Пам’ять

ПА́МʼЯТЬ  — форма психічного та соціального від­ображе­н­ня дійсності, що полягає у закріплен­ні, збережен­ні та подальшому від­творен­ні людиною, су­спільством даних свого досвіду. У психології, а саме вона найпершою досліджувала феномен П., — це насамперед сукупність психічних моделей дійсності, побудованих субʼєктом, що виникає в результаті збереже­н­ня ним результатів його взаємодії зі світом, що дає можливість від­творювати та використовувати ці результати в подальшій діяльності, пере­робляти їх та обʼ­єд­нувати в системи. Фізіологічною під­ставою П. людини є формува­н­ня, збереже­н­ня та актуалізація у мозку нервових звʼязків. П. повʼязана з мисле­н­ням як продукт із процесом. Елементарні, немовні форми П. складають психічні моделі дійсності, що виникають при без­посередніх від­носинах субʼєкта з обʼєктом. Вища, мовна форма П. надбудовується над елементарною, в ній закріплюються моделі обʼєктивних від­носин речей. Завдяки мові людина здатна від­творювати утворе­н­ня П. без без­посередньої дії модельованих обʼєктів, під впливом усві­домленої мети, що і призводить кінець кінцем до під­порядкува­н­ня П. обʼєктивній логіці речей — смисловому запамʼятовуван­ню та від­творен­ню. У психології, залежно від того, що та яким чином запамʼятовується, роз­різняють рухову, образну, словесно-логічну, емоційну П. На­приклад, рухова П. — це від­творе­н­ня та запамʼятовува­н­ня рухів, образна — образів та почут­тів. П. також поділяють на зорову, слухову, тактильну.

Основними процесами П. є запамʼятовува­н­ня, від­творе­н­ня та забува­н­ня. Запамʼятовува­н­ня ви­значає повноту та точність від­творе­н­ня, тривалість збереже­н­ня матеріалу, воно може бути мимовільним та довільним. Довільне запамʼятовува­н­ня повʼязане з по­становкою мети запамʼятовува­н­ня і вжива­н­ням спеціальних способів та способів її досягне­н­ня. Запамʼятовува­н­ня може бути механічним та повʼязаним із ро­зумі­н­ням — смисловим. Викори­ста­н­ня людиною набутого досвіду здійснюється за допомогою від­творе­н­ня. Най­простіше від­творе­н­ня — це те, що здійснюється в умовах по­вторного сприйня­т­тя обʼєктів, яке раніше закріпилося в П. Від­творе­н­ня за умов, коли згадуються обʼєкти, що наразі не спри­ймаються, є складнішим. Дуже важлива і не цілком зро­зуміла здатність П. якраз полягає в тому, що вона якимсь чином не лише зберігає колишні пред­ставле­н­ня, поня­т­тя і слова, а й здатна викликати їх в іншому порядку, ніж це було на­справді, під­корюючись логічній послідовності та сві­домій цілі. Повʼязуючи минулі стани психіки із сьогоде­н­ням та під­готовкою до майбутніх дій, П. надає звʼязності жит­тєвому досвіду людини, забезпечує без­перервність існува­н­ня людського «Я» і ви­ступає як однією з перед­умов формува­н­ня індивідуальності.

Для Платона, так само як і для багатьох його послідовників П. є однією з найважливіших умов вірогідності пі­зна­н­ня, оскільки пі­зна­н­ня світу базується на концепції «згадува­н­ня». Аристотель першу роз­горнуту концепцію П. подав у трактаті «Про памʼять і спогад». Він перед­бачив багато сучасних уявлень про природу П., ви­вчав вікові зміни, характерологічні особливості, дефекти П., повʼязав її з ідеєю часу, вказав на від­мін­ності П. та спогаду (див. Спогаду філософія). Якщо П. за Аристотелем властива і людині, і тварині, то спогад притаман­ний лише людині, це як би своєрідне від­шукува­н­ня образів і буває тільки у тих, хто здатний роз­думувати. Спогад є не лише усві­домле­н­ням образу в його від­ношен­ні до минулого сприйня­т­тя, а й результатом зуси­л­ля, за допомогою якого ми долаємо нечітке і неясне пред­ставле­н­ня — ремінісценцію. Вважають, що саме Аристотель від­крив закони утворе­н­ня асоціацій, що лягли в основу майбутніх психологічних теорій П., та вказав на 4 їх види — асоціацію за суміжністю, що є встановле­н­ням звʼязку між явищами за ознакою просторово-часових стосунків; за схожістю, де звʼязок встановлюється за ознакою схожості; за протилежністю; за каузальністю, що утворюється за ознакою причин­но-наслідкових стосунків. Саме аристотелівське вче­н­ня про асоціації можна вважати першою теорією П. Роз­квіт асоціанізму припадає на 18 ст., коли принцип асоціації поширився на область психічного. На­прикінці 19 — на початку 20 ст. асоціативна теорія стала провід­ним напрямом у психології. П. пояснюється через асоціацію, що встановлює звʼязок між психічними явищами, актуалізація одного з них спричиняє появу іншого.

У Новий час про­блема П. роз­вивалася в межах філософії англійського емпіризму (Т. Гоббс, Дж. Локк) у звʼязку з обговоре­н­ням про­блеми досвіду і критикою вче­н­ня про вроджені ідеї. Філософські положе­н­ня емпіризму лягли в основу перших екс­периментально-психологічних досліджень П., виконаних у межах асоціанізму (Г. Еб­бінгауз, 1885). А американський бігевіоризм (Е. Лі Торндайк, Д. Вотсон), по­ставивши ви­вче­н­ня П. у контекст загальної про­блеми на­вча­н­ня, зрештою ототожнив П. із на­дба­н­ням навичок. Із таким «заземле­н­ням» П. не погоджувався А. Берґсон (1896), який доводив існува­н­ня «образної» П. як «сфери чистих спогадів», «П. духу». Стосовно такої П. матеріальний мозок не є тим органом, що її породжує, не є він і сховищем П., а лише знаря­д­дям, що приводить спогади у свідомість. Концепція А. Берґсона лягла в основу сучасних теорій П., зокрема феноменології та екзистенціалізму. На­прикінці 19 ст. П. тісно повʼязують із досві­дом особи, у фройдизмі — з під­сві­домими та несві­домими. Для психо­аналізу П. є результатом гри під­сві­домого, тією частиною психічного життя, яку сві­домість виштовхує на поверх­ню. З критикою асоціативних уявлень про П. за їх «атомізм» та механіцизм ви­ступила ґештальтпсихологія, наполягаючи на ро­зумін­ні її як цілісної структури, на ро­зумін­ні слідів П. як динамічних систем. Німецький психолог Е. Геринґ (1870), а за ним і швейцарський психіатр О. Блейлер (1931) намагалися роз­глядати П. не лише як психічну, а й як загальноорганічну функцію. Британський психолог Ф. Бартлетт вважав, що П. не є винятково на­дба­н­ням індивідуума, не варто шукати поясне­н­ня П. лише всередині неї самої. П. — результат нескінчен­ної боротьби із заволоді­н­ням навколишнім світом та його зна­н­ням. Екс­периментальним шляхом він показував, що при запамʼятовуван­ні утримується лише дещо, певний емоційний тон, інше пере­робляється у бік спроще­н­ня та схематизації. Кожен спогад входить у загальну схему, містить елемент узагальне­н­ня, що ґрунтується на минулому досвіді. Тобто спогади, за Ф. Бартлет­том, є не ре­продукцією, а рекон­струкцією елементів минулого досвіду, психологічна ж суть процесів П. нагадує творчу уяву. У французькій соціологічній школі було звернено увагу на історичну природу та соціальну об­умовленість П. людини. Згідно з твердже­н­ням французького психолога й філософа П. Жане, П. людини не є про­стою ре­продукцією, а символічною рекон­струкцією, що від­творює минуле в сьогоден­ні, соціальний світ людини ви­ступає своєрідним виразником колективної П., яка виявляється джерелом і силою, що упорядковує для її спогадів. Прагнучи подолати інтроспекціонізм та індивідуалізм попередніх теорій, П. Жане за­значав, що ізольований індивід не володіє П., оскільки він її навіть не потребує. Соціально-філософські концепції П. ведуть свій початок від М. Альбвакса, який 1925 висунув тезу, що ми не можемо мислити будь-який обʼєкт у минулому інакше, як повʼязаним із певною групою, тобто, що субʼєктивне минуле встановлюється лише у звʼязку з фактами соціального життя.

Сучасні дослідже­н­ня П. повʼязані з пита­н­нями ре­презентації колективного історичного зна­н­ня, тому оперують термінами «ідентичність», «історична П.», «соціальна П.», «колективна історична П.» чи «соціально-історична П.». Услід за антропологами історики та філософи почали вживати поня­т­тя «колективної П.» — комплекс міфів, що ви­значаються спільністю традицій, вірувань, уявлень про минуле, хоча довгий час вважали за краще викори­стати в цьому контекс­ті поня­т­тя «колективної ментальності» (див. Ментальність). Власне, сама тема П. перед­усім привертала увагу істориків ментальності, яких особливо цікавила транс­формація П. при пере­ході від усної традиції до письмової культури. Зга­дані дослідже­н­ня отримали загальну назву «memory studies». Для пошире­н­ня ідей ви­вче­н­ня П. 2008 було засновано одно­ймен­ний часопис, а 2016 — Асоціацію досліджень памʼяті (The Memory Studies Association). Числен­ні дослідже­н­ня memory studies ви­знають колективну П. як соціально-культурний кон­структ. Колективна П. — це аутентичне минуле, що зберігається спільнотою як прийнята для неї версія для досягне­н­ня певних цілей. На­приклад, для створе­н­ня колективної ідентичності. Соціальна група зберігає П. про минуле з метою сформувати уявле­н­ня про себе від­носно інших. Нові події та ідеї сут­тєво впливають на сприйня­т­тя минулого, а вимоги нової інтер­претації минулого ви­значають ро­зумі­н­ня теперішнього. Колективну історичну П. роз­глядають як стан соціального буття сучасних соціальних спільнот. М. Альбвакс ви­значає колективну П. як особливий сегмент історичного зна­н­ня, що існує окремо від академічного або наукового історичного зна­н­ня. Філософ стверджував, що колективні уявле­н­ня спільноти про минулу історію є одним із ключових ресурсів формува­н­ня її внутрішньої колективної самоідентичності, завдяки якій затверджується та під­тримується соціокультурна диференціація, соціокультурна різноманітність. М. Альбвакс пропонує роз­ділити П. на індивідуальну та колективну. Перша належить індивіду і є його «власним минулим», а друга є «минулим колективу», до якого той належить. Йдеться про автобіо­графічну та історичну П. Крім індивідуальної та колективної П., М. Альбвакс роз­межовує історію та П. таким чином: якщо П. шукає схожості між сьогоде­н­ням і минулим, то історія встановлює від­мін­ності, якщо П. емоційна, то історія — не­упереджена, П. слугує сьогоден­ню, а історія — істині. На думку філософа наша П. спирається не на ви­вчену, а на прожиту історію. У роботах ученого за­стосовується ще одне важливе для подальших досліджень П. поня­т­тя — «комеморація». Саме за допомогою комеморації в су­спільстві закріплюється, зберігається і пере­дається П. про минуле. Це дуже важливий концепт, у світлі якого колективну П. неможливо звʼязувати тільки з психологією, нехай навіть і колективною, або тільки зі зна­н­ням. З комеморацією повʼязане поня­т­тя «живої колективної П.». Вона існує лише у формі колективної комеморативної дії. Без цієї форми, якщо колективна дія зникає чи забороняється, комплекс колективної П. роз­падається на сотні індивідуальних знань про минуле (усних або письмово зафіксованих), з одного боку, і на без­ліч матеріальних памʼятних місць, що також згодом без колективної комеморативної дії зникають, забуваються.

Важливість ви­вче­н­ня матеріального компонента колективної П. об­ґрунтована в роботах французького вченого П. Нора. Роз­виваючи ідеї М. Альбвакса, він фокусує увагу саме на концепті «місць П.», які для нього складають предметно-матеріальне ядро, центр комеморативної дії. «Місцями П.» П. Нора ви­значає остан­ні сліди П. спільнот, що залишаються після того, як роз­палися їхні комеморативні практики, а сама ця спільність зникла. Дослідже­н­ня місць П. до­зволяють виявляти гео­графію комеморативної активності, точки її концентрації, щільність покри­т­тя території мережею практик колективного памʼята­н­ня. На думку П. Нора комеморативні практики маркують конкретні гео­графічні точки місцями П., які через це набувають виняткової духовно-символічної значущості, що базується перед­усім на тому, що вони є територіальною частиною колективного комеморативного комплексу спільноти.

