НАТО

Визначення і загальна характеристика

НА́ТО (від англ. North Atlantic Treaty Or­ganization — Організація Пів­нічноатлантичного договору) — військово-політична організація. Створена від­повід­но до Вашинґтонського договору від 4 квітня 1949 пів­нічноамериканськими і західноєвропейськими державами з метою забезпече­н­ня колективної оборони держав-членів. Згідно зі ст. 10 за­значеного договору будь-яка європейська держава, спроможна втілювати принципи альянсу й робити свій внесок у гарантува­н­ня без­пеки союзників, може бути за­прошена до вступу. Країнами-засновниками НАТО стали:

• США,
• Канада,
• Велика Британія,
• Франція,
• Італія,
• Бельгія,
• Нідерланди,
• Люксембурґ,
• Норвегія,
• Данія,
• Ісландія,
• Португалія

1952 до НАТО вві­йшли Греція і Туреч­чина, 1955 — ФРН, що стало без­посереднім приводом для створе­н­ня Організації Варшавського договору, 1982 — Іспанія, 1999 — Польща, Чехія, Угорщина, 2004 — Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Словач­чина, Словенія, Румунія, 2009 — Албанія та Хорватія, 2017 — Чорногорія, 2020 — Пів­нічна Македонія, 2023 — Фінляндія. Боснія і Герцеґовина реалізують індивідуальні Плани дій щодо членства.

Табл. Роз­шире­н­ня НАТО (країни, що вступили до НАТО)

Вищим органом управлі­н­ня всіма структурами НАТО є Рада глав держав-членів Пів­нічноатлантичного договору. Ріше­н­ня при­ймають консенсусом, що засвідчує рівноправність усіх учасників НАТО. Періодично збирають ради міністрів оборони, працюють комітети начальників ген­штабів, ради міністрів закордон­них справ, комітети цивільної оборони. Окрім виконавчої влади країн-членів НАТО, до атлантичного процесу на політичному рівні залучено й законодавців, які працюють у форматі Парламентської асамблеї НАТО. Перші 40 років свого існува­н­ня організація була активним субʼєктом «холодної вій­ни». У середині 1950-х рр. за генерального секретаря НАТО Г. Ісмея (1952–57) в альянсі було ви­значено основні напрями спів­робітництва з оборон­них питань, затверджено чітку військову структуру. Функції оперативного управлі­н­ня союзними військами здійснює верховний головнокомандувач військ США у Європі. Європейських військовиків при­значають на посади головнокомандувачів окремих видів ЗС за регіональним принципом (командувачі родами військ у Пів­нічній Європі, Центральній Європі та Серед­земно­морʼї). Генеральний секретар НАТО ре­презентує виконавчу владу альянсу та здійснює функції політичного координатора й головного менеджера.

Обʼєд­нуючим чин­ником для активізації політичних консультацій між учасниками НАТО стала спільна реак­ція на вторгне­н­ня СРСР до Угорщини 1956, що дало можливість компенсувати роз­біжності між США та Великою Британією і Францією з приводу спроби військового врегулюва­н­ня про­блеми Суецького ка­налу. Також 1956 прийнято рекомендації щодо регулярних політичних консультацій і роз­витку спів­робітництва у невійськових галузях між країнами-членами НАТО. 1957 з метою роз­шире­н­ня науково-технічного спів­робітництва започатковано наукову про­граму НАТО. У її рамках працюють бл. 13 тис. науковців із різних країн.

Одна із найсер­йозніших криз в історії альянсу від­булася за керівництва генерального секретаря П.-А. Спаака (1961–64) — у 1960 році Франція, висловлюючи незадоволе­н­ня американською гегемонією, ви­йшла з інтегрованої військової структури НАТО, але залишилася членом альянсу на політичному рівні (2008 Франція повністю повернулася до всіх структур НАТО). Внаслідок ріше­н­ня французького президента Ш. де Ґолля штаб-квартиру НАТО пере­несено з Парижа до Брюс­селя. На­ступний генеральний секретар альянсу Д. Стік­кер (1961–64) сприяв подолан­ню політичної кризи, що виникла у звʼяз­ку з позицією Ш. де Ґолля щодо меж і змісту транс­атлантичного партнерства. 1967, уже за нового генерального секретаря М. Брозіо (1964–71), НАТО затвердила т. зв. звіт Хармеля про майбутні зав­да­н­ня альянсу. Було під­тверджено по­двій­ну військову політику: з одного боку — утрима­н­ня військової потужності, необхідної для оборони та стримува­н­ня, з іншого — роз­виток позитивних ініціатив, спрямованих на роз­вʼяза­н­ня політичних про­блем у Європі.

