Політичних в’язнів табори

ПОЛІТИ́ЧНИХ В'Я́ЗНІВ ТАБОРИ́  — мережа таборів, у яких у СРСР утримували політв’язнів. У Казахстані на території від м. Акмола (нині Астана) до озера Балхаш (за площею дорівнює Франції) у 1930-х рр. — 1959 діяв Караґандинський табір «Карлаг» із центром у с. Долинка (нині с-ще Долинське) й пересилкою біля залізничної станції Карабас. В’язні працювали під конвоєм і безконвойно в кам’яновугільних та інших копальнях, на будівництві шахт, міст, робітничих селищ і в сільському господарстві. У кожному табірному відділенні були ЗУРи («зоны усиленного режима»), подекуди БУРи («бараки усиленного режима»), у яких чекісти тримали вбивць, «воров в законе», «сук» (блатних, які працювали й визнавали начальство) і політв’язнів як «особо опасных врагов народа». 1948 Л. Берія відокремив засуджених за статтею 58 (звинувачених у зраді батьківщини, шпигунстві, створенні контрреволюційної організації) і до 1951 вивіз їх із «Карлагу» до таборів «Песчанлаг» у Караґанді й околицях (Сарань, Дубовка, Чурбай-Нура) та з Екібастузу в Павлоградській обл. й «Степлагу» в Джезказгані, Кенгірі, де містилося управління, Балхаші й Спаську — за 30–40 км на південний схід від Караґанди. До «долини смерті», як називали карлагівці Спаськ, звозили немічних, хворих і ув’язнених похилого віку. Ховали померлих на розташованому ліворуч від шляху Караґанда — Алма-Ата (нині Алмати) цвинтарі, на якому налічують близько 800 тис. могил (у кожній із них — по 2–3 померлих). У танковій частині, що базувалася тут до 1985, збереглися підземні каземати з умонтованими в стіни ланцюгами, якими приковували в’язнів. У спецтаборах вони носили на шапках, куртках, бушлатах і штанах присвоєні номери, вхідні двері бараків на ніч замикали на ключ. Політв’язням дозволяли писати рідним 1-го листа на місяць, заборонено було побачення з родичами, до 1952 їхню працю не оплачували. Засуджених за статтями 58-10 (антирадянська агітація), 58-7 (співпраця з окупантами) карали разом із іншими засудженими також у таборах: «Актюбінськлаг», де добували вугілля (Берчогур, Куращасай), нікель (Кімперсай), хром (Хром-Тау), фосфати (Актюбінський р-н), нафту (Шубар-Кудук); «Алматалаг», що будував уведену 1930 в експлуатацію Туркестансько-Сибірську залізницю з Аріса (на північ від Ташкента) через Алма-Ату й Семипалатинськ у напрямі до м. Новосибірськ (РФ); «Каракаслаг» на північно-західному березі Зайсанського озера в Східно-Казахстанській обл. (добували золото, поліметали, розвідували корисні капалини); «Кзил-Орда» (рили зрошувальні канали й працювали в радгоспах); «Петропавловськлаг» у Північно-Казахстанській обл. (працювали в радгоспах і на великому м’ясокомбінаті); «Семипалатинськлаг» у центрі Східно-Казахстанської обл. (добували поліметали, працювали підприємства місцевої промисловості); «Іфтільлаг» на сході Мангишлакської обл. та «Іргізлаг» у східній частині Актюбінської обл. (обидва — засекречені). У всіх казахстанських таборах, як і загалом в СРСР, панувала сваволя оперуповноважених, наглядачів, конвою та кримінальних злочинців. Після 2-ї світової війни українці, яких начальство, наглядачі, кримінальні злочинці називали «бандерами», акліматизувалися й об’єдналися з литовськими й іншими націоналістами (окрім московських шовіністів) для боротьби за свої права. 1951–52 майже в усіх радянських таборах відбулися страйки. Українців, які брали в них участь у «Пєсчанлазі» (1,5 тис. осіб), щоб розколоти солідарність в’язнів, чекісти зосередили на лагпункті поблизу м. Сарань, який начальник «Пєсчанлагу» генерал Сергієнко жартома назвав «Січчю». Однак в’язні об’єдналися, а після аварії на одній із копалень, коли лагпункт було закрито й понад півроку нікого за зону не виводили, члени ОУН організували гуртки з вивчення української історії та літератури. Урочисто відсвяткували Шевченкові роковини, під час яких декламували «Розриту могилу» та ін. заборонені у СРСР твори Кобзаря, драматичний гурток поставив драми «Лиха іскра поле спалить і сама згасне» І. Карпенка-Карого, «Назар Стодоля» Т. Шевченка та ін. вистави. Велично святкували Різдвяні, Йорданські та Великодні свята з богослужіннями. 