Політичних в’язнів табори

ПОЛІТИ́ЧНИХ В'Я́ЗНІВ ТАБОРИ́ — мережа таборів, у яких у СРСР утримували політвʼязнів. У Казах­стані на території від м. Акмола (нині Астана) до озера Балхаш (за площею дорівнює Франції) у 1930-х рр. — 1959 діяв Караґандинський табір «Карлаг» із центром у с. Долинка (нині с-ще Долинське) й пере­силкою біля залізничної станції Карабас. Вʼязні працювали під конвоєм і без­конвойно в камʼяновугільних та інших копальнях, на будівництві шахт, міст, робітничих селищ і в сільському господарстві. У кожному табірному від­ділен­ні були ЗУРи («зоны усилен­ного режима»), подекуди БУРи («бараки усилен­ного режима»), у яких чекісти тримали вбивць, «воров в законе», «сук» (блатних, які працювали й ви­знавали начальство) і політвʼязнів як «особо опасных врагов народа». 1948 Л. Берія від­окремив засуджених за стат­тею 58 (звинувачених у зраді батьківщини, шпигунстві, створен­ні контр­революційної організації) і до 1951 вивіз їх із «Карлагу» до таборів «Песчанлаг» у Караґанді й околицях (Сарань, Дубовка, Чурбай-Нура) та з Екібастузу в Павло­градській обл. й «Степлагу» в Джезказгані, Кенгірі, де містилося управлі­н­ня, Балхаші й Спаську — за 30—40 км на пів­ден­ний схід від Караґанди. До «долини смерті», як називали карлагівці Спаськ, звозили немічних, хворих і увʼязнених похилого віку. Ховали померлих на роз­ташованому ліворуч від шляху Караґанда — Алма-Ата (нині Алмати) цвинтарі, на якому налічують близько 800 тис. могил (у кожній із них — по 2—3 померлих). У танковій частині, що базувалася тут до 1985, збереглися під­земні каземати з умонтованими в стіни ланцюгами, якими приковували вʼязнів. У спецтаборах вони носили на шапках, куртках, бушлатах і штанах присвоєні номери, вхідні двері бараків на ніч замикали на ключ. Політвʼязням до­зволяли писати рідним 1-го листа на місяць, заборонено було побаче­н­ня з родичами, до 1952 їхню працю не оплачували. Засуджених за ста­т­тями 58-10 (антирадянська агітація), 58-7 (спів­праця з окупантами) карали разом із іншими засудженими також у таборах: «Актюбінськлаг», де добували вугі­л­ля (Берчогур, Куращасай), нікель (Кімперсай), хром (Хром-Тау), фосфати (Актюбінський р-н), нафту (Шубар-Кудук); «Алматалаг», що будував уведену 1930 в екс­плуатацію Турке­стансько-Сибірську залізницю з Аріса (на пів­ніч від Ташкента) через Алма-Ату й Семипалатинськ у напрямі до м. Новосибірськ (РФ); «Каракаслаг» на пів­нічно-західному березі Зайсанського озера в Східно-Казах­станській обл. (добували золото, поліметали, роз­відували корисні капалини); «Кзил-Орда» (рили зрошувальні ка­нали й працювали в радгоспах); «Петропа­вловськлаг» у Пів­нічно-Казах­станській обл. (працювали в радгоспах і на великому мʼясокомбінаті); «Семипалатинськлаг» у центрі Східно-Казах­станської обл. (добували поліметали, працювали під­приємства місцевої промисловості); «Іфтільлаг» на сході Мангишлакської обл. та «Іргізлаг» у східній частині Актюбінської обл. (обидва — засекречені). У всіх казах­станських таборах, як і загалом в СРСР, панувала сваволя оперуповноважених, на­глядачів, конвою та кримінальних злочинців. Після 2-ї світової війни українці, яких начальство, на­глядачі, кримінальні злочинці називали «бандерами», акліматизувалися й обʼ­єд­налися з литовськими й іншими націоналістами (окрім московських шовіністів) для боротьби за свої права. 1951—52 майже в усіх радянських таборах від­булися страйки. Українців, які брали в них участь у «Пєсчанлазі» (1,5 тис. осіб), щоб роз­колоти солідарність вʼязнів, чекісти зосередили на лагпункті по­близу м. Сарань, який начальник «Пєсчанлагу» генерал Сергієнко жартома на­звав «Січчю». Однак вʼязні обʼ­єд­налися, а після аварії на одній із копалень, коли лагпункт було закрито й понад пів­року нікого за зону не виводили, члени ОУН організували гуртки з ви­вче­н­ня української історії та літератури. Урочисто від­святкували Шевченкові роковини, під час яких декламували «Роз­риту могилу» та ін. заборонені у СРСР твори Кобзаря, драматичний гурток по­ставив драми «Лиха іскра поле спалить і сама згасне» І. Карпенка-Карого, «Назар Стодоля» Т. Шевченка та ін. ви­стави. Велично святкували Різдвяні, Йор­данські та Великодні свята з богослужі­н­нями. 1953 лагпункт ліквідовано. Вивезені з нього й інших караґандинських і тайшетських лагпунктів (в Іркутській обл. РФ) на Воркуту вʼязні під­няли там пов­ста­н­ня, під час якого на одній лише 29-й шахті загинуло 66 вʼязнів (див. Воркутинське пов­ста­н­ня). У «Пєсчанлазі» в Дубовці члени ОУН збунтувалися проти сваві­л­ля блатних. 23 січня 1952 вʼязні оголосили голодний страйк, що закінчився етапува­н­ням 700 страйкарів до інших лагпунктів. 200 з них чекісти довезли до Кенгіра, де на трьох лагпунктах було зосереджено 6000 вʼязнів. При цьому конвоїри під­ступно вбили 3-х і ранили 16 з них. Обурені вʼязні 3-го лагпункту, де пере­бували засуджені на 25 р. «бандерівці», 3 дні не виходили на працю. Крім конвою, на­глядачів і оперуповноваженого Бєляєва, над політвʼязнями знущалися завезені сюди й під­тримувані начальством блатні, які крали й жили за рахунок політичних. 16 травня блатні пере­лізли з 3-го лагпункту до 2-го, роз­били ворота господарського двору, що від­окремлював 2-й лагпункт від жіночого, й проломилися через огорожу до жіночої зони, але по них від­крили вогонь охоронці. Як тільки політвʼязні в 2-му й 3-му лагпунктах почули по­стріли в господарському дворі, вони обʼ­єд­налися й прорвалися до жіночої частини, де жінки їх заховали й не до­зволяли шукати. Похоронивши вбитих, 19 травня вʼязні обрали комісію для пере­говорів з начальством, що 40 діб управляла табором. Головував колишній полковник росіянин К. Кузнєцов, його помічниками були: керівник пропагандистської служби, журналіст із Ленін­града (нині Санкт-Петербург), за національністю німець Ю. Кнопмус, очільник служби без­пеки росіянин Е. Слученков (із блатних). Формально не входили до складу комісії В. Скирку, А. Кострицький (обидва — українці) та командир військового від­ділу Служби без­пеки і її збро­йової майстерні Г. Кел­лер (єврей). Господарська частина штабу роз­поділяла харчі, від­діл пропаганди випускав стінгазету, бюлетені, плакати, ві­дозви й листівки російською та казахською мовами. При сприятливому вітрі вони долітали до Джезказгана. Радіовузол з гучномовцями пере­давав адміністративну інформацію й концерти з ви­ступами українського хору. О. Солженіцин згадував: «А кто-то был молодожен (и даже по настоящему венчали; ведь западная украинка иначе замуж не выйдет, а заботами ГУЛАГа были тут священ­ники всех религий)». Однак 25—26 червня за допомогою танків пов­ста­н­ня було жорстоко придушене. 8 серпня 1955 на суді у Джезказгані 7 очільників пов­ста­н­ня засудили до роз­стрілу (див. також Кенгірське пов­ста­н­ня вʼязнів ГУЛАГу 1954). У РФ на території Пермської обл. перші табори було організовано в 1920-х рр. 1948 створено спеціальні табори, у яких утримували засуджених за звинуваче­н­ням у контр­революційній діяльності, на початку 1970-х рр. — 3 табори для засуджених за звинуваче­н­ням в особливо небезпечних державних злочинах: ВС-389/35 (ст. Всехсвятська), ВС-389/36 (с. Кучино), ВС-389/37 (с. Половинка). Табірне управлі­н­ня було у с-щі Скальний. Починаючи від 1972, сюди пере­водили політвʼязнів із мордовських таборів, а також засуджених до 25-ти і 10-ти р. увʼязне­н­ня. Пермські табори від­різнялися особливо жорстокими умовами утрима­н­ня. Серед увʼязнених тут були Ю. Литвин, Л. Лукʼяненко, В. Марченко, В. Стус, Є. Сверстюк, О. Тихий. 1987 табори ліквідовано, 1994 тут від­крито «Перм-36» Меморіальний музей-заповід­ник історії політичних ре­пресій. Див також Інтинський «Мінлаг».

Завантажити статтю