Історії України Інститут НАНУ

ІСТО́РІЇ УКРАЇ́НИ Ін­ститут НАНУ — науково-дослідна установа, що ви­вчає про­блеми вітчизняної історії. Засн. 1936 у Києві (1953–90 мав назву Ін­ститут історії АН УРСР) на базі низки каф. і комісій АН УРСР та Ін­ституту історії України Всеукр. асоц. марксист.-ленін. н.-д. ін­ститутів. У перші роки існував у складі 3-х секторів: історії України епохи феодалізму, історії України епохи капіталізму й імперіалізму, історії України рад. періоду. Поряд із молодими науковцями (К. Гуслистий, В. Дядиченко, Ф. Лось, М. Марченко, О. Слуцький, М. Супруненко, Ф. Шерстюк та ін.) в Ін­ституті у пере­двоєн. період працювали досвідчені історики О. Оглоблин, М. Петровський, Н. Полонська-Василенко, Є. Сташевський, С. Юшков. Унаслідок сталін. ре­пресій загинули К. Гребьонкін, В. Гуристримба, Т. Скубицький, Г. Слюсаренко, Є. Сташевський, М. Трегубенко. 1940 створ. від­діл Ін­ституту в Львові (кер. — І. Крипʼякевич), який 1946 ліквідовано, а 1951 від­новлено у складі Ін­ституту сусп. наук АН УРСР (від 1993 — Ін­ститут україно­знавства НАНУ). Під час 2-ї світової війни Ін­ститут еваку­йовано до м. Уфа (Башкорто­стан, РФ), де він разом із Ін­ститутом археології АН УРСР уві­йшов на правах від­ділу історії і археології до складу Ін­ституту сусп. наук АН УРСР. 1942 на базі від­ділів історії і археології Ін­ституту сусп. наук АН УРСР створ. самост. одиницю — Ін­ститут історії і археології АН УРСР (1943 разом із ін. установами АН УРСР пере­ведений до Москви). Опубліковано 6 вип. «Нарисів з історії України» (вип. 1–4, 8, 11; 1937–44), кн. «Історія України: Короткий курс» (1940), «Історія України в документах і матеріалах» (т. 1, 1939; 1946; т. 3, 1941; усі — Київ), «Нарис історії України» (1942), 1 т. «Історії України» (1943; обидві — Уфа), 13 т. «Наукових записок Ін­ституту історії АН УРСР» (1943–60) та ін. Рееваку­йов. до Києва 1944, у тому ж році від­новлений як самост. Ін­ститут у складі 4-х від­ділів: історії феодалізму, історії капіталізму, історії рад. періоду, архео­графії. По­становою «Про політичні помилки і незадовільну роботу Ін­ституту історії України Академії наук УРСР» від 29 серпня 1947 ЦК КП(б)У звинуватив Ін­ститут в сер­йоз. помилках і грубих спотворе­н­нях, наявності залишків бурж.-націоналіст. по­глядів у працях окремих спів­роб. і зобовʼязав під­готувати марксист.-ленін. «Короткий курс історії України». 1972 «за пропаганду бурж.-націоналіст. ідей і дружні взаємини з ре­прес. дисидентами» звільнені О. Компан, О. Апанович та Я. Дзира (двоє остан­ніх поновлені 1995). На базі Ін­ституту організовано Археогр. комісію АН УРСР на чолі з А. Скабою (1969), засновано нові дослідниц. установи, зокрема Ін­ститути соц. і екон. про­блем зарубіж. країн (1978) і укр. архео­графії та джерело­знавства (1991) АН УРСР. Після від­новле­н­ня держ. незалежності України 1991 науковці Ін­ституту про­аналізували роль і місце України у заг.-європ. і світ. істор. контекс­ті упродовж остан­нього тисячолі­т­тя нац. історії; дослідили феномен укр. козацтва; ви­вчили генезу та еволюцію укр. держ. ідеї, практичну реалізацію якої простежили на прикладі Нац. революції 1648–76, Визв. змагань 1917–21 і сучас. державотворе­н­ня. Цим пита­н­ням присвяч. колективні моно­графії «Ре­пресоване крає­знавство: 20–30-ті роки» (1991), «Історія України: нове баче­н­ня» (у 2-х т., 1995–96), зб. документів «Чорнобиль: про­блеми здоровʼя населе­н­ня» (1995), «Чорнобильська трагедія» (1996), «Українська Центральна Рада» (у 2-х т., 1996–97), «Нариси з історії дипломатії України», «Уряди України у ХХ ст.» (обидві — 2001), «Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ–ХХ ст.: Історичні нариси» (2002), документал. зб. «Український національно-визвольний рух, березень–листопад 1917 р.» (2003), нариси «Україна і Росія в історичній ретро­спективі» (у 3-х т., 2004), «Історія українського селянства» (у 2-х т., 2006), «Історія українського козацтва» (у 2-х т., 2006–07), праці «Державотворчий процес в Україні 1991–2006» (2007), «Нариси історії державної служби в Україні» (2008), «Історія державної служби в Україні» (у 3-х т., 2009; усі — Київ). Досліджено також про­блеми новіт. історії України: Визв. змагань 1917–21, становле­н­ня та функціонува­н­ня тоталітаризму, ре­пресій 1920–50-х рр. і дисидент. руху 1960–80-х рр. в УРСР. Пита­н­ня голоду 1921–23 та 1946–47 й голодомору 1932–33 висвітлено в зб. документів і матеріалів, під­готовлених спільно із працівниками центр. архівів України — «Голод 1921–1923 рр. в Україні» (1993), «Колективізація і голод на Україні, 1929–1933» (1992; 1993), «Голод 1932–1933 рр. в Україні: причини та наслідки» (2003; усі — Київ) та ін. Науковці Ін­ституту активно роз­робляють тематику 2-ї світової війни, зокрема внесок України й українців у пере­могу, діяльність УПА: зб. «Київ у дні нацистської навали: За документами радянських спец­служб» (2003), істор. нариси «Організація українських націоналістів і Українська пов­станська армія» (2005); польс.-укр. проти­стоя­н­ня на Волині 1943–44 та ін.; про­блематику спец. (допоміж.) істор. дисциплін: праці «Нагороди України: історія, факти, документи» (у 3-х т., 1996), «Гроші в Україні: факти і матеріали» (1998; Державна премія України в галузі науки і техніки 1999); нові під­ходи до висвітле­н­ня історії України: 15-томне вид. «Україна крізь віки» (1998–2000; Державна премія України в галузі науки і техніки 2001; усі — Київ). Нині у структурі Ін­ституту діють від­діли: історії України середніх віків та ран­нього нового часу (сектори дослідж. історії Київ. Русі та соц. історії), історії України 19 — поч. 20 ст., історії Укр. революції 1917–21, історії України 20–30-х рр. 20 ст. (сектор дослідж. цивілізацій Причорноморʼя), історії України періоду 2-ї світової війни, історії України 2-ї пол. 20 ст. (центри історико-крає­знав. дослідж. та культурол. студій), новіт. історії і політики, всесвіт. історії і між­нар. від­носин, укр. історіо­графії і спец. галузей істор. науки та електрон. інформ. ресурсів (сектори генеалог. та геральд. дослідж. й історико-енциклопед. дослідж.), регіон. про­блем історії України (сектор теор.-методол. про­блем істор. регіоналістики), компʼютерно-видавн., наук.-інформаційний. Працює 151 н. с., зокрема 2 академіка (В. Смолій, П. Тронько) і 5 членів-кореспондентів (В. Даниленко, М. Котляр, І. Мельникова, О. Реєнт, О. Толочко) НАНУ, 36 д-рів та 89 канд. наук. Напрями наук. діяльності на сучас. етапі: історія України з часів Київ. Русі до сьогоде­н­ня, Україна в контекс­ті європ. та світ. історії, регіон. історія України, істор. крає­знавство, дослідж. нац. історіо­графії та публікація археогр. спадщини, спец. істор. дисципліни, під­готовка 10-том. «Енциклопедії історії України» та багатотом. «Зводу памʼяток історії та культури України», викона­н­ня Нац. про­грами «Реабілітовані історією». Ін­ститут видає «Український історичний журнал», а також 18 темат. збірників наук. праць від­ділів. Дир.: А. Сараджев (1936), С. Бєлоусов (1936–41), М. Петровський (1942–47), О. Касименко (1947–64), К. Дубина (1964–67), А. Скаба (1968–73), А. Шевелєв (1973–78), Ю. Кондуфор (1978–93), В. Смолій (від 1993).

Завантажити статтю