Німецький культуролог Я. Ас­сман, об­ґрунтовуючи концепт «культурної П.» пропонує взагалі від­мовитися як від проти­ставле­н­ня історії та П., так і від поділу на «обʼєктивну» історію та міф. Форми П., на його думку, містять у собі історію та міф, тому що слугують одній і тій самій функції — об­ґрунтуван­ню теперішнього. Історія в рамках культурної П. вченого є всього лиш від­творе­н­ня спогадом. Історія через спогад стає міфом, при цьому залишається в сенсі по­стійної та формуючої сили, але тільки в межах ін­ституцій. Основною функцією історичної П. Я. Ас­сман вважає формува­н­ня ідентичності як на індивідуальному, так і на колективному рівні. Тому, на думку дослідника, є три рівні П.: індивідуальна — ідентичність внутрішнього «Я»; комунікативна, що забезпечує ідентичність соціального «Я»; культурна — формує культурну ідентичність. Стосовно індивідуальної П. Я. Ас­сман виділяє міметичну, повʼязану із діяльністю та на­вча­н­ням, предметну, комунікативну — спогади про недавнє минуле, які людина роз­діляє зі своїми сучасниками, та культурну П. Культурна П. не повʼязана із без­посереднім досві­дом індивіда, а є сферою формува­н­ня сенсу.

Німецький культуролог та історик А. Ас­сман критикує поня­т­тя «колективна П.» за неви­значеність і замінює його «соціальною П.» та «політичною П.». Соціальна П. — це про комунікацію між поколі­н­нями, соціальний горизонт цієї комунікації, а також «медіальна основа» у ви­гляді книг, щоден­ників, фото­графій тощо. А. Ас­сман також проти роз­межува­н­ня памʼяті та історії і пропонує замість цього «функціональну» та «накопичувальну» П. Функціональна П. формує колективні субʼєкти (держави, нації) через конструюва­н­ня ними свого минулого. Накопичувальна П., навпаки, містить нейтральні, абстрактні для ідентичності предметності зна­н­ня, що стали не­придатними й чужими, а також репертуар втрачених можливостей. Сама ж культурна П. ви­значається як «поле» напруги, що створюється внаслідок взаємодії функціональної та накопичувальної П. Що стосується від­мін­ності між соціальною та культурною П., то перша — це більше про досвід, а друга ґрунтується на символічних медіаторах, на екс­терналізації та обʼєктивації символів. Основною ознакою політичної П. є ін­ституціонально закріплене викори­ста­н­ня минулого для формува­н­ня національної ідентичності. Як за­значає А. Ас­сман, на противагу багатоголосої соціальної П., котра є П. «знизу» і яка знову й знову зникає зі зміною поколінь, національна П. по­стає довготривалою і значно більш уніфікованою кон­струкцією, що закріплюється політичними ін­ституціями, впливаючи на су­спільство «зверху». Основою для політичної П. є міф, але це, на думку дослідниці не є спотворе­н­ням фактів, як це за­звичай інтер­претується критикою ідеологій. Міф є по­глядом на історію через призму ідентичності, зокрема національної, в цьому плані важливішим є не «як на­справді» все було, а який потенціал для соціального впливу має історичний досвід. На противагу політичній культурна П. чинить опір уніфікації й інструменталізації, вона більшою мірою очищена від ідеології. Тобто, П. у новітніх філософських дослідже­н­нях змінює предмет історії. Нині це не подія, як така, якою вона була на­справді, а П. про неї, той образ, що від­образився в учасників, які пере­жили цю подію та як її спри­ймають сучасники. Саме ж поня­т­тя «П.» найчастіше вживають у значен­ні загального досвіду, пере­житого людьми спільно. Може йтися і про П. поколінь і ширше, як історичний досвід, що від­клався в П. людської спільноти.

Завантажити статтю