Пам’яткознавства Центр НАНУ та Українського товариства охорони пам’яток історії та культури

ПАМ’ЯТКОЗНА́ВСТВА ЦЕНТР НАНУ та Українського товариства охорони пам’яток історії та культури – наукова установа, що досліджувала проблеми пам’яткознавства, музеєзнавства, наукові засади культурної спадщини України. Засновано 1991 в Києві спільною постановою Президії АНУ і Головної ради Охорони пам’яток історії та культури Українського товариства (УТОПІК) з ініціативи С. Заремби, який став його першим директором (1991–2003). Другий і останній директор — О. Титова (2003–20). У складі Центру діяли: відділи історичного пам’яткознавства (завідувач Л. Гріффен) та культурної спадщини (О. Титова), сектор пам’яток архітектури та містобудування (Б. Колосок); регіональні відділення — Східне (Харків, керівник С. Посохов), Бахмутське (Донецька обл., С. Татаринов), Кримське (Сімферополь, А. Непомнящий), Північно-Східне (м. Ніжин Чернігівської обл., С. Зозуля). Усі відділення працювали на громадських засадах. Метою створення установи було поєднання теоретичних розробок академічної науки з їхньою практичною реалізацією у безпосередній пам’яткоохоронній діяльності всеукраїнської громадської організації. 

Головні завдання: здійснення фундаментальних і прикладних досліджень для одержання нових знань у галузі пам’яткознавства та охорони культурної спадщини, розроблення проєктів нормативних документів, методичних рекомендацій у пам’яткоохоронній сфері. Прикладні напрацювання Центру та його практичну діяльність спрямовували на вирішення завдань охорони, збереження й використання нерухомої та рухомої культурної спадщини. 

Для координації пам’яткоохоронних програм організовували тимчасові творчі колективи, до яких залучали не тільки співробітників Центру, а й науковців з інших споріднених установ, зокрема Інститутів історії України та археології НАНУ (обидва — Київ), музеїв, обласних організацій УТОПІК. Розробляли теоретико-методичні засади пошуку, вивчення та збереження об’єктів рухомої та нерухомої культурної спадщини, історико-культурних заповідників, заповідних територій, музейної діяльності, науково-методичні принципи створення банку даних культурної спадщини України, державного регулювання обліку культурних цінностей; аналізували вітчизняний і зарубіжний пам’яткознавчий досвід; вивчали актуальні теоретичні та методичні питання пам’яткознавства як наукової дисципліни, методику пошуку й охорони пам’яток історії та культури, комплексного дослідження багатопрофільних історико-культурних пам’яток; розробляли науково-методичні принципи створення банку даних культурної спадщини України, державного регулювання обліку культурних цінностей; визначали перспективні напрями подальшої пам’яткоохоронної діяльності. 

Серед основних тем — історія та теорія пам’яткознавства; проблеми пам’яток архітектури й містобудування, історичних ландшафтів; питання консервації та музеєфікації пам’яток археології; створення реєстру пам’яткознавців України; підготовка каталогу пам’яток історії та культури; пам’ятки науки й техніки, методика створення науково-технічних музеїв; музеєзнавство як наука; церковне пам’яткознавство, історія церков і монастирів; некрополі України, історичні кладовища та окремі поховання, методика створення реєстру некрополістичних пам’яток; пам’ятки національних меншин; нерухомі та рухомі пам’ятки українського козацтва; проблеми топоніміки й картографії; культура пам’яті (суспільство між минулим і майбутнім); популяризація культурної спадщини. Центр із відповідними структурами УТОПІК готував пропозиції до загальнодержавних пам’яткоохоронних програм, розробляв проєкти нормативних документів у сфері культурної спадщини, облікової документації (облікових карток, паспортів на об’єкти культурної спадщини), проводив експертизи відповідних програм, концепцій загальнодержавного, регіонального рівня.

 Більшість видань Центру були серійними чи періодичними, часто спільними з іншими пам’яткознавчими організаціями, зокрема з УТОПІК. Це часописи «Київська старовина», «Відлуння віків», «Праці Центру пам’яткознавства», «Ніжинська старовина», «Сіверщина в історії України», «Питання історії науки і техніки», «Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні», «Календар знаменних дат», «Український технічний музей». Уперше підготовлено колективну монографію «Основи пам’яткознавства» (2012) та навчальний посібник «Пам’яткознавство» (2014; обидва — Київ). Було багато спільних видань із Центром охорони пам’яток археології при Полтавській держадміністрації (О. Супруненко, І. Кулатова), Полтавським краєзнавчим музеєм (В. Мокляк), Більським історико-археологічним заповідником (Полтавська обл., В. Приймак, І. Корост), Бахмутським відділенням Центру (С. Татаринов та ін.). Разом із УТОПІК та ін. спорідненими установами проведено понад 150 міжнародних і всеукраїнських наукових, науково-практичних конференцій і семінарів, круглих столів, серед яких — щорічні «Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні», «Актуальні питання історії науки і техніки», «Український технічний музей: історія, досвід, перспективи», «Музейні читання», «Східні слов’яни. Мова. Історія. Культура», «Сіверщина в історії України»; раз на 2 р. — «Індустріальна спадщина в культурі і ландшафті», «Зарембівські пам’яткознавчі читання», «Спаські читання». Започаткований науковий напрям «пам’яткознавство» 2006 отримав офіційне визнання ВАКу, від 2007 при Центрі діяла аспірантура та спеціалізована рада із захисту дисертацій на здобуття ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю «пам’яткознавство». Було захищено 51 кандидатську та 3 докторські дисертації (єдині в Україні) за цією спеціальністю. У Центрі працювали відомі науковці: Л. Гріффен, Л. Федорова, Л. Бєсов, В. Борисенко та ін. Постановою Президії НАНУ 2019 діяльність Центру припинено шляхом приєднання його до Інституту археології НАНУ.

Завантажити статтю