Нова оборон­на стратегія НАТО (доктрина гнучкого реагува­н­ня), на від­міну від попередньої, що перед­бачала масовий військовий удар у від­повідь на будь-яку форму зовнішньої агресії проти країни-членів НАТО, пропонувала встановити такий рівень військової потужності, котрий давав би можливість для за­стосува­н­ня будь-якого варіанта від­повіді в разі агресії. Країни НАТО засудили введе­н­ня військ країн Організації Варшавського договору 1968 до Чехословач­чини, але в ситуації військового паритету між СРСР та США прямого військового зі­ткне­н­ня не від­булося. Це дало під­стави вважати НАТО та Організацію Варшавського договору гарантами силового балансу світового устрою, що виник після 2-ї світової вій­ни.

За генерального секретаря НАТО Й. Лунса (1971–84) паралельно тривали процеси певної військово-політичної роз­рядки, пік якої на­став після під­писа­н­ня Гельсинського заключного акта 1975, так і продовже­н­ня ідеологічної конфронтації та гонки озброєнь. В умовах фактичного закінче­н­ня періоду роз­рядки між­народної напруженості 1979 НАТО прийняло ріше­н­ня про роз­горта­н­ня в Західній Європі американських ракет середньої дальності «Першинґ-2». Чергову сер­йозну кризу у від­носинах між НАТО та Організацією Варшавського договору спричинило 1980 за­провадже­н­ня військового стану в Польщі. Однак уже на­прикінці «холодної вій­ни», коли НАТО очолював генеральний секретар П. Кар­рінґтон (1984–88), ви­значилися позитивні тенденції, повʼязані з активізацією пере­говорів між двома військовими блоками з питань обмеже­н­ня звичайних видів зброї та чисельності військ у Європі.

Найвагоміші історичні зруше­н­ня від­булися за генерального секретаря НАТО М. Вернера (1988–94). У 1987 генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов і президент США Р. Рейґан під­писали Договір про ліквідацію ракет середнього радіуса дії; 1989 зруйновано берлінський мур — символ конфронтації між Сходом і Заходом; у липні 1990 вже президент СРСР М. Горбачов погодився, щоб ФРН після обʼ­єд­на­н­ня з НДР залишилася в НАТО; у листопаді того ж року на саміті Наради з без­пеки та спів­робітництва в Європі (Париж) під­писано Договір про звичайні види озброєнь та ЗС у Європі. Римська декларація НАТО 1991 ви­значила мету існува­н­ня альянсу в історичній пер­спективі. У грудні того ж року для налагодже­н­ня діалогу з новими незалежними державами створено Раду Пів­нічноатлантичного партнерства (РПАС), учасниками якої є 44 країни, зокрема й Україна. Головна мета діяльності РПАС — налагодже­н­ня спів­робітництва країн НАТО із новими демократичними країнами.

На засі­дан­ні Ради НАТО в Брюс­селі 10–11 січня 1994 прийнято про­граму «Партнерство заради миру», що сприяла встановлен­ню партнерських звʼязків із країнами, що не є членами НАТО. Про­грама «Партнерство заради миру», до якої долучилося бл. 60 країн світу, створює умови для від­критості процесів національного планува­н­ня та формува­н­ня військових бюджетів, забезпече­н­ня демократичного контролю над ЗС, під­трима­н­ня здатності й готовності брати участь у миро­творчих операціях під егідою ООН і ОБСЄ, роз­витку військового спів­робітництва з НАТО, формува­н­ня у тривалій пер­спективі ЗС, спроможних краще взаємодіяти за стандартами НАТО. Альянс формально зобо­вʼязався надавати консультації будь-якому учаснику «Партнерства заради миру», який від­чуватиме пряму за­грозу своїй територіальної цілісності, політичної незалежності або без­пеці. Україна при­єд­налася до про­грами НАТО «Партнерство заради миру» 1994. Механізм спів­робітництва РФ і НАТО регулює укладений 1997 «Основоположний акт», проте НАТО надала РФ лише право голосу у вирішен­ні питань європейської і світової без­пеки, але не право вето щодо своїх дій. Рос. керівництво вважає, що можлива пер­спектива вступу в НАТО супере­чить статусу РФ як одного із само­стійних полюсів сили.

