Освіта

Визначення і загальна характеристика

ОСВІ́ТА — процес пошире­н­ня знань і культури в су­спільстві. Важлива складова духовного, культурного, наукового, технічного по­ступу людства, в сучасному світі ще й необхідна умова всебічного роз­витку людини як особистості. Економічний і соціальний роз­виток держав за­звичай прямо корелює з рівнем освіти. Від 2-ї пол. 20 ст. згідно з між­народним правом здобу­т­тя освіти є цивільним обо­вʼязком кожної людини (уперше думку про її неодмін­ність висловив, імовірно, Платон у праці «Держава», 4 ст. до н. е.). В Україні обовʼязковою є повна загальна середня освіта (її вперше було за­проваджено 1919 в УНР). Освіту можна тлумачити як організовану діяльність, спрямовану на задоволе­н­ня освітнього обовʼязку і на­вчальних потреб людини та досягне­н­ня соціально-економічного, культурного і духовного роз­витку су­спільства. У вужчому значен­ні освітою називають загальний рівень знань, умінь і навичок, здобутих під час на­вча­н­ня (перед­бачає освіченість, грамотність, вихованість).

Типологічні особливості

Сучасну освіту поділяють на:

• формальну (традиційну), що здобувають шляхом ін­ституціоналізації на основі національних чи між­народних стандартів (дитсадки, школи, ліцеї, гімназії, коледжі, технікуми, училища, університети, ін­ститути, академії тощо),
• неформальну, що є будь-якою організованою освітньою під­готовкою (курси, тренінги, лекторії, семінари і таке інше),
• інформальну, що вказує на цілеспрямовану самоорганізацію у здобут­ті знань (самоосвіта, професійне удосконале­н­ня, досвід).

Формальна освіта має під­систему власних неформальних (див. Поза­шкільна освіта). У будь-якій державі формальна освіта — роз­винена логістична система, що обʼ­єд­нує сукупність освітніх установ, організацій, зайнятих від­повід­но до державних стандартів на­вча­н­ням, вихова­н­ням, просвітницькою діяльністю, під­готовкою на­вчальної літератури, педагогічних кадрів тощо.

Існують різні освітні (педагогічні) та філософсько-освітні парадигми, концепції, методології, що пропонують механізм функціонува­н­ня освіти (див. Андрагогіка, Вальдорфська освіта, Монтес­сорі педагогічна система). В основі сучасної освіти — концепція без­перервного (неперервного) на­вча­н­ня, що забезпечує єд­ність і послідовність всіх ланок освіти та уможливлює процес здобу­т­тя людиною знань упродовж життя. Від­повід­но до цієї концепції освіта є структурою, що охоплює до­шкільну освіту, загальну середню освіту, професійну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту, освіту дорослих, кожна з яких надає певний рівень знань, умінь і навичок, а також компетенцій та кваліфікацій. Нині функціонують такі кваліфікаційні рівні освіти за компетенціями: початковий, базовий, вищий рівень, а також молодший бакалавр, бакалавр, магістр, доктор філософії / доктор мистецтва, доктор наук.

Заклади освіти в Україні

За під­рахунками 2020, кількість українських закладів середньої освіти — бл. 15 тис., закладів професійної освіти — 338, закладів вищої освіти (ЗВО) — 281 (без урахува­н­ня тимчасово окупованих територій АР Крим, Севастополя та частини тимчасово окупованих ра­йонів Донецької і Луганської обл.). Широким колом теоретичних і практичних питань освітньої галузі за­ймаються наукові установи Академії педагогічних наук України, а про­блемами вищої галузевої освіти — Національна академія наук України та інші національні галузеві академії.

