Пам’яткознавства Центр НАНУ та Українського товариства охорони пам’яток історії та культури

ПАМʼЯТКОЗНА́ВСТВА ЦЕНТР НАНУ та Українського товариства охорони памʼяток історії та культури  — наукова установа, що досліджувала про­блеми памʼятко­знавства, музеє­знавства, наукові засади культурної спадщини України. Засновано 1991 в Києві спільною по­становою Президії АНУ і Головної ради Охорони памʼяток історії та культури Українського товариства (УТОПІК) з ініціативи С. Заремби, який став його першим директором (1991—2003). Другий і остан­ній директор — О. Титова (2003—20). У складі Центру діяли: від­діли історичного памʼятко­знавства (завідувач Л. Гріф­фен) та культурної спадщини (О. Титова), сектор памʼяток архітектури та містобудува­н­ня (Б. Колосок); регіональні від­діле­н­ня — Східне (Харків, керівник С. Посохов), Бахмутське (Донецька обл., С. Татаринов), Кримське (Сімферополь, А. Непомнящий), Пів­нічно-Східне (м. Ніжин Чернігівської обл., С. Зозуля). Усі від­діле­н­ня працювали на громадських засадах. Метою створе­н­ня установи було по­єд­на­н­ня теоретичних роз­робок академічної науки з їхньою практичною реалізацією у без­посередній памʼятко­охорон­ній діяльності всеукраїнської громадської організації. 

Головні зав­да­н­ня: здійсне­н­ня фундаментальних і прикладних досліджень для одержа­н­ня нових знань у галузі памʼятко­знавства та охорони культурної спадщини, роз­робле­н­ня проєктів нормативних документів, методичних рекомендацій у памʼятко­охорон­ній сфері. Прикладні напрацюва­н­ня Центру та його практичну діяльність спрямовували на виріше­н­ня зав­дань охорони, збереже­н­ня й викори­ста­н­ня нерухомої та рухомої культурної спадщини. 

Для ко­ординації памʼятко­охорон­них про­грам організовували тимчасові творчі колективи, до яких залучали не тільки спів­робітників Центру, а й науковців з інших споріднених установ, зокрема Ін­ститутів історії України та археології НАНУ (обидва — Київ), музеїв, обласних організацій УТОПІК. Роз­робляли теоретико-методичні засади пошуку, ви­вче­н­ня та збереже­н­ня обʼєктів рухомої та нерухомої культурної спадщини, історико-культурних заповід­ників, заповід­них територій, музейної діяльності, науково-методичні принципи створе­н­ня банку даних культурної спадщини України, державного регулюва­н­ня обліку культурних цін­ностей; аналізували вітчизняний і зарубіжний памʼятко­знавчий досвід; ви­вчали актуальні теоретичні та методичні пита­н­ня памʼятко­знавства як наукової дисципліни, методику пошуку й охорони памʼяток історії та культури, комплексного дослідже­н­ня багато­профільних історико-культурних памʼяток; роз­робляли науково-методичні принципи створе­н­ня банку даних культурної спадщини України, державного регулюва­н­ня обліку культурних цін­ностей; ви­значали пер­спективні напрями подальшої памʼятко­охорон­ної діяльності. 

Серед основних тем — історія та теорія памʼятко­знавства; про­блеми памʼяток архітектури й містобудува­н­ня, історичних ландшафтів; пита­н­ня консервації та музеєфікації памʼяток археології; створе­н­ня реєстру памʼятко­знавців України; під­готовка каталогу памʼяток історії та культури; памʼятки науки й техніки, методика створе­н­ня науково-технічних музеїв; музеє­знавство як наука; церковне памʼятко­знавство, історія церков і монастирів; некрополі України, історичні кладовища та окремі похова­н­ня, методика створе­н­ня реєстру некрополістичних памʼяток; памʼятки національних меншин; нерухомі та рухомі памʼятки українського козацтва; про­блеми топоніміки й карто­графії; культура памʼяті (су­спільство між минулим і майбутнім); популяризація культурної спадщини. Центр із від­повід­ними структурами УТОПІК готував пропозиції до загальнодержавних памʼятко­охорон­них про­грам, роз­робляв проєкти нормативних документів у сфері культурної спадщини, облікової документації (облікових карток, паспортів на обʼєкти культурної спадщини), проводив екс­пертизи від­повід­них про­грам, концепцій загальнодержавного, регіонального рівня.

 Більшість ви­дань Центру були серійними чи періодичними, часто спільними з іншими памʼятко­знавчими організаціями, зокрема з УТОПІК. Це часописи «Київська старовина», «Від­лу­н­ня віків», «Праці Центру памʼятко­знавства», «Ніжинська старовина», «Сіверщина в історії України», «Пита­н­ня історії науки і техніки», «Нові дослідже­н­ня памʼяток козацької доби в Україні», «Календар знамен­них дат», «Український технічний музей». Уперше під­готовлено колективну моно­графію «Основи памʼятко­знавства» (2012) та на­вчальний посібник «Памʼятко­знавство» (2014; обидва — Київ). Було багато спільних ви­дань із Центром охорони памʼяток археології при Полтавській держ­адміністрації (О. Супруненко, І. Кулатова), Полтавським крає­знавчим музеєм (В. Мокляк), Більським історико-археологічним заповід­ником (Полтавська обл., В. При­ймак, І. Корост), Бахмутським від­діле­н­ням Центру (С. Татаринов та ін.). Разом із УТОПІК та ін. спорідненими установами проведено понад 150 між­народних і всеукраїнських наукових, науково-практичних конференцій і семінарів, круглих столів, серед яких — щорічні «Нові дослідже­н­ня памʼяток козацької доби в Україні», «Актуальні пита­н­ня історії науки і техніки», «Український технічний музей: історія, досвід, пер­спективи», «Музейні чита­н­ня», «Східні словʼяни. Мова. Історія. Культура», «Сіверщина в історії України»; раз на 2 р. — «Індустріальна спадщина в культурі і ландшафті», «Зарембівські памʼятко­знавчі чита­н­ня», «Спаські чита­н­ня». Започаткований науковий напрям «памʼятко­знавство» 2006 отримав офіційне ви­зна­н­ня ВАКу, від 2007 при Центрі діяла аспірантура та спеціалізована рада із захисту дисертацій на здобу­т­тя ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю «памʼятко­знавство». Було захищено 51 кандидатську та 3 докторські дисертації (єдині в Україні) за цією спеціальністю. У Центрі працювали ві­домі науковці: Л. Гріф­фен, Л. Федорова, Л. Бєсов, В. Борисенко та ін. По­становою Президії НАНУ 2019 діяльність Центру припинено шляхом при­єд­на­н­ня його до Ін­ституту археології НАНУ.

Завантажити статтю