Свідзінський Володимир Юхимович

Визначення і загальна характеристика

СВІДЗІ́НСЬКИЙ Володимир Юхимович (Євтимович; 26. 09(08. 10. 1885, с. Маянів Він­ницького пов. Подільської губ., нині Він­ницького р-ну Він­ницької обл. — 18. 10. 1941) — поет, пере­кладач. Член СП СРСР (1936). Народився в родині священ­ника. На­вчався в Тиврівському духовному училищі (нині Він­ницької обл., 1894—99), Подільській духовній семінарії у Камʼянці-Подільському (нині Хмельницької обл., 1899—1904), закінчив Київський комерційний ін­ститут (1913). На цей період припадає перша публікація С. — поезія «Давно, давно тебе я жду…» в місячнику «Українська хата» (1912, № 1). Після заверше­н­ня на­вча­н­ня повернувся до батьків на Поді­л­ля, де долучився до проваджуваного земською управою ви­вче­н­ня народних промислів, здійснив екс­педиційне обстеже­н­ня ткацтва та килимарства: нарис «Ткацкий промысел» уві­йшов до збірки «Ку­старные промыслы Подольской губернии» (1916). Навесні 1915 пере­їхав до Житомира, працював у Волинській контрольній палаті; звідти на­ступного року був мобілізований до армії. 

Від 1918 — Камʼянці-Подільському, був свідком драматичних подій нетривалої української державності, працював мовним редактором у видавничому від­ділі подільської Народної управи, згодом архівістом. Одночасно — вільний слухач історико-філологічного факультету Першого українського університету (заснований у жовтні 1918, за радянської влади реорганізований в Ін­ститут народної освіти), тут став аспірантом кафедри народного господарства та культури Поді­л­ля. 1922 у Камʼянець-Подільській філії «Держ­видаву» ви­друкувано його першу збірку «Ліричні поезії», на яку критика (І. Дні­провський, В. Поліщук) від­гукнулася як на анахронізм: для них це «тиха, мрійлива селянська лірика поета-індивідуаліста», яка «пролетаріатові не потрібна». 

Від 1925 — у Харкові, де працював коректором, літературним редактором, пере­кладачем (місячник «Червоний шлях», газета «Червона армія», «Техвидав», ВАПЛІТЕ, «Літературний журнал»). 1927 власним коштом видав другу збірку «Вересень», сприйняту критикою радше не­прихильно: авторові закидали «ідеалістичність і пасивність, субʼєктивізм і почу­т­тя самотності», «без­пер­спективне буржуазне світоро­зумі­н­ня» (Я. Савченко). Від­тоді літературну позицію С. ви­значають як «внутрішню еміграцію»; на­ступні зміни в літературному й су­спільному житті лише зміцнювали його бажа­н­ня «За­мкнутися, щоб зберегтися. Змаліти, щоб не помилитися у власній суті. Стати збоку, щоб не бути спів­учасником», як написав В. Стус про улюбленого поета. Творча самореалізація С. від­бувалася всупереч об­ставинам, що були вкрай не­сприятливими (родин­на драма, пі­дірване здоровʼя, матеріальна скрута), проте це був його сві­домий вибір. 

У 1930-і рр., особливо після роз­грому київських неокласиків, він чи не одинцем тримав оборону поезії, лірики в їхньому справжньому сенсі, здійснюючи творчий синтез модерної поетики з глибин­ною міфопоетичною, фольклорною традицією. Ліричні цикли С., його поеми та казки, сонети й верлібри, філі­гран­ні поетичні мініатюри та вражаючі «антиутопії», версифікаційна майстерність і мовне багатство роблять його поетом дійсно унікальним. Сучасникам поета його творча спадщина значною мірою залишилася неві­домою, хоч серед шанувальників були П. Тичина і Ю. Яновський, М. Йогансен й А. Копштейн, а також ще зовсім молоді на той час І. Муратов, О. Веретенченко, В. Боровий та ін.

