ТЕЛІЖЕ́НКО Олександра Василівна (30. 03. 1952, м. Звенигородка Київської, нині Черкаської обл.) — художник-модельєр, майстриня художньої вишивки. Дружина Миколи, мати Олесі Теліженків. Заслужений художник України (2001). Диплом 2-го (1984) та 1-го (1987) ступенів ВДНГ України (обидва — Київ). Членкиня НСХУ (1989), НСМНМУ (1991; від­тоді — засновниця й голова Черкаського осередку). Орден княгині Ольги 3-го ступеня (2013). Закінчила Вижницьке училище прикладного мистецтва (Чернівецька обл., 1971; викл. Т. Котко, А. Скиба), кафедру моделюва­н­ня костюма Львівського ін­ституту прикладного та декоративного мистецтва (1979; викл. К. Звіринський, В. Овсійчук). 1979–82 — модельєр-кон­структор, 1982–90 — головний художник Черкаської фабрики художніх виробів (створила на під­приємстві музей народної вишивки); 1990–91 — художник Черкаської організації СХУ. Працює в галузі художнього оформле­н­ня текс­тильних виробів та як художник-модельєр. Головною темою творчості Т. став рушник, його дослідже­н­ня, колекціонува­н­ня та виготовле­н­ня авторської колекції «Рушниковий гай» (понад 20 творів). Ви­вчаючи традиційні архаїчні орнаменти та продовжуючи українську традицію вишиванки, в ужитковому вбран­ні Т. по­єд­нує сучасний крій з багатством вишивки. Авторка колекції вишитих ансамблів жіночого й чоловічого вбра­н­ня «Вишнева Україна», жіночих блуз «Ві­дуниця» (усі — 2018), статусного жіночого вбра­н­ня «Горлиця» (2019), в якій через крій порівняла жінку з образом птахи. У її доробку — вишиті авторські картини, зокрема «Мальви», «Ма­йори», «За­грава», «Маковій». Мисткиня створює роз­кішне сценічне вбра­н­ня. Кожен її костюм — це ода українській етніці та національній традиції. 1993 організувала в Черкасах творчо-виробниче під­приємство «Арта», де створюють і виготовляють геральдичні прапори та корогви, сувеніри та сценічні костюми; 2002 — «Творчу майстерню Олександри Теліженко», екс­клюзивну продукцію якої оздоблено ручною та машин­ною вишивкою на основі ескізів мисткині. Авторка низки статей, зокрема «Дивосвіт українського рушника (минуле й сьогоде­н­ня)» («Холодний Яр», 1996, ч. 3), «Данило Нарбут — неві­домі сторінки з життя майстра» («Народне мистецтво», 1999, № 3–4), «Народне мистецтво в процесі вихова­н­ня особистості» («Професійно-художня освіта України», К.; Чк., 2002), «У столиці гуцульського ліжникарства» («Народне мистецтво», 2002, № 1–2), «Рушник як символ благослове­н­ня» («Свобода», 2002, 16 серп.). Учасниця всеукраїнських та між­народних мистецьких ви­ставок від 1984, зокрема в Ізмірі (Туреч­чина, 1984), Брно (нині Чехія, 1985), Буенос-Айресі, Улан-Баторі (обидві — 1986), Бресті (Білорусь, 2002). Персональні — у Калькут­ті (Індія, 1989), Києві (1996, 1999 — дві екс­позиції, 2003), Черкасах (1996, 1999, 2002, 2022–24, 2026 — ювілейна), Каневі (Черкаська обл., 1996), Славутичі (Київська обл., 1997), Одесі, Карлових Варах (Чехія; обидві — 1999), м. Генк (Бельгія, 2002). Деякі роботи Т. зберігають у Черкаських художньому та крає­знавчому музеях, Шевченківському національному заповід­нику (м. Канів).