Пам’яткознавство

ПАМʼЯТКОЗНА́ВСТВО  — спеціальна наукова дисципліна, що досліджує культурну спадщину в теоретичному плані як особливе соціальне явище і певну сукупність матеріальних обʼєктів — памʼяток історії та культури, що по­єд­нують сучасність із минулим, їхню природу та характерні особливості, а в практичному плані опрацьовує про­блеми виявле­н­ня, обліку, ви­вче­н­ня, охорони, збереже­н­ня та викори­ста­н­ня памʼяток. П. повʼязане із низкою наукових дисциплін соціогуманітарного спрямува­н­ня, зокрема з іншими спеціальними історичними дисциплінами (джерело- та архіво­знавством, біо­графістикою), археологією, теорією та історією архітектури, культурологією, мистецтво-, крає-, музеє- і ландшафто­знавством, а також ре­ставраційною справою, інформатикою, туризмом тощо. Як окрема наука П. фактично оформилося в остан­ній чверті 20 ст. 

Роз­виток памʼятко­охорон­ної роботи став рушійною силою інтенсифікації памʼятко­знавчих студій, формува­н­ня основних засад нової наукової дисципліни, що ставила своїм зав­да­н­ням роз­робле­н­ня теоретико-методичних напрацювань із виявле­н­ня, дослідже­н­ня, збереже­н­ня й викори­ста­н­ня памʼяток історії та культури. Від самого початку мали місце спроби ви­значити обсяг компетенції П. як науки, його специфічні теоретичні й практичні зав­да­н­ня, місце серед інших наукових дисциплін, взаємозвʼязок із ними. Уперше термін «памʼятко­знавство» в Україні зʼявився 1985 із започаткува­н­ням Охорони памʼяток історії та культури Українським товариством (УТОПІК) нової від­повід­ної рубрики у журналі «Памʼятки України». Тоді П. повʼязували із крає­знавством, документува­н­ням, екс­понува­н­ням, ви­вче­н­ням окремих видів памʼяток. Такий під­хід до окресле­н­ня зав­дань П. здебільшого зберігався до кінця 1980-х рр. Ситуація змінилася зі створе­н­ням 1991 спільною по­становою Президії НАНУ та Колегії УТОПІК окремої наукової установи — Памʼятко­знавства Центру НАНУ та Українського товариства охорони памʼяток історії та культури, першим директором якого став С. Заремба. Саме йому належить найповніше на той час дослідже­н­ня щодо доцільності ви­окремле­н­ня П. в окрему науку, здійснене у моно­графії «Українське памʼятко­знавство: історія, теорія, сучасність» (К., 1995). П. як окрема наукова дисципліна існує тільки на пост­радянських теренах. 

Одне із перших об­ґрунтувань його як окремої науки спробував дати російський вчений П. Боярський у стат­ті «Теоретические основы памятниковедения (по­становка про­блемы)», згодом він роз­винув його у моно­графії «Введение в памятниковедение» (Москва, 1990). Від­тоді до пита­н­ня про теоретичні й методологічні про­блеми П. зверталися українські науковці, серед яких — С. Кот, Л. Прибєга, В. Вечерський, Л. Федорова, С. Гаврилюк, Л. Гріф­фен, С. Руденко, О. Худолей, О. Титова. Дослідники здебільшого роз­вивали й уточнювали основні, ви­значені раніше положе­н­ня, але в головному всі вони дотримувалися за­пропонованих у на­званих наукових роз­робках засад, зокрема, що предметом дослідже­н­ня в галузі П. є інформація, вміщена в памʼятках історії та культури. 

Зав­да­н­ня П.: 

• роз­робле­н­ня теоретико-методологічних принципів, що до­зволяють ви­вчити ступінь адекватності памʼяток історичній дійсності; 
• ви­значе­н­ня прийнятних термінів і понять, що від­повід­ають вітчизняній і світовій памʼятко­охорон­ній практиці; 
• виробле­н­ня методів виявле­н­ня, від­бору, ви­вче­н­ня, оцінки значимості й взаємозвʼязків інформації, наявної у памʼятках культурної спадщини;
•  опрацюва­н­ня методів цілеспрямованого викори­ста­н­ня таких ві­домостей із на­вчальною і виховною метою, популяризації культурної спадщини; 
• роз­робле­н­ня теоретичних засад комплексного збереже­н­ня історико-культурного та природного середовища. 