Певну нішу становив для С. поетичний пере­клад, що давав не лише заробіток, а й можливість незаангажованої участі у творен­ні культури. Пере­клав твори Гесіода, Аристофана, Овід­ія, «Слово про похід Ігорів…», фрагменти вірменського епосу «Давид Сасунський», також поетичні та прозові твори з польської, російської, білоруської, грузинської, німецької мов (А. Міцкевич, О. Пушкін, М. Лермонтов, М. Некрасов, Янка Купала, А. Церетелі, Г. Кел­лер). Зарекомендував себе як першокласний пере­кладач. У 1930-і рр. як поет С. працював інтенсивно і сформував дві великі під­сумкові рукописні збірки: «Медобір» та ще одну, без назви. У цей період його хист сягнув найвищого злету, проте від­бувалося це ніби за межами тодішньої літератури. 1940 у Львові ви­йшла друком третя й оста­н­ня прижит­тєва книга С. — «Поезії»; до цього кроку схилили поета друзі й шанувальники, але наслідки виявилися негативними для автора: маленька збірка, попри наявність двох силуваних віршів-«паровозів», засвідчила факт несанкціонованої й некерованої, «екс­територіальної», справжньої лірики, вільної від приписів соціалістичного реалізму. Дис­кусія, що виникла з цього приводу, також становила прецедент у літературі вже цілком регульованій, вичищеній від «ворожих елементів». Наслідком було те, що С. по­збувся роботи: редакція «Літературного журналу» мусила «від­межуватися». 

З початком 2-ї світової війни, коли німецькі війська на­близилися до Харкова, С. як член Спілки письмен­ників одержав евакуаційний талон, проте зволікав з від­ʼ­їздом через непевність свого становища та не­згоду доньки (дружина померла 1933), це було витлумачено як намага­н­ня дочекатися приходу німців. 27 вересня 1941 заарештований, а в середині жовтня його разом з іншими вʼязнями етапували на Схід. 18 жовтня по­близу х. Бутирки Уразовського р-ну (Курська, нині Бєлгородська обл., РФ) їх загнали до покинутої господарської будівлі, за­мкнули і спалили. Не­змін­но вражає висловлене в поезії С. чітке перед­чу­т­тя цієї смерті у вогні. Приховуючи правду про загибель С., влада воліла вважати, що його взагалі не було; негласна заборона на імʼя мала на меті від­правити у забу­т­тя і його творчість. Цьому завадило проникне­н­ня частини не­друкованої спадщини С. за кордон: вивезений О. Веретенченком авторизований машинопис, публікації окремих поезій у місцевій періодиці та антологіях, ви­дана «Сучасністю» 1975 збірка «Медобір». В Україні, де донька поета зберегла батькові рукописи, від кінця 1960-х рр. також здійснювали аналогічні зуси­л­ля, проте поверне­н­ня в літературу С., реабілітованого 1964 «за від­сутністю складу злочину», від­бувалося довго й складно, перше повне ви­да­н­ня його спадщини зʼявилося лише 2004, від­повід­на зміна літературного канону ще залишається справою майбутнього.

Тв.: Твори: У 2 т. К., 2004.

Літ.: Савченко Я. З поточної художньої літератури // Життя й революція. 1928. Кн. 10; Дзюба І. «Засвітився сам од себе» // Літературна Україна. 1968, 22 жовт.; Яременко В. Лірика Володимира Свідзінського // Свідзінський В. Поезії. К., 1986; Стус В. Зникоме роз­цвіта­н­ня // Стус В. Твори: У 4 т. Т. 4. Л., 1994; Лавріненко Ю. Володимир Свідзінський, 1885—1941 // Роз­стріляне від­родже­н­ня: Антологія. 1917—1933: Поезія — проза — драма — есей. К., 2002; Соловей Е. Невпі­знаний гість: Доля і спадщина Володимира Свідзінського. К., 2006, 2016; Володимир Свідзінський (1885—1941): Біо­бібліогр. покажч. К., 2006; Соловей Е. «Зберігати вічно… до 1967 року» (Про слідчу справу Володимира Свідзінського) // Слово і час. 2009. № 9.

Е. С. Соловей

Завантажити статтю