Політична нація

ПОЛІТИ́ЧНА НА́ЦІЯ

Поня­т­тя «П. н.» роз­робляли в рамках кон­структивістського її ро­зумі­н­ня. Прихильники примордіалістського під­ходу об­стоюють існува­н­ня націй протягом тривалого історичного по­ступу та виходять із етнотериторіального устрою державного життя, а прибічники кон­структивізму (його різновиди: модернізм, пере­ніалізм, етносимволізм тощо) — практики деетнізації державності та особистості й доводять, що нації є феноменом сконстру­йованої реальності та явищем дуже пізньої, сучасної історії. Від­повід­но до по­глядів кон­структивістів, більшість сучасних націй сформувалися протягом 19-го чи навіть початку 20-го століть. «Політичне» ро­зумі­н­ня нації було зумовлено певною су­спільною практикою. За часів Великої французької революції так званий третій стан (буржуа, ремісники, робітники, селяни) роз­почали боротьбу з панівним у Франції фе­одальним абсолютизмом. Як альтернативу тодішньому ладові вони висували «суверен­ність нації» — власне кон­ституційно-парламентську державу, де існує як рівність усіх громадян (а не тільки аристократії та дворянства) перед законом, так і їхня владна суверен­ність. Бо упродовж сторіч єдиним без­альтернативним джерелом політичної легітимності на певній території були імперська держава та її монархи. Тому історичне зав­да­н­ня формулювалося як під­несе­н­ня культурного на­дба­н­ня народу до рівня базового принципу нового політичного ладу, покла­да­н­ня волі всього народу в основу владних від­носин. Звідси й по­вторе­н­ня «французьких революцій» у багатьох країнах Заходу — утвердже­н­ня тієї або іншої культурної спільноти як єдиного легітимного джерела політичної влади.

Положе­н­ня про «суверен­ність нації» висунув і класично об­ґрунтував предтеча Великої французької революції Ж.-Ж. Руссо. Він по­ставив ідею «національного характеру» в центрі політичного життя спільноти, прагнучи за­провадити її у практичну про­граму збереже­н­ня й від­новле­н­ня нації. На його думку, найвища влада в державі має виражати загальну волю нації. Під нацією Ж.-Ж. Руссо ро­зумів усіх мешканців тогочасної Франції, де абсолютну більшість населе­н­ня становили пред­ставники «третього стану». У ході революційних подій там сформувалася «політична» (на від­міну від «етнічної» або «культурної») концепція нації, від­повід­но до якої поня­т­тя «пред­ставник нації» ототожнювали з поня­т­тям «громадянин держави». Саме таке ро­зумі­н­ня нації нині є найпоширенішим у високороз­винутих країнах Заходу, де порівняно рано сформувалися національні держави. Від­так П. н. можна ви­значити як громадянське су­спільство, сформоване на території певної держави (моно- або поліетнічної), що характеризується роз­винутими ін­ститутами народо­вла­д­дя, єд­ністю політичного, економічного та соціального життя, спільними культурою, мовою та цін­ностями громадян, що сві­домі своєї окремішності у світовій спів­дружності націй. Найбільш ві­домою та часто цитованою сучасною концепцією П. н. є її кваліфікація американським політологом Б. Андерсоном як уявної спільноти. Згідно з його ро­зумі­н­ням, нація як уявна спільнота виникає внаслідок занепаду культурних і релігійних основ соціуму, його монархічної організації та роз­риву історичної без­перервності, коли зро­стає роль інших видів комунікації всередині спільноти. Серед глобальних чин­ників, що були перед­умовами для появи нового типу «уявних спільнот» — націй, є роз­виток друкарства («друкарська революція»); зміна су­спільних уявлень про природу влади (твердже­н­ня, що джерелом влади може бути не монарх, а громадянська спільнота); пере­творе­н­ня місцевих діалектів у національні мови під впливом Реформації та друкарства. У результаті всіх цих змін від­бувся роз­пад 2-х найбільших у домодерні часи «культурних систем» ― загальноєвропейської релігійної спільноти та «династичної монархії». Б. Андерсон тлумачив появу нових спільнот як результат вибухоподібної взаємодії виробничої системи (капіталізму), технології комунікації (друкарства) і лінгвістичного різномані­т­тя.

