НАТО — Енциклопедія Сучасної України

НАТО

НА́ТО (від англ. North Atlantic Treaty Or­ganization – Організація Північноатлантичного договору) – військово-політична організація. Створ. відповідно до Вашинґтон. договору від 4 квітня 1949 пн.-амер. і зх.-європ. державами з метою забезпечення колектив. оборони держав-членів. Згідно зі ст. 10 зазнач. договору будь-яка європ. держава, спроможна втілювати принципи альянсу й робити свій внесок у гарантування безпеки союзників, може бути запрошена до вступу. Країнами-засн. НАТО стали: США, Канада, Велика Британія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембурґ, Норвегія, Данія, Ісландія, Португалія. 1952 до НАТО увійшли Греція і Туреччина, 1955 – ФРН, що стало безпосеред. приводом для створення Орг-ції Варшав. договору (див. Варшавський договір), 1982 – Іспанія, 1999 – Польща, Чехія, Угорщина, 2004 – Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Словаччина, Словенія, Румунія, 2009 – Албанія та Хорватія, 2017 – Чорногорія. Пн. Македонія та Боснія і Герцеґовина реалізують індивід. Плани дій щодо членства.

Вищим органом упр. всіма структурами НАТО є Рада глав держав-чл. Пн.-атлант. договору. Рішення приймають консенсусом, що засвідчує рівноправність усіх учасників НАТО. Періодично збирають ради міністрів оборони, працюють ком-ти нач. генштабів, ради міністрів закордон. справ, ком-ти цивіл. оборони. Окрім виконав. влади країн-чл. НАТО, до атлант. процесу на політ. рівні залучено й законодавців, які працюють у форматі Парламент. асамблеї НАТО. Перші 40 р. свого існування орг-ція була актив. суб’єктом «холодної вій­ни». У серед. 1950-х рр. за ген. секр. НАТО Г. Ісмея (1952–57) в альянсі було визначено осн. напрями співроб-ва з оборон. питань, затверджено чітку військ. структуру. Функції оператив. упр. союз. військами здійснює верхов. головнокомандувач військ США у Європі. Європ. військовиків призначають на посади головнокомандувачів окремих видів ЗС за регіон. принципом (командувачі родами військ у Пн. Європі, Центр. Європі та Середземно­мор’ї). Ген. секр. НАТО репрезентує виконавчу владу альянсу та здійснює функції політ. координатора й гол. менеджера. Об’єд­нуючим чинником для активізації політ. консультацій між учасниками НАТО стала спільна реак­ція на вторгнення СРСР до Угорщини 1956, що дало можливість компенсувати розбіжності між США та Великою Британією і Францією з приводу спроби військ. врегулювання проблеми Суец. каналу. Також 1956 прийнято рекомендації щодо регуляр. політ. консультацій і розвитку співроб-ва у невійськ. галузях між країнами-чл. НАТО. 1957 з метою розширення наук.-тех. співроб-ва започатковано наук. програму НАТО. У її рамках працюють бл. 13 тис. науковців із різних країн. Одна із найсерйозніших криз в історії альянсу відбулася за кер-ва ген. секр. П.-А. Спаака (1961–64) – 1960 Франція, висловлюючи незадоволення амер. гегемонією, вийшла з інтегров. військ. структури НАТО, але залишилася чл. альянсу на політ. рівні (2008 Франція повністю повернулася до всіх структур НАТО). Внаслідок рішення франц. президента Ш. де Ґолля штаб-квартиру НАТО перенесено з Парижа до Брюсселя. Наступ. ген. секр. альянсу Д. Стіккер (1961–64) сприяв подоланню політ. кризи, що виникла у зв’яз­ку з позицією Ш. де Ґолля щодо меж і змісту трансатлант. партнерства. 1967, уже за нового ген. секр. М. Брозіо (1964–71), НАТО затвердила т. зв. звіт Хармеля про майбутні завдання альянсу. Було підтверджено подвій­ну військ. політику: з одного боку – утримання військ. потужності, необхід. для оборони та стримування, з ін. – розвиток позитив. ініціатив, спрямов. на розв’язання політ. проблем у Європі. Нова оборонна стратегія НАТО (доктрина гнучкого реагування), на відміну від поперед., що передбачала масовий військ. удар у відповідь на будь-яку форму зовн. агресії проти країни-чл. НАТО, пропонувала встановити такий рівень військ. потужності, котрий давав би можливість для застосування будь-якого варіанта відповіді в разі агресії. Країни НАТО засудили введення військ країн Орг-ції Варшав. договору 1968 до Чехословаччини, але в ситуації військ. паритету між СРСР та США прямого військ. зіткнення не відбулося. Це дало підстави вважати НАТО та Орг-цію Варшав. договору гарантами силового балансу світ. устрою, що виник після 2-ї світ. вій­ни. За ген. секр. НАТО Й. Лунса (1971–84) паралельно тривали процеси певної військ.-політ. розрядки, пік якої настав після підписання Гельсин. заключ. акта 1975, так і продовження ідеол. конфронтації та гонки озброєнь. В умовах фактич. закінчення періоду розрядки міжнар. напруженості 1979 НАТО прийняло рішення про розгортання в Зх. Європі амер. ракет середньої дальності «Першинґ-2». Чергову серйозну кризу у відносинах між НАТО та Орг-цією Варшав. договору спричинило 1980 запровадження військ. стану в Польщі. Однак уже наприкінці «холодної вій­ни», коли НАТО очолював ген. секр. П. Каррінґтон (1984–88), визначилися позитивні тенденції, пов’язані з активізацією переговорів між двома військ. блоками з питань обмеження звич. видів зброї та чисельності військ у Європі. Найвагоміші істор. зрушення відбулися за ген. секр. НАТО М. Вернера (1988–94). У 1987 ген. секр. ЦК КПРС М. Горбачов і президент США Р. Рейґан підписали Договір про ліквідацію ракет середнього радіуса дії; 1989 зруйновано берлін. мур – символ конфронтації між Сходом і Заходом; у липні 1990 вже президент СРСР М. Горбачов погодився, щоб ФРН після об’єднання з НДР залишилася в НАТО; у листопаді того ж року на саміті Наради з безпеки та співроб-ва в Європі (Париж) підписано Договір про звич. види озброєнь та ЗС у Європі. Рим. декларація НАТО 1991 визначила мету існування альянсу в істор. перспективі. У грудні того ж року для налагодження діалогу з новими незалеж. державами створ. Раду Пн.-атлант. партнерства (РПАС), учасниками якої є 44 країни, зокрема й Україна. Гол. мета діяльності РПАС – налагодження співроб-ва країн НАТО із новими демократ. країнами. На засіданні Ради НАТО в Брюсселі 10–11 січня 1994 прийнято програму «Партнерство заради миру», що сприяла встановленню партнер. зв’язків із країнами, що не є чл. НАТО. Програма «Партнерство заради миру», до якої долучилося бл. 60 країн світу, створює умови для відкритості процесів нац. планування та формування військ. бюджетів, забезпечення демократ. контролю над ЗС, підтримання здатності й готовності брати участь у миро­твор. операціях під егідою ООН і ОБСЄ, розвитку військ. співроб-ва з НАТО, формування у тривалій перспективі ЗС, спроможних краще взаємодіяти за стандартами НАТО. Альянс формально зобо­в’язався надавати консультації будь-якому учаснику «Партнерства заради миру», який відчуватиме пряму загрозу своїй територ. цілісності, політ. незалежності або безпеці. Україна приєдналася до програми НАТО «Партнерство заради миру» 1994. Механізм співроб-ва РФ і НАТО регулює укладений 1997 «Основоположний акт», проте НАТО надала РФ лише право голосу у вирішенні питань європ. і світ. безпеки, але не право вето щодо своїх дій. Рос. кер-во вважає, що можлива перспектива вступу в НАТО супере­чить статусу РФ як одного із самост. полюсів сили.

