Еволюціонізм

ЕВОЛЮЦІОНІ́ЗМ (від еволюція) – напрям у соціокультурній антропології, етнології та етнографії; теорія розвитку людства від простих форм соціальних організацій первісних колективів до сучасних складних суспільних організмів, від примітивних матеріально-культурних засад усього спектра життєзабезпечення до цілісних соціальних, матеріальних, духовних систем. Методологічна увага Е. зосереджена на поступальності розвитку культури в її діахронії та динаміці, етнокультурній цілості як фундаментальної основи розвитку людської цивілізації, причому розглядають еволюцію окремих елементів культури, сфер її побутування. Еволюціоністи вивчали культуру на макро- та мікроеволюційному рівнях (загальнолюдське, етнічне й часткове). Вважалося, що всім явищам на різних історичних етапах властиві однотипні вияви, розвиток яких закладено у початковій стадії. У 18 ст. Ш.-Л. де Монтеск’є запропонував триступеневу еволюційну схему: мисливство–скотарство–цивілізація. Як наукова школа Е. сформувався у 19 ст.; засновники – Е.-Б. Тейлор, Л.-Г. Морґан та Г. Спенсер.

Еволюціоністична концепція, наголошуючи на культурній спільності людства, передбачала єдиний вектор розвитку, який формувався послідовністю культурно-історичних епох. Історія культури людства – спільний еволюційний процес, єдиний шлях, яким повинні пройти всі народи. У рамках Е. прийнято концепцію еволюції Г. Спенсера, за якою зміна культурних феноменів є незворотним процесом. Людську культуру в цих межах розглядають як сукупність процесів адаптації людей до природного оточення, яка чітко простежується упродовж існування Е., особливо у сучасних. екол.-антропологічних та культурно-матеріалістичних дослідженнях. Наприкінці 19 – на поч. 20 ст. Е. був чи не єдиною універсальною теорією для пояснення соціокультурних явищ і процесів. На поч. 20 ст. зафіксовано чимало фактів, що не підлягали еволюціоністичній інтерпретації; Е. втратив науковий авторитет і був витіснений функціоналізмом. У серед. 20 ст. ідеї Е. почали відроджуватися й були присвячені встановленню аналогій, зв’язків між біологічною та культурною еволюціями. Неоеволюціонізм охопив увесь спектр теоретичних орієнтацій, пов’язаних із вивченням необхідних змін у стосунках людини й оточення, і розглядав суспільний розвиток як історично закономірний. На шляху методологічного. становлення й утвердження основних наукових позицій були присутні етапи формування теорії класичного Е., з’явилися нові версії еволюційного потоку з комплексним теоретичним підходом (застосування істор.-порівняльного, структурно-фундаментального, типологічного методів тощо).

Серед головних засад еволюційної теорії – віра в поступальність і прогресивність людського інтелектуального розвитку. Виокремлюють однолінійний, універсальний та багатолінійний напрями розвитку наук. Е. У 19 ст. панував однолінійний Е., який вивчав реальні культури, проводячи паралелі між біологічною і культурною еволюціями, базувався на розподілі їхніх артефактів за ступенем універсальної еволюц. послідовності. Універсальному Е. притаманний інтерес до культури загалом. Його ідея полягає у виявленні глобальних змін, які формуються на основі розвитку. Ці два напрями відрізняються предметом дослідження. Багатолінійний Е. (або неоеволюціонізм), ідею якого висунув Ю. Стюард, пояснює причини схожості між культурами їхньою паралельною тотожністю, вивчає повторювані причинно-наслідкові відносини в окремих культурних традиціях. До основних ідей теорії соціальної Е. належать безперервність, незворотність та прямолінійність суспільного розвитку. Характерна риса теорії Е. – європоцентризм.

Головними теоретиками Е. вважають Г. Спенсера, Л.-Г. Морґана, Е.-Б. Тейлора, К. Маркса і Ф. Енгельса, які запропонували власні концепції еволюції людства. Г. Спенсер у праці «The study of sociology» («Основи соціології», Нью-Йорк, 1896) уподібнював людську культуру до біологічного організму, порівнюючи виробництво з системою харчування, торгівлю – з розподільчою, а державу – з регулятивною системами. Е.-Б. Тейлор класифікував культури переважно на основі їхніх релігійних систем (анімізм, тотемізм, політеїзм тощо), розглядаючи їх як етапи еволюціоністичного розвитку, вершиною якого став монотеїзм (насамперед християнство). Л.-Г. Морґан у праці «Anicient society» («Стародавнє суспільство», Гарвард, 1965, співавт.) зосередив увагу на всіх культурах, що перебувають на різних стадіях – дикунство, варварство, цивілізація. Перший етап охоплював об’єднання мисливців та збирачів, другий – неписемних землеробів і тваринників, третій – тогочасні народи Європи з їхніми розвиненими формами виробництва, соціальними й політичними інституціями. Представниками еволюціоністичних концепцій культурного розвитку є Дж. Фрезер (Велика Британія), А. Бастіан і Ю. Ліпперт (Німеччина), Ш. Лєтурно (Франція), Ю. Стюард, Л. Байт та Дж. Мердок (США).

За принципом еволюціоністичної культурологічної парадигми побудовано шкільний курс історії: існування людства поділено на етапи давньої, середньовічної, нової та новітньої історій, у яких кожний наступний період розглядають прогресивнішим відносно попереднього, а також здебільшого сформовано експозиції музеїв. У еволюціоністичній теорії розроблено кілька напрямів за визначальними компонентами у сфері розвитку традиційної культури: культурно-історичний (Л.-Г. Морґан, Г. Спенсер, Е.-Б. Тейлор), соціологічний (С. Дюркгайм), біологічний (А. Бастіан) і географічний (Й.-Я. Бхаофен).

В українській історичній науці прихильником Е. був І. Франко, який виклав свої еволюційні ідеї у праці «Мислі о еволюції в історії людськости» (1881) та «Що таке поступ?» (1903). Він зазначив, що матеріалістичне розуміння історії, яке в марксизмі проголошено одним з найбільших наукових відкриттів, зроблених на основі діалектичного методу, не що інше, як вдало складена схема еволюції людства. Наприкінці 19 ст. соціальний Е. втратив провідні позиції в суспільних науках.

Літ.: L. A. White. The Science of Culture: A Study of Man and Civilization. New York, 1949; J. Steward Theory of Culture Change: The Methodology of Multilinear Evolution. Urbana, 1955; Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. Москва, 1983; S. Sanderson. Social evolutionism: a critical history. Cambridge, 1990; Тиводар М. Етнологія. Ужгород, 1998; Павленко Ю. Історія світової цивілізації. К., 2001; Історія світової культури. К., 2003.

С. П. Павлюк

Рекомендована література

L. A. White. The Science of Culture: A Study of Man and Civilization. New York, 1949;
J. Steward Theory of Culture Change: The Methodology of Multilinear Evolution. Urbana, 1955;
Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. Москва, 1983;
S. Sanderson. Social evolutionism: a critical history. Cambridge, 1990;
Тиводар М. Етнологія. Ужгород, 1998;
Павленко Ю. Історія світової цивілізації. К., 2001;
Історія світової культури. К., 2003.