Мовне законодавство

Визначення і загальна характеристика

МО́ВНЕ ЗАКОНОДА́ВСТВО — сукупність законодавчих і нор­мативно-правових актів, що регулюють викори­ста­н­ня мов у державі та світі. Належить до сфери мовної політики. Кожна країна сформувала свій під­хід до М. з. від­повід­но до власних національно-культурного, історичного, політичного, соціонально-економічного досвіду. У країнах світу М. з. ви­значається пере­важно кон­ституцією та/або законами про державну (офіційну, національну) мову. У демократичних країнах М. з. за­звичай під­порядковане стандартам між­народного права у сфері мовної політики на рівні ООН (ЮНЕСКО), Ради Європи, ОБСЄ, що ви­значені в таких документах, як Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950), Між­народний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966), Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (1992) тощо.

Історія М. з. щодо української мови починається з її заборони в добу без­державності України, коли вона пере­бувала в складі Московської (згодом Російської імперії) та інших держав. Ідеться про різноманітні нормативні документи 17–20 ст., що обмежували чи забороняли функціонува­н­ня української мови: наказ Московського царя Михайла спалити в державі всі примірники на­друкованого в Україні «Учительного Євангелія» К. Транквіліона-Ставровець­кого (1627), ухвала сейму Речі Посполитої про за­провадже­н­ня польської мови в судах і установах Прав­обережної України (1696), указ Петра І про заборону книго­друкува­н­ня українською мовою і вилуче­н­ня укр. текс­тів із церковних книг (1720), указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянської академії (1763), Валуєвський циркуляр (1863), Емський указ (1876), закон Румунського королівства про зобовʼяза­н­ня давати освіту дітям лише в румунських школах (1924) тощо (див. також Заборона української мови, Лінгвоцид).

Початки М. з. в Україні в контекс­ті захисту й роз­витку української мови сягають часів УНР і стосуються низки державно-політичних актів на зразок Універсалів УЦР (1917–18), закону про обовʼязкове на­вча­н­ня української мови і літератури, історії та гео­графії України в середніх школах (1918), закону ЗУНР про мови на її території (1919) та ін.

За радянської доби до 1989 положе­н­ня про мову містили текс­ти кон­ституцій і деяких офіційних документів про освіту. Так, згідно з Кон­ституцією УРСР (1978), громадянам на­дано можливість користуватися рідною мовою та мовами інших народів СРСР, а також на­вча­н­ня у школі рідною мовою (на­справді ж, ці положе­н­ня мали лише декларативний характер). Про вибір мови на­вча­н­ня у школах УРСР йшлося також у Законі «Про зміцне­н­ня звʼязку школи із жи­т­тям і про дальший роз­виток системи народної освіти в Українській РСР» (1959), де за­значено, що на­вча­н­ня у школах УРСР здійснюється рідною мовою учнів, при цьому батьки мають право вирішувати, у школу з якою мовою від­давати своїх дітей. Міністерство освіти УРСР дбало перед­усім про поліпше­н­ня якості викла­да­н­ня російської мови в школах, про що свідчить по­станова ЦК КПРС і РМ СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконале­н­ня ви­вче­н­ня і викла­да­н­ня російської мови в союзних республіках» (1978).

Правова основа роз­вʼяза­н­ня мовних питань у всіх сферах су­спільного життя зʼявилася із прийня­т­тям Закону «Про мови в Українській РСР» (1989), що був чин­ним в Україні до 2012. Це вагомий здобуток української інтелігенції в боротьбі за демократичні й національні цін­ності народу. У преамбулі закону за­значено, що УРСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприя­н­ня всебічному роз­виткові духовних творчих сил українського народу, гарантува­н­ня його суверен­ної національно-державної майбутності. Закон забезпечував вжива­н­ня української мови в державних, партійних, громадських органах, установах і організаціях, під­приємствах, у сфері освіти (від дит. до­шкільних установ до закладів вищої освіти й науки), інформатики, культури, інформації та звʼязку, а також у маркуван­ні товарів, утворен­ні й по­дан­ні назв державних, партійних та громадських органів і організацій, топонімів і власних імен. Ним перед­бачено, що УРСР надає всебічну допомогу громадянам укр. походже­н­ня, які проживають у зарубіжних країнах, у ви­вчен­ні української мови та проведен­ні наукових досліджень з україно­знавства. Проголошуючи українську державною мовою УРСР, цей закон забезпечував і вжива­н­ня мов інших національностей у місцях компактного прожива­н­ня більшості громадян інших національно­стей та ви­значав мовами між­національного спілкува­н­ня українську, російську та інші мови. Громадянам гарантувалося право спілкуватися будь-якою мовою, однак службові особи повин­ні володіти українською і російською мовами, а в разі необхідності — й іншою національною мовою. Отже, закон закріплював окреме значе­н­ня й російської мови в Україні. Значною лакуною цього закону було пита­н­ня про контроль за впровадже­н­ням М. з. та від­повід­альність за його недотрима­н­ня. Внаслідок цього мовний закон часто порушували без будь-якого покара­н­ня. Для його впровадже­н­ня прийнято «Державну про­граму роз­витку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року» (1990).

