Кальвінізм

Визначення і загальна характеристика

КАЛЬВІНІ́ЗМ  — протестантська течія, що (як лютеранство і англіканство) вийшла з церковної, або магістерської, Реформації та зберегла окремі церковні традиції, визнала ранні символи віри, твори деяких отців Церкви, можливість співпраці з державною владою. Сформований у 1-й пол. 16 ст. — серед. 17 ст. у ході релігійних воєн в Європі, Англійської революції і Тридцятилітньої війни (1618–48). Перші громади К. — відоміші в континентальній Європі як реформатські — виникли у Швейцарії, спричинивши поділ країни на католицькі і протестантські кантони та реформу громадського життя Женеви у клерикальному дусі. У німецьких князівствах кальвіністи зазнали переслідувань з боку Католицької і Лютеран. Церков, у Франції багато гуґенотів (від середньоверхньонім. eitgenôz — союзник) вбито під час Варфоломіївської ночі 1572. У Шотландії, всупереч єпископальним принципам англіканства, вони відстоювали пресвітеріальну будову Церкви (отримавши назву пресвітеріан), в Англії часів боротьби з державною Англіканською Церквою — виокремились у громади пуритан (від англ. Puritans і лат. puritas — чистота), що наполягали на її очищенні від розкоші й зайвих обрядів і посиленні християн. моралі, та конгрегаціоналістів, або індепендентів (від англ. Congregation Сhurch — церковна конгрегація), які проголосили автономний статус окремої громади. У Нідерландах кальвіністи очолили національну боротьбу проти іспанських Габсбурґів і за створення незалежних Об’єднаних провінцій, у Польщі (де наприкінці 16 ст. 45 % чл. Вального сейму і 66 % малопольських послів були кальвіністами) та Угорському королівстві (домоглися 1564 державного визнання) відстоювали ідеї республіканізму і релігійної толерантності. Міцні позиції К. у Речі Посполитій (патронат магнатського дому Радзивіллів, польських, литовських, деяких українських князів) і Трансільванії (перехід у К. представників угорського роду Ракоці) зумовили його появу на українських землях. У 16–17 ст. із К. пов’язують розквіт національної мови, освіти, літератури, піднесення науки у деяких європейських країнах. Унаслідок еміграції протестантів, у 18–19 ст. він набув поширення в Північній Америці, у 20 ст. завдяки зусиллям місіонерів — в Австралії, на Азійському та Африканському континентах.

К. дотримується визначальних доктрин протестантизму: виправдання однією вірою, божественний авторитет тільки Біблії, загалальне священство вірян. Особливості вчення, культової практики і принципи церковного устрою в К. розроблені у працях У. Цвінґлі (1484–1531), М. Буцера (1491–1551), Ж. Кальвіна (1509–64), Т. Беза (1519–1603) та узагальнені в національних віросповідних документах (Галліканському, Вестмінстерському і Бельгійському сповіданнях віри, Гейдельберзькому і Берестейському катехізисах та ін.).

У центрі богослов’я Ж. Кальвіна («Інституція, або Настанова в християнській вірі») — вчення про абсолютну суверенність Бога, Володаря світу і людей, Який наперед знає їхню долю, і ввесь світопорядок спрямований на Його прославляння. Стверджуючи абсолютне панування Божої волі, Ж. Кальвін актуалізував погляди отця Церкви св. Авґустина (354–430) щодо абсолютної гріховності людини, відсутності у ній свободи волі, її цілковитої підпорядкованості Господу. В сотеріології К. визнає доктрину подвійного передвизначення, або предестинації (від лат. praedestino — наперед визначити). За нею, ще до створення світу Бог одним людям дарував вічне життя, іншим — загибель. Майбутня доля обраного на спасіння засвідчується його працею, навчанням, сімейним життям. Це зумовило піднесення в К. ідеї мирського призначення віруючого, що налаштовує його на активну позицію у суспільному, політичному, церковному житті, соціальному служінні та місіонерстві. В бібліології К. дотримується принципу буквалізму: Писання богонатхненне, оскільки прямо продиктоване Духом Святим Його обранцям; істинне лише те, що записане у текстах Біблії; моральних дух Мойсеєвого Закону як безпосереднє вираження Божої волі зберігає актуальність і для християн. К. визнає лише два християнські таїнства, згадані в Біблії, й символічно розуміє Хрещення (знак відмови людини від гріха та її нового життя) і Євхаристію (хліб і вино, які нагадують викупні страждання Христа, є лише видимими знаками, що відображають невидиму сутність — тіло і кров Христові). При цьому вважає законним хрещення дітей як знак їхньої належності до Церкви. В еклезіології К. відтворює вчення св. Авґустина про видиму і невидиму Церкви. Перша, ознаки якої — правильне дотримання Слова, таїнств і церковної дисципліни, є земним зібранням віруючих, які особисто увірували в Господа, друга — братерством святих, обраних Ним на спасіння.