Нація, як уявний феномен, окрім всього іншого, може мати й просторово-часову аргументацію: члени однієї і тієї ж спільноти, які мешкають (мешкали) на одній і тій же території та мають (мали) якісь без­посередні стосунки один із одним. Тільки уява може обʼ­єд­нувати їх в одну соціокультурну цілісність. На думку українського філософа В. Кебуладзе, продукти су­спільної уяви є дієвими важелями історичного по­ступу або де­градації, що залежить від того, що і як ми уявляємо. Прихильники кон­структивістського під­ходу доводять, що нація — політичне гасло, засіб мобілізації народу, а не наукова категорія. Такий по­гляд має й історіософську традицію. Так, за М. Вебером, поня­т­тя «нація» має субʼєктивний характер, а предмет, що воно ви­значає, належить до «сфери цін­ностей» людини. Воно ґрунтується на людській природі ро­зумі­н­ня світу, що існує лише у від­чут­ті людини, яка прагне бути частиною соціального і політичного спів­товариства. Існують й інші інтер­претації феномену П. н., повʼязані з сучасними методами досліджень у галузі су­спільних наук. На­приклад, О. Мотиль спирається на досягне­н­ня семіотики (науки про знаки, символи) і роз­глядає націю як групу людей, які поділяють певну семіотичну систему. Їх повʼязує ро­зумі­н­ня й ужива­н­ня подібних спільних знаків, символів, як етнічних, так і політичних, до яких належать мова, одяг, державна символіка, міфологія, політичні акти, що мають символічне значе­н­ня (Кон­ституція США, Акт проголоше­н­ня незалежності України тощо). Про важливість символів-провід­ників, що характеризують певну спільноту, говорив на початку 20 ст. ві­домий соціолог П. Сорокін. Він за­значав, що якби не було цього центрального обʼ­єд­нувального вузла, ми не вважали б за щось єдине низку різнорідних за своїм характером груп, які живуть у різний час. Е. Шилз вважає, що «нація — це спільнота, яка утворюється певною колективною сві­домістю, референти котрої народжуються на обмеженій території або є нащадками мешканців такої території». Одним із найбільш важливих символів, що «конструюють» націю, стала мова. Як доводить символічний інтеракціонізм, соціальна взаємодія людей у су­спільстві опосередковується здебільшого словами. Один із важливих принципів інтеракціонізму — принцип отрима­н­ня спільності в роз­мові. Він перед­бачає, що людина створюється лише в процесі соціальної взаємодії, насамперед мовної, але не до і не після неї. Спільність, що виникає під час такої взаємодії, або соціальність, складає суть людської природи, без і поза якою індивід — ніщо. Як вважає В. Кебуладзе, якщо «нації — це нарації», то дуже важливо, якою мовою вони функціонують. Там, де немає апеляції до крові, етнічного походже­н­ня, важливу роль ві­ді­грає саме мова. Націю як уявну спільноту обʼ­єд­нує держава. Американський соціолог К. Дойч вважав, що народ пере­ходить у націю, коли заво­йовує державу та встановлює контроль над апаратом наси­л­ля. Схожі уявле­н­ня мав і В. Липинський. На його думку, умовою появи нації не обовʼязково може бути вже створена держава, а хоча б прагне­н­ня до неї, те, що сам він називав «національними аспіраціями»: «Якщо національні аспірації ре­презентовані на даній території тільки такими громадянськими силами, які не в стані завоювати собі на своїй території політичну владу і створити на ній власну державу, або не здатні оцими своїми аспіраціями до такого завоюва­н­ня іншій, політично дужчій, місцевій силі допомогти, то така нація пере­буває в стадії недороз­виненій, в стадії виключно ідеологічній, яку треба називати народністю, а не нацією». Е. Гаас доводить, що «нація — це група людей, які бажають здійснити самови­значе­н­ня, намагаються створити чи зберегти свою власну державу»; ві­домий дослідник про­блем нації та національності Ґ. Сетон-Вотсон під­креслював, що «…політична нація — це спільнота, яка на додаток до культурних звʼязків має також правову державну структуру». Філософ Х. Ортеґа-і-Ґас­сет стверджував, що нація, як і раса й мова, походить від держави, тобто політики, а не від біо­логії чи гео­графії. Ф. Майнеке висунув концепцію «держави-нації» та «нації-держави». За першим варіантом, нація роз­вивається у рамках незалежної держави. Спільний суверенітет народжує спільні ін­ститути та нові почу­т­тя нації, що виникає, долає існуючі до того часу культурні від­мін­ності між етносами, що входять у державу. «Нація-держава» — нова культурна синтеза, що під­німається над етнічними від­мін­ностями. Національна приналежність є справою особистого вибору. На думку М. Вебера, нація — спів­товариство почут­тів, що можуть зна­йти своє вираже­н­ня лише у власній державі, й вона природно намагається створити остан­ню (нація пере­дує державі). Отже, нація не стає політичною реальністю, субʼєктом та обʼєктом між­народних від­носин і права до того часу, поки вона не сформує національну державу як легітимацію свого права на самови­значе­н­ня та організацію су­спільства. Держава — інстутиційне оформле­н­ня країни, державна влада — носій та уособле­н­ня суверен­ної волі народу жити окремо від інших суверен­них територіальних спільнот у від­повід­но консолідованому су­спільному середовищі. За ві­домим висловом А. Сміт­та, держава має виконувати роль «нічного вартового» здійснюючи функції оборони країни, захисту прав власності, правосу­д­дя, виробле­н­ня су­спільних благ тощо. Сучасна держава є організацією, що має формувати заходи, без здійсне­н­ня яких не можливе функціонува­н­ня нації. Для неї притаман­ні наявність правлячої еліти, політичної організації, структур центральної, місцевої влади та від­повід­них взаємовід­носин між ними, реалізація монопольного права на прийня­т­тя законів, наси­л­ля, здійсне­н­ня зовнішньополітичної функції, під­тримка внутрішнього порядку, врегулюва­н­ня соціально-економічних від­носин тощо. Якщо в примордіалістському ро­зумін­ні нації її креативною cуб­станцією є певний етнос, то, згідно з кон­структивістстською концепцією нації, основоположний принцип її функціонува­н­ня та роз­витку — принцип громадянства. Таке політичне спів­товариство індиферентне до етнокультурної ідентичності своїх членів. Ж.