Зрештою, склалося фактично загально­прийняте уявле­н­ня, що П. комплексно ви­вчає різноманітні елементи історико-культурної спадщини (памʼятки історії та культури) у нерозривній єд­ності як частини навколишнього природного та культурного середовища, теоретично узагальнює їхнє місце і роль у загальному культурно-історичному процесі, досвід дослідже­н­ня та збереже­н­ня в контекс­ті оптимальної інтеграції до сучасної та майбутньої системи функціонува­н­ня су­спільства як складного соціального комплексу, а отже, П. — спеціальна наукова дисципліна, предметом якої є всебічне дослідже­н­ня, охорона, збереже­н­ня й популяризація памʼяток історії та культури як складової частини національної та всесвітньої культурної спадщини. При цьому існують й інші ви­значе­н­ня: П. — наукова дисципліна, що ви­вчає памʼятки культурної спадщини; П. — спеціальна наукова дисципліна, обʼєктом дослідже­н­ня якої є памʼятки, предметом — методики їхньої ідентифікації, фіксації, оцінки, обліку, захисту від по­шкоджень, викори­ста­н­ня, ре­ставрації, популяризації в су­спільстві, а метою — їхнє збереже­н­ня в автентичному стані для майбутніх поколінь. У всіх наведених та ін. варіантах ви­значень головним є те, що П. повʼязують зі сферою охорони культурної спадщини й за­значають, що ця комплексна та між­дисциплінарна наука формує її науково-теоретичну базу. 

Роз­виток наукових досліджень у сфері культурної спадщини до­зволив додатково виділити як окремі напрями архівне та бібліотечне (або книжкове) П., а також ставити пита­н­ня щодо доцільності ви­окремле­н­ня церковного П. і некрополе­знавства. Крім того, П. роз­глядає й рухомі (музейні) памʼятки, у про­блемах ви­вче­н­ня яких певним чином пере­сікається з музеє­знавством (музеологією), що має свої предмет, обʼєкт і зав­да­н­ня дослідже­н­ня.

Виріше­н­ня основних практичних зав­дань П. від­бувається через дослідже­н­ня та осмисле­н­ня можливостей викори­ста­н­ня конкретних видів нерухомих памʼяток історії та культури. Їхнє різномані­т­тя зумовлює необхідність систематизації. Згідно із Законом України «Про охорону культурної спадщини» (2000), видами нерухомих памʼяток є археологічні, історичні, монументального й садово-паркового мистецтва, архітектури, містобудува­н­ня, ландшафтні, науки і техніки. Такий поділ головним чином від­повід­ає потребам памʼятко­охорон­ної діяльності, але він також цілком прийнятний для наукових досліджень, хоча й потребує певних уточнень. Терміни, якими послуговуються теоретики-памʼятко­знавці й практики-памʼятко­охоронці, попри досить довгий час їхнього побутува­н­ня, викори­ста­н­ня та обговоре­н­ня, донині залишаються в більшості випадків дис­кусійними (такими, що не повністю охоплюють предмет чи явище) і не одно­значно трактованими фахівцями. Однак до загально­прийнятих, фактично без заперечень, належать такі: памʼятка культурної спадщини, нерухомий обʼєкт культурної спадщини, рухомі предмети, предмет охорони обʼєкта культурної спадщини (властивість, що становить його історико-культурну цін­ність), історичне населене місце тощо. 

Одним із основних зав­дань П. є роз­робле­н­ня наукових засад виявле­н­ня, ви­значе­н­ня, дослідже­н­ня, обліку обʼєктів культурної спадщини, тобто проведе­н­ня науково-дослідних, пошукових заходів із знаходже­н­ня та ви­значе­н­ня історико-культурної цін­ності обʼєкта, від­найде­н­ня нової інформації про нього й оточуюче його середовище в певні історичні періоди. Ро­зумі­н­ня памʼятки культурної спадщини як обʼєкта, автентична матеріальна суб­станція чи форма якого становлять певну культурну, історичну, су­спільну цін­ність, висуває вимоги щодо ви­значе­н­ня заходів і шляхів забезпече­н­ня його збереже­н­ня, у першу чергу через проведе­н­ня ре­ставрації та за­стосува­н­ня інших ре­ставраційних методів (роз­кри­т­тя мистецьких чи давніх кон­структивно-технічних особливостей, виявле­н­ня необхідності заміни де­структуризованих елементів, доцільності від­новле­н­ня або рекон­струкції, можливості ре­ставраційної консервації). У цих пита­н­нях першість мають фахівці-ре­ставратори, однак опрацюва­н­ня загальних принципів збереже­н­ня памʼяток культурної спадщини також входить до зав­дань П.