Першими в історії України закладами освіти можна вважати школи грамоти та школи книжного вче­н­ня часів Київської Русі (від Візантії пере­йнято традицію чита­н­ня літературних і філософських творів Василія Великого, Григорія Богослова, Іоан­на Золотоустого та ін.). Першій школі на Русі, заснованій 988 р., встановлено памʼятний знак у Києві (1988, скульптор В. Шишов) із написом: «В літо 988 Володимир почав посилати забирать дітей у нарочитих мужів своїх і від­давати їх на на­вча­н­ня книжне». За княжої доби за­проваджували й ремісничі школи (пере­двісники професійної освіти), зокрема, ві­домо, що в 11 ст. сестра Володимира Мономаха Анна організувала в Києві першу вишивальну школу (див. Вишивка). Першими українськими університетами вважають Острозьку академію (1576; див. «Острозька академія» Національний університет), Києво-Могилянську академію (1615; див. «Києво-Могилянська академія» Національний університет) та Єзуїтську академію у Львові (1661–1773), на базі якої по­став Львівський національний університет ім. І. Франка, а одними з най­старіших закладів середньої освіти — Львівську єзуїтську колегію (1591, за іншими даними — 1608), Чернігівську колегію (1700), Полтавську духовну семінарію (1738) та Академічну гімназію у Львові (1784). Загалом 16–18 ст. — період активного роз­витку початкової освіти і появи перших гімназій, колегіумів, академій, університетів як закладів середньої і вищої осівти, де, однак, викладали за­звичай грец. і лат. мовами. Роз­ширювалася освітня інфра­структура — зводили гуртожитки для учнів і студентів (див. Бурса). Тоді ж виник братський рух, що активізував появу братських шкіл, ві­домих на­да­н­ням високого рівня освіти українською мовою («про­стою мовою»). Першою серед них була Львівська братська школа (1586), що ві­дома як важливий осередок друку перших під­ручників (букварі, граматики). Між іншим, Києво-Могилянську академію заснували саме як братську школу при Київському Братському Богоявленському чоловічому монастирі (1632 реорганізовано в Києво-Могилянську колегію, 1701 — в академію).

Набули пошире­н­ня козацькі полкові та січові школи. У 18–19 ст. зʼявилися народні школи (народні училища) — заклади початкової освіти, у яких на­вчали діти всіх верств населе­н­ня, і викладали: закон Божий та священ­ну історію, чита­н­ня, письмо, арифметику, церковний спів. Подальшу початкову освіту надавали головні народні школи (головні народні училища). На деяких територіях аналогами народних і головних народних шкіл були від­повід­но тривіальні та виділові школи. Поруч із цим грамоті на­вчали у парафіяльних (церковно-приходських) школах, що набули пошире­н­ня в Російській імперії; їхню діяльність особливо під­тримувала козацька старшина Геть­манщини та Слобідської України. У 1860-х рр. організовано недільні школи, у яких на­вчали грамоти доросле населе­н­ня. У цей же час у звʼязку із від­міною кріпацтва здійснено адміністративну реформу (1864), внаслідок якої виникли територіальні органи — губернські й повітові земства; вони брали активну участь у роз­будові народної освіти, зокрема створювали земські школи як заклади початкової освіти (згодом серед. та професійної). 19 ст. — час подальшого роз­витку вищої освіти — у різних містах засновано університети, серед них Харківський університет (1805; див. Харківський національний університет ім. В. Каразіна), Університет св. Володимира у Києві (1834; див. Київський національний університет iм. Т. Шевченка), Львівська технічна академія (1844; див. «Львівська політехніка» Національний університет). На­прикінці 19 ст. виникли на­вчальні заклади, спрямовані на покраще­н­ня стану освіченості жінок, зокрема такими були Київська і Катеринославська (нині м. Дні­про) вищі жіночі курси, Київський і Полтавський ін­ститути шляхетних дівчат, хоча історія жіночих шкіл сягає ще часів Київської Русі (перша школа для дівчат датована 1086). Упродовж майже всього 20 ст. в Україні діяла радянська система освіти, що була соціальним ін­ститутом, повністю під­контрольним партії та регламентованою комуністичною ідеологією, та сприяла вихован­ню радянської людини (див. «Радянський народ»). У 20 ст. зʼявилися осередки української освіти в інших країнах. Зокрема, знаковим освітнім і науковим закладом, заснованим 1921 діячами української еміграції в Європі, став Український вільний університет. Його фундаторами були О. Колес­са, І. Горбачевський, Д. Дорошенко, С. Дністрянський, Д. Антонович, С. Смаль-Стоцький, С. Рудницький та ін., головне зав­да­н­ня університету вони вбачали у збережен­ні та роз­витку освітніх традицій, які можна було б продовжити, коли Україна стане незалежною. Пита­н­ням освіти великого значе­н­ня надавали в українських організаціях, товариствах, радах, союзах, що виникали в різних куточках світу (Німеч­чина, Австрія, Велика Британія, Польща, Румунія, США, Австралія, Уруґвай тощо), де проживала українська діаспора.

