ІНТЕРНАЦІОНА́ЛЬНІ ВІЙСЬКО́ВІ ФОРМУВА́­Н­НЯ У ЧЕРВО́НІЙ А́РМІЇ 1918–20 — військові під­роз­діли, сформовані з іноземних громадян, які мешкали на території колишньої Російської імперії та добровільно під­тримали більшовиків. Напередодні більшовицького пере­вороту 1917 у Росії пере­бувало близько 2 млн іноземних громадян: понад 2 млн німецьких, австро-угорських, турецьких, болгарських військовополонених, близько 1,5 млн пере­селенців з Болгарії, Австро-Угорщини (сучасні Чехія, Словач­чина, Сербія, Хорватія), Ірану, Китаю, Кореї, близько 500 тисяч біженців і заробітчан із Румунії, турецьких частин Вірменії та ін. Перші інтернаціональні під­роз­діли сформовано у листопаді 1917 — січні 1918, зокрема у Петро­граді (нині Санкт-Петербург) — фінський загін Червоної гвардії, у Мінську — польський революційний баталь­йон, в Одесі — 2 румунські революційні баталь­йони, у м. Катеринослав (нині Дні­пропетровськ) — 1-й сербський революційний загін. Після захопле­н­ня Києва у лютому 1918 більшовики організували штаб між­народних революційних військ, що роз­почав набір добровольців до інтернаціональних частин. Оскільки до літа 1918 створе­н­ня інтернаціональних загонів на контрольованих більшовиками територіях роз­горнуто у декількох десятках міст, для ко­ординації роботи в червні 1918 з ініціативи Центральної федерації іноземних груп при ЦК РКП (б) засновано Комісію з формува­н­ня інтернаціональних груп у Червоній армії. У квітні 1919 її пере­творено в Управлі­н­ня з формува­н­ня інтернаціональних частин Червоної армії РСФРР (у травні 1919 в Києві створено від­повід­не управлі­н­ня при Наркоматі військових справ УСРР), у червні 1919 — у Військову комісію Центральної федерації іноземних груп при ЦК РКП (б), що діяла до травня 1920. До складу військ більшовицького Українського фронту під командува­н­ням В. Антонова-Овсієнка, які вторглися на територію УНР, на початку 1919, серед іншого, входили 1-й Московський німецький полк, Казанський інтернаціональний загін, Орловський інтернаціональний баталь­йон. У травні 1919 в Одесі роз­почато формува­н­ня інтернаціональної дивізії у складі 3-х бригад, які від­разу ж від­правлено на фронт; у червні того ж року — інтернаціональної дивізії зі штабом у Києві у складі 2-х бригад: 1-ї — у Києві (включена до 12-ї армії Західного фронту), 2-ї — у Черкасах (зголосилося близько 2-х тисяч інтернаціоналістів). Навесні–влітку 1919 у складі більшовицьких військ на території України воювали 1-й Полтавський інтернаціональний полк (командир — угорець Р. Фекете), 1-й інтернаціональний піхотний полк (угорець Тардін, серб Юрічек), 3-й інтернаціональний полк (угорець Л. Тавро), румунський інтернаціональний загін та ін. (загальна чисельність особового складу — близько 10 тисяч вояків). У боях з поляками 1920 брали участь пере­ведені зі Східного фронту 1-й інтернаціональний полк і 1-й Турке­станський інтернаціональний полк (складався пере­важно з німців і угорців), з військами генерала П. Врангеля — окрема інтернаціональна кавалерійська бригада (командир — чех Е. Кужело). Багато інтернаціоналістів (болгари, серби та ін.) воювало у бригаді Г. Котовського, 1-й Кін­ній армії. Вони також посідали високі командні посади у цих та ін. військових формува­н­нях, зокрема член рев­військради Пів­ден­ного фронту був угорець Б. Кун, начальник штабу армій — румун В. Попович, хорват Г. Барабаш, командирами і начальник штабу бригад — поляк К. Квятек, серби Д. Сердич і Б. Бошкович, чех С. Частек. Двічі орденом Червоного Прапора від­значено німця А. Кампфа, угорця Л. Гавро, чеха Е. Кужела, по одному разу — хорвата О. Дундича, фіна Т. Антикайнена, китайця Чу Чин Ліна та ін. Інтернаціональні військові формува­н­ня ві­діграли важливу роль у встановлен­ні та утриман­ні більшовицької влади на території колишньої Російської імперії. За оцінками російського публіциста М. Назарова, у ході воєн­них дій 1918–1920 більшовики викори­стали близько 300 тисяч на­йманих вояків-інтернаціоналістів. Вони складали основу загороджувальних і каральних загонів, оскільки були типовими на­йманцями, не мали кровних родин­них звʼязків з місцевим населе­н­ням і не спів­чували йому (особливою жорстокістю вирізнялися китайці), а також не під­давалися агітації та пропаганді, на від­міну від етнічних українців чи росіян. Після заверше­н­ня воєн­них дій інтернаціональні частини роз­формовано, однак більшість інтернаціоналістів прийняла радянське громадянство і залишилася в СРСР. На­прикінці 1930-х років багатьох із них ре­пресовано.