Подільський говір

ПОДІ́ЛЬСЬКИЙ ГО́ВІР — один зі старожитніх говорів подільсько-волинської групи діалектів південно-західного наріччя; найбільш східний з-поміж усіх південно-західних діалектів української мови.

Подільський діалектний ареал сформувався на території Теребовлянської землі, пізніше це була територія Подільського та Брацлавського воєводств із центром у Брацлаві (16–17 ст.). Сьогодні П. г. поширений на території історичного Поділля: південні райони Хмельницької та Вінницької областей, південно-західні райони Черкаської обл., північно-західні райони Миколаївської та Одеської областей, західні райони Кіровоградської обл.

В історії дослідження П. г. виділяють чотири етапи. 1-й етап (2-а половина 19 ст.) пов’язаний із нагромадженням емпіричного матеріалу та виокремленням П. г. з-поміж інших діалектів. Уперше його окреслив і лаконічно охарактеризував І. Вагилевич у вступі до «Грамматики языка малоруского въ Галицїи» (Л., 1845). Виділяли його також Я. Головацький, О. Потебня, К. Михальчук та ін.

Ним послуговувалися письменники 2-ї половини 19 ст., зокрема Марко Вовчок, А. Свидницький, С. Руданський, М. Коцюбинський; подільські лексичні діалектизми зафіксовано у збірках подільського фольклору, зокрема укладених М. Максимовичем, П. Чубинським та ін. Поляк О. Кремер упорядкував 1-й словник П. г. — «Słowniczek prowincializmów podolskich, ułozony w Kamieńcu Podolskim w roku 1863» (Краків, 1870), подавши 952 лексеми, засвоєні польською інтелігенцією, яка проживала на Поділлі.

2-й етап, що тривав до 20-х рр. 20 ст., ознаменований першими спробами лінгвістичного осягнення говору. Відомі розвідки Г. Голоскевича, В. Отроковського, О. Сорочана, Є. Тимченка, Б. Яцимимірського та ін. присвячені здебільшого аналізові зафіксованих авторами фонетичних, граматичних і лексичних особливостей окремих говірок сіл Бодачівки, Монастирського, Кобилівки, Пахутинець, Могильної, Пановець та Старої Ушиці колишньої Подільської губ. О. Курило записувала мовлення подолян, вивчала фонетичні особливості П. г. та укладала словник. 3-й етап (2-а половина 20 ст.) пов’язаний із системним дослідженням говору в різних аспектах. Окреслення меж подільського діалекту знаходимо в працях Г. Шила («Південно-західні говори УРСР на північ від Дністра», Л., 1957), Ф. Жилка («Нариси з діалектології української мови», 1955), С. Бевзенка («Українська діалектологія», 1980); загальне членування діалекту — в «Атласі української мови» (1984, 1988, 2001; усі — Київ).

Систематизацію основних рис говору на різних мовних рівнях здійснено в працях Ф. Жилка, І. Матвіяса, С. Бевзенка, О. Горбача, П. Гриценка. Опис окремих мовних особливостей П. г. на фонетичному рівні зробили А. Залеський («Вокалізм південно-західних говорів української мови», 1973), П. Ткачук («Фонетична система західноподільських говорів української мови (вокалізм і консонантизм)», 1975), А. Очеретний («Говірки Уманського району Черкаської області», 1958; усі — Київ). Д. Брилінський уклав «Словник подільських говірок» (Хм., 1991), що містить понад 3000 слів і фразеологізмів, а М. Доленко — «Фразеологічний словник Поділля» (щоправда, опубліковано лише окремі фрагменти праці; К., 1972; Самарканд, 1975).

4-й етап (кінець 20 — початок 21 ст.) пов’язаний передусім зі встановленням внутрішнього членування П. г. Нині в структурі подільського діалекту виокремлюють східно-, західно-, південно- та центральноподільські говірки.

Східноподільськими говірками Т. Тищенко називає говірки, які на півночі обмежуються ізоглосою по лінії: від верхів’я р. Рось північніше м. Ставища до верхів’я р. Гнилий Тікич; від р. Гнилий Тікич по р. Синюха до р. Південний Буг у напрямку на Ананьїв — Балту Одеської обл. — Чечельник Вінницької обл. зі сходу і півдня. Західна межа проходить від Чечельника до верхів’я р. Рось.

