Пам’яткознавство

ПАМ’ЯТКОЗНА́ВСТВО – спеціальна наукова дисципліна, що досліджує культурну спадщину в теоретичному плані як особливе соціальне явище і певну сукупність матеріальних об’єктів — пам’яток історії та культури, що поєднують сучасність із минулим, їхню природу та характерні особливості, а в практичному плані опрацьовує проблеми виявлення, обліку, вивчення, охорони, збереження та використання пам’яток. П. пов’язане із низкою наукових дисциплін соціогуманітарного спрямування, зокрема з іншими спеціальними історичними дисциплінами (джерело- та архівознавством, біографістикою), археологією, теорією та історією архітектури, культурологією, мистецтво-, крає-, музеє- і ландшафтознавством, а також реставраційною справою, інформатикою, туризмом тощо. Як окрема наука П. фактично оформилося в останній чверті 20 ст. 

Розвиток пам’яткоохоронної роботи став рушійною силою інтенсифікації пам’яткознавчих студій, формування основних засад нової наукової дисципліни, що ставила своїм завданням розроблення теоретико-методичних напрацювань із виявлення, дослідження, збереження й використання пам’яток історії та культури. Від самого початку мали місце спроби визначити обсяг компетенції П. як науки, його специфічні теоретичні й практичні завдання, місце серед інших наукових дисциплін, взаємозв’язок із ними. Уперше термін «пам’яткознавство» в Україні з’явився 1985 із започаткуванням Охорони пам’яток історії та культури Українським товариством (УТОПІК) нової відповідної рубрики у журналі «Пам’ятки України». Тоді П. пов’язували із краєзнавством, документуванням, експонуванням, вивченням окремих видів пам’яток. Такий підхід до окреслення завдань П. здебільшого зберігався до кінця 1980-х рр. Ситуація змінилася зі створенням 1991 спільною постановою Президії НАНУ та Колегії УТОПІК окремої наукової установи — Пам’яткознавства Центру НАНУ та Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, першим директором якого став С. Заремба. Саме йому належить найповніше на той час дослідження щодо доцільності виокремлення П. в окрему науку, здійснене у монографії «Українське пам’яткознавство: історія, теорія, сучасність» (К., 1995). П. як окрема наукова дисципліна існує тільки на пострадянських теренах. 

Одне із перших обґрунтувань його як окремої науки спробував дати російський вчений П. Боярський у статті «Теоретические основы памятниковедения (постановка проблемы)», згодом він розвинув його у монографії «Введение в памятниковедение» (Москва, 1990). Відтоді до питання про теоретичні й методологічні проблеми П. зверталися українські науковці, серед яких — С. Кот, Л. Прибєга, В. Вечерський, Л. Федорова, С. Гаврилюк, Л. Гріффен, С. Руденко, О. Худолей, О. Титова. Дослідники здебільшого розвивали й уточнювали основні, визначені раніше положення, але в головному всі вони дотримувалися запропонованих у названих наукових розробках засад, зокрема, що предметом дослідження в галузі П. є інформація, вміщена в пам’ятках історії та культури. 

Завдання П.: 

• розроблення теоретико-методологічних принципів, що дозволяють вивчити ступінь адекватності пам’яток історичній дійсності; 
• визначення прийнятних термінів і понять, що відповідають вітчизняній і світовій пам’яткоохоронній практиці; 
• вироблення методів виявлення, відбору, вивчення, оцінки значимості й взаємозв’язків інформації, наявної у пам’ятках культурної спадщини;
•  опрацювання методів цілеспрямованого використання таких відомостей із навчальною і виховною метою, популяризації культурної спадщини; 
• розроблення теоретичних засад комплексного збереження історико-культурного та природного середовища. 

Зрештою, склалося фактично загальноприйняте уявлення, що П. комплексно вивчає різноманітні елементи історико-культурної спадщини (пам’ятки історії та культури) у нерозривній єдності як частини навколишнього природного та культурного середовища, теоретично узагальнює їхнє місце і роль у загальному культурно-історичному процесі, досвід дослідження та збереження в контексті оптимальної інтеграції до сучасної та майбутньої системи функціонування суспільства як складного соціального комплексу, а отже, П. — спеціальна наукова дисципліна, предметом якої є всебічне дослідження, охорона, збереження й популяризація пам’яток історії та культури як складової частини національної та всесвітньої культурної спадщини. При цьому існують й інші визначення: П. — наукова дисципліна, що вивчає пам’ятки культурної спадщини; П. — спеціальна наукова дисципліна, об’єктом дослідження якої є пам’ятки, предметом — методики їхньої ідентифікації, фіксації, оцінки, обліку, захисту від пошкоджень, використання, реставрації, популяризації в суспільстві, а метою — їхнє збереження в автентичному стані для майбутніх поколінь. У всіх наведених та ін. варіантах визначень головним є те, що П. пов’язують зі сферою охорони культурної спадщини й зазначають, що ця комплексна та міждисциплінарна наука формує її науково-теоретичну базу. 

Розвиток наукових досліджень у сфері культурної спадщини дозволив додатково виділити як окремі напрями архівне та бібліотечне (або книжкове) П., а також ставити питання щодо доцільності виокремлення церковного П. і некрополезнавства. Крім того, П. розглядає й рухомі (музейні) пам’ятки, у проблемах вивчення яких певним чином пересікається з музеєзнавством (музеологією), що має свої предмет, об’єкт і завдання дослідження.

Вирішення основних практичних завдань П. відбувається через дослідження та осмислення можливостей використання конкретних видів нерухомих пам’яток історії та культури. Їхнє різноманіття зумовлює необхідність систематизації. Згідно із Законом України «Про охорону культурної спадщини» (2000), видами нерухомих пам’яток є археологічні, історичні, монументального й садово-паркового мистецтва, архітектури, містобудування, ландшафтні, науки і техніки. Такий поділ головним чином відповідає потребам пам’яткоохоронної діяльності, але він також цілком прийнятний для наукових досліджень, хоча й потребує певних уточнень. Терміни, якими послуговуються теоретики-пам’яткознавці й практики-пам’яткоохоронці, попри досить довгий час їхнього побутування, використання та обговорення, донині залишаються в більшості випадків дискусійними (такими, що не повністю охоплюють предмет чи явище) і не однозначно трактованими фахівцями. Однак до загальноприйнятих, фактично без заперечень, належать такі: пам’ятка культурної спадщини, нерухомий об’єкт культурної спадщини, рухомі предмети, предмет охорони об’єкта культурної спадщини (властивість, що становить його історико-культурну цінність), історичне населене місце тощо. 

Одним із основних завдань П. є розроблення наукових засад виявлення, визначення, дослідження, обліку об’єктів культурної спадщини, тобто проведення науково-дослідних, пошукових заходів із знаходження та визначення історико-культурної цінності об’єкта, віднайдення нової інформації про нього й оточуюче його середовище в певні історичні періоди. Розуміння пам’ятки культурної спадщини як об’єкта, автентична матеріальна субстанція чи форма якого становлять певну культурну, історичну, суспільну цінність, висуває вимоги щодо визначення заходів і шляхів забезпечення його збереження, у першу чергу через проведення реставрації та застосування інших реставраційних методів (розкриття мистецьких чи давніх конструктивно-технічних особливостей, виявлення необхідності заміни деструктуризованих елементів, доцільності відновлення або реконструкції, можливості реставраційної консервації). У цих питаннях першість мають фахівці-реставратори, однак опрацювання загальних принципів збереження пам’яток культурної спадщини також входить до завдань П.

