МАХНО́ Нестор Іванович (26. 10(07. 11). 1888, с. Гуляйполе Олександрівського повітря Катеринославської губернії, нині місто Запорізької області — 25. 07. 1934, Париж) — ватажок селянського пов­станського руху на Пів­дні України, анархо-комуніст. Рано втратив батька, з дитинства працював у на­ймах, отримав лише початкову освіту. 1903 роз­почав роботу на чавуноливарному заводі М. Кернера в Гуляйполі. Під впливом революційних подій 1905 долучився до політичної діяльності, пере­бував під впливом різних політичних партій, зрештою при­єд­нався до гуляйпільської групи «хліборобів анархістів-комуністів». Був тричі заарештований за пі­дозрою у причетності до низки політичних убивств та екс­про­пріацій, востан­нє — 1908. Протягом 1,5 року утримувався у вʼязницях в Олександрівську (нині Запоріж­жя) і Катеринославі (нині Дні­про). На­прикінці березня 1910 засуджений до смертної кари, однак через неповнолі­т­тя на момент злочину страту Махна замінено довічною каторгою в Бутирській вʼязниці (Москва). В екс­тремальних умовах каторги він остаточно сформувався як особистість, за­знав ідейного впливу анархізму. Звільнений після Лютневої революції 1917, повернувся в Гуляйполе, де роз­горнув публічну політичну діяльність, очолював кілька революційних організацій. 25 вересня 1917 як голова Гуляйпільської повітряної ради під­писав декрет про конфіскацію поміщицької землі та поділ її між селянами. На початку грудня 1917 взяв участь у роботі Катеринославського губернського зʼ­їзду рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, під­тримав ідею склика­н­ня Всеукраїнського зʼ­їзду рад. У січні 1918 від­мовився від посади голови ради, але не­вдовзі очолив революційний комітет Гуляйполя, складений із анархістів, лівих і українських есерів. Після Брестського (Берестейського) мирного договору та приходу в Україну німецьких і австро-угорських військ на початку квітня 1918 організував загін, який чинив опір німецькому на­ступові. На­прикінці того ж місяця роз­пустив його і взяв участь у конференції анархістів у м. Таганрог (нині Ростовської обл., РФ). Згодом ви­їхав до Радянської Росії. За спогадами Махна, у травні–червні 1918 він брав участь у конференціях анархістів у Саратові та Москві, зу­стрічався з ві­домими російськими анархістами, під­тримував контакти та вів дис­кусії з лідерами більшовиків В. Леніним, Я. Свердловим, Л. Троцьким, Г. Зіновʼєвим. У липні 1918 повернувся в Україну, восени організував терористичну групу, яка виросла у невеликий пов­станський загін, що роз­почав боротьбу проти влади геть­мана П. Скоропадського, місцевих поміщиків та австро-німецьких військ. 16 жовтня 1918 махновці захопили Гуляйполе й оголосили від імені Гуляйпільського ра­йон­ного революційного комітету про від­новле­н­ня радянської влади та пов­ста­н­ня «робітників і селян проти душителів та катів Української революції австро-германо-гайдамаків...» (цю дату вважають початком махновщини, або махновського руху). Після бою в Дібрівському лісі, в якому Махно виявив особисту хоробрість та риси керівника, що дало загону можливість вийти з ворожого оточе­н­ня, пов­станці на­звали його «батьком». Цим «титулом» він пишався і часто ставив його під публічними документами. До кінця 1918 Махну вдалося обʼ­єд­нати під своєю командою більшість пов­станських загонів регіону. На­прикінці того ж року він провів сміливу операцію із захопле­н­ня Катеринослава, але успіх виявився короткочасним — місто довелося здати зі значними втратами. У лютому 1919 штаб Махна під­писав договір про входже­н­ня махновських загонів (як 3-ї Задні­провської бригади) до складу 1-ї Задні­провської Української радянської дивізії під командува­н­ням П. Дибенка. Навесні 1919 махновці від­значилися