-Ж. Руссо проголосив, що правлі­н­ня має ґрунтуватися на загальній волі й таким чином, по суті, від­мовив в існуван­ні як монархії, так і всіляким аристократичним привілеям. Громадянство — юридично ви­значений, стійкий, необмежений у просторі правовий звʼязок між особою та певною державою, що ви­значає їхні права й обовʼязки. Його характерні ознаки: по­стійний звʼязок між державою та особою (тобто необмежений у просторі та часі) правовий звʼязок, перед­бачений і гарантований нормативно-правовими актами; взаємний звʼязок — держава та особа мають взаємні права та обовʼязки. Ін­ститут громадянства замінив ін­ститут під­данства. Термін «під­данство» вживають лише в монархічних державах і за­звичай у тому самому значен­ні, що й термін «громадянство». Наявність в особи громадянства надає їй можливість користуватися всіма правами та свободами й нести всі обовʼязки, перед­бачені законодавством певної держави, їхній обсяг залежить від наявності чи від­сутності в особи статусу громадянина країни. Громадянство — ви­значальний чин­ник для характеристики правового статусу особи, найважливіший його елемент. По-перше, наявність громадянства означає, що за особою закріплено повний обсяг прав та діє­здатності, який ви­знається державою; по-друге, лише громадяни мають у повному обсязі обовʼязки; по-третє, громадяни пере­бувають у більш вигідних соціально-економічних умовах, бо держава надає пере­вагу своїм громадянам у пита­н­нях зайнятості, освіти, охорони здоровʼя тощо (у практиці правового регулюва­н­ня часто деякі держави забороняли надавати іноземцям землі, нерухомість тощо); по-четверте, громадянство покладає додаткові обовʼязки на державу щодо гарантува­н­ня захисту своїх громадян не лише всередині країни, а й поза її межами. Важливий принцип функціонува­н­ня політичної нації — її суверенітет, що ви­значає повно­вла­д­дя нації, володі­н­ня реальною можливістю ви­значати характер свого національного життя, само­стійно вирішувати пита­н­ня, що стосуються роз­витку національної свободи і національних потреб, право на повагу національної честі та гідності, роз­виток культури, мови, звичаїв, традицій, створе­н­ня національних установ. Виявом суверенітету держави є також громадянство, оскільки тільки держава має право само­стійно вирішувати пита­н­ня, хто може бути і є її громадянами. При цьому від того, як будуть урегульовані пита­н­ня громадянства, багато в чому залежить стан і стабільність держави та її ін­ститутів. Категорія «громадянськість» у різноманітних проявах (сві­домість, культура, жит­тєва позиція, інтереси, пріоритети, цін­ності та ін.) — багато­гран­не поня­т­тя, що від­дзеркалює активну сві­дому партнерську спів­працю громадян із державою в забезпечен­ні демократичних процесів, зокрема громадянського миру й громадянської політичної консолідації. Це одна із найважливіших ознак цивілізованості су­спільства. Поня­т­тя «П. н.» ви­значає, що певна історична спільнота має не тільки роз­винену сферу політичних від­носин, але й характеризується певними принципами свого існува­н­ня та роз­витку, головні серед яких — принцип громадянства та державного суверенітету. Політична (кон­структивістська) концепція нації почала складатися при­близно у 17 ст. у європейських державах економічного та політичного авангарду (Велика Британія, Швеція, Нідерланди, Швейцарія, США, британські домініони), де, на думку Г. Кона, роз­винулася «софістична міська культура». Згідно з таким під­ходом, «політичну» націю від «етнічної» від­різняють громадянські та політичні права, а не участь народу в громадському житті; демократичні партії, а не популістські організації; правова держава, а не рухи на захист меншин та індивідів від її зазіхань тощо. Українська П. н. — молода, запізніла, строката, роз­маїта, але цим вона не від­різняється докорін­но від усіх інших П. н. Її майбутнє без­посередньо повʼязане з європейською ідентичністю та цін­ностями кон­ституціоналізму, серед яких ви­значальну роль ві­ді­грають особиста свобода та гідність, народний суверенітет і права меншості, політичний плюралізм, незалежність судової влади та легітимність публічної влади загалом.

Літ.: Мотиль О. Держава і нація // Quo vadis, Україно?: [Мат. Між­нар. школи україністики]. О., 1992; Сорокин П. Система социологии. Москва, 1993; Липинський В. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму. К., 1995; Колодій А. Нація як субʼєкт політики. Л., 1997; Основи етнодержаво­знавства. К., 1997; Гатчинсон Дж. Культурний і політичний націоналізм // Націоналізм: Антологія. К., 2000; Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркува­н­ня щодо походже­н­ня й пошире­н­ня націоналізму / Пер. з англ. 2-е вид. К., 2001.

М. Т. Степико