Прийнята в 1996 Кон­ституція України закріпила статус української як державної мови: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний роз­виток і функціонува­н­ня української мови в усіх сферах су­спільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний роз­виток, викори­ста­н­ня і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє ви­вчен­ню мов між­народного спілкува­н­ня...» (ст. 10). Згідно зі ст. 2 держава сприяє консолідації та роз­витку української нації, її історичної сві­домості, традицій і культури, а також роз­витку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корін­них народів і національних меншин України. Для реалізації кон­ституційних мовних норм КМ України прийняв по­станову «Про затвердже­н­ня Комплексних заходів щодо всебічного роз­витку і функціонува­н­ня української мови» (1997). Вищі органи державної влади створювали комісії, ради (в їхній компетенції — реалізація державної мовної політики): Рада з питань контролю за дотрима­н­ням норм української мови при КМ України, Комісія з мовної політики при Департаменті із здійсне­н­ня мовної політики, Рада з питань мовної політики при Президентові України (усі — 1997–2005). Нині функціонує Екс­пертна група з питань мовної політики при КМ України, утворена 2018. Указом Президента Л. Кучми (1997) в державі встановлено День української писемності та мови, який святкують щорічно 9 листопада в день вшанува­н­ня памʼяті Нестора Літописця. Тоді ж здійснено першу спробу ухвалити новий мовний закон, який би замінив рад. Закон «Про мови в Українській РСР» (1989), однак проект закону під на­звою «Про роз­виток і за­стосува­н­ня мов в Україні» (1997) не прийняли.

Окремий етап у роз­витку М. з. в Україні повʼязаний із Законом «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» (2003). Ним ви­значено, що заходи, спрямовані на утвердже­н­ня української мови як державної, не повин­ні пере­шкоджати чи створювати за­грозу збережен­ню й роз­витку ін. мов у країні. Прикметною особливістю цього документа стало неправильне трактува­н­ня базових англомовних термінів. Зокрема, словосполуче­н­ня «minority language» пере­клали як «мова меншин», хоча в хартії, прийнятій у Страсбурзі (1992), йдеться про міноритарні мови, тобто такі, що вимирають і потребують захисту. Проте закон про ратифікацію хартії стосується пере­лічених у ньому мов національних меншин — білоруської, болгарської, ґаґаузької, грецької, івриту та їдишу, кримськотатарської, молдовської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської. Натомість міноритарні мови (ромська, кримчацька, караїмська) у документі не зга­дані.

На­ступний етап у роз­витку М. з. України повʼязаний із президентським указом «Про концепцію державної мовної політики» (2010), що трактує українську мову як основу самобутності українського народу, його духовності й історичної памʼяті. Згідно з нею, повноцін­не функціонува­н­ня української мови в усіх сферах су­спільного життя на всій території держави є гарантією збереже­н­ня ідентичності укр. нації, єд­ності України. Натомість звуже­н­ня функціонува­н­ня української мови в су­спільстві суперечить інтересам національної без­пеки України, ставить під за­грозу її суверенітет. Загалом зміст документа спрямовано на вдосконале­н­ня законодавства про мови в Україні. Проросійські політичні сили всупереч основоположним принципам цієї концепції прийняли Закон «Про засади державної мовної політики» (2012), ві­домий ще як «закон Ківалова–Колесніченка». Його автори скори­сталися недосконалістю ратифікації зга­даної вище хартії, наголошуючи на необхідності забезпече­н­ня в Україні під­тримки міноритарних мов (до яких помилково від­несено мови національних меншин, зокрема російську). У такий спосіб досягнуто істотного роз­шире­н­ня функціонува­н­ня російської мови на українських землях. Закон перед­бачав право офіційного викори­ста­н­ня регіональних мов одночасно з українською на тих територіях, де кількість їхніх носіїв пере­вищує 10 %. Як наслідок — упродовж 2012 в Дні­пропетровській, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Херсонській областях та Сімферополі російська мова отримала статус регіональної. Цей закон набув скандальної слави, оскільки під­давався суцільній критиці екс­пертами з лінгвістики й право­знавства, пред­ставниками інтелектуальної еліти, багатьма лідерами су­спільної думки. Він спровокував «мовний май­дан» у Києві (2012) — акції заперече­н­ня прийня­т­тя цього закону та захисту української мови, запамʼятався голодува­н­ням окремих його учасників як формою протесту. Закон намагалися скасувати 2014 у період усуне­н­ня від влади Президента В. Януковича на хвилі Євромай­дану, однак це дало додаткові аргументи для опонентів у їхніх твердже­н­нях про «дис­кримінацію» росіян в Україні. Тоді ж від­булося посиле­н­ня інформаційної та початок збройної агресії РФ проти України. Скандальний закон 2018 був ви­знаний антикон­ституційним і втратив чин­ність.