Однією із характерних рис П. є те, що його компетенція не обмежується отрима­н­ням інформації від обʼєктів культурної спадщини. На від­міну від інших історичних наук, при­значе­н­ня яких щодо тих чи інших матеріальних джерел зводиться до набу­т­тя та від­повід­ної обробки історичної інформації, для П. кінцевою метою всього процесу виявле­н­ня, ви­вче­н­ня та збереже­н­ня обʼєктів культурної спадщини є виріше­н­ня питань їхнього належного викори­ста­н­ня, тобто залуче­н­ня до сучасного культурного контекс­ту. В цьому випадку памʼятки історії та культури ві­ді­грають роль інформаційних посередників між минулим і сьогоде­н­ням, пере­важно з втратою ними тих утилітарних функцій, заради яких свого часу їх було створено. Це загальне правило, але в деяких випадках, обʼєкти культурної спадщини, набувши функцій інформаційних посередників, певною мірою продовжують виконувати й утилітарні функції. Найчастіше це стосується обʼєктів архітектури та містобудува­н­ня. Таке викори­ста­н­ня корисне як для викона­н­ня основної су­спільної функції памʼяток, так і для їхнього збереже­н­ня, що необхідно втілювати через при­стосува­н­ня, реабілітацію чи музеєфікацію. 

Фахівців-памʼятко­знавців залучають до роз­робле­н­ня наукового об­ґрунтува­н­ня пропозицій, про­грам, рекомендацій щодо на­званих дій із залуче­н­ня памʼяток до сучасного су­спільного простору. Як засвідчує світовий і вітчизняний досвід, вдала функціональна адаптація памʼятки багато в чому ви­значає її подальше збереже­н­ня, забезпечує до­ступність для громадськості. Так, у багатьох ви­значних обʼєктах архітектурної спадщини роз­міщують різні за тематикою музейні екс­позиції, що дає можливість максимально забезпечити збереже­н­ня історично успадкованого планувально-просторового обʼєму споруд, роз­крити архітектурно-мистецьку та історичну змістовність памʼяток.

Кожен із видів нерухомої культурної спадщини перед­бачає як загальну методику збереже­н­ня з подальшим залуче­н­ням до су­спільного простору, так і певні специфічні під­ходи, що також входять до сфери наукового ви­вче­н­ня П. Серед інших, вирізняються памʼятко­знавчі методи соціалізації нерухомої археологічної спадщини, які доцільно використовувати із освітньо-популяризаційною та туристично-екс­курсійною метою. На від­міну від традиційних археологічних досліджень, коли памʼятку роз­копують повністю, знімають первин­ну наукову інформацію, вибирають рухомі матеріали, що потім потрапляють до фондів наукових установ чи музеїв, а нерухомі обʼєкти, якщо вони зроблені з нетривких матеріалів, зносять, при музеєфікації намагаються зберегти якомога більше нерухомих решток давнини. 

Під музеєфікацією памʼяток археології ро­зуміють їхнє пере­творе­н­ня на обʼєкти музейного показу шляхом геолого-гідрологічних, археологічних, археолого-архітектурних досліджень, консервації, у необхідних випадках рекон­струкції від­критих обʼєктів, інженерного благоустрою території та створе­н­ня екс­позиції із нерухомих і рухомих памʼяток. Створюють археопарки різних типів: на місці роз­копок, археологічні «діснейленди», архео­дроми (екс­периментальні поселе­н­ня з моделюва­н­ням, рекон­струкцією давніх поселень, культових місць, поховань). 

Про­блеми П. постають без­посередньо у практичній площині, але дієвість їхнього виріше­н­ня значною мірою залежить від роз­робле­н­ня теоретичних питань даної науки. Однак установ, що досліджують пита­н­ня теорії культурної спадщини, мало. За­звичай вони по­єд­нують теоретичні та практичні студії з ви­вче­н­ня та охорони обʼєктів культурної спадщини. За кількістю та якістю фундаментальних досліджень серед них лідирують установи НАНУ гуманітарного спрямува­н­ня, що, від­повід­но до статутних зав­дань, здійснюють наукове ви­вче­н­ня також і окремих видів рухомої, нерухомої, матеріальної та нематеріальної, архівної, бібліотечної спадщини. 