Роз­виток правової основи спів­­роб-ва України з НАТО при­скорився із під­писа­н­ням 1997 у Мад­риді Президентом України Л. Кучмою і лідерами на той час ще 16-ти країн-членів НАТО «Хартії про особливе партнерство», що ви­знає Україну невід­ʼємною частиною Центрально-Східної Європи та ключовим чин­ником забезпече­н­ня стабільності на континенті загалом. Від­повід­но до положень за­значеної хартії створено механізм регулярних політичних і військових консультацій між Україною та НАТО з кола питань, що становлять спільний інтерес, зокрема у галузі без­пеки, запобіга­н­ня конфліктам, кон­тролю над роз­зброє­н­ням, екс­портом зброї та військових технологій, боротьби з тероризмом. Були засновані військові місії звʼязку: України — у Брюс­селі, НАТО — у Києві. Хартія сприяла активізації спів­робітництва України з країнами-членами НАТО у рамках про­грами «Парт­нерство заради миру». Функціонують між­ві­домча Комісія Україна–НАТО, спільна робоча група з питань військової реформи, місія України при штаб-квартирі НАТО в Брюс­селі. 1997 у Києві від­крито Центр інформації та документації НАТО. Звʼязки між громадськими і не­урядовими установами України та країн НАТО успішно здійснює Атлантична рада України.

За генерального секретаря НАТО Х. Солани (1995–99) альянс активно долучився до врегулюва­н­ня балканської кризи, що виникла внаслідок роз­паду 1991 Югославії. Після під­писа­н­ня Дейтонської угоди 1995 НАТО створило спочатку багатонаціональні сили з імплементації (IFOR), а згодом — сили зі стабілізації (SFOR). Активну участь у їхній миротворчій діяльності брали ЗС України. 1999 у Вашинґтоні на ювілейному саміті НАТО затверджено нову військово-політичну стратегію, що перед­бачає зміцне­н­ня транс­атлантичного партнерства та ви­значає глобальні військові зав­да­н­ня альянсу.

Військова операція НАТО проти Югославії (24 березня — 10 червня 1999) стала найбільшою в історії альянсу, але негативно по­значилася на його іміджі. За керівництва генерального секретаря НАТО Дж. Робертсона (1999–2004) від­булося друге після закінче­н­ня«холодної вій­ни» і водночас найбільше з часу заснува­н­ня роз­шире­н­ня НАТО. Зважаючи на глобальні функції альянсу, його почали називати «світовим жандармом». Після терактів у США 11 вересня 2001 вперше роз­глянуто можливість за­стосува­н­ня ст. 5 про колективну без­пеку. Союзників по НАТО залучено до антитерористичної операції на території Афгані­стану, роз­початій у жовтні 2001. Але у березні–травні 2003 під час під­готовки та проведе­н­ня військових дій з метою ліквідації режиму С. Хусейна в Іраку серед союзників по НАТО зʼявилися істотні роз­біжності стосовно меж превентивного викори­ста­н­ня сили в обхід рішень ООН. Європейські союзники (т. зв. стара Європа) також були стурбовані тим, що роз­горта­н­ня системи протиракетної оборони над територією США може порушити гарантії без­пеки для Європи. Під­валини транс­атлантичного партнерства також руйнують плани ЄС створити власні сили швидкого реагува­н­ня. Прихильними до американської позиції є позиції Великої Британії (2016 проголосувала за вихід із ЄС) та країн т. зв. нової Європи на чолі з Польщею. Роз­вʼязан­ню суперечностей між «старою» й «новою» Європою, з одного боку, та США — з іншого була присвячена діяльність генерального секретаря НАТО Я. де Хооп Схеф­фера (2004–09). Основними зав­да­н­нями на­ступного генерального секретаря А. Фоґ-Расмусена (2009–14) стали консолідація країн-членів НАТО та роз­робле­н­ня нової стратегії діяльності альянсу. Після анексії РФ Криму та роз­вʼяза­н­ня нею збройного конфлікту на Сході України, а від 2022 — повномас­штабної збройної агресії РФ проти України нині чин­ний генеральний секретар НАТО Є. Столтенберґ (від 2014) головним пріоритетом своєї діяльності ви­значив українське пита­н­ня. У квітні 2023 року Є. Столтенберґ, будучи з візитом у Києві, заявив про досягне­н­ня консенсусу між усіма країнами-членами щодо майбутнього України в НАТО.

