Інтернаціональні військові формування у Червоній армії 1918-20
ІНТЕРНАЦІОНА́ЛЬНІ ВІЙСЬКО́ВІ ФОРМУВА́ННЯ У ЧЕРВО́НІЙ А́РМІЇ 1918–20 — військові підрозділи, сформовані з іноземних громадян, які мешкали на території колишньої Російської імперії та добровільно підтримали більшовиків. Напередодні більшовицького перевороту 1917 у Росії перебувало близько 2 млн іноземних громадян: понад 2 млн німецьких, австро-угорських, турецьких, болгарських військовополонених, близько 1,5 млн переселенців з Болгарії, Австро-Угорщини (сучасні Чехія, Словаччина, Сербія, Хорватія), Ірану, Китаю, Кореї, близько 500 тисяч біженців і заробітчан із Румунії, турецьких частин Вірменії та ін. Перші інтернаціональні підрозділи сформовано у листопаді 1917 — січні 1918, зокрема у Петрограді (нині Санкт-Петербург) — фінський загін Червоної гвардії, у Мінську — польський революційний батальйон, в Одесі — 2 румунські революційні батальйони, у м. Катеринослав (нині Дніпропетровськ) — 1-й сербський революційний загін. Після захоплення Києва у лютому 1918 більшовики організували штаб міжнародних революційних військ, що розпочав набір добровольців до інтернаціональних частин. Оскільки до літа 1918 створення інтернаціональних загонів на контрольованих більшовиками територіях розгорнуто у декількох десятках міст, для координації роботи в червні 1918 з ініціативи Центральної федерації іноземних груп при ЦК РКП (б) засновано Комісію з формування інтернаціональних груп у Червоній армії. У квітні 1919 її перетворено в Управління з формування інтернаціональних частин Червоної армії РСФРР (у травні 1919 в Києві створено відповідне управління при Наркоматі військових справ УСРР), у червні 1919 — у Військову комісію Центральної федерації іноземних груп при ЦК РКП (б), що діяла до травня 1920. До складу військ більшовицького Українського фронту під командуванням В. Антонова-Овсієнка, які вторглися на територію УНР, на початку 1919, серед іншого, входили 1-й Московський німецький полк, Казанський інтернаціональний загін, Орловський інтернаціональний батальйон. У травні 1919 в Одесі розпочато формування інтернаціональної дивізії у складі 3-х бригад, які відразу ж відправлено на фронт; у червні того ж року — інтернаціональної дивізії зі штабом у Києві у складі 2-х бригад: 1-ї — у Києві (включена до 12-ї армії Західного фронту), 2-ї — у Черкасах (зголосилося близько 2-х тисяч інтернаціоналістів). Навесні–влітку 1919 у складі більшовицьких військ на території України воювали 1-й Полтавський інтернаціональний полк (командир — угорець Р. Фекете), 1-й інтернаціональний піхотний полк (угорець Тардін, серб Юрічек), 3-й інтернаціональний полк (угорець Л. Тавро), румунський інтернаціональний загін та ін. (загальна чисельність особового складу — близько 10 тисяч вояків). У боях з поляками 1920 брали участь переведені зі Східного фронту 1-й інтернаціональний полк і 1-й Туркестанський інтернаціональний полк (складався переважно з німців і угорців), з військами генерала П. Врангеля — окрема інтернаціональна кавалерійська бригада (командир — чех Е. Кужело). Багато інтернаціоналістів (болгари, серби та ін.) воювало у бригаді Г. Котовського, 1-й Кінній армії. Вони також посідали високі командні посади у цих та ін. військових формуваннях, зокрема член реввійськради Південного фронту був угорець Б. Кун, начальник штабу армій — румун В. Попович, хорват Г. Барабаш, командирами і начальник штабу бригад — поляк К. Квятек, серби Д. Сердич і Б. Бошкович, чех С. Частек. Двічі орденом Червоного Прапора відзначено німця А. Кампфа, угорця Л. Гавро, чеха Е. Кужела, по одному разу — хорвата О. Дундича, фіна Т. Антикайнена, китайця Чу Чин Ліна та ін. Інтернаціональні військові формування відіграли важливу роль у встановленні та утриманні більшовицької влади на території колишньої Російської імперії. За оцінками російського публіциста М. Назарова, у ході воєнних дій 1918–1920 більшовики використали близько 300 тисяч найманих вояків-інтернаціоналістів. Вони складали основу загороджувальних і каральних загонів, оскільки були типовими найманцями, не мали кровних родинних звʼязків з місцевим населенням і не співчували йому (особливою жорстокістю вирізнялися китайці), а також не піддавалися агітації та пропаганді, на відміну від етнічних українців чи росіян. Після завершення воєнних дій інтернаціональні частини розформовано, однак більшість інтернаціоналістів прийняла радянське громадянство і залишилася в СРСР. Наприкінці 1930-х років багатьох із них репресовано.