по­значається на їхній ужиткової надійності. Дещо інший ефект від фарбува­н­ня: на лозі колір ви­глядає яскраво, контрастно; мікрозморшкувата поверх­ня рогозу при­глушує силу барви. Без хроматичного декору зразки плеті­н­ня з соснового кореня — шкатулки, таці, фруктівниці тощо. Їхня краса — у ритміці пере­плете­н­ня, що утворює фактуру різного рисунка, нагадуючи шахівницю, зубчасті лускатоуступчасті поверх­ні, спіральну ро­зетку. Еластичний корінь по­єд­нує міцність лози і мʼ­якість рогозу, він має рівноматовий полиск поверх­ні.

Пер­спективи роз­витку

У Л., на від­міну від різьблення, вишивки, ткацтва, вужчий діапазон художніх засобів, орнаментних можливостей. Форма, стилістика виробів більшою мірою зумовлені ужитковим при­значе­н­ням, технічними й технологічними особливостями виготовле­н­ня. Етнічна специфіка виявляється перед­усім у тому, що українське Л. роз­вивалося пере­важно у селі, де були сировина, трудові ресурси й можливості збуту виробів. Період найвищого мистецького роз­квіту — поч. 20 ст., коли до цього промислу були залучені тисячі майстрів, коли пере­сувні на­вчальні майстерні працювали без­посередньо в селах, і це сприяло фольклоризації вдосконалюваних майстернями технічних при­йомів і за­проваджуваних нових форм. У 19 — на­прикінці 20 ст. провід­ними центрами українського лозоплеті­н­ня залишалися ті ж місцевості; за­стосовували ті ж способи (простий, густий, дугастий) і техніки візерункового плеті­н­ня, зокрема «віконці», «в зубці», «в кістку», «в кружки», «мотузок», «в прутик». Форми й орнаментальні деталі виробів 19 — початку 20 ст. виявилися стійкими, хоч і видо­змінювалися разом з побутовими умовами, мігрували, оновлювалися у конкретних осередках і несли ознаки своєрідного почерку окремого майстра. На жаль, утилітарна домінанта лозоплеті­н­ня надто довго не сприяла усві­домлен­ню художньої вартості цього виду мистецтва, його зразки не збирали для вітчизняних музеїв до кінця 20 ст. Існували фабрики лозяних виробів, зокрема в Чернігові, Вигурівщині, с. Боромля Тростянецького р-ну Сумської обл., м. Полон­не Хмельницької обл., м. Верх­ньодні­провськ Дні­пропетровської обл. Проте лозоплеті­н­ня не стало в Україні основою для новітньої художньої промисловості та сучасного дизайну. Українське лозоплеті­н­ня є реліктовим видом традиційної народної творчості. Серед кращих майстрів — Т. Бабак, Р. Вронська, Ф. Данилюк, В. Казновецький, Валентин, Олександр і Раїса Корякіни, Г. Кучер, О. Нечипорук, В. Парахін, В. Соколик, К. Федоренко.

Літ.: Плавтов Л. Краткий обзор ку­стар­ных промыслов Черниговской губернии с приложением очерков по производству изделий из прута и кожевен­ному производству. Чг., 1914; Чер­ны­шев Г. А. Организация и технологи­ческие процес­сы производства мебели из лозы и рогозы. К., 1946; Козакевич М. З. Де­ревʼяний посуд та вироби з лози, рогози і соломи // Довід. по фондах Укр. МЕХП АН УРСР. К., 1956; Кулиняк Д. Подорожі Роменщиною // НТЕ. 1970. № 6; Сокольский Н. И. Деревообра­батывающее ремесло в античных государствах Северного Причерноморья. Москва, 1971; Гамза В. Капелюхи з рогозу // Зоря Полтавщини. 1976, 13 лют.; Чугай Р. В. Народне декоративне мистецтво Яворівщини. К., 1979; Герета І. Майстер із Тернопільщини // Дні­про. 1979. № 10; Венгер Л. Ця звичайна не­звичайна рогоза // Соц. культура. 1981. № 6; Горинь Г. Й. Лозо- і коренеплеті­н­ня // Бойківщина. К., 1983; Ющенко О. О. Ви­ставка плетених виробів // НТЕ. 1985. № 1; Орел Л. Лозоплетение на Украине // Декор. искус­ство СССР. 1985. № 10; Дацун П. Плеті­н­ня з рослин­них матеріалів // Довід. худож. промислів України. К., 1986; Селівачов М. Українське лозоплеті­н­ня // НТЕ. 1987. № 3; Станкевич М. Є. Художнє деревооб­робництво та плеті­н­ня з природних матеріалів // Антонович Є. А., Захарчук-Чугай Р. В., Станкевич М. Є. Декоративно-прикладне мистецтво. Л., 1992; Селівачов М. Про­блеми сучасного роз­витку лозоплетільного промислу: німецько-українські паралелі // Гончарів. чита­н­ня. Феноменологія укр. нар. мистецтва: форма і зміст. К., 1998; Чирва М. Бриль з берегів Чаплинки // Нар. мистецтво. 1999. № 1–2; Бойчук Б. Плетені вироби з лози, рогози та соломи // Нар. декор. мистецтво Поку­т­тя. Л., 2000; Лозоплеті­н­ня Галини Кучер. К., 2001; Селівачов М. Словник українського народного лозоплеті­н­ня // Пробл. укр. термінол. словникарства в мистецтво­знавстві й етнології: Зб. наук. пр. памʼяті М. Трохименка. К., 2002. Т. 1; Зузяк Т. П. Художнє плеті­н­ня з рослин­них матеріалів в Україні ХІХ–ХХ столі­т­тя (Історія, типологія, художні особливості). Л., 2004; Кучер Г. Виховна роль народної іграшки з лози // Ант. 2008. Вип. 19–21.

М. Р. Селівачов

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю