Дитяче мовлення

ДИТЯ́ЧЕ МО́ВЛЕ­Н­НЯ — специфічний прояв мовлен­нєвої діяльності дитини, що спо­стерігається пере­важно на початкових етапах роз­витку мовле­н­ня. За­звичай, це мова дітей віком при­близно від 16–20 місяців до 4–5 років. Від­сутність чітких часових меж зумовлена низкою факторів, зокрема біо­логічним (повʼязаним зі спадковою здатністю до мовлен­нєвої діяльності) і когнітивним (що ви­значається особливостями пі­знавального процесу дитини; це вербальна реакція дитини на звуки навколишнього середовища). Важливими чин­никами впливу є також соціолінгвальне та етнокультурне середовища. