Подільський говір

Визначення і загальна характеристика

ПОДІ́ЛЬСЬКИЙ ГО́ВІР — один зі старожитніх говорів подільсько-волинської групи діалектів пів­ден­но-західного наріч­чя; найбільш східний з-поміж усіх пів­ден­но-західних діалектів української мови. Подільський діалектний ареал сформувався на території Теребовлянської землі, пізніше це була територія Подільського та Брацлавського воєводств із центром у Брацлаві (16—17 ст.). Сьогодні П. г. поширений на території історичного Поді­л­ля: пів­ден­ні ра­йони Хмельницької та Він­ницької областей, пів­ден­но-західні ра­йони Черкаської обл., пів­нічно-західні ра­йони Миколаївської та Одеської областей, західні ра­йони Кірово­градської обл.

Історія ви­вче­н­ня

В історії дослідже­н­ня П. г. виділяють чотири етапи. 1-й етап (2-а половина 19 ст.) повʼязаний із на­громадже­н­ням емпіричного матеріалу та ви­окремле­н­ням П. г. з-поміж інших діалектів. Уперше його окреслив і лаконічно охарактеризував І. Вагилевич у вступі до «Грам­матики языка малоруского въ Галицїи» (Л., 1845). Виділяли його також Я. Головацький, О. Потебня, К. Михальчук та ін.

Ним послуговувалися письмен­ники 2-ї половини 19 ст., зокрема Марко Вовчок, А. Свидницький, С. Ру­данський, М. Коцюбинський; подільські лексичні діалектизми зафіксовано у збірках подільського фольклору, зокрема укладених М. Максимовичем, П. Чубинським та ін. Поляк О. Кремер упорядкував 1-й словник П. г. — «Słowniczek prowincializmów podolskich, ułozony w Kamieńcu Podolskim w roku 1863» (Краків, 1870), подавши 952 лексеми, засвоєні польською інтелігенцією, яка проживала на Поділ­лі.

2-й етап, що тривав до 20-х рр. 20 ст., ознаменований першими спробами лінгвістичного осягне­н­ня говору. Ві­домі роз­відки Г. Голоскевича, В. Отроковського, О. Сорочана, Є. Тимченка, Б. Яцимимірського та ін. присвячені здебільшого аналізові зафіксованих авторами фонетичних, граматичних і лексичних особливостей окремих говірок сіл Бодачівки, Монастирського, Кобилівки, Пахутинець, Могильної, Пановець та Старої Ушиці колишньої Подільської губ. О. Курило записувала мовле­н­ня подолян, ви­вчала фонетичні особливості П. г. та укладала словник. 3-й етап (2-а половина 20 ст.) повʼязаний із системним дослідже­н­ням говору в різних аспектах. Окресле­н­ня меж подільського діалекту знаходимо в працях Г. Шила («Пів­ден­но-західні говори УРСР на пів­ніч від Дністра», Л., 1957), Ф. Жилка («Нариси з діалектології української мови», 1955), С. Бевзенка («Українська діалектологія», 1980); загальне членува­н­ня діалекту — в «Атласі української мови» (1984, 1988, 2001; усі — Київ).

Систематизацію основних рис говору на різних мовних рівнях здійснено в працях Ф. Жилка, І. Матвіяса, С. Бевзенка, О. Горбача, П. Гриценка. Опис окремих мовних особливостей П. г. на фонетичному рівні зробили А. Залеський («Вокалізм пів­ден­но-західних говорів української мови», 1973), П. Ткачук («Фонетична система західноподільських говорів української мови (вокалізм і консонантизм)», 1975), А. Очеретний («Говірки Уманського ра­йону Черкаської області», 1958; усі — Київ). Д. Брилінський уклав «Словник подільських говірок» (Хм., 1991), що містить понад 3000 слів і фразеологізмів, а М. Доленко — «Фразеологічний словник Поді­л­ля» (щоправда, опубліковано лише окремі фрагменти праці; К., 1972; Самарканд, 1975).

4-й етап (кінець 20 — початок 21 ст.) повʼязаний перед­усім зі встановле­н­ням внутрішнього членува­н­ня П. г. Нині в структурі подільського діалекту ви­окремлюють східно-, західно-, пів­ден­но- та центральноподільські говірки.

Територіальні межі

Східноподільськими говірками Т. Тищенко називає говірки, які на пів­ночі обмежуються ізоглосою по лінії: від верхівʼя р. Рось пів­нічніше м. Ставища до верхівʼя р. Гнилий Тікич; від р. Гнилий Тікич по р. Синюха до р. Пів­ден­ний Буг у напрямку на Ананьїв — Балту Одеської обл. — Чечельник Він­ницької обл. зі сходу і пів­дня. Західна межа проходить від Чечельника до верхівʼя р. Рось.

Сучасна територія Західного Поді­л­ля умовно ви­значається межами пів­ден­но-східних р-нів Тернопільської обл. та пів­ден­них ра­йонів Хмельницької обл. Межі західноподільських говірок зумовлені контактами з буковинськими, над­дністрянськими та пів­ден­новолинськими говірками. На основі карто­графува­н­ня фонетичних явищ говірок Західного Поді­л­ля, здійсненого П. Ткачуком, виявлено волинсько-подільські, над­дністрянсько-подільські, буковинсько-західноподільські ізоглоси. Пів­ден­на частина ареалу — буковинсько-подільське діалектне утворе­н­ня. Пів­нічну межу умовно можна окреслити лінією: Ланівці (Тернопільська обл.) — Шустівці — Нагоряни — пів­ден­ніше Камʼянця-Подільського — Абрикосівка — Врублівці — Грушка — Зелені Курилівці (усі — Хмельницька обл.). Пів­нічна межа західноподільських говірок мало ви­значена через зміщува­н­ня в пів­ден­ному напрямі колишнього Волинського воєводства у звʼязку з його дозаселе­н­ням. Західна межа ви­значається кордонами Подільського (від 16 ст.) і Руського воєводств, її лінію на території Тернопільщини (по р. Збруч до Гусятина, а далі — на пів­ден­ний захід до річок Стрипи і Дністра) накреслив пучком ізоглос К. Дейна. Центральноподільські говірки становлять ядро П. г. і локалізуються в пів­ден­ній частині Літинського, Липовецького р-нів, центральній та пів­ден­ній частинах Він­ницького р-ну, Барському, Жмеринському, Тиврівському, Немирівському р-нах, пів­нічно-західній частині Іл­лінецького, Гайсинського р-нів, Мурованокуриловецькому, Шаргородському, Тульчинському, Могилів-Подільському, Чернівецькому, Томашпільському, Крижопільському р-нах, західній частині Тростянецького р-ну, Ямпільському, Піщанському р-нах, західній частині Чечельницького р-ну Він­ницької обл. Від східноподільських говірок цей ареал від­окремлений лінією західніше м. Чечельник — східніше м. Тростянець — західніше м. Гайсин — західніше м. Іл­лінці (викори­стано ра­йонува­н­ня Він­ницької обл. до адміністративної реформи 2020 задля деталізації внутнішнього членува­н­ня П. г.).

П. г. межує з наддністрянським, покутсько-буковинським, волинським говорами пів­ден­но-західного наріч­чя та із середньонаддніпрянським і степовим говорами пів­ден­но-східного наріч­чя; на пів­дні — з молдовськими говірками. Це пояснює наявність багатьох спільних рис із на­званими діалектами та об­ґрунтовує ті мовні особливості, що від­різняють його від інших мовно-територіальних утворень.