Сучасна територія Західного Поділля умовно визначається межами південно-східних р-нів Тернопільської обл. та південних районів Хмельницької обл. Межі західноподільських говірок зумовлені контактами з буковинськими, наддністрянськими та південноволинськими говірками. На основі картографування фонетичних явищ говірок Західного Поділля, здійсненого П. Ткачуком, виявлено волинсько-подільські, наддністрянсько-подільські, буковинсько-західноподільські ізоглоси. Південна частина ареалу — буковинсько-подільське діалектне утворення. Північну межу умовно можна окреслити лінією: Ланівці (Тернопільська обл.) — Шустівці — Нагоряни — південніше Кам’янця-Подільського — Абрикосівка — Врублівці — Грушка — Зелені Курилівці (усі — Хмельницька обл.). Північна межа західноподільських говірок мало визначена через зміщування в південному напрямі колишнього Волинського воєводства у зв’язку з його дозаселенням. Західна межа визначається кордонами Подільського (від 16 ст.) і Руського воєводств, її лінію на території Тернопільщини (по р. Збруч до Гусятина, а далі — на південний захід до річок Стрипи і Дністра) накреслив пучком ізоглос К. Дейна. Центральноподільські говірки становлять ядро П. г. і локалізуються в південній частині Літинського, Липовецького р-нів, центральній та південній частинах Вінницького р-ну, Барському, Жмеринському, Тиврівському, Немирівському р-нах, північно-західній частині Іллінецького, Гайсинського р-нів, Мурованокуриловецькому, Шаргородському, Тульчинському, Могилів-Подільському, Чернівецькому, Томашпільському, Крижопільському р-нах, західній частині Тростянецького р-ну, Ямпільському, Піщанському р-нах, західній частині Чечельницького р-ну Вінницької обл. Від східноподільських говірок цей ареал відокремлений лінією західніше м. Чечельник — східніше м. Тростянець — західніше м. Гайсин — західніше м. Іллінці (використано районування Вінницької обл. до адміністративної реформи 2020 задля деталізації внутнішнього членування П. г.).

П. г. межує з наддністрянським, покутсько-буковинським, волинським говорами південно-західного наріччя та із середньонаддніпрянським і степовим говорами південно-східного наріччя; на півдні — з молдовськими говірками. Це пояснює наявність багатьох спільних рис із названими діалектами та обґрунтовує ті мовні особливості, що відрізняють його від інших мовно-територіальних утворень.

Фонетичні риси: повне або часткове нерозрізнення фонем /о/ та /у/ в ненаголошених позиціях (поур’íг, бyйápин); збереження дзвінкості в кінці слів (дуб, н’іж); вставний [л] на місці [й] після губних приголосних (здорóвл’а, жáбл’ачий); вставний [н] після [м] на місці [й] (пáмн’ат’, мн’áти); сполука [вн] переходить у [мн] (р’íмний, р’імн’áти); кінцевий приголосний [т] у формах 3-ї особи дієслів теперішнього часу однини та множини твердий (хóдит, нóсит), а також у формі 2-ї особи множини наказового способу (йд’іт, нес’íт); у звукосполуках [с’в’], [ц’в’] відбувається повне ствердіння [в] (с’вáто, ц’вáх); фонетично видозмінені форми числівників (штúри, йідéн) і похідні від них; наявність протетичних [г], [в] (Гандрéй, вакáц’ійа); передньоязикові приголосні [д], [т], [з], [с], [н] перед [і], що походять з давнього [о], зазвичай не пом’якшуються (стіл, ніс); ствердіння м’якого [р’] (бурáк, раднó); приголосні в позиції після голосних перед давнім закінчення -ьjе- не подовжуються (в’іс’íл’а, клóча); рефлексація давніх /ę/ та /а/ після пом’якшених і шиплячих приголосних як /а/: лошá, йáгода, вз’áв, хоча дéв’іт’, дéс’іт’, одинáц’іт’; рефлексація давнього /ę/ як /у/ в словоформі ц’улувáти; метатеза має лексикалізований характер (киpнúц’а, гоіркú); субституція приголосних /хв/, /кв/ → /ф/ (ф’іст, ф’íртка) і навпаки (бухвéт, хвéрма).

Морфологічні риси: іменники середнього роду на -а 2-ї та 4-ї відмін в орудному відмінку однини мають закінчення -ом (курчóм, ол’івц’óм); іменники жіночого роду 3-ї відміни в родовому відмінку однини мають паралельні закінчення -и, -і (сóли –сóл’і, крóви — крóв’і); іменники жіночого роду 3-ї відміни в орудному відмінку однини мають закінчення -ойу (нóчойу, пéчойу); нерозрізнення твердих і м’яких основ іменників, тому іменники м’якої групи відмінюються за аналогією до іменників твердої основи (ол’івц’óм, грýшойу); у давальному і місцевому відмінках однини прикметників та присвійних займенників жіночого роду вживання стягнених закінчень (зелéн’і трав’í — на зелéн’і трав’í); відсутність чергування д//дж, з//ж, т//ч, с//ш у дієсловах теперішнього часу в 1-й особі однини (хóд’у, нóс’у), у дієприкметниках (кóс’аний, скрýт’аний), в інфінітивах перед суфіксом -ува- (вихóд’увати, викóс’увати), у дієслівних формах 3-ї особи множини минулого й теперішнього часу (п’ідмáс’т’ували, зас’в’íт’уйут); у дієсловах 2-ї дієвідміни в 3-й особі однини теперішнього часу поряд із широко знаними формами з особовим закінченням -т (хóдит, нóсит) уживають також форми типу хóде, нóсе; у дієслівних формах майбутнього часу поряд з бýду робúти — форми типу бýду робúв, а минулого часу — форми ходúли й ходúлис-мо; інфінітив дієслів поряд з суфіксом -ти в частині говірок після г, к основ зберігає суфікс -чи (помогчú, стричú); майбутній час дієслів недоконаного виду має паралельні синтетичну форму (йа ходúтиму) й аналітичну (йа бýду робúти), остання в західних периферійних говірках переважає або й зовсім є панівною; у формах вищого й найвищого ступенів порівняння прикметників чи прислівників наявність суфіксів -ішч-, -ч- (добр’íшчий, мéнче).

