Історії України Інститут НАНУ

ІСТО́РІЇ УКРАЇ́НИ Інститут НАНУ – науково-дослідна установа, що вивчає проблеми вітчизняної історії. Засн. 1936 у Києві (1953–90 мав назву Інститут історії АН УРСР) на базі низки каф. і комісій АН УРСР та Інституту історії України Всеукр. асоц. марксист.-ленін. н.-д. інститутів. У перші роки існував у складі 3-х секторів: історії України епохи феодалізму, історії України епохи капіталізму й імперіалізму, історії України рад. періоду. Поряд із молодими науковцями (К. Гуслистий, В. Дядиченко, Ф. Лось, М. Марченко, О. Слуцький, М. Супруненко, Ф. Шерстюк та ін.) в Інституті у передвоєн. період працювали досвідчені історики О. Оглоблин, М. Петровський, Н. Полонська-Василенко, Є. Сташевський, С. Юшков. Унаслідок сталін. репресій загинули К. Гребьонкін, В. Гуристримба, Т. Скубицький, Г. Слюсаренко, Є. Сташевський, М. Трегубенко. 1940 створ. відділ Інституту в Львові (кер. — І. Крип’якевич), який 1946 ліквідовано, а 1951 відновлено у складі Інституту сусп. наук АН УРСР (від 1993 — Інститут українознавства НАНУ). Під час 2-ї світової війни Інститут евакуйовано до м. Уфа (Башкортостан, РФ), де він разом із Інститутом археології АН УРСР увійшов на правах відділу історії і археології до складу Інституту сусп. наук АН УРСР. 1942 на базі відділів історії і археології Інституту сусп. наук АН УРСР створ. самост. одиницю — Інститут історії і археології АН УРСР (1943 разом із ін. установами АН УРСР переведений до Москви). Опубліковано 6 вип. «Нарисів з історії України» (вип. 1–4, 8, 11; 1937–44), кн. «Історія України: Короткий курс» (1940), «Історія України в документах і матеріалах» (т. 1, 1939; 1946; т. 3, 1941; усі — Київ), «Нарис історії України» (1942), 1 т. «Історії України» (1943; обидві — Уфа), 13 т. «Наукових записок Інституту історії АН УРСР» (1943–60) та ін. Реевакуйов. до Києва 1944, у тому ж році відновлений як самост. Інститут у складі 4-х відділів: історії феодалізму, історії капіталізму, історії рад. періоду, археографії. Постановою «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» від 29 серпня 1947 ЦК КП(б)У звинуватив Інститут в серйоз. помилках і грубих спотвореннях, наявності залишків бурж.-націоналіст. поглядів у працях окремих співроб. і зобов’язав підготувати марксист.-ленін. «Короткий курс історії України». 1972 «за пропаганду бурж.-націоналіст. ідей і дружні взаємини з репрес. дисидентами» звільнені О. Компан, О. Апанович та Я. Дзира (двоє останніх поновлені 1995). На базі Інституту організовано Археогр. комісію АН УРСР на чолі з А. Скабою (1969), засновано нові дослідниц. установи, зокрема Інститути соц. і екон. проблем зарубіж. країн (1978) і укр. археографії та джерелознавства (1991) АН УРСР. Після відновлення держ. незалежності України 1991 науковці Інституту проаналізували роль і місце України у заг.-європ. і світ. істор. контексті упродовж останнього тисячоліття нац. історії; дослідили феномен укр. козацтва; вивчили генезу та еволюцію укр. держ. ідеї, практичну реалізацію якої простежили на прикладі Нац. революції 1648–76, Визв. змагань 1917–21 і сучас. державотворення. Цим питанням присвяч. колективні монографії «Репресоване краєзнавство: 20–30-ті роки» (1991), «Історія України: нове бачення» (у 2-х т., 1995–96), зб. документів «Чорнобиль: проблеми здоров’я населення» (1995), «Чорнобильська трагедія» (1996), «Українська Центральна Рада» (у 2-х т., 1996–97), «Нариси з історії дипломатії України», «Уряди України у ХХ ст.» (обидві — 2001), «Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ–ХХ ст.: Історичні нариси» (2002), документал. зб. «Український національно-визвольний рух, березень–листопад 1917 р.» (2003), нариси «Україна і Росія в історичній ретроспективі» (у 3-х т., 2004), «Історія українського селянства» (у 2-х т., 2006), «Історія українського козацтва» (у 2-х т., 2006–07), праці «Державотворчий процес в Україні 1991–2006» (2007), «Нариси історії державної служби в Україні» (2008), «Історія державної служби в Україні» (у 3-х т., 2009; усі — Київ). Досліджено також проблеми новіт. історії України: Визв. змагань 1917–21, становлення та функціонування тоталітаризму, репресій 1920–50-х рр. і дисидент. руху 1960–80-х рр. в УРСР. Питання голоду 1921–23 та 1946–47 й голодомору 1932–33 висвітлено в зб. документів і матеріалів, підготовлених спільно із працівниками центр. архівів України — «Голод 1921–1923 рр. в Україні» (1993), «Колективізація і голод на Україні, 1929–1933» (1992; 1993), «Голод 1932–1933 рр. в Україні: причини та наслідки» (2003; усі — Київ) та ін. Науковці Інституту активно розробляють тематику 2-ї світової війни, зокрема внесок України й українців у перемогу, діяльність УПА: зб. «Київ у дні нацистської навали: За документами радянських спецслужб» (2003), істор. нариси «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія» (2005); польс.-укр. протистояння на Волині 1943–44 та ін.; проблематику спец. (допоміж.) істор. дисциплін: праці «Нагороди України: історія, факти, документи» (у 3-х т., 1996), «Гроші в Україні: факти і матеріали» (1998; Державна премія України в галузі науки і техніки 1999); нові підходи до висвітлення історії України: 15-томне вид. «Україна крізь віки» (1998–2000; Державна премія України в галузі науки і техніки 2001; усі — Київ). Нині у структурі Інституту діють відділи: історії України середніх віків та раннього нового часу (сектори дослідж. історії Київ. Русі та соц. історії), історії України 19 — поч. 20 ст., історії Укр. революції 1917–21, історії України 20–30-х рр. 20 ст. (сектор дослідж. цивілізацій Причорномор’я), історії України періоду 2-ї світової війни, історії України 2-ї пол. 20 ст. (центри історико-краєзнав. дослідж. та культурол. студій), новіт. історії і політики, всесвіт. історії і міжнар. відносин, укр. історіографії і спец. галузей істор. науки та електрон. інформ. ресурсів (сектори генеалог. та геральд. дослідж. й історико-енциклопед. дослідж.), регіон. проблем історії України (сектор теор.-методол. проблем істор. регіоналістики), комп’ютерно-видавн., наук.-інформаційний. Працює 151 н. с., зокрема 2 академік (В. Смолій, П. Тронько) і 5 чл.-кор. (В. Даниленко, М. Котляр, І. Мельникова, О. Реєнт, О. Толочко) НАНУ, 36 д-рів та 89 канд. н. Напрями наук. діяльності на сучас. етапі: історія України з часів Київ. Русі до сьогодення, Україна в контексті європ. та світ. історії, регіон. історія України, істор. краєзнавство, дослідж. нац. історіографії та публікація археогр. спадщини, спец. істор. дисципліни, підготовка 10-том. «Енциклопедії історії України» та багатотом. «Зводу пам’яток історії та культури України», виконання Нац. програми «Реабілітовані історією». Інститут видає «Український історичний журнал», а також 18 темат. збірників наук. праць відділів. Дир.: А. Сараджев (1936), С. Бєлоусов (1936–41), М. Петровський (1942–47), О. Касименко (1947–64), К. Дубина (1964–67), А. Скаба (1968–73), А. Шевелєв (1973–78), Ю. Кондуфор (1978–93), В. Смолій (від 1993).

Літ.: Супруненко М. Інститут історії України в 1938 р. // Вісті АН УРСР. 1939. № 1/2; За глубокое научное изучение истории украинского народа // Вопр. истории. 1955. № 7; Крупницький Б. Українська історична наука під совєтами (1920–1950). Мюнхен, 1957; Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків // Зап. НТШ. 1962. Т. 173. Зб. на пошану укр. учених, знищених большев. Москвою; Санцевич А. В., Комаренко Н. В. Развитие исторической науки в Академии наук Украинской ССР, 1936–1986 гг. К., 1986; У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя Інституту історії України НАН України (1936–1956 рр.): Зб. док. і мат. у 2-х ч. К., 1996; Коваль М. В., Рубльов О. С. Інститут історії України НАН України: Перше двадцятиріччя (1936–1956 рр.) // УІЖ. 1996. № 6; Санцевич А. В. Інститут історії України Національної Академії наук України: Історіогр. нарис до 60-річчя установи. К., 1998; Інститут історії України НАН України. 1936–2006. К., 2006; Інститут історії України НАН України: Друге двадцятиріччя (1957–1977): Док. і мат. К., 2007.

О. С. Рубльов

Розмір шрифту

Історії України Інститут НАНУ

Рекомендована література

Інформація про статтю

Схожі статті