Мовні риси

Фонетичні риси: повне або часткове нерозрізне­н­ня фонем /о/ та /у/ в ненаголошених позиціях (поурʼíг, бyйápин); збереже­н­ня дзвінкості в кінці слів (дуб, нʼіж); вставний [л] на місці [й] після губних приголосних (здорóвлʼа, жáблʼачий); вставний [н] після [м] на місці [й] (пáмнʼатʼ, мнʼáти); сполука [вн] пере­ходить у [мн] (рʼíмний, рʼімнʼáти); кінцевий приголосний [т] у формах 3-ї особи дієслів теперішнього часу однини та множини твердий (хóдит, нóсит), а також у формі 2-ї особи множини наказового способу (йдʼіт, несʼíт); у звукосполуках [сʼвʼ], [цʼвʼ] від­бувається повне стверді­н­ня [в] (сʼвáто, цʼвáх); фонетично видо­змінені форми числівників (штúри, йідéн) і похідні від них; наявність протетичних [г], [в] (Гандрéй, вакáцʼійа); пере­дньо­язикові приголосні [д], [т], [з], [с], [н] перед [і], що походять з давнього [о], за­звичай не помʼякшуються (стіл, ніс); стверді­н­ня мʼякого [рʼ] (бурáк, раднó); приголосні в позиції після голосних перед давнім закінче­н­ня -ьjе- не подовжуються (вʼісʼíлʼа, клóча); рефлексація давніх /ę/ та /а/ після помʼякшених і шиплячих приголосних як /а/: лошá, йáгода, взʼáв, хоча дéвʼітʼ, дéсʼітʼ, одинáцʼітʼ; рефлексація давнього /ę/ як /у/ в словоформі цʼулувáти; метатеза має лексикалізований характер (киpнúцʼа, гоіркú); суб­ституція приголосних /хв/, /кв/ → /ф/ (фʼіст, фʼíртка) і навпаки (бухвéт, хвéрма).

Морфологічні риси: імен­ники середнього роду на -а 2-ї та 4-ї від­мін в орудному від­мінку однини мають закінче­н­ня -ом (курчóм, олʼівцʼóм); імен­ники жіночого роду 3-ї від­міни в родовому від­мінку однини мають паралельні закінче­н­ня -и, -і (сóли —сóлʼі, крóви — крóвʼі); імен­ники жіночого роду 3-ї від­міни в орудному від­мінку однини мають закінче­н­ня -ойу (нóчойу, пéчойу); нерозрізне­н­ня твердих і мʼяких основ імен­ників, тому імен­ники мʼякої групи від­мінюються за аналогією до імен­ників твердої основи (олʼівцʼóм, грýшойу); у давальному і місцевому від­мінках однини прикметників та присвійних за­ймен­ників жіночого роду вжива­н­ня стягнених закінчень (зелéнʼі травʼí — на зелéнʼі травʼí); від­сутність чергува­н­ня д//дж, з//ж, т//ч, с//ш у дієсловах теперішнього часу в 1-й особі однини (хóдʼу, нóсʼу), у діє­прикметниках (кóсʼаний, скрýтʼаний), в інфінітивах перед суфіксом -ува- (вихóдʼувати, викóсʼувати), у дієслівних формах 3-ї особи множини минулого й теперішнього часу (пʼідмáсʼтʼували, засʼвʼíтʼуйут); у дієсловах 2-ї дієвід­міни в 3-й особі однини теперішнього часу поряд із широко знаними формами з особовим закінче­н­ням -т (хóдит, нóсит) уживають також форми типу хóде, нóсе; у дієслівних формах майбутнього часу поряд з бýду робúти — форми типу бýду робúв, а минулого часу — форми ходúли й ходúлис-мо; інфінітив дієслів поряд з суфіксом -ти в частині говірок після г, к основ зберігає суфікс -чи (помогчú, стричú); майбутній час дієслів недоконаного виду має паралельні синтетичну форму (йа ходúтиму) й аналітичну (йа бýду робúти), оста­н­ня в західних периферійних говірках пере­важає або й зовсім є панівною; у формах вищого й найвищого ступенів порівня­н­ня прикметників чи прислівників наявність суфіксів -ішч-, -ч- (добрʼíшчий, мéнче).

Синтаксичні риси: під­мет може виражатися формою імен­ника або за­ймен­ника в родовому від­мінку з кількісним числівником, що ви­ступає його означе­н­ням, на­приклад: Нас двʼі мʼісúло / а робúли коровáǐ то багатéнʼко; активно вживаним є складений присудок у формі нечлен­ного прикметника гóден, на­приклад: Вонá неи гóдна вже ходúти; імен­никові означе­н­ня з при­ймен­ником до, на в знахідному і родовому від­мінках, що від­ображають мету, спрямованість на якісь предмети, на­приклад: бáпка до косú, водá на кóси; не­узгоджене означе­н­ня виражене інфінітивом, що прилягає до імен­ників — назв конкретних предметів, на­приклад: водá кóси мúти; у множині прямий обʼєкт дії — імен­ник-істота — виражений формою називного-знахідного від­мінка: мáйу дʼíти; після низки дієслів-присудків говорити, казати, думати, згадувати та подібні вживаються імен­никово-при­ймен­никові кон­струкції з при­ймен­ником за, на­приклад: питáла за тéбе; цільова спрямованість дії, якщо присудок означає шука­н­ня, добува­н­ня, реалізується імен­никово-при­ймен­никовими кон­струкціями із при­ймен­никами на, по, на­приклад: ідý на рúбу, пʼішóў по йáгоди.