Для України характерна роз­винена галузева освіта, її історії становле­н­ня та здобуткам присвячено окремі стат­ті — Агрономічна освіта, Архівна освіта, Архітектурна освіта, Бібліотечна освіта, Біо­логічна освіта, Будівельна освіта, Ветеринарна освіта, Військова освіта, Військово-медична освіта, Гео­графічна освіта, Геологічна освіта, Дефектологічна освіта, Екологічна освіта, Економічна освіта, Зоотехнічна освіта, Інженерна освіта, Лісотехнічна освіта, Математична освіта, Медична освіта, Мистецька освіта, Морська освіта, Музична освіта, Педагогічна освіта, Театральна освіта, Філологічна освіта, Філософська освіта, Хімічна освіта, Юридична освіта тощо.

Після 2014 внаслідок рос. окупації АР Крим і частини Донбасу внутрішню структуру освіти порушено: дитсадки, школи, заклади професійної освіти та низка ЗВО опинилися у сфері освітньої політики РФ чи неви­знаних республік і були деукраїнізовані; зʼявилося нове явище — пере­міщені університети (Донецький національний університет у Він­ниці, Луганський національний університет ім. Т. Шевченка у м. Старобільськ Луган. обл., від 2022 — у Полтаві, Таврійський національний університет ім. В. Вернадського у Києві та ін.). Більшість із них змінила своє роз­ташува­н­ня, втім не змогла вивезти обладна­н­ня, бібліотеки, архіви, документацію, електрон­ні бази даних тощо), інші ж заклади освіти, що лишилися на непідконтрольній Україні території, були по­збавлені українських державних ліцензій; виникло багато питань зі здобу­т­тям освіти дітьми з окупованих територій. Багато пертурбацій галузь освіти за­знала у звʼязку з епідемією коронавірусної інфекції, а особливо 2022 після роз­вʼяза­н­ня РФ пов­номас­штабної вій­ни. Станом на початок червня 2022, по­шкоджено 1888 закладів освіти, 180 повністю зруйновано. За­знали об­стрілів та руйнувань будівлі Миколаївського національного університету ім. В. Сухомлинського, Національного університету кораблебудува­н­ня ім. адмірала Макарова, Харківського національного педагогічного університету ім. Г. Сковороди. Під час вій­ни по­стали про­блеми з проведе­н­ням на­вчального процесу в школах, університетах. Міль­йони дітей змушені були залишити свої школи, ЗВО й продов­жити на­вча­н­ня онлайн або в закладах освіти в інших регіонах України чи за кордоном.

