Політична нація

Визначення і загальна характеристика

ПОЛІТИ́ЧНА НА́ЦІЯ

Поняття «П. н.» розробляли в рамках конструктивістського її розуміння. Прихильники примордіалістського підходу обстоюють існування націй протягом тривалого історичного поступу та виходять із етнотериторіального устрою державного життя, а прибічники конструктивізму (його різновиди: модернізм, переніалізм, етносимволізм тощо) — практики деетнізації державності та особистості й доводять, що нації є феноменом сконструйованої реальності та явищем дуже пізньої, сучасної історії. Відповідно до поглядів конструктивістів, більшість сучасних націй сформувалися протягом 19-го чи навіть початку 20-го століть. «Політичне» розуміння нації було зумовлено певною суспільною практикою. За часів Великої французької революції так званий третій стан (буржуа, ремісники, робітники, селяни) розпочали боротьбу з панівним у Франції феодальним абсолютизмом. Як альтернативу тодішньому ладові вони висували «суверенність нації» — власне конституційно-парламентську державу, де існує як рівність усіх громадян (а не тільки аристократії та дворянства) перед законом, так і їхня владна суверенність. Бо упродовж сторіч єдиним безальтернативним джерелом політичної легітимності на певній території були імперська держава та її монархи. Тому історичне завдання формулювалося як піднесення культурного надбання народу до рівня базового принципу нового політичного ладу, покладання волі всього народу в основу владних відносин. Звідси й повторення «французьких революцій» у багатьох країнах Заходу — утвердження тієї або іншої культурної спільноти як єдиного легітимного джерела політичної влади.

Положення про «суверенність нації» висунув і класично обґрунтував предтеча Великої французької революції Ж.-Ж. Руссо. Він поставив ідею «національного характеру» в центрі політичного життя спільноти, прагнучи запровадити її у практичну програму збереження й відновлення нації. На його думку, найвища влада в державі має виражати загальну волю нації. Під нацією Ж.-Ж. Руссо розумів усіх мешканців тогочасної Франції, де абсолютну більшість населення становили представники «третього стану». У ході революційних подій там сформувалася «політична» (на відміну від «етнічної» або «культурної») концепція нації, відповідно до якої поняття «представник нації» ототожнювали з поняттям «громадянин держави». Саме таке розуміння нації нині є найпоширенішим у високорозвинутих країнах Заходу, де порівняно рано сформувалися національні держави. Відтак П. н. можна визначити як громадянське суспільство, сформоване на території певної держави (моно- або поліетнічної), що характеризується розвинутими інститутами народовладдя, єдністю політичного, економічного та соціального життя, спільними культурою, мовою та цінностями громадян, що свідомі своєї окремішності у світовій співдружності націй. Найбільш відомою та часто цитованою сучасною концепцією П. н. є її кваліфікація американським політологом Б. Андерсоном як уявної спільноти. Згідно з його розумінням, нація як уявна спільнота виникає внаслідок занепаду культурних і релігійних основ соціуму, його монархічної організації та розриву історичної безперервності, коли зростає роль інших видів комунікації всередині спільноти. Серед глобальних чинників, що були передумовами для появи нового типу «уявних спільнот» — націй, є розвиток друкарства («друкарська революція»); зміна суспільних уявлень про природу влади (твердження, що джерелом влади може бути не монарх, а громадянська спільнота); перетворення місцевих діалектів у національні мови під впливом Реформації та друкарства. У результаті всіх цих змін відбувся розпад 2-х найбільших у домодерні часи «культурних систем» ― загальноєвропейської релігійної спільноти та «династичної монархії». Б. Андерсон тлумачив появу нових спільнот як результат вибухоподібної взаємодії виробничої системи (капіталізму), технології комунікації (друкарства) і лінгвістичного різноманіття.

Нація, як уявний феномен, окрім всього іншого, може мати й просторово-часову аргументацію: члени однієї і тієї ж спільноти, які мешкають (мешкали) на одній і тій же території та мають (мали) якісь безпосередні стосунки один із одним. Тільки уява може об’єднувати їх в одну соціокультурну цілісність. На думку українського філософа В. Кебуладзе, продукти суспільної уяви є дієвими важелями історичного поступу або деградації, що залежить від того, що і як ми уявляємо. Прихильники конструктивістського підходу доводять, що нація — політичне гасло, засіб мобілізації народу, а не наукова категорія. Такий погляд має й історіософську традицію. Так, за М. Вебером, поняття «нація» має суб’єктивний характер, а предмет, що воно визначає, належить до «сфери цінностей» людини. Воно ґрунтується на людській природі розуміння світу, що існує лише у відчутті людини, яка прагне бути частиною соціального і політичного співтовариства. Існують й інші інтерпретації феномену П. н., пов’язані з сучасними методами досліджень у галузі суспільних наук. Наприклад, О. Мотиль спирається на досягнення семіотики (науки про знаки, символи) і розглядає націю як групу людей, які поділяють певну семіотичну систему. Їх пов’язує розуміння й уживання подібних спільних знаків, символів, як етнічних, так і політичних, до яких належать мова, одяг, державна символіка, міфологія, політичні акти, що мають символічне значення (Конституція США, Акт проголошення незалежності України тощо). Про важливість символів-провідників, що характеризують певну спільноту, говорив на початку 20 ст. відомий соціолог П. Сорокін. Він зазначав, що якби не було цього центрального об’єднувального вузла, ми не вважали б за щось єдине низку різнорідних за своїм характером груп, які живуть у різний час. Е. Шилз вважає, що «нація — це спільнота, яка утворюється певною колективною свідомістю, референти котрої народжуються на обмеженій території або є нащадками мешканців такої території». Одним із найбільш важливих символів, що «конструюють» націю, стала мова. Як доводить символічний інтеракціонізм, соціальна взаємодія людей у суспільстві опосередковується здебільшого словами. Один із важливих принципів інтеракціонізму — принцип отримання спільності в розмові. Він передбачає, що людина створюється лише в процесі соціальної взаємодії, насамперед мовної, але не до і не після неї. Спільність, що виникає під час такої взаємодії, або соціальність, складає суть людської природи, без і поза якою індивід — ніщо. Як вважає В. Кебуладзе, якщо «нації — це нарації», то дуже важливо, якою мовою вони функціонують. Там, де немає апеляції до крові, етнічного походження, важливу роль відіграє саме мова. Націю як уявну спільноту об’єднує держава. Американський соціолог К. Дойч вважав, що народ переходить у націю, коли завойовує державу та встановлює контроль над апаратом насилля. Схожі уявлення мав і В. Липинський. На його думку, умовою появи нації не обов’язково може бути вже створена держава, а хоча б прагнення до неї, те, що сам він називав «національними аспіраціями»: «Якщо національні аспірації репрезентовані на даній території тільки такими громадянськими силами, які не в стані завоювати собі на своїй території політичну владу і створити на ній власну державу, або не здатні оцими своїми аспіраціями до такого завоювання іншій, політично дужчій, місцевій силі допомогти, то така нація перебуває в стадії недорозвиненій, в стадії виключно ідеологічній, яку треба називати народністю, а не нацією». Е. Гаас доводить, що «нація — це група людей, які бажають здійснити самовизначення, намагаються створити чи зберегти свою власну державу»; відомий дослідник проблем нації та національності Ґ. Сетон-Вотсон підкреслював, що «…політична нація — це спільнота, яка на додаток до культурних зв’язків має також правову державну структуру». Філософ Х. Ортеґа-і-Ґассет стверджував, що нація, як і раса й мова, походить від держави, тобто політики, а не від біології чи географії. Ф. Майнеке висунув концепцію «держави-нації» та «нації-держави». За першим варіантом, нація розвивається у рамках незалежної держави. Спільний суверенітет народжує спільні інститути та нові почуття нації, що виникає, долає існуючі до того часу культурні відмінності між етносами, що входять у державу. «Нація-держава» — нова культурна синтеза, що піднімається над етнічними відмінностями. Національна приналежність є справою особистого вибору. На думку М. Вебера, нація — співтовариство почуттів, що можуть знайти своє вираження лише у власній державі, й вона природно намагається створити останню (нація передує державі). Отже, нація не стає політичною реальністю, суб’єктом та об’єктом міжнародних відносин і права до того часу, поки вона не сформує національну державу як легітимацію свого права на самовизначення та організацію суспільства. Держава — інстутиційне оформлення країни, державна влада — носій та уособлення суверенної волі народу жити окремо від інших суверенних територіальних спільнот у відповідно консолідованому суспільному середовищі. За відомим висловом А. Смітта, держава має виконувати роль «нічного вартового» здійснюючи функції оборони країни, захисту прав власності, правосуддя, вироблення суспільних благ тощо. Сучасна держава є організацією, що має формувати заходи, без здійснення яких не можливе функціонування нації. Для неї притаманні наявність правлячої еліти, політичної організації, структур центральної, місцевої влади та відповідних взаємовідносин між ними, реалізація монопольного права на прийняття законів, насилля, здійснення зовнішньополітичної функції, підтримка внутрішнього порядку, врегулювання соціально-економічних відносин тощо. Якщо в примордіалістському розумінні нації її креативною cубстанцією є певний етнос, то, згідно з конструктивістстською концепцією нації, основоположний принцип її функціонування та розвитку — принцип громадянства. Таке політичне співтовариство індиферентне до етнокультурної ідентичності своїх членів. Ж.-Ж. Руссо проголосив, що правління має ґрунтуватися на загальній волі й таким чином, по суті, відмовив в існуванні як монархії, так і всіляким аристократичним привілеям. Громадянство — юридично визначений, стійкий, необмежений у просторі правовий зв’язок між особою та певною державою, що визначає їхні права й обов’язки. Його характерні ознаки: постійний зв’язок між державою та особою (тобто необмежений у просторі та часі) правовий зв’язок, передбачений і гарантований нормативно-правовими актами; взаємний зв’язок — держава та особа мають взаємні права та обов’язки. Інститут громадянства замінив інститут підданства. Термін «підданство» вживають лише в монархічних державах і зазвичай у тому самому значенні, що й термін «громадянство». Наявність в особи громадянства надає їй можливість користуватися всіма правами та свободами й нести всі обов’язки, передбачені законодавством певної держави, їхній обсяг залежить від наявності чи відсутності в особи статусу громадянина країни. Громадянство — визначальний чинник для характеристики правового статусу особи, найважливіший його елемент. По-перше, наявність громадянства означає, що за особою закріплено повний обсяг прав та дієздатності, який визнається державою; по-друге, лише громадяни мають у повному обсязі обов’язки; по-третє, громадяни перебувають у більш вигідних соціально-економічних умовах, бо держава надає перевагу своїм громадянам у питаннях зайнятості, освіти, охорони здоров’я тощо (у практиці правового регулювання часто деякі держави забороняли надавати іноземцям землі, нерухомість тощо); по-четверте, громадянство покладає додаткові обов’язки на державу щодо гарантування захисту своїх громадян не лише всередині країни, а й поза її межами. Важливий принцип функціонування політичної нації — її суверенітет, що визначає повновладдя нації, володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і національних потреб, право на повагу національної честі та гідності, розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних установ. Виявом суверенітету держави є також громадянство, оскільки тільки держава має право самостійно вирішувати питання, хто може бути і є її громадянами. При цьому від того, як будуть урегульовані питання громадянства, багато в чому залежить стан і стабільність держави та її інститутів. Категорія «громадянськість» у різноманітних проявах (свідомість, культура, життєва позиція, інтереси, пріоритети, цінності та ін.) — багатогранне поняття, що віддзеркалює активну свідому партнерську співпрацю громадян із державою в забезпеченні демократичних процесів, зокрема громадянського миру й громадянської політичної консолідації. Це одна із найважливіших ознак цивілізованості суспільства. Поняття «П. н.» визначає, що певна історична спільнота має не тільки розвинену сферу політичних відносин, але й характеризується певними принципами свого існування та розвитку, головні серед яких — принцип громадянства та державного суверенітету. Політична (конструктивістська) концепція нації почала складатися приблизно у 17 ст. у європейських державах економічного та політичного авангарду (Велика Британія, Швеція, Нідерланди, Швейцарія, США, британські домініони), де, на думку Г. Кона, розвинулася «софістична міська культура». Згідно з таким підходом, «політичну» націю від «етнічної» відрізняють громадянські та політичні права, а не участь народу в громадському житті; демократичні партії, а не популістські організації; правова держава, а не рухи на захист меншин та індивідів від її зазіхань тощо. Українська П. н. — молода, запізніла, строката, розмаїта, але цим вона не відрізняється докорінно від усіх інших П. н. Її майбутнє безпосередньо пов’язане з європейською ідентичністю та цінностями конституціоналізму, серед яких визначальну роль відіграють особиста свобода та гідність, народний суверенітет і права меншості, політичний плюралізм, незалежність судової влади та легітимність публічної влади загалом.

Літ.: Мотиль О. Держава і нація // Quo vadis, Україно?: [Мат. Міжнар. школи україністики]. О., 1992; Сорокин П. Система социологии. Москва, 1993; Липинський В. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму. К., 1995; Колодій А. Нація як суб’єкт політики. Л., 1997; Основи етнодержавознавства. К., 1997; Гатчинсон Дж. Культурний і політичний націоналізм // Націоналізм: Антологія. К., 2000; Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму / Пер. з англ. 2-е вид. К., 2001.

Завантажити статтю