Власне памʼятко­знавчі дослідже­н­ня, повʼязані з під­готовкою енциклопедичного ви­да­н­ня «Звід памʼяток історії та культури України», від 1982 провадять фахівці Ін­ституту історії НАНУ (Київ). Науковці Центру досліджень історико-культурної спадщини України координують роботу обласних робочих груп із написа­н­ня «Зводу…», подають науково-методичну під­тримку, проводять наукове редагува­н­ня, рецензува­н­ня під­готовлених матеріалів. Важливе місце у цій діяльності мають теоретичні напрацюва­н­ня, спрямовані на науково об­ґрунтоване виявле­н­ня, ви­вче­н­ня, ви­значе­н­ня нерухомих обʼєктів культурної спадщини. Серед мистецьких і культурологічних досліджень від­ділу культурної спадщини та памʼятко­охорон­ної справи Ін­ституту культурології НАМНУ (Київ) чільне місце посідає ви­вче­н­ня культурної спадщини. Водночас із прикладними доробками з роз­робле­н­ня облікових документів, архітектурно-містобудівельних, ре­ставраційних проєктів тощо, науково-методичну діяльність проводять під­ві­домчі центральному органу охорони культурної спадщини — Міністерству культури та су­спільних комунікацій України — ін­ституції, насамперед Український ін­ститут культурної спадщини та Український центр культурних досліджень.

Особливе місце в системі памʼятко­охорон­них ін­ституцій посідають профільні громадські організації, най­старішою та най­впливовішою серед яких є УТОПІК, засноване 1966. На його рахунку — створе­н­ня числен­них музеїв, зокрема Народної архітектури та побуту України Національного музею; збереже­н­ня, ре­ставрація сотень обʼєктів народної, сакральної архітектури; виявле­н­ня, дослідже­н­ня, популяризація памʼяток археології, монументального мистецтва, науки й техніки, історії; друк наукових, методичних, популярних ви­дань про культурну спадщину — журналів «Памʼятки України», «Київська старовина», «Від­лу­н­ня віків», у кожному з яких був окремий роз­діл, присвячений П. В УТОПІК виникла ідея створе­н­ня спільно з НАНУ фахової наукової установи із дослідже­н­ня теоретичних і практичних про­блем — Центру Памʼятко­знавства НАНУ та УТОПІК, що був покликаний по­єд­нати напрацюва­н­ня фундаментальної науки з можливостями всеукраїнської громадської організації з роз­галуженою системою осередків в усіх областях країни.

Крім науково-дослідних установ, памʼятко­знавчі дослідже­н­ня здійснюють різні на­вчальні заклади. Спеціальність «музеє­знавство, памʼятко­знавство» набуває все більшої популярності серед інших гуманітарних дисциплін. П. окремо чи разом із музеє­знавством, чи охороною культурної спадщини, чи екс­пертизою культурних цін­ностей нині викладають у майже 20-ти закладах вищої освіти України, зокрема Київському університеті культури і мистецтв, Волинському університеті (Луцьк), Київському університеті імені Т. Шевченка та ін. На між­народному рівні пита­н­нями здебільшого теоретичного та прикладного характеру у галузі збереже­н­ня й охорони рухомої та нерухомої культурної спадщини за­ймаються урядові, громадські ін­ституції: ЮНЕСКО, ICOMOS (Між­народна рада з питань памʼяток і ви­значних місць), ICCROM (Між­народний дослідницький центр зі збереже­н­ня та ре­ставрації культурної спадщини та культурних цін­ностей, так званий Римський центр), ICOM (Між­народна рада музеїв). Ці установи та організації роз­робляють і затверджують конвенції, хартії, рекомендації, що мають обовʼязковий для викона­н­ня характер у разі ратифікації країною-членом (конвенції ЮНЕСКО) чи дорадче значе­н­ня, якого повин­ні дотримуватися фахівці на викона­н­ня на­станов професійної етики. 

Вказані ін­ституції та ін. числен­ні профільні закордон­ні наукові, проєктні, ре­ставраційні структури мають вагомі напрацюва­н­ня в памʼятко­охорон­ній теорії та практиці. Однак вони не ви­окремлюють П. як наукову дисципліну, зосереджуючи увагу на творах мистецтва, архітектурних спорудах, містобудівних утворе­н­нях, ви­значних місцях, історичних ландшафтах, історичному антропоген­ному середовищі, теоретичних роз­робках із ви­значе­н­ня, ви­вче­н­ня, збереже­н­ня, ре­ставрації культурних цін­ностей. У П. триває період формува­н­ня та узгодже­н­ня між від­повід­ними науковцями спеціального понятійного апарату, кола основних про­блем дослідже­н­ня, місця серед інших наукових і на­вчальних дисциплін гуманітарного спрямува­н­ня. Але студії остан­ніх десятиліть до­зволяють вважати цю науку під­ґрунтям як для широких теоретичних узагальнень, так і для практичних дій із охорони, збереже­н­ня та введе­н­ня до су­спільного простору історико-культурної спадщини України як чільної частини європейської та світової спадщини.

Завантажити статтю