Пенологія

ПЕНОЛО́ГІЯ (від лат. poena — покара­н­ня і логія…) — наука про покарання. У широкому ро­зумін­ні це система наукових знань, ідей, теорій, концепцій та по­глядів, спрямованих на ви­вче­н­ня походже­н­ня й об­ґрунтува­н­ня права покара­н­ня; встановле­н­ня на­йоптимальнішої системи покарань і санкцій у ста­т­тях закону про кримінальну від­повід­альність; за­стосува­н­ня найбільш адекватних, доцільних та ефективних заходів покара­н­ня щодо окремих осіб, які вчинили кримінальні правопоруше­н­ня; оптимізацію процесу викона­н­ня та від­бува­н­ня покара­н­ня задля досягне­н­ня якомога більшої ефективності його без­посереднього впливу на особу увʼязненого (засудженого). П. повʼязана з багатьма су­спільними науками, зокрема кримінальним правом, кримінально-виконавчим правом, кримінально-процесуальним правом, кримінологією, психологією, педагогікою, що до­зволяє використовувати у пенологічних дослідже­н­нях методологію, категоріально-понятійний апарат та наукові роз­робле­н­ня. Результати проведених пенологічних досліджень — під­ґрунтя для роз­витку досліджень у кримінальному, кримінально-виконавчому, кримінально-процесуальному праві та кримінології, спрямованих на ви­вче­н­ня механізму впливу покара­н­ня на засуджену особу, оптимізацію за­стосува­н­ня окремих видів покарань, під­вище­н­ня їхньої ефективності тощо. Предмет П. — ви­вче­н­ня цілей, засобів, під­став і результатів здійсне­н­ня виправного впливу на засудженого; національного та між­народного кримінального і пенітенціарного законодавства, зарубіжного досвіду викона­н­ня та від­бува­н­ня покарань. Загалом П. охоплює всі су­спільні від­носини, що виникають у процесі викона­н­ня та від­бува­н­ня покара­н­ня, її зав­да­н­ня — роз­робле­н­ня на­йоптимальніших видів і міри покарань з огляду на їхню ефективність у боротьбі зі злочинністю. Функції П.: описова (систематизація первин­них емпіричних даних, виробле­н­ня їхньої верифікації, оцінка необхідної до­статності, опис у рамках існуючого понятійно-категоріального апарату, класифікація отриманих даних за ступенем значимості); пояснювальна (роз­кри­т­тя обʼєктивних та інших факторів конкретних законодавчих рішень щодо встановле­н­ня та від­міни тих чи інших видів покарань від­повід­но до соціальних, політичних та економічних тенденцій); прогностична (здатність сформулювати науково об­ґрунтовані припуще­н­ня про подальші шляхи роз­витку законодавства й тенденції правоза­стосува­н­ня у сфері покарань, зокрема ви­значе­н­ня небажаних з цих позицій законодавчих та правоза­стосовних рішень); управлінська (виробле­н­ня науково об­ґрунтованих пропозицій правотворчого та правоза­стосовчого характеру).

Поява терміна «П.» у середині 19 ст. повʼязана з соціальним рухом «від від­плати до виправле­н­ня», характерним для реформи тогочасного кримінального законодавства у Європі. Прикладне значе­н­ня П. полягає у тому, що на науково-практичній основі вона роз­робляє оптимальні санкції покара­н­ня та заходи ресоціалізації злочинця. При цьому в її межах покара­н­ня роз­глядають не як кару, від­плату за вчинене кримінальне правопоруше­н­ня, а пере­важно як педагогічний і, за необхідності, лікувальний вплив на правопорушника. Основи роз­витку пенологічних досліджень на українських землях закладено на­прикінці 19 — на початку 20 ст. у ґрунтовних працях ві­домих українських учених-криміналістів Л. Білогриця-Котляревського, Л. Владимирова, О. Кисельова, М. Чубинського, О. Кістяківського, В. Ліновського, О. Маклецова. Сучасні пенологічні дослідже­н­ня в Україні проводять О. Бандурка, І. Богатирьов, О. Гумін, О. Джужа, О. Колб, В. Конопельський, О. Литвинов, M. Пузирьов, А. Степанюк, О. Шкута та ін.