Синтаксичні риси: підмет може виражатися формою іменника або займенника в родовому відмінку з кількісним числівником, що виступає його означенням, наприклад: Нас дв’і м’ісúло / а робúли коровáǐ то багатéн’ко; активно вживаним є складений присудок у формі нечленного прикметника гóден, наприклад: Вонá неи гóдна вже ходúти; іменникові означення з прийменником до, на в знахідному і родовому відмінках, що відображають мету, спрямованість на якісь предмети, наприклад: бáпка до косú, водá на кóси; неузгоджене означення виражене інфінітивом, що прилягає до іменників — назв конкретних предметів, наприклад: водá кóси мúти; у множині прямий об’єкт дії — іменник-істота — виражений формою називного-знахідного відмінка: мáйу д’íти; після низки дієслів-присудків говорити, казати, думати, згадувати та подібні вживаються іменниково-прийменникові конструкції з прийменником за, наприклад: питáла за тéбе; цільова спрямованість дії, якщо присудок означає шукання, добування, реалізується іменниково-прийменниковими конструкціями із прийменниками на, по, наприклад: ідý на рúбу, п’ішóў по йáгоди.

Лексика подільських говірок має і питомі елементи, і запозичені з польської, німецької, російської, румунської, турецької, угорської мов: байýра «калюжа», бал «пишне святкування», батáти «різати (хліб ножем)», бúнда «кісник; кольорова стрічка», варцáба «одвірок, один з двох вертикальних брусів рами дверей», вовк «середина розрізаного кавуна», врéмн’а «час, година», гóбраз «ікона», ґрис «висівки», кáпа «скатерка», клýн’а «приміщення для зберігання зерна і снопів», курдýпел’ «людина низького зросту», ладнувáти «готувати», мéрва «дрібна солома», пáдал’ішниĭ мак «мак дикий, Papaver rhoeas L.», пáс’ійа «злість», порéнча «поруччя», свербúус «шипшина собача, Rosa canina L.», сирвé «недостиглі зернові», трúна «вимолочені колоски (відходи більшого розміру)» та ін.

Системно зібрано й досліджено лексику П. г. таких тематичних груп: бджолярська та сільськогосподарська лексика (Т. Тищенко), народновиробнича термінологія (Г. Краєвська), ботанічна лексика (І. Гороф’янюк), назви їжі й напоїв (О. Оскирко), лексика будівництва (Л. Поліщук), назви одягу й прикрас (Г. Березовська), обрядова лексика (І. Гороф’янюк, Н. Коваленко, Т. Тищенко). Н. Коваленко системно проаналізувала фраземіку говірок Західного Поділля; Б. Коваленко — роль мови Поділля кінця 19 — початку 20 ст. у розвитку загальнонаціонального літературного стандарту на матеріалі рукописів, автографів та першодруків С. Руданського, А. Свидницького й М. Коцюбинського, фольклорних та етнографічних записів із Поділля.

Лексичні особливості говору здавна цікавили дослідників мови, унаслідок чого з’явилася низка подільських діалектних словників: «Лексика бджільництва Східного Поділля» (2008) та «Східноподільський родильний обряд: лексикографічний і текстовий описи» (2014) Т. Тищенко, «Словник назв одягу та взуття у східноподільських говірках» Г. Березовської (2010), «Лексика традиційного різьблення Уманщини» В. Швець (2012; усі — Умань), «Ботанічна лексика центральноподільських говірок: Матеріали до Лексичного атласу української мови» І. Гороф’янюк (В., 2012), «Словник говірки села Шендерівка та інших населених пунктів Могилівського Придністров’я» Д. Крохмалюка (К., 2015), «Народновиробнича термінологія центральноподільських говірок: матеріали до Лексичного атласу української мови» Г. Краєвської (В., 2018), «Фразеологічний словник подільських і суміжних говірок» Н. Коваленко (Кам’янець-Подільський, 2019), «Матеріали до “Словника східноподільських говірок”. Село Городецьке» Т. Тищенко, Г. Березовської, О. Зелінської (Умань, 2021). Найповнішим зібранням подільської лексики на сьогодні є «Матеріали до словника подільського говору» (В., 2021), а також картотеки до словника П. г. в регіональних осередках його вивчення — Східноподільському лінгвокраєзнавчому центрі (Умань), Навчально-науковій лабораторії діалектологічних досліджень (Кам’янець-Подільський) та Діалектологічному науковому центрі (Вінниця).

Розмір шрифту

Подільський говір

Рекомендована література

Інформація про статтю