Вагомою подією щодо захисту української мови як державної було прийня­т­тя Закону «Про внесе­н­ня змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіо­простору України» (2015). Він вимагає від радіо- і телекомпанії надавати 75 % продукту українською мовою на загально-національних та регіональних і 60 % на місцевих ка­налах. 2016 прийнято два Закони: «Про наукову і на­уково-технічну діяльність», згідно з яким мовою у сфері наукової та наук.-технічної діяльності є державна мова, і «Про державну службу», що зо­бовʼязує осіб державних органів та органів місцевого самоврядува­н­ня під час викона­н­ня посадових обовʼяз­ків і веде­н­ня діловодства користуватися винятково державною мовою. 2017 прийнято Закон «Про освіту», від­повід­но до якого мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова.

Та най­значнішою подією виявилося ухвале­н­ня у 2018 р. Верховною Радою України Закону «Про забезпече­н­ня функціонува­н­ня української мови як державної» (25 квітня 2019 президент під­писав цей закон). Згідно з ним українська є єдина державна (офіційна) мова в Україні. Такий статус української мови перед­бачає обовʼязковість її викори­ста­н­ня на всій території країни при здійснен­ні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядува­н­ня, а також в інших публічних сферах су­спільного життя (освіта, медицина, армія, транс­порт, ЗМІ, спорт, культура тощо). На українську мову покладено функції між­етнічного спілкува­н­ня. При цьому корін­ні народи та національні меншини мають право на до­шкільну й початкову освіту рідною мовою поряд із державною. З точки зору права цей закон має істотні ін­новації. По-пер­ше, він вводить в юридичне поле стандарти української мови (зокрема правопис), перед­бачаючи окремий орган з їх забезпече­н­ня — Національну комісію зі стандартів державної мови. По-друге, закон упроваджує контроль за за­стосува­н­ням державної мови, що спрямований, з одного боку, на захист прав громадян отрима­н­ня державною мовою інформації та послуг у сферах су­спільного життя, а з іншого — на несе­н­ня від­повід­альності за недотрима­н­ня вимог закону. Для цього в ньому перед­бачено окрему ін­ституцію — Уповноваженого із захисту державної мови, що фіксує правопоруше­н­ня й притягає до юридичної від­повід­альності тих, хто його вчиняє (система накладе­н­ня штрафів). Окрім того, умовою закону є створе­н­ня мережі державних курсів з ви­вче­н­ня української мови (від­повід­но до перед­баченої законом Про­грами сприя­н­ня опануван­ню державної мови) та за­провадже­н­ня системи рівнів володі­н­ня українською мовою. Прийня­т­тя закону викликало політичні реакції з боку сусідніх держав — РФ і Угорщини, на думку яких документ звужує функціонува­н­ня мов національних меншин в Україні. 2019 КМ України схвалив «Стратегію популяризації української мови до 2030 року “Сильна мова — успішна держава”», мета якої — під­вищити популярність та конкуренто­спроможність української мови в Україні та світі.

М. з. привертає увагу науковців, ви­ступаючи обʼєктом їхніх студій. М. з. ви­вчають пере­важно крізь призму лінгвістичних, лінгвофілософських, культурних, ідеологічних сфер та в контекс­ті правового регулюва­н­ня мовної політики.

Літ.: Мовні пита­н­ня в Україні. 1917–2000: Документи і матеріали. Сф., 2003; Законодавчо-нормативні акти з пита­н­ня функціонува­н­ня української мови як державної: Зб. 2-е вид. Л., 2010; Клименко Л. С. Законодавче регулюва­н­ня мовної політики країн світу (порівняльно-правовий аналіз) // Університетські наукові записки. 2011. № 1; Абрамова Д. С. Зарубіжний досвід формува­н­ня та реалізації мовного законодавства і можливості його викори­ста­н­ня в Україні // Актуал. пробл. держ. упр. 2014. № 2; Фаріон І. Су­спільний статус староукраїнської (руської) мови у ХIV–ХVII столі­т­тях: мовна сві­домість, мовна дійсність, мовна пер­спектива. Л., 2015; Хентшель Г., Брюг­геманн М. Чи існує в Україні українсько-російський мовний конфлікт? Про спів­існува­н­ня проти­стоя­н­ня та змішува­н­ня української та російської мов // Українська мова. 2016. № 1; Ажнюк Б. М. Мовне законодавство і мовне планува­н­ня в сучасній Україні // Мово­знавство. 2017. № 4; Степаненко М. І. Українське мовне законодавство доби незалежності: захисні й руйнівні механізми // Лінгвістичні дослідже­н­ня. 2023. Вип. 58.

Г. І. Панич, О. С. Іщенко

Завантажити статтю