Лексика подільських говірок має і питомі елементи, і запозичені з польської, німецької, російської, румунської, турецької, угорської мов: байýра «калюжа», бал «пишне святкува­н­ня», батáти «різати (хліб ножем)», бúнда «кісник; кольорова стрічка», варцáба «одвірок, один з двох вертикальних брусів рами дверей», вовк «середина роз­різаного кавуна», врéмнʼа «час, година», гóбраз «ікона», ґрис «висівки», кáпа «скатерка», клýнʼа «приміще­н­ня для зберіга­н­ня зерна і снопів», курдýпелʼ «людина низького зросту», ладнувáти «готувати», мéрва «дрібна солома», пáдалʼішниĭ мак «мак дикий, Papaver rhoeas L.», пáсʼійа «злість», порéнча «поруч­чя», свербúус «шипшина собача, Rosa canina L.», сирвé «недо­стиглі зернові», трúна «вимолочені колоски (від­ходи більшого роз­міру)» та ін.

Системно зі­брано й досліджено лексику П. г. таких тематичних груп: бджолярська та сільськогосподарська лексика (Т. Тищенко), народновиробнича термінологія (Г. Краєвська), ботанічна лексика (І. Горофʼянюк), назви їжі й напоїв (О. Оскирко), лексика будівництва (Л. Поліщук), назви одягу й прикрас (Г. Березовська), обрядова лексика (І. Горофʼянюк, Н. Коваленко, Т. Тищенко). Н. Коваленко системно про­аналізувала фраземіку говірок Західного Поді­л­ля; Б. Коваленко — роль мови Поді­л­ля кінця 19 — початку 20 ст. у роз­витку загальнонаціонального літературного стандарту на матеріалі рукописів, авто­графів та першо­друків С. Ру­данського, А. Свидницького й М. Коцюбинського, фольклорних та етно­графічних записів із Поді­л­ля.

Лексичні особливості говору здавна цікавили дослідників мови, унаслідок чого зʼявилася низка подільських діалектних словників: «Лексика бджільництва Східного Поді­л­ля» (2008) та «Східноподільський родильний обряд: лексико­графічний і текс­товий описи» (2014) Т. Тищенко, «Словник назв одягу та взу­т­тя у східноподільських говірках» Г. Березовської (2010), «Лексика традиційного різьбле­н­ня Уманщини» В. Швець (2012; усі — Умань), «Ботанічна лексика центральноподільських говірок: Матеріали до Лексичного атласу української мови» І. Горофʼянюк (В., 2012), «Словник говірки села Шендерівка та інших населених пунктів Могилівського Придністровʼя» Д. Крохмалюка (К., 2015), «Народновиробнича термінологія центральноподільських говірок: матеріали до Лексичного атласу української мови» Г. Краєвської (В., 2018), «Фразеологічний словник подільських і суміжних говірок» Н. Коваленко (Камʼянець-Подільський, 2019), «Матеріали до “Словника східноподільських говірок”. Село Городецьке» Т. Тищенко, Г. Березовської, О. Зелінської (Умань, 2021). Найповнішим зі­бра­н­ням подільської лексики на сьогодні є «Матеріали до словника подільського говору» (В., 2021), а також картотеки до словника П. г. в регіональних осередках його ви­вче­н­ня — Східноподільському лінгвокрає­знавчому центрі (Умань), На­вчально-науковій лабораторії діалектологічних досліджень (Камʼянець-Подільський) та Діалектологічному науковому центрі (Він­ниця).

Завантажити статтю