КОНО́ПЛЕНКО-ЗАПОРО́ЖЕЦЬ Павло (1890, Херсонщина — 24. 06. 1982, м. Він­ніпеґ, провінція Манітоба, Канада) — кобзар, письмен­ник. На­вчався на юридичному факультеті Університету св. Володимира у Києві. Музичну освіту здобув в Одесі, гри на скрипці на­вчався у Й. Карбуль­ки, на гітарі — в італійця Спетсі. Ви­ступав із концертами в Україні, Криму та на Кавказі. 1910 здо­був золоту медаль музичного фестива­лю в Одесі. Під час Визвольних змагань 1917–1921 про­йшов шлях від старшини до полковника Армії УНР. Під час другої світової війни концертував країнами Європи, зго­дом емігрував до Канади, мешкав у Гаф­форді (провінція Саскачеван) та Він­ніпезі. Використовував інструменти професійних майстрів — 12-струн­ну кобзу М. Боярського (США), 10-струн­ну — Ф. Ґея (Канада). У 1950–1960-х роках активно концертував у Канаді та США. Пропагував лад­кову кобзу в Пів­нічній Америці. Автор музики до думи «Україна жива». В репертуарі — думи, пісні, інструментальні танці. Випустив платівку «Кобза» (1961), до якої уві­йшли українські народні танці, думи «Про Байду», «Наша Україна», інструментальні об­робки «Їхав козак на війноньку», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Сто­їть гора високая». Автор брошу­ри «Кобза — най­старіший інстру­мент українського народу» (О., 1911) та науково-популярних праць «Кобза і бандура» (1963), «Кобзар Павло Конопленко-Запоро­жець у 60-ліття тріюмфу кобзи» (1970, обидві — Він­ніпеґ).