1953 лагпункт ліквідовано. Вивезені з нього й інших караґандинських і тайшетських лагпунктів (в Іркутській обл. РФ) на Воркуту в’язні підняли там повстання, під час якого на одній лише 29-й шахті загинуло 66 в’язнів (див. Воркутинське повстання). У «Пєсчанлазі» в Дубовці члени ОУН збунтувалися проти свавілля блатних. 23 січня 1952 в’язні оголосили голодний страйк, що закінчився етапуванням 700 страйкарів до інших лагпунктів. 200 з них чекісти довезли до Кенгіра, де на трьох лагпунктах було зосереджено 6000 в’язнів. При цьому конвоїри підступно вбили 3-х і ранили 16 з них. Обурені в’язні 3-го лагпункту, де перебували засуджені на 25 р. «бандерівці», 3 дні не виходили на працю. Крім конвою, наглядачів і оперуповноваженого Бєляєва, над політв’язнями знущалися завезені сюди й підтримувані начальством блатні, які крали й жили за рахунок політичних. 16 травня блатні перелізли з 3-го лагпункту до 2-го, розбили ворота господарського двору, що відокремлював 2-й лагпункт від жіночого, й проломилися через огорожу до жіночої зони, але по них відкрили вогонь охоронці. Як тільки політв’язні в 2-му й 3-му лагпунктах почули постріли в господарському дворі, вони об’єдналися й прорвалися до жіночої частини, де жінки їх заховали й не дозволяли шукати. Похоронивши вбитих, 19 травня в’язні обрали комісію для переговорів з начальством, що 40 діб управляла табором. Головував колишній полковник росіянин К. Кузнєцов, його помічниками були: керівник пропагандистської служби, журналіст із Ленінграда (нині Санкт-Петербург), за національністю німець Ю. Кнопмус, очільник служби безпеки росіянин Е. Слученков (із блатних). Формально не входили до складу комісії В. Скирку, А. Кострицький (обидва — українці) та командир військового відділу Служби безпеки і її збройової майстерні Г. Келлер (єврей). Господарська частина штабу розподіляла харчі, відділ пропаганди випускав стінгазету, бюлетені, плакати, відозви й листівки російською та казахською мовами. При сприятливому вітрі вони долітали до Джезказгана. Радіовузол з гучномовцями передавав адміністративну інформацію й концерти з виступами українського хору. О. Солженіцин згадував: «А кто-то был молодожен (и даже по настоящему венчали; ведь западная украинка иначе замуж не выйдет, а заботами ГУЛАГа были тут священники всех религий)». Однак 25–26 червня за допомогою танків повстання було жорстоко придушене. 8 серпня 1955 на суді у Джезказгані 7 очільників повстання засудили до розстрілу (див. також Кенгірське повстання в’язнів ГУЛАГу 1954). У РФ на території Пермської обл. перші табори було організовано в 1920-х рр. 1948 створено спеціальні табори, у яких утримували засуджених за звинуваченням у контрреволюційній діяльності, на початку 1970-х рр. — 3 табори для засуджених за звинуваченням в особливо небезпечних державних злочинах: ВС-389/35 (ст. Всехсвятська), ВС-389/36 (с. Кучино), ВС-389/37 (с. Половинка). Табірне управління було у с-щі Скальний. Починаючи від 1972, сюди переводили політв’язнів із мордовських таборів, а також засуджених до 25-ти і 10-ти р. ув’язнення. Пермські табори відрізнялися особливо жорстокими умовами утримання. Серед ув’язнених тут були Ю. Литвин, Л. Лук’яненко, В. Марченко, В. Стус, Є. Сверстюк, О. Тихий. 1987 табори ліквідовано, 1994 тут відкрито «Перм-36» Меморіальний музей-заповідник історії політичних репресій. Див також Інтинський «Мінлаг».

Завантажити статтю