Доктрину предестинації переглянув реформатський богослов із Амстердама Я. Арміній (1560–1609) в ученні про достатню благодать Святого Духа, даровану усім для протистояння гріху, відкинувши абсолютну приреченість людини на осуд. В акті обрання Бог лише передбачив конечну долю людини, яка може вибрати віру і слухняність або невір’я і гріх. Відтак, особа співпрацює (ідея синергії) з Богом у справі спасіння. Послідовників Я. Армінія (армініан), котрі 1610 виклали свої погляди у «Ремонстрації», засуджено у Канонах Дортського синоду 1618 (м. Дордрехт, Нідерланди). Арміаніан. богослов’я, що визнає Божий промисел і, водночас, свободу волі людини, прийняте громадами ремонстрантів і багатьма протестант. течіями, які вийшли з радикал. Реформації (братські меноніти, загальні баптисти, весліанці, євангельські християни, п’ятидесятники, адвентисти).

Розрізняють два типи церковного устрою в К.: пресвітеріально-синодальний, основний ступінь якого є помісна громада (що вибирає пастора), федерація громад із церковною радою — пресвітерія, представлена духовними особами і мирянами (старійшинами), регіональний (провінційний) і загальний (генеральна асамблея) синоди, очолювані суперінтендантами (єпископами); та конгрегаціональний, єдиний ступінь якого — помісна громада, незалежна у своєму внутрішньому житті. Культову практику в К. спрощено богослужінням (проповідь, церковний спів, молитва), відмовою від ікон і церковної атрибутики (лише кафедра для проповідника, місце для хору і лави для присутніх). Одягання священиками мантії можливе, але необов’язкове. Дозволено імпровізоване служіння у вигляді сценічних постановок, за участі вокальних і музичних ансамблів, артистів і поетів. Визнана важливою участь віруючого в євангелізації та філантропії. Принцип автономії особи, прийнятий в протестантизмі, К. поширив на громадянське життя. Церковне (а, отже, і державне) будівництво повинне здійснюватися на засадах демократії. Кальвіністи заперечують монархію і різні форми диктатури, вважаючи ідеал. формою правління республіку. Держава поставлена Богом і діє за Його Промислом, тому всі громадяни підпорядковані загальноприйнятим законам, але, водночас, є суверенними у духовному житті. Виявляючи слухняність державі, кальвініст служить, передусім, Господу. Якщо ж світська влада порушує Божий Закон, віряни можуть стати Його зброєю в її скасуванні (теорії виправданого царевбивства англ. реформатів І. Понета і К. Гудмана, супротиву неправедній владі франц. гуґенотів Ф. Хотмана та Ф. Дюплесі-Морнай, справедливої війни нідерланд. оранжистів). У 20 ст. швейцар. богослов К. Барт (1886–1968), учасник антигітлерівської «Сповідальної церкви» і автор Барменської декларації (1934), відкрито виступив проти нацизму. Державно-церковні відносини кальвіністи будують на принципах незалежності світської і церковної влади (держава не втручається у справи Церкви і навпаки), водночас співпрацюючи задля суспільного блага. Віряни повинні брати участь у суспільно-політичному (багато кальвіністів є державними діячами, політиками, членами християн. партій), культурному, науковому житті, гідно виконувати свої сімейні й професійні обов’язки. К. заперечує державний статус Церкви, наполягає на цілковитій свободі совісті. У сучасному світі він представлений громадами реформатів, пресвітеріан, конгрегаціоналістів і найпоширеніший у Нідерландах, Швейцарії, Шотландії, Англії, Німеччині, Франції, Угорщині, Словаччині, США, Австралії, Новій Зеландії, Індонезії, Пн. Кореї, Малаві, Гані, Ніґерії, Камеруні, Пд.-Афр. Респ. У світовому К. діє низка союзів. Міжнародне об’єднання — Всесвітній альянс Реформатських Церков (від 1875, штаб-квартира і виконком у Женеві, від 2004 президент — пастор Пресвітеріан. Церкви США К. Кіркпатрік), веде богословський діалог із Апостольським Престолом і Московським патріархатом. 2010 альянс об’єднував 214 реформатських, пресвітеріанських і конгрегаціональних Церков (діють у рамках екуменічного реформатського конфесіоналізму) зі 107-ми країн світу (бл. 75 млн вірян). Менш помітний Всесвіт. Пресвітеріан. союз (від 1877), який 1963 об’єднався з Міжнародною Конгрегаціональною радою. Від кін. 20 ст. К. відновлює діяльність на пострадянському просторі. У РФ діють громади пресвітеріан і Союз Євангелічно-Реформатських Церков, який опікується Центром вивчення кальвінізму (м. Твер) і товариством «Реформація» (Москва).

На українських землях К. поширюється від серед. 16 ст. і до 1-ї пол. 17 ст. став тут найчисельнішою протестант. течією, нараховуючи 150–200 реформатських громад (переважно невеликих) у Галичині, на Холмщині, Побужжі, Волині (менше на Поділлі, Брацлавщині та Київщині), стільки ж — у Карпат. Русі. З К. вийшли відомі суспільні діячі, літератори, педагоги, богослови-полемісти, зокрема М. Рей, М. Броневський, Я. Зігровський, А. Добрянський, Г. Оршак, М. Пац та ін. Силами кальвіністів надруковано перший протестантський символ віри слов’яно-руською мовою — «Катехізис» С. Будного (Несвіж, 1562) і польськомовна Радзивіллова Біблія (Берестя, 1563). Кальвіністські міністри і сеньйори були учасниками протиуній. собору у Бересті (нині м. Брест, Білорусь, 1596), кількох православно-протестантських синодів — у Торуні (1595) і Вільно (нині Вільнюс, 1599), співпрацювали з православними послами, виголошуючи спільні протести щодо релігійних утисків, на Варшавському 1601, Краківському 1603 та ін. сеймах; допомагали зближенню гетьмана Б. Хмельницького і семигородського князя-кальвініста Юрія (Дьєрдя) II Ракоці, які, разом зі швед. королем Карлом Х Ґуставом, утворили антипольську коаліцію під час війни між Московським царством і Річчю Посполитою (1654–67).

У 2-й пол. 17–18 ст. кальвіністські громади існували переважно у Закарпатті (до поч. 20 ст. — у складі Австро-Угорщини), після визнання в Австрійській імперії 1781 юридичних прав протестантів відновили присутність у Галичині. Наприкінці 19 ст. — у 1930-х рр. діяли в Західній Україні, маючи кілька спільнот: Євангельсько-Реформатське Об’єднання (консисторія у Вільно), Євангельсько-Реформована Церква у Республіці Польській (Варшава), Союз Церков Євангельсько-Авґсбурзького і Гельвецького визнання (суперінтендатура у Станіславі, нині Івано-Франківськ), Союз Українських Євангельсько-Реформованих громад (м. Коломия, нині Івано-Фр. обл.). Останній складався переважно з українців (до 1939 нараховував понад 80 громад у Галичині та на Волині), що брали участь у нац.-культурному житті (співпрацював з товариствами «Просвіта», «Рідна школа», «Відродження»), кооперативному і пластунському рухах, видавали часописи «Українська Реформація» (Львів), «Віра і Наука» (Коломия); співпрацював із Українським Євангельським Об’єднанням у Північній Америці. Кальвіністи заснували Освітній фонд для бідних учителів, Українську євангельську школу ім. М. Грушевського у Коломиї, Євангельську гімназію у Львові. Відомі реформати-українці цього часу — єпископ В. Кузів, пастори З. Бичинський, О. Нижанківський, Р. Морозович (адвокат), П. Крат. 1939–44 реформати у Західній Україні зазнали переслідувань, чимало лідерів і вірян емігрувало. За СРСР існували лише в Закарпатті як етноконфесійні (складалися з угорців) громади.

У незалежній Україні мають кілька об’єднань, серед яких — Закарпатська Реформатська Церква (станом на 2011 нараховує 118 громад); Українська Євангельсько-Реформатська Церква (діють 4 громади у Рівному, смт Степань Сарнен. р-ну Рівнен. обл., м. Мукачеве, м. Свалява, обидва — Закарп. обл.), підтримувана одновірцями Нідерландів, Польщі, Угорщини, видавала часопис «Віра і наука» (Рівне, серед. 1990-х рр.); Євангельська Пресвітеріанська Церква в Україні (див. Пресвітеріанська церква; станом на 2011 нараховує 76 громад, переважно у Центральних і Східних регіонах) у гуманітарних проектах співпрацює з Музичною місією «Київ», яка опікується Київським симфонічним оркестром і хором. Частина реформатів і пресвітеріан об’єднані у Союз Євангельських Реформатських Церков України, що має спільний навчальний заклад — Євангельську реформатську семінарію (Київ).

Завантажити статтю