Совєтознавство

Визначення і загальна характеристика

СОВЄТОЗНА́ВСТВО — галузь науки і складова частина політико-пропагандистського комплексу в країнах Заходу в 1920–90-х рр. Остаточно сформувалася після 2-ї світової війни, в умовах «холодної війни», хоча багато концепцій, на які спиралося С., зародилися у перші роки після більшовицького перевороту 1917. Ці концепції були окреслені у публікаціях колишніх комуністичних діячів, які опинилися за кордоном (зокрема у працях сталінського конкурента Л. Троцького), колишніх політичних противників більшовиків, які вимушено чи добровільно емігрували на Захід (М. Бердяєва, Р. Абрамовича, Б. Ніколаєвського, Д. Даліна та ін.), втікачів з СРСР (Б. Бажанова, Г. Агабекова, В. Кривицького та ін).

Саме поняття С. вперше вжито 1956 у публікації німецького часопису «Osteuropa». Поступово воно склалося у розгалужений науково-організаційний комплекс, до якого входили урядові відомства, організації, що існували на приватні пожертвування, академічні інститути і центри, аналітичні підрозділи спецслужб. У СРСР стверджували, що загалом у середині 1980-х рр. у країнах Заходу діяло близько 350 осередків С., зокрема 200 — у США, майже 100 — у ФРН, решта — у Великій Британії, Канаді, Ізраїлі, Австралії, Франції, Швейцарії, Японії та ін. (ці дані потребують перевірки). С. охоплювало декілька самостійних галузей знань: історію, філософію, право, економіку, соціологію, мистецтвознавство, літературознавство тощо. З погляду тематики, його специфічними напрямами були марксознавство, лєнінознавство, кремлєзнавство (тлумачення офіційних зв’язків між окремими політичними лідерами тодішнього СРСР).

За твердженням офіційних комуністичних контрпропагандистів, С. — антисовєтизм у наукоподібній формі, спрямований на обслуговування політико-ідеологічних потреб «холодної війни» проти СРСР і країн соціалістичної співдружності. Для доказу цього вони зазвичай наводили критичні висловлювання найбільш авторитетних совєтознавців на свою адресу та колег. Хоча С. і справді частково виконувало суто прикладні завдання в ідеологічному протистоянні Заходу з комуністичним Сходом, його виникнення і діяльність слід розглядати у більш широкому історичному контексті.

Головна причина появи і багаторічного існування С. — прагнення всебічно вивчати феномен більшовицької влади та створеного нею суспільства, відповідних структур, їхнього впливу і механізмів підтримки цього впливу. І на цьому шляху С. досягло певних успіхів, адже чимало його оцінок, концепцій і прогнозів підтвердилися. Це засвідчують праці Р. Пайпса «The Formation of the Soviet Union, Communism and Nationalism, 1917–1923» («Утворення Радянського Союзу, комунізм і націоналізм, 1917–1923», Кембридж, 1954), Л. Шапіро «The Communist Party of the Soviet Union» («Комуністична партія Радянського Союзу», 1960), Д. Ґайєра «Lenin in der russischen Sozialdemokratie. Die Arbeiterbewegung im Zarenreich als Organisationsproblem der revolutionären Intelligenz, 1890–1903» («Ленін у російській соціал-демократії. Робітничий рух у царській імперії як організаційна проблема революційної інтелігенції 1890–1903 рр.», 1962), З. Бжезинського «The Permanent Purge: Politics in Soviet Totalitarianism» («Перманентна чистка: політика радянського тоталітаризму», 1956) та «Ideology and Power in Soviet Politics» («Ідеологія та влада в совєтській політиці», 1962), Р. Пейна «The Life and Death of Lenin» («Життя і смерть Леніна», 1964), Л. Фішера «The Life of Lenin» («Життя Леніна», 1965), Е. Карра «A History of Soviet Russia» («Історія Радянської Росії», т. 1–14, Лондон, 1950–78), А. Авторханова «Stalin and the Soviet Communist Party: A Study in the Technology of Power» («Сталін і радянська Комуністична партія: дослідження технології влади», 1959; 1975–76), Р. Конквеста «The Great Terror: Stalin’s Purge of the Thirties» («Великий терор: сталінські чистки 30-х років», 1968) і «The Harvest of Sorrow: Soviet Collectivization and the Terror-Famine» («Жнива скорботи. Радянська колективізація і терор голодом», 1986), Ґ. Зімона «Nationalismus und Nationalitätenpolitik in der Sowjetunion» («Націоналізм і національна політика в Радянському Союзі», 1986), Е. Карер д’Анкос «L’Union Soviétique de Lénine à Staline» («Радянський Союз від Леніна до Сталіна», 1972) та «L’Empire éclaté» («Розколота імперія», 1979), Р. Такера «Stalin as Revolutionary 1879–1929: A Study in History and Personality» («Сталін. Шлях до влади 1879–1929. Історія і особистість», 1990) та ін. У С. опрацьовувалася і українська тематика. Прикладом є праці Г. Костюка «The Fall of Postyshew» («Падіння Постишева», 1954) і «Stalinist Rule in the Ukraine» («Сталінська влада в Україні», 1960), І. Майстренка «Borotbism. F Chapter in the History of Ukrainian Communism» («Боротьбизм. Глава в історії українського комунізму», 1954), Д. Солов’я «The Golgotha of Ukraine» («Голгота України», 1953), Б. Левицького «Die Sowjetukraine» («Совєтська Україна», 1964) і «Politics and Society in Soviet Ukraine» («Політика і суспільство в Совєтській Україні», 1984) та ін.

«Совєтознавці» українського походження наголошували на значущості національних проблем в СРСР, а для більшості їхніх західних колеґ ця проблема не була актуальною, хоча Е. Карер д’Анкос, Ґ. Зімон, З. Бжезінський передрікали розпад СРСР. За роки існування С. виявилися і його вади. Це стосується прогностичної функції. Найбільш виразний приклад — швидкі зміни у СРСР після 1985. Вони стали для більшості навіть найдосвідченіших совєтознавців несподіваними. Навряд чи можна говорити про обґрунтованість рекомендацій і порад, що їх давали совєтознавці, особливо у соціально-економічній сфері, спочатку М. Горбачову, а потім і лідерам колишніх республік СРСР, оскільки вони виходили із західного досвіту й не враховували специфіку умов «перебудови» в СРСР 1985–91 і «постперебудовних» обставин. Після колапсу СРСР колишнє С. здебільшого трактують як совєтські студії (Soviet Studies), у яких домінантними є історичні дослідження.

Завантажити статтю