Однією із характерних рис П. є те, що його компетенція не обмежується отриманням інформації від об’єктів культурної спадщини. На відміну від інших історичних наук, призначення яких щодо тих чи інших матеріальних джерел зводиться до набуття та відповідної обробки історичної інформації, для П. кінцевою метою всього процесу виявлення, вивчення та збереження об’єктів культурної спадщини є вирішення питань їхнього належного використання, тобто залучення до сучасного культурного контексту. В цьому випадку пам’ятки історії та культури відіграють роль інформаційних посередників між минулим і сьогоденням, переважно з втратою ними тих утилітарних функцій, заради яких свого часу їх було створено. Це загальне правило, але в деяких випадках, об’єкти культурної спадщини, набувши функцій інформаційних посередників, певною мірою продовжують виконувати й утилітарні функції. Найчастіше це стосується об’єктів архітектури та містобудування. Таке використання корисне як для виконання основної суспільної функції пам’яток, так і для їхнього збереження, що необхідно втілювати через пристосування, реабілітацію чи музеєфікацію. 

Фахівців-пам’яткознавців залучають до розроблення наукового обґрунтування пропозицій, програм, рекомендацій щодо названих дій із залучення пам’яток до сучасного суспільного простору. Як засвідчує світовий і вітчизняний досвід, вдала функціональна адаптація пам’ятки багато в чому визначає її подальше збереження, забезпечує доступність для громадськості. Так, у багатьох визначних об’єктах архітектурної спадщини розміщують різні за тематикою музейні експозиції, що дає можливість максимально забезпечити збереження історично успадкованого планувально-просторового об’єму споруд, розкрити архітектурно-мистецьку та історичну змістовність пам’яток.

Кожен із видів нерухомої культурної спадщини передбачає як загальну методику збереження з подальшим залученням до суспільного простору, так і певні специфічні підходи, що також входять до сфери наукового вивчення П. Серед інших, вирізняються пам’яткознавчі методи соціалізації нерухомої археологічної спадщини, які доцільно використовувати із освітньо-популяризаційною та туристично-екскурсійною метою. На відміну від традиційних археологічних досліджень, коли пам’ятку розкопують повністю, знімають первинну наукову інформацію, вибирають рухомі матеріали, що потім потрапляють до фондів наукових установ чи музеїв, а нерухомі об’єкти, якщо вони зроблені з нетривких матеріалів, зносять, при музеєфікації намагаються зберегти якомога більше нерухомих решток давнини. 

Під музеєфікацією пам’яток археології розуміють їхнє перетворення на об’єкти музейного показу шляхом геолого-гідрологічних, археологічних, археолого-архітектурних досліджень, консервації, у необхідних випадках реконструкції відкритих об’єктів, інженерного благоустрою території та створення експозиції із нерухомих і рухомих пам’яток. Створюють археопарки різних типів: на місці розкопок, археологічні «діснейленди», археодроми (експериментальні поселення з моделюванням, реконструкцією давніх поселень, культових місць, поховань). 

Проблеми П. постають безпосередньо у практичній площині, але дієвість їхнього вирішення значною мірою залежить від розроблення теоретичних питань даної науки. Однак установ, що досліджують питання теорії культурної спадщини, мало. Зазвичай вони поєднують теоретичні та практичні студії з вивчення та охорони об’єктів культурної спадщини. За кількістю та якістю фундаментальних досліджень серед них лідирують установи НАНУ гуманітарного спрямування, що, відповідно до статутних завдань, здійснюють наукове вивчення також і окремих видів рухомої, нерухомої, матеріальної та нематеріальної, архівної, бібліотечної спадщини. 

