Народний рух України — Енциклопедія Сучасної України

Народний рух України

НАРО́ДНИЙ РУХ УКРАЇ́НИ Виник як найбільш впливова в УРСР неформал. орг-ція в ході конституц. реформи липня–грудня 1988 (див. Конституційні реформи в СРСР). У той час неформал. називали орг-ції, створ. з ініціативи громадян без схвалення органами КДБ СРСР і ком-тами КПРС. Реформа позбавила правлячу партію її директив. функцій і зосередила повноту влади в радах, внаслідок чого країна опинилася в новій політ. реальності, хоча цього ще не усвідомлювали повною мірою ні компарт. функціонери, ні громадяни. У жовтні 1988 на екол. семінарі в СПУ (Київ) письменник Ф. Бурлачук запропонував організувати Нар. фронт України за зразком фронтів, які постали у респ. Балтії. Пропозиція не була підтримана, але місяцем пізніше безпарт. літератори П. Мовчан і В. Терен разом із групою науковців Ін-ту літ-ри АН УРСР (Київ) знову висунули її. Під тиском секр. ЦК КПУ Ю. Єльченка письменники та науковці відмовилися створювати фронт, але відстояли ідею нар. руху, здатного підтримати курс М. Горбачова на лібералізацію політ. життя («перебудову»). Пленум правління СПУ організував ініціативну групу в складі І. Драча (голова), В. Маняка, О. Мусієнка, Ю. Мушкетика, Б. Олійника, П. Осадчука, Д. Павличка, Б. Рогози, М. Слабошпицького, С. Тельнюка, В. Терена та доручив їй розроблення проекту програми «Нар. руху України за перебудову», а також вирішив сприяти утворенню подіб. громад. груп в областях. 31 січня 1989 в Будинку кіно зібралася майже половина київ. письменників, які схвалили розроблений ініціатив. групою проект. Інша половина письменниц. орг-ції висловилася проти утворення НРУ. Переконавшись у тому, що ініціативна група і група підтримки налаштовані рішуче, зав. ідеол. відділу ЦК КПУ Л. Кравчук порадив 1-му секр. ЦК В. Щербицькому опублікувати проект програми в органі СПУ «Літературна Україна» з тим, щоб потім розгорнути викривал.-засуджув. акцію. Однак публікація проекту програми мобілізувала регіони респ., де почали виникати місц. орг-ції НРУ. 1 липня 1989 у Києві відбулася установча конф. НРУ за участі Л. Кравчука, який поскаржився В. Щербицькому, що «виступаючі проголошували безвідповідальні лозунги, вдавались до політичного підбурювання, штучно протиставляли Рух і КПРС, буквально шельмували партійну організацію республіки». Однак йому не вдалося навіть змусити присутніх на конф. перших секр. райкомів КПУ зробити заяву із засудженням створення НРУ від імені парт. активу міста й області. 8–10 вересня 1989 у Києві проведено установ. з'їзд НРУ. Близько половини делегатів представляли зх., близько третини – центр. регіони УРСР. Кількість чл. НРУ зі сх. і пд. областей була незнач­ною, робітн. клас майже не брав участі у творенні нової орг-ції. На установ. з'їзді обрано чл. керів. органів: головою НРУ став І. Драч, головою секретаріату – М. Горинь. Прийнята з'їздом програма орієнтувалася на підтримку реформатор. сил у КПРС, які розпочали «перебудовну» політику. Саме в цей час запрограмована М. Горбачовим «революція згори» почала перетворюватися на неконтрольов. центром «революцію знизу». У вересні 1989 В. Щербицький, який намагався утримати в УРСР «заповідник застою», був змушений відмовитися від посади. Розгортаючи роботу в масах, НРУ апелював насамперед до «білих плям» рад. історії. Найбільш вагомою стала акція «Українська хвиля», організована на відзначення воз'єднання 2-х укр. нар. респ. 22 січня 1919 (див. Акт злуки УНР і ЗУНР).

На поч. 1989 Українська Гельсинська спілка зверталася до влади з проханням дозволити мітинг на Софій. площі, де 70 р. тому проголошено Акт злуки, але не отримала дозволу. Однак 71-у річницю Акту злуки відзначено зі знач. розмахом. У неділю 21 січня 1990 активісти НРУ вивели на автомоб. трасу Київ–Львів–Івано-Франківськ сотні тисяч громадян, які у визначений момент взялися за руки й утворили живий ланцюг, що символізував єдність українців Заходу і Сходу (див. «Живий ланцюг»). У березні 1990 на сесії Великої ради НРУ в м. Хуст (Закарп. обл.) обговорено питання про політ. майбутнє орг-ції: Д. Павличко виступив за перетворення НРУ в партію, однак більшість ін. лідерів (В. Чорновіл, Л. Лу­к'яненко, В. Яворівський та ін.) вирішила, що для новоствор. політ. партій НРУ має залишитися «даховою орг-цією». На перших вільних виборах до ВР УРСР і місц. рад 4 березня 1990 осередки НРУ об'єдналися з Укр. Гельсин. спілкою, «Меморіалом» ім. В. Стуса та ін. громад. орг-ціями в Демократ. блок, отримали чверть депутат. місць і утворили у парламенті власну фракцію – Нар. раду. У Львів., Івано-Фр., Терноп. обл. за канд. від Демократ. блоку проголосувало 85 % виборців, внаслідок чого комуніст. депутати облрад опинилися в опозиції. В ін. областях перемогли представники компарт.-рад. номенклатури, але змінився сам характер влади. Як і раніше, вона зосереджувалася в руках 1-го секр. ЦК КПУ В. Івашка, проте його першість у системі влади визначалася тим, що він став головою Президії ВР УРСР. У стінах парламенту компарт.-рад. номенклатура чисельно переважала, але перебувала в розгубленості, не знаючи, як протистояти зро­стаючому нац.-визв. руху. В її лавах почали множитися т. зв. суверен-комуністи, які схилялися до підтримки вимоги НРУ про суверенізацію України. Зрештою 16 липня 1990 ВР УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. На час відкриття 2-го з'їзду (25–28 жовтня 1990) чисельність чл. НРУ сягнула макс. позначки – 633 тис. осіб. З'їзд заявив, що народу потрібна не «перебудова», а цілковитий демонтаж тоталітар. системи влади. Із назви «Нар. рух України за перебудову» вилучено слова «за перебудову». В програму НРУ увійшла теза про гол. мету орг-ції – побудову ненасильниц. шляхом незалеж. України. Комуністам було заборонено вступати в НРУ. Щоб не зменшувати його чисельності в ситуації актив. формування багатопарт. системи, запроваджено інструмент асоціатив. членства. Однак Укр. респ. партія і Демократ. партія України, чл. яких відігравали важливу роль у діяльності НРУ, відмовилися стати його асоційов. чл., внаслідок чого чисельність НРУ почала скорочуватися. 2-й з'їзд обрав головою НРУ І. Драча, його заст. – М. Гориня, О. Донія та О. Лавриновича. Після з'їзду НРУ розгорнув широку пропагандист. кампанію з метою недопущення підписання нової союз. угоди, розробленої в оточенні президента СРСР М. Горбачова, оскільки вона суперечила цілям, поставленим у Декларації про держ. суверенітет України.

