Совєтознавство

СОВЄТОЗНА́ВСТВО — галузь науки і складова частина політико-пропагандистського комплексу в країнах Заходу в 1920—90-х рр. Остаточно сформувалася після 2-ї світової війни, в умовах «холодної війни», хоча багато концепцій, на які спиралося С., зародилися у перші роки після більшовицького пере­вороту 1917. Ці концепції були окреслені у публікаціях колишніх комуністичних діячів, які опинилися за кордоном (зокрема у працях сталінського конкурента Л. Троцького), колишніх політичних противників більшовиків, які вимушено чи добровільно емігрували на Захід (М. Бердяєва, Р. Абрамовича, Б. Ніколаєвського, Д. Даліна та ін.), втікачів з СРСР (Б. Бажанова, Г. Агабекова, В. Кривицького та ін).

Саме поня­т­тя С. вперше вжито 1956 у публікації німецького часопису «Osteuropa». По­ступово воно склалося у роз­галужений науково-організаційний комплекс, до якого входили урядові ві­домства, організації, що існували на приватні пожертвува­н­ня, академічні ін­ститути і центри, аналітичні під­роз­діли спец­служб. У СРСР стверджували, що загалом у середині 1980-х рр. у країнах Заходу діяло близько 350 осередків С., зокрема 200 — у США, майже 100 — у ФРН, решта — у Великій Британії, Канаді, Ізраїлі, Австралії, Франції, Швейцарії, Японії та ін. (ці дані потребують пере­вірки). С. охоплювало декілька само­стійних галузей знань: історію, філософію, право, економіку, соціологію, мистецтво­знавство, літературо­знавство тощо. З по­гляду тематики, його специфічними напрямами були марксо­знавство, лєніно­знавство, кремлє­знавство (тлумаче­н­ня офіційних звʼязків між окремими політичними лідерами тодішнього СРСР).

За твердже­н­ням офіційних комуністичних контр­пропагандистів, С. — антисовєтизм у наукоподібній формі, спрямований на обслуговува­н­ня політико-ідеологічних потреб «холодної війни» проти СРСР і країн соціалістичної спів­дружності. Для доказу цього вони за­звичай наводили критичні висловлюва­н­ня найбільш авторитетних совєто­знавців на свою адресу та колег. Хоча С. і справді частково виконувало суто прикладні зав­да­н­ня в ідеологічному проти­стоян­ні Заходу з комуністичним Сходом, його виникне­н­ня і діяльність слід роз­глядати у більш широкому історичному контекс­ті.

Головна причина появи і багаторічного існува­н­ня С. — прагне­н­ня всебічно ви­вчати феномен більшовицької влади та створеного нею су­спільства, від­повід­них структур, їхнього впливу і механізмів під­тримки цього впливу. І на цьому шляху С. досягло певних успіхів, адже чимало його оцінок, концепцій і про­гнозів під­твердилися. Це засвідчують праці Р. Пайпса «The Formation of the Soviet Union, Communism and Nationalism, 1917—1923» («Утворе­н­ня Радянського Союзу, комунізм і націоналізм, 1917—1923», Кембридж, 1954), Л. Шапіро «The Communist Party of the Soviet Union» («Комуністична партія Радянського Союзу», 1960), Д. Ґайєра «Lenin in der russischen Sozialdemokratie. Die Arbeiterbewegung im Zarenreich als Organisationsproblem der revolutionären Intelligenz, 1890—1903» («Ленін у російській соціал-демократії. Робітничий рух у царській імперії як організаційна про­блема революційної інтелігенції 1890—1903 рр.», 1962), З. Бжезинського «The Permanent Purge: Politics in Soviet Totalitarianism» («Перманентна чистка: політика радянського тоталітаризму», 1956) та «Ideology and Power in Soviet Politics» («Ідеологія та влада в совєтській політиці», 1962), Р. Пейна «The Life and Death of Lenin» («Життя і смерть Леніна», 1964), Л. Фішера «The Life of Lenin» («Життя Леніна», 1965), Е. Карра «A History of Soviet Russia» («Історія Радянської Росії», т. 1—14, Лондон, 1950—78), А. Авторханова «Stalin and the Soviet Communist Party: A Study in the Technology of Power» («Сталін і радянська Комуністична партія: дослідже­н­ня технології влади», 1959; 1975—76), Р. Конквеста «The Great Terror: Stalinʼs Purge of the Thirties» («Великий терор: сталінські чистки 30-х років», 1968) і «The Harvest of Sorrow: Soviet Collectivization and the Terror-Famine» («Жнива скорботи. Радянська колективізація і терор голодом», 1986), Ґ. Зімона «Nationalismus und Nationalitätenpolitik in der Sowjetunion» («Націоналізм і національна політика в Радянському Союзі», 1986), Е. Карер дʼАнкос «LʼUnion Soviétique de Lénine à Staline» («Радянський Союз від Леніна до Сталіна», 1972) та «LʼEmpire éclaté» («Роз­колота імперія», 1979), Р. Такера «Stalin as Revolutionary 1879—1929: A Study in History and Personality» («Сталін. Шлях до влади 1879—1929. Історія і особистість», 1990) та ін. У С. опрацьовувалася і українська тематика. Прикладом є праці Г. Костюка «The Fall of Postyshew» («Паді­н­ня Постишева», 1954) і «Stalinist Rule in the Ukraine» («Сталінська влада в Україні», 1960), І. Майстренка «Borotbism. F Chapter in the History of Ukrainian Communism» («Боротьбизм. Глава в історії українського комунізму», 1954), Д. Соловʼя «The Golgotha of Ukraine» («Голгота України», 1953), Б. Левицького «Die Sowjetukraine» («Совєтська Україна», 1964) і «Politics and Society in Soviet Ukraine» («Політика і су­спільство в Совєтській Україні», 1984) та ін.

«Совєто­знавці» українського походже­н­ня наголошували на значущості національних про­блем в СРСР, а для більшості їхніх західних колеґ ця про­блема не була актуальною, хоча Е. Карер дʼАнкос, Ґ. Зімон, З. Бжезінський перед­рікали роз­пад СРСР. За роки існува­н­ня С. виявилися і його вади. Це стосується прогностичної функції. Найбільш виразний приклад — швидкі зміни у СРСР після 1985. Вони стали для більшості навіть найдосвідченіших совєто­знавців несподіваними. На­вряд чи можна говорити про об­ґрунтованість рекомендацій і порад, що їх давали совєто­знавці, особливо у соціально-економічній сфері, спочатку М. Горбачову, а потім і лідерам колишніх республік СРСР, оскільки вони виходили із західного досвіту й не враховували специфіку умов «пере­будови» в СРСР 1985—91 і «постперебудовних» об­ставин. Після колапсу СРСР колишнє С. здебільшого трактують як совєтські студії (Soviet Studies), у яких домінантними є історичні дослідже­н­ня.

Завантажити статтю