Власне пам’яткознавчі дослідження, пов’язані з підготовкою енциклопедичного видання «Звід пам’яток історії та культури України», від 1982 провадять фахівці Інституту історії НАНУ (Київ). Науковці Центру досліджень історико-культурної спадщини України координують роботу обласних робочих груп із написання «Зводу…», подають науково-методичну підтримку, проводять наукове редагування, рецензування підготовлених матеріалів. Важливе місце у цій діяльності мають теоретичні напрацювання, спрямовані на науково обґрунтоване виявлення, вивчення, визначення нерухомих об’єктів культурної спадщини. Серед мистецьких і культурологічних досліджень відділу культурної спадщини та пам’яткоохоронної справи Інституту культурології НАМНУ (Київ) чільне місце посідає вивчення культурної спадщини. Водночас із прикладними доробками з розроблення облікових документів, архітектурно-містобудівельних, реставраційних проєктів тощо, науково-методичну діяльність проводять підвідомчі центральному органу охорони культурної спадщини — Міністерству культури та суспільних комунікацій України — інституції, насамперед Український інститут культурної спадщини та Український центр культурних досліджень.

Особливе місце в системі пам’яткоохоронних інституцій посідають профільні громадські організації, найстарішою та найвпливовішою серед яких є УТОПІК, засноване 1966. На його рахунку — створення численних музеїв, зокрема Народної архітектури та побуту України Національного музею; збереження, реставрація сотень об’єктів народної, сакральної архітектури; виявлення, дослідження, популяризація пам’яток археології, монументального мистецтва, науки й техніки, історії; друк наукових, методичних, популярних видань про культурну спадщину — журналів «Пам’ятки України», «Київська старовина», «Відлуння віків», у кожному з яких був окремий розділ, присвячений П. В УТОПІК виникла ідея створення спільно з НАНУ фахової наукової установи із дослідження теоретичних і практичних проблем — Центру Пам’яткознавства НАНУ та УТОПІК, що був покликаний поєднати напрацювання фундаментальної науки з можливостями всеукраїнської громадської організації з розгалуженою системою осередків в усіх областях країни.

Крім науково-дослідних установ, пам’яткознавчі дослідження здійснюють різні навчальні заклади. Спеціальність «музеєзнавство, пам’яткознавство» набуває все більшої популярності серед інших гуманітарних дисциплін. П. окремо чи разом із музеєзнавством, чи охороною культурної спадщини, чи експертизою культурних цінностей нині викладають у майже 20-ти закладах вищої освіти України, зокрема Київському університеті культури і мистецтв, Волинському університеті (Луцьк), Київському університеті імені Т. Шевченка та ін. На міжнародному рівні питаннями здебільшого теоретичного та прикладного характеру у галузі збереження й охорони рухомої та нерухомої культурної спадщини займаються урядові, громадські інституції: ЮНЕСКО, ICOMOS (Міжнародна рада з питань пам’яток і визначних місць), ICCROM (Міжнародний дослідницький центр зі збереження та реставрації культурної спадщини та культурних цінностей, так званий Римський центр), ICOM (Міжнародна рада музеїв). Ці установи та організації розробляють і затверджують конвенції, хартії, рекомендації, що мають обов’язковий для виконання характер у разі ратифікації країною-членом (конвенції ЮНЕСКО) чи дорадче значення, якого повинні дотримуватися фахівці на виконання настанов професійної етики. 

Вказані інституції та ін. численні профільні закордонні наукові, проєктні, реставраційні структури мають вагомі напрацювання в пам’яткоохоронній теорії та практиці. Однак вони не виокремлюють П. як наукову дисципліну, зосереджуючи увагу на творах мистецтва, архітектурних спорудах, містобудівних утвореннях, визначних місцях, історичних ландшафтах, історичному антропогенному середовищі, теоретичних розробках із визначення, вивчення, збереження, реставрації культурних цінностей. У П. триває період формування та узгодження між відповідними науковцями спеціального понятійного апарату, кола основних проблем дослідження, місця серед інших наукових і навчальних дисциплін гуманітарного спрямування. Але студії останніх десятиліть дозволяють вважати цю науку підґрунтям як для широких теоретичних узагальнень, так і для практичних дій із охорони, збереження та введення до суспільного простору історико-культурної спадщини України як чільної частини європейської та світової спадщини.

Завантажити статтю