Тим часом у Москві група держ. діячів союз. рівня вирішила усунути М. Горбачова від влади та ліквідувати поперед. здобутки проголошеної ним «перебудови» (див. ГКЧП). 19 серпня 1990 вона ізолювала М. Горбачова на курорті в смт Форос (нині Ялтин. міськради, АР Крим), запровадила у Москві та окремих регіонах надзвич. стан, призупинила діяльність непідконтрол. владі політ. партій, громад. орг-цій та масових рухів. Активісти НРУ виступили проти заколотників і чинили відповід. тиск на голову ВР України, яким після добровіл. відставки В. Івашка став Л. Кравчук. У Москві ГКЧП програв у протистоянні з президентом РФ Б. Єльциним, оскільки його не підтримали ні армія, ні правоохоронні органи, ні народ. Згуртувавшись навколо Л. Кравчука, компарт.-рад. номенклатура в стінах парламенту перехопила гасла НРУ і 24 серпня 1991 ВР практично одноголосно прийняла Акт проголошення незалежності України. Також ухвалено рішення провести 1 грудня 1991 референдум на його підтвердження та вибори Президента України. Велика рада НРУ висунула канд. у президенти В. Чорновола, але І. Драч і М. Горинь не погодилися з її рекомендацією та підтримали Л. Лук'яненка. У референдумі 1 грудня 1991 взяли участь 84 % громадян України, за її незалежність проголосував 91 %. На президент. виборах уже в 1-му турі переміг Л. Кравчук (61,6 % голосів). В. Чорновола підтримали 23,3 % виборців, Л. Лук'янен­ка – 4,5 %. Відтак перед делегатами 3-го з'їзду НРУ (28 лютого – 1 березня 1992) постало питання: чи підтримати демократично обраного Президента України, який спирався у своїй діяльності переважно на компарт.-рад. номенклатуру, чи перейти в опозицію до нього. Розколу вдалося ненадовго уникнути шляхом обрання 3-х співголів НРУ: І. Драча і М. Гориня (які бажали увійти до влади) та В. Чорновола (який прагнув залишитися в опозиції). Делегати 4-го з'їзду НРУ в грудні 1992 перетворили його на правоцентрист. політ. партію, яку очолив В. Чорновіл. Подібно до ін. партій такого типу, він не користувався у наступні роки великим впливом. 12–13 грудня 1998 відбувся 9-й з'їзд НРУ, який висунув для участі в президент. виборах 1999 кандидатуру колиш. Міністра закордон. справ Г. Удовенка. В. Чорновіл відмовився брати участь у виборах, але це не попередило черг. розколу. 28 лютого 1999 частина чл. НРУ провела влас. з'їзд і утворила самост. партію Укр. нар. рух (згодом перейм. в Укр. нар. партію) на чолі з Ю. Костенком. На президент. виборах у жовтні 1999 Ю. Костенко отримав 2,2 % голосів, Г. Удовенко – 1,2 %. У наступні роки НРУ пережив багато криз і альянсів з ін. політ. силами, а нині існує як малочисельна правоцентрист. партія. Проте в історію нац. державотвор. процесу НРУ увійшов як гол. опозиц. сила, що зробила знач. внесок у здобуття незалежності України.

Літ.: Гарань О. Від створення Руху до багатопартійності. К., 1992; Його ж. Убити дракона (з історії Руху та нових партій України). К., 1993; Ковтун В. Історія Народного руху України. К., 1995; Гончарук Г. Народний рух України. Історія. О., 1997; Три дні вересня: Мат. установ. з'їзду Нар. руху України за перебудову. К., 2000; 2009; Бойко О. Україна у 1985–1991 рр. Основні тенденції суспільно-політичного розвитку. К., 2002; Литвин В. Україна: від бюрократичної «перебудови» до народної революції (1985–1991). К., 2005; Провісники свободи, державності і демократії: Док. і мат. до 20-ї річниці утворення Нар. руху України. К., 2009; Кульчицький С. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі. Кн. 3. К., 2013.

С. В. Кульчицький


Покликання на статтю