Україна бере активну участь у заходах, перед­бачених індивідуальною про­грамою партнерства, зокрема від 2000 спільний українсько-польський баталь­йон залучали до миротворчої операції на території Косово; 2003–05 український під­роз­діл миротворців разом із військами США та низки інших країн НАТО було задіяно в операції з демократичної пере­будови Іраку. 2002 Рада національної без­пеки і оборони України оголосила рекомендації від­мовитися від нейтрального статусу України та роз­почати під­готовку до вступу в НАТО. На черговому саміті 2004 альянс привітав курс України на роз­виток демократії, цивільного контролю за діяльністю ЗС та започаткував фактичне викона­н­ня про­грами під­готовки України до повноправного членства в НАТО. 2005–09 державна влада й громадські організації України проводили кампанію, спрямов­вану на покраще­н­ня іміджу НАТО в українському су­спільстві, однак частина політичних сил (пере­важно «лівої» та проросійської орієнтації) паралельно вела активну контр­пропаганду проти вступу України до НАТО. У квітні 2005 у Вільнюсі Україна під­писала Цільовий план дій, у листопаді того ж року — Меморандум з НАТО щодо викори­ста­н­ня альянсом української військ.-транс­порт­ної авіації. Значною пере­шкодою на шляху до вступу України в НАТО було дис­локува­н­ня в Криму Чорноморського флоту РФ. 2006 у Міністерстві оборони та Ген­штабі України зʼявилися радники з країн НАТО. 18 січня 2008 Україна подала офіційний лист із проха­н­ням про при­єд­на­н­ня її до Плану дій щодо членства в НАТО, але опозиційна на той час Партія регіонів України закликала дати на це зверне­н­ня негативну від­повідь. 3–4 квітня 2008 на Бухарестському саміті НАТО Україні та Грузії було обіцяно членство в альянсі лише «в історичній пер­спективі», оскільки «старі» держави-члени НАТО прислухалися до категоричної позиції РФ, що ви­ступила проти роз­гляду пита­н­ня вступу України до НАТО. У звʼязку із цим на неви­значений час від­кладено й референдум із пита­н­ня вступу України в НАТО.

Після анексії Криму 2014 та в умовах збройної агресії з боку РФ 2019 з ініціативи Президента України П. Порошенка спеціальним законом, прийнятим ВР, стратегічний курс України на вступ до НАТО закріплено в Кон­ституції України. Російська агресія проти України актуалізувала спів­­працю України і країн-членів НАТО. Альянс імплементує український досвід проти­стоя­н­ня новій російській військовій тактиці до власних військових стратегій і про­грам. Сильна Україна є чин­ником стримува­н­ня російських дій, спрямованих на ревізію світового устрою, що склався після закінче­н­ня «холодної вій­ни». 7 лютого 2019 ВР України прийняла Зверне­н­ня до лідерів держав-членів НАТО, Пів­нічноатлантичної ради та Парламентської асамблеї НАТО, національних парламентів держав-членів альян­су про на­да­н­ня Україні Плану дій щодо членства в НАТО. 3–4 квітня 2019 на зу­стрічі міністрів закордон­них справ країн-членів НАТО у Вашинґтоні (присвяченій 70-річчю альянсу) за­значено, що від­носини України з НАТО не будуть політичною роз­мін­ною монетою. 23–25 червня 2019 у Львові проведено чергове засі­да­н­ня Між­парламентської ради Україна–НАТО. Україна наполягала на тому, щоб статус головного союзника США за межами НАТО не став альтернативою членству в альянсі. 17 жовтня 2019 ВР України прийняла закон «Про внесе­н­ня змін до деяких законодавчих актів України щодо викона­н­ня військового обовʼязку та проходже­н­ня військової служби», яким за­проваджено нові військ. зва­н­ня сержант. і старшин. складу ЗС України, що від­повід­ають стандартам НАТО. Україна звернулась до НАТО з проха­н­ням надати їй статус учасника роз­ширеного партнерства можливостей, а в 2020 році отримала цей статус — партнер НАТО з роз­ширеними можливостями. 3–4 грудня 2019 на саміті НАТО в Лондоні країни-члени альянсу домовились захищати країни Балтії від російської за­грози. 30 вересня 2022 року Україна подала заявку на вступ до НАТО у пришвидшеному порядку.

Літ.: Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Пів­нічноатлантичного договору // ГУ. 1997, 11 лип.; Дугин А. Основы геополитики. Москва, 1997; Кис­синджер Г. Дипломатия / Пер. с англ. Москва, 1998; Арон Р. Мир і вій­на між націями / Пер. з англ. К., 2000; Бжезинский З. Выбор: Глобальное господство или глобальное лидерство / Пер. с англ. Москва, 2004; Требин М. П. Тер­роризм в ХХI веке. Минск, 2004; Хабермас Ю. Расколотый Запад / Пер. с англ. Москва, 2008; Горбулін В. П., Литвиненко О. В. Національна без­пека: Український вимір. К., 2008; Україна в постбіполярній системі між­народних від­носин: Під­руч. К., 2008.

А. Ю. Мартинов

Завантажити статтю