Розвиток правової основи спів­роб-ва України з НАТО прискорився із підписанням 1997 у Мад­риді Президентом України Л. Кучмою і лідерами на той час ще 16-ти країн-чл. НАТО «Хартії про особливе партнерство», що визнає Україну невід’єм. частиною Центр.-Сх. Європи та ключовим фактором забезпечення стабільності на континенті загалом. Відповідно до положень зазнач. хартії створ. механізм регуляр. політ. і військ. консультацій між Україною та НАТО з кола питань, що становлять спіл. інтерес, зокрема, у галузі безпеки, запобігання конфліктам, кон­тролю над роззброєнням, експортом зброї та військ. технологій, боротьби з тероризмом. Були засн. військ. місії зв’язку: України – у Брюсселі, НАТО – у Києві. Хартія сприяла активізації співроб-ва України з країнами-чл. НАТО у рамках програми «Парт­нерство заради миру». Функціонують міжвідомча Комісія Україна–НАТО, спільна робоча група з питань військ. реформи, місія України при штаб-квартирі НАТО в Брюсселі. 1997 у Києві відкрито Центр інформації та документації НАТО. Зв’язки між громад. і неуряд. установами України та країн НАТО успішно здійснює Атлантична рада України. За ген. секретаря НАТО Х. Солани (1995–99) альянс активно долучився до врегулювання балкан. кризи, що виникла внаслідок розпаду 1991 Югославії. Після підписання Дейтон. угоди 1995 НАТО створило спочатку багатонац. сили з імплементації (IFOR), а згодом – сили зі стабілізації (SFOR). Активну участь у їхній миротвор. діяльності брали ЗС України. 1999 у Вашинґтоні на ювілей. саміті НАТО затв. нову військ.-політ. стратегію, що передбачає зміцнення трансатлант. партнерства та визначає глобал. військ. завдання альянсу. Військ. операція НАТО проти Югославії (24 березня – 10 червня 1999) стала найбільшою в історії альянсу, але негативно позначилася на його іміджі. За кер-ва ген. секр. НАТО Дж. Робертсона (1999–2004) відбулося друге після закін. «холодної вій­ни» і водночас найбільше з часу заснування розширення НАТО. Зважаючи на глобал. функції альянсу, його почали називати «світовим жандармом». Після терактів у США 11 вересня 2001 вперше розглянуто можливість застосування ст. 5 про колективну безпеку. Союзників по НАТО залучено до антитерорист. операції на тер. Афганістану, розпочатій у жовтні 2001. Але у березні–травні 2003 під час підготовки та проведення військ. дій з метою ліквідації режиму С. Хусейна в Іраку серед союзників по НАТО з’явилися істотні розбіжності стосовно меж превентив. використання сили в обхід рішень ООН. Європ. союзники (т. зв. стара Європа) також були стурбовані тим, що розгортання системи протиракет. оборони над тер. США може порушити гарантії безпеки для Європи. Підвалини трансатлант. партнерства також руйнують плани ЄС створити власні сили швидкого реагування. Прихильними до амер. позиції є позиції Великої Британії (2016 проголосувала за вихід із ЄС) та країн т. зв. нової Європи на чолі з Польщею. Розв’язанню суперечностей між «старою» й «новою» Європою, з одного боку, та США – з ін. була присвяч. діяльність ген. секр. НАТО Я. де Хооп Схеффера (2004–09). Осн. завданнями наступ. ген. секр. А. Фоґ-Расмусена (2009–14) стали консолідація країн-чл. НАТО та розроблення нової стратегії діяльності альянсу. Після анексії РФ Криму та розв’язання нею зброй. конфлікту на Сх. України нині діючий ген. секр. НАТО Є. Столтенберґ (від 2014) гол. пріоритетом своєї діяльності визначив укр. питання.

Україна бере активну участь у заходах, передбачених індивід. програмою партнерства, зокрема від 2000 спіл. укр.-польс. батальйон залучали до миротвор. операції на тер. Косово; 2003–05 укр. підрозділ миротворців разом із військами США та низки ін. країн НАТО було задіяно в операції з демократ. перебудови Іраку. 2002 Рада нац. безпеки і оборони України оголосила рекомендації відмовитися від нейтрал. статусу України та розпочати підготовку до вступу в НАТО. На черг. саміті 2004 альянс привітав курс України на розвиток демократії, цивіл. контролю за діяльністю ЗС та започаткував фактичне виконання програми підготовки України до повноправ. членства в НАТО. 2005–09 держ. влада й громад. орг-ції України проводили кампанію, спрямов. на покращення іміджу НАТО в укр. сусп-ві, однак частина політ. сил (переважно «лівої» та пророс. орієнтації) паралельно вела активну контрпропаганду проти вступу України до НАТО. У квітні 2005 у Вільнюсі Україна підписала Цільовий план дій, у листопаді того ж року – Меморандум з НАТО щодо використання альянсом укр. військ.-транспорт. авіації. Знач. перешкодою на шляху до вступу України в НАТО було дислокування в Криму Чорномор. флоту РФ. 2006 у Мін-ві оборони та Генштабі України з’явилися радники з країн НАТО. 18 січня 2008 Україна подала офіц. лист із проханням про приєднання її до Плану дій щодо членства в НАТО, але опозиційна на той час Партія регіонів України закликала дати на це звернення негативну відповідь. 3– 4 квітня 2008 на Бухарест. саміті НАТО Україні та Грузії було обіцяно членство в альянсі лише «в історичній перспективі», оскільки «старі» держави-чл. НАТО прислухалися до категорич. позиції РФ, що виступила проти розгляду питання вступу України до НАТО. У зв’язку із цим на невизначений час відкладено й референдум з питання вступу України в НАТО. Після анексії Криму 2014 та в умовах зброй. агресії з боку РФ 2019 з ініціативи Президента України П. Порошенка спец. законом, прийнятим ВР, стратег. курс України на вступ до НАТО закріплено в Конституції України. Рос. гібридна агресія проти України актуалізувала спів­працю України і країн-чл. НАТО. Альянс імплементує укр. досвід протистояння новій рос. військ. тактиці до влас. військ. стратегій і програм. Сильна Україна є фактором стримування рос. дій, спрямов. на ревізію світ. устрою, що склався після закін. «холодної вій­ни». 7 лютого 2019 ВР України прийняла Звернення до лідерів держав-чл. НАТО, Пн.-атлант. ради та Парламент. асамблеї НАТО, нац. парламентів держав-чл. альян­су про надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО. 3–4 квітня 2019 на зустрічі міністрів закордон. справ країн-чл. НАТО у Вашинґтоні (присвяч. 70-річчю альянсу) зазначено, що відносини України з НАТО не будуть політ. розмінною монетою. 23–25 червня 2019 у Львові проведено черг. засідання Міжпарламент. ради Україна–НАТО. Україна наполягала на тому, щоб статус гол. союзника США за межами НАТО не став альтернативою членству в альянсі. 17 жовтня 2019 ВР України прийняла закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання військового обов’язку та проходження військової служби», яким запроваджено нові військ. звання сержант. і старшин. складу ЗС України, що відповідають стандартам НАТО. Україна звернулась до НАТО з проханням надати їй статус учасника розширеного партнерства можливостей. 3–4 грудня 2019 на саміті НАТО в Лондоні країни-чл. альянсу домовились захищати країни Балтії від рос. загрози. Стратегія НАТО щодо перспектив членства України залишається незмінною.

Літ.: Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору // ГУ. 1997, 11 лип.; Дугин А. Основы геополитики. Москва, 1997; Киссинджер Г. Дипломатия / Пер. с англ. Москва, 1998; Арон Р. Мир і вій­на між націями / Пер. з англ. К., 2000; Бжезинский З. Выбор: Глобальное господство или глобальное лидерство / Пер. с англ. Москва, 2004; Требин М. П. Терроризм в ХХI веке. Минск, 2004; Хабермас Ю. Расколотый Запад / Пер. с англ. Москва, 2008; Горбулін В. П., Литвиненко О. В. Національна безпека: Український вимір. К., 2008; Україна в постбіполярній системі міжнародних відносин: Підруч. К., 2008.

А. Ю. Мартинов

Статтю оновлено: 2020

Покликання на статтю
А. Ю. Мартинов . НАТО // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=70571 (дата звернення: 20.09.2021)