хоробрістю у боях проти військ Антанти та білогвардійських частин, зокрема захопили м. Маріуполь (нині Донецька обл.). Однак між ними та більшовиками існували гострі суперечності в ідеологічних пита­н­нях, оскільки пов­станці не ви­знавали принципів диктатури пролетаріату та «воєн­ного комунізму», особливо продрозкладки та усу­спільне­н­ня сільського господарства. З особливою силою вони загострилися у руслі роз­горта­н­ня Л. Троцьким боротьби з «партизанщиною» на Українському фронті — у травні 1919 Рада робітничо-селянської оборони УСРР з його ініціативи ухвалила ріше­н­ня про ліквідацію махновщини, проте сил і засобів для викона­н­ня цього ріше­н­ня не зна­йшлося. У від­повідь Махно подав у від­ставку з посади начальника ново­створеної 1-ї Пов­станської Задні­провської дивізії, а своїм загонам до­зволив самим вирішувати майбутню долю. Влітку Махну довелося одночасно боротися і з більшовиками, і з білогвардійцями. У серпні 1919 він проголосив створе­н­ня Революційної пов­станської армії України (махновців), зуси­л­ля якої спрямовувалися насамперед на боротьбу з денікінцями, які в цей час захопили більшу частину України та вели успішний на­ступ на Москву. У вересні Махно уклав короткотривалий союзний договір з Армією УНР про спільні дії проти денікінців. У бою по­близу с. Пере­гонівка (нині Голованівського ра­йону Кірово­градської області) махновці роз­били добірні офіцерські полки денікінців, здійснили стрімкий рейд у їхні тили (у жовтні–листопаді 1919 практично повністю дезорганізували їх), захопили Катеринослав, Олександрівськ, Маріуполь, м. Нікополь (нині Дні­пропетровська обл.), Мелітополь, Бердянськ (нині обидва — Запорізька обл.). Це змусило генерала А. Денікіна зняти найкращі кавалерійські зʼ­єд­на­н­ня з більшовицького фронту і кинути проти пов­станців, внаслідок чого Червоній армії вдалося зупинити на­ступ Добровольчої армії на Москву. Однак і цього разу повноцін­ного союзу Махна із більшовиками не ви­йшло — як тільки денікінську небезпеку було подолано, Червона армія від січня 1920 роз­почала боротьбу проти махновців. Улітку 1920 вони здійснили 3 рейди Лів­обережною Україною (загалом подолали 1400 верст), при цьому досить часто червоноармійські частини пере­ходили на бік загонів Махна. Восени 1920 більшовики у черговий раз викори­стали махновців у власних інтересах — у війні з армією генерала П. Врангеля. Махновська кін­нота проводила рейди у його тилах, брала участь у форсуван­ні оз. Сиваш і прориві Пере­копських та Юшунських укріплених ра­йонів у Криму. Але від­разу ж після його захопле­н­ня більшовики у режимі суворої таємності роз­горнули нову операцію зі знище­н­ня пов­станців. Не­зважаючи на значну кількісну пере­вагу частин Червоної армії, Махну вдавалося вести боротьбу з ними до серпня 1921, коли, вичерпавши всі наявні можливості, він з невеликим загоном пере­йшов румунський кордон, а згодом через Польщу пере­їхав до Франції. Мешкав у Парижі у скрутному фінансовому становищі (змінив прі­звище на Міхненко), ідейно продовжував боротьбу з більшовизмом на сторінках своїх спогадів і публіцистики, зокрема кн. «Махновщина и ее вчерашние союзники-большевики (ответ на книгу М. Кубанина “Махновщина”)» (1928), «Воспоминания» (Б. р.; обидві — Париж). Помер від туберкульозу, похований на цвинтарі Пер-Лашез. 2009 у рідному місті йому встановлено памʼятник. Махно уособлював тип народного героя, народженого вибухом революційної стихії. Це була людина з невисокою освітою, але не­ймовірно обдарована природою. Його організаційні та військові таланти незаперечні, від­працьовану ним тактику пов­стансько-партизанської боротьби ви­вчали у багатьох арміях світу. Донині по­стать Махна викликає під­вищений су­спільний інтерес.