Державна політика в освітній галузі

Освіта належить до найважливіших напрямів державної політики України, що регулює Міністерство освіти і науки України. Законодавчу базу освіти формують Кон­ституція України (перед­усім ста­т­тя 53 про право на освіту), Закони України «Про забезпече­н­ня функціонува­н­ня української мови як державної» (2019; ста­т­тя 21 ви­значає українську мовою освітнього процесу в закладах освіти; особам, які належать до корін­них народів України та нац. меншин, гарантується право на на­вча­н­ня в комунальних закладах освіти для здобу­т­тя до­шкільної і загальної середньої освіти, поряд із державною мовою, мовою від­повід­ного корін­ного народу України чи мовою від­повід­ної нацменшини), «Про забезпече­н­ня прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (2014; декларує право осіб із тимчасово окупованих територій на продовже­н­ня здобу­т­тя певного освітнього рівня на території інших регіонів України), «Про внесе­н­ня змін до деяких законів України щодо діяльності вищих на­вчальних закладів, наукових установ, пере­міщених з тимчасово окупованої території та з населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваже­н­ня» (2016), «Про освіту» (2017), «Про до­шкільну освіту» (2001), «Про повну загальну середню освіту» (2020), «Про поза­шкільну освіту» (2000), «Про вищу освіту» (2014), а також інші нормативно-правові акти (зокрема Указ Президента України «Про Національну стратегію роз­вит­ку освіти в Україні на період до 2021 року» (2013), По­станова КМ України «Про затвердже­н­ня Національної рамки кваліфікацій» від 2011 зі змінами 2020) та між­народні договори України, один із яких — Болонська декларація, що перед­бачає у країнах Європи реформува­н­ня національних систем вищої освіти задля створе­н­ня спільного науково-освітнього простору. Україна при­єд­налася до Болонського процесу в 2005. Реформува­н­ня освітньої галузі в країнах світу зумовлене ще і впровадже­н­ням сучасних інформаційно-комунікаційних технологій у на­вчальний процес, у звʼязку з чим вдосконалюється ди­станційна освіта та зʼявля­ють­ся новітні концепції роз­витку освіти (напр., від­крита освіта, віртуальна освіта). Від 2018 в Україні за­проваджено концепцію нової української школи (НУШ), що ґрунтується на сучасних педагогічних принципах і дидактичних методах, істотно від­мін­них від школи радянського зразка. Пита­н­ня освіти висвітлюють фахові періодичні ви­да­н­ня — «Освіта», «Наука і освіта», «Вища освіта України», «Новітня освіта», «Освіта та педагогічна наука», «Освіта та роз­виток обдарованої особистості», «Неперервна професійна освіта: теорія і практика», «Мистецтво та освіта», «Мистецька освіта: зміст, технології, менеджмент», «Військова освіта», «Медична освіта», «Фізико-математична освіта» тощо. Створено «Енциклопедію освіти» (К., 2008). Значний внесок у роз­виток української освіти в різні часи здійснили: Й. Борецький, П. Могила, Ф. Прокопович, Г. Сковорода, а також Х. Алчевська, В. Антонович, В. Біднов, Г. Ващенко, А. Волошин, І. Гас­принський, Б. Грінченко, М. Грінченко, С. Грушевський, Л. Деполович, В. Дурдуківський, О. Духно­вич, В. Каразін, М. Корф, А. Макаренко, М. Максимович, В. Науменко, І. Огієнко (див. Іларіон), С. Русова, І. Сікорський, С. Сірополко, М. Скрипник, І. Стешенко, В. Сухомлинський, К. Ушинський.

Див. також Дидактика.

Літ.: Біднов В. Школа й освіта на Україні // Укр. культура: Лекції. Подєбради, 1934; Сірополко С. Історія освіти на Україні. Л., 1937; Науменко Ф. І. Школа Київської Русі. Л., 1965; Любар О. О., Стельмахович М. Г., Федоренко Д. Т. Історія української школи і педагогіки. К., 2003; Шульга Л. Земства та їх участь в управлін­ні освітою в Україні // Зб. наук. пр. Нац. академії держ. упр. при Президентові України. К., 2006. № 2; Єржабкова Б. Шкільна справа та шкільна політика в рейхскомісаріаті «Україна» 1941–1944 у світлі німецьких документів / Пер. з нім. К., 2008; Луговий В. І., Таланова Ж. В. Між­народна стандартна класифікація освіти: галузі освіти та під­готовки (засадничий аналіз та алгоритм за­стосува­н­ня) // Педагогіка і психологія. 2014. № 3; Чирва Г. М. Історичні перед­умови становле­н­ня сучасної вищої освіти в Україні // Право та держ. упр. 2019. № 2, т. 2; Локшина О., Глушко О., Джурило А. та ін. Організація освіти в умовах вій­ни: рекомендації між­народних організацій // Укр. пед. журн. 2022. № 2.

М. Г. Железняк, О. С. Іщенко

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю