Пам’ять

Визначення і загальна характеристика

ПА́М’ЯТЬ  — форма психічного та соціального відображення дійсності, що полягає у закріпленні, збереженні та подальшому відтворенні людиною, суспільством даних свого досвіду. У психології, а саме вона найпершою досліджувала феномен П., — це насамперед сукупність психічних моделей дійсності, побудованих суб’єктом, що виникає в результаті збереження ним результатів його взаємодії зі світом, що дає можливість відтворювати та використовувати ці результати в подальшій діяльності, переробляти їх та об’єднувати в системи. Фізіологічною підставою П. людини є формування, збереження та актуалізація у мозку нервових зв’язків. П. пов’язана з мисленням як продукт із процесом. Елементарні, немовні форми П. складають психічні моделі дійсності, що виникають при безпосередніх відносинах суб’єкта з об’єктом. Вища, мовна форма П. надбудовується над елементарною, в ній закріплюються моделі об’єктивних відносин речей. Завдяки мові людина здатна відтворювати утворення П. без безпосередньої дії модельованих об’єктів, під впливом усвідомленої мети, що і призводить кінець кінцем до підпорядкування П. об’єктивній логіці речей — смисловому запам’ятовуванню та відтворенню. У психології, залежно від того, що та яким чином запам’ятовується, розрізняють рухову, образну, словесно-логічну, емоційну П. Наприклад, рухова П. — це відтворення та запам’ятовування рухів, образна — образів та почуттів. П. також поділяють на зорову, слухову, тактильну.

Основними процесами П. є запам’ятовування, відтворення та забування. Запам’ятовування визначає повноту та точність відтворення, тривалість збереження матеріалу, воно може бути мимовільним та довільним. Довільне запам’ятовування пов’язане з постановкою мети запам’ятовування і вживанням спеціальних способів та способів її досягнення. Запам’ятовування може бути механічним та пов’язаним із розумінням — смисловим. Використання людиною набутого досвіду здійснюється за допомогою відтворення. Найпростіше відтворення — це те, що здійснюється в умовах повторного сприйняття об’єктів, яке раніше закріпилося в П. Відтворення за умов, коли згадуються об’єкти, що наразі не сприймаються, є складнішим. Дуже важлива і не цілком зрозуміла здатність П. якраз полягає в тому, що вона якимсь чином не лише зберігає колишні представлення, поняття і слова, а й здатна викликати їх в іншому порядку, ніж це було насправді, підкорюючись логічній послідовності та свідомій цілі. Пов’язуючи минулі стани психіки із сьогоденням та підготовкою до майбутніх дій, П. надає зв’язності життєвому досвіду людини, забезпечує безперервність існування людського «Я» і виступає як однією з передумов формування індивідуальності.

Для Платона, так само як і для багатьох його послідовників П. є однією з найважливіших умов вірогідності пізнання, оскільки пізнання світу базується на концепції «згадування». Аристотель першу розгорнуту концепцію П. подав у трактаті «Про пам’ять і спогад». Він передбачив багато сучасних уявлень про природу П., вивчав вікові зміни, характерологічні особливості, дефекти П., пов’язав її з ідеєю часу, вказав на відмінності П. та спогаду (див. Спогаду філософія). Якщо П. за Аристотелем властива і людині, і тварині, то спогад притаманний лише людині, це як би своєрідне відшукування образів і буває тільки у тих, хто здатний роздумувати. Спогад є не лише усвідомленням образу в його відношенні до минулого сприйняття, а й результатом зусилля, за допомогою якого ми долаємо нечітке і неясне представлення — ремінісценцію. Вважають, що саме Аристотель відкрив закони утворення асоціацій, що лягли в основу майбутніх психологічних теорій П., та вказав на 4 їх види — асоціацію за суміжністю, що є встановленням зв’язку між явищами за ознакою просторово-часових стосунків; за схожістю, де зв’язок встановлюється за ознакою схожості; за протилежністю; за каузальністю, що утворюється за ознакою причинно-наслідкових стосунків. Саме аристотелівське вчення про асоціації можна вважати першою теорією П. Розквіт асоціанізму припадає на 18 ст., коли принцип асоціації поширився на область психічного. Наприкінці 19 — на початку 20 ст. асоціативна теорія стала провідним напрямом у психології. П. пояснюється через асоціацію, що встановлює зв’язок між психічними явищами, актуалізація одного з них спричиняє появу іншого.

У Новий час проблема П. розвивалася в межах філософії англійського емпіризму (Т. Гоббс, Дж. Локк) у зв’язку з обговоренням проблеми досвіду і критикою вчення про вроджені ідеї. Філософські положення емпіризму лягли в основу перших експериментально-психологічних досліджень П., виконаних у межах асоціанізму (Г. Еббінгауз, 1885). А американський бігевіоризм (Е. Лі Торндайк, Д. Вотсон), поставивши вивчення П. у контекст загальної проблеми навчання, зрештою ототожнив П. із надбанням навичок. Із таким «заземленням» П. не погоджувався А. Берґсон (1896), який доводив існування «образної» П. як «сфери чистих спогадів», «П. духу». Стосовно такої П. матеріальний мозок не є тим органом, що її породжує, не є він і сховищем П., а лише знаряддям, що приводить спогади у свідомість. Концепція А. Берґсона лягла в основу сучасних теорій П., зокрема феноменології та екзистенціалізму. Наприкінці 19 ст. П. тісно пов’язують із досвідом особи, у фройдизмі — з підсвідомими та несвідомими. Для психоаналізу П. є результатом гри підсвідомого, тією частиною психічного життя, яку свідомість виштовхує на поверхню. З критикою асоціативних уявлень про П. за їх «атомізм» та механіцизм виступила ґештальтпсихологія, наполягаючи на розумінні її як цілісної структури, на розумінні слідів П. як динамічних систем. Німецький психолог Е. Геринґ (1870), а за ним і швейцарський психіатр О. Блейлер (1931) намагалися розглядати П. не лише як психічну, а й як загальноорганічну функцію. Британський психолог Ф. Бартлетт вважав, що П. не є винятково надбанням індивідуума, не варто шукати пояснення П. лише всередині неї самої. П. — результат нескінченної боротьби із заволодінням навколишнім світом та його знанням. Експериментальним шляхом він показував, що при запам’ятовуванні утримується лише дещо, певний емоційний тон, інше переробляється у бік спрощення та схематизації. Кожен спогад входить у загальну схему, містить елемент узагальнення, що ґрунтується на минулому досвіді. Тобто спогади, за Ф. Бартлеттом, є не репродукцією, а реконструкцією елементів минулого досвіду, психологічна ж суть процесів П. нагадує творчу уяву. У французькій соціологічній школі було звернено увагу на історичну природу та соціальну обумовленість П. людини. Згідно з твердженням французького психолога й філософа П. Жане, П. людини не є простою репродукцією, а символічною реконструкцією, що відтворює минуле в сьогоденні, соціальний світ людини виступає своєрідним виразником колективної П., яка виявляється джерелом і силою, що упорядковує для її спогадів. Прагнучи подолати інтроспекціонізм та індивідуалізм попередніх теорій, П. Жане зазначав, що ізольований індивід не володіє П., оскільки він її навіть не потребує. Соціально-філософські концепції П. ведуть свій початок від М. Альбвакса, який 1925 висунув тезу, що ми не можемо мислити будь-який об’єкт у минулому інакше, як пов’язаним із певною групою, тобто, що суб’єктивне минуле встановлюється лише у зв’язку з фактами соціального життя.

Сучасні дослідження П. пов’язані з питаннями репрезентації колективного історичного знання, тому оперують термінами «ідентичність», «історична П.», «соціальна П.», «колективна історична П.» чи «соціально-історична П.». Услід за антропологами історики та філософи почали вживати поняття «колективної П.» — комплекс міфів, що визначаються спільністю традицій, вірувань, уявлень про минуле, хоча довгий час вважали за краще використати в цьому контексті поняття «колективної ментальності» (див. Ментальність). Власне, сама тема П. передусім привертала увагу істориків ментальності, яких особливо цікавила трансформація П. при переході від усної традиції до письмової культури. Згадані дослідження отримали загальну назву «memory studies». Для поширення ідей вивчення П. 2008 було засновано однойменний часопис, а 2016 — Асоціацію досліджень пам’яті (The Memory Studies Association). Численні дослідження memory studies визнають колективну П. як соціально-культурний конструкт. Колективна П. — це аутентичне минуле, що зберігається спільнотою як прийнята для неї версія для досягнення певних цілей. Наприклад, для створення колективної ідентичності. Соціальна група зберігає П. про минуле з метою сформувати уявлення про себе відносно інших. Нові події та ідеї суттєво впливають на сприйняття минулого, а вимоги нової інтерпретації минулого визначають розуміння теперішнього. Колективну історичну П. розглядають як стан соціального буття сучасних соціальних спільнот. М. Альбвакс визначає колективну П. як особливий сегмент історичного знання, що існує окремо від академічного або наукового історичного знання. Філософ стверджував, що колективні уявлення спільноти про минулу історію є одним із ключових ресурсів формування її внутрішньої колективної самоідентичності, завдяки якій затверджується та підтримується соціокультурна диференціація, соціокультурна різноманітність. М. Альбвакс пропонує розділити П. на індивідуальну та колективну. Перша належить індивіду і є його «власним минулим», а друга є «минулим колективу», до якого той належить. Йдеться про автобіографічну та історичну П. Крім індивідуальної та колективної П., М. Альбвакс розмежовує історію та П. таким чином: якщо П. шукає схожості між сьогоденням і минулим, то історія встановлює відмінності, якщо П. емоційна, то історія — неупереджена, П. слугує сьогоденню, а історія — істині. На думку філософа наша П. спирається не на вивчену, а на прожиту історію. У роботах ученого застосовується ще одне важливе для подальших досліджень П. поняття — «комеморація». Саме за допомогою комеморації в суспільстві закріплюється, зберігається і передається П. про минуле. Це дуже важливий концепт, у світлі якого колективну П. неможливо зв’язувати тільки з психологією, нехай навіть і колективною, або тільки зі знанням. З комеморацією пов’язане поняття «живої колективної П.». Вона існує лише у формі колективної комеморативної дії. Без цієї форми, якщо колективна дія зникає чи забороняється, комплекс колективної П. розпадається на сотні індивідуальних знань про минуле (усних або письмово зафіксованих), з одного боку, і на безліч матеріальних пам’ятних місць, що також згодом без колективної комеморативної дії зникають, забуваються.

Важливість вивчення матеріального компонента колективної П. обґрунтована в роботах французького вченого П. Нора. Розвиваючи ідеї М. Альбвакса, він фокусує увагу саме на концепті «місць П.», які для нього складають предметно-матеріальне ядро, центр комеморативної дії. «Місцями П.» П. Нора визначає останні сліди П. спільнот, що залишаються після того, як розпалися їхні комеморативні практики, а сама ця спільність зникла. Дослідження місць П. дозволяють виявляти географію комеморативної активності, точки її концентрації, щільність покриття території мережею практик колективного пам’ятання. На думку П. Нора комеморативні практики маркують конкретні географічні точки місцями П., які через це набувають виняткової духовно-символічної значущості, що базується передусім на тому, що вони є територіальною частиною колективного комеморативного комплексу спільноти.

Німецький культуролог Я. Ассман, обґрунтовуючи концепт «культурної П.» пропонує взагалі відмовитися як від протиставлення історії та П., так і від поділу на «об’єктивну» історію та міф. Форми П., на його думку, містять у собі історію та міф, тому що слугують одній і тій самій функції — обґрунтуванню теперішнього. Історія в рамках культурної П. вченого є всього лиш відтворення спогадом. Історія через спогад стає міфом, при цьому залишається в сенсі постійної та формуючої сили, але тільки в межах інституцій. Основною функцією історичної П. Я. Ассман вважає формування ідентичності як на індивідуальному, так і на колективному рівні. Тому, на думку дослідника, є три рівні П.: індивідуальна — ідентичність внутрішнього «Я»; комунікативна, що забезпечує ідентичність соціального «Я»; культурна — формує культурну ідентичність. Стосовно індивідуальної П. Я. Ассман виділяє міметичну, пов’язану із діяльністю та навчанням, предметну, комунікативну — спогади про недавнє минуле, які людина розділяє зі своїми сучасниками, та культурну П. Культурна П. не пов’язана із безпосереднім досвідом індивіда, а є сферою формування сенсу.

Німецький культуролог та історик А. Ассман критикує поняття «колективна П.» за невизначеність і замінює його «соціальною П.» та «політичною П.». Соціальна П. — це про комунікацію між поколіннями, соціальний горизонт цієї комунікації, а також «медіальна основа» у вигляді книг, щоденників, фотографій тощо. А. Ассман також проти розмежування пам’яті та історії і пропонує замість цього «функціональну» та «накопичувальну» П. Функціональна П. формує колективні суб’єкти (держави, нації) через конструювання ними свого минулого. Накопичувальна П., навпаки, містить нейтральні, абстрактні для ідентичності предметності знання, що стали непридатними й чужими, а також репертуар втрачених можливостей. Сама ж культурна П. визначається як «поле» напруги, що створюється внаслідок взаємодії функціональної та накопичувальної П. Що стосується відмінності між соціальною та культурною П., то перша — це більше про досвід, а друга ґрунтується на символічних медіаторах, на екстерналізації та об’єктивації символів. Основною ознакою політичної П. є інституціонально закріплене використання минулого для формування національної ідентичності. Як зазначає А. Ассман, на противагу багатоголосої соціальної П., котра є П. «знизу» і яка знову й знову зникає зі зміною поколінь, національна П. постає довготривалою і значно більш уніфікованою конструкцією, що закріплюється політичними інституціями, впливаючи на суспільство «зверху». Основою для політичної П. є міф, але це, на думку дослідниці не є спотворенням фактів, як це зазвичай інтерпретується критикою ідеологій. Міф є поглядом на історію через призму ідентичності, зокрема національної, в цьому плані важливішим є не «як насправді» все було, а який потенціал для соціального впливу має історичний досвід. На противагу політичній культурна П. чинить опір уніфікації й інструменталізації, вона більшою мірою очищена від ідеології. Тобто, П. у новітніх філософських дослідженнях змінює предмет історії. Нині це не подія, як така, якою вона була насправді, а П. про неї, той образ, що відобразився в учасників, які пережили цю подію та як її сприймають сучасники. Саме ж поняття «П.» найчастіше вживають у значенні загального досвіду, пережитого людьми спільно. Може йтися і про П. поколінь і ширше, як історичний досвід, що відклався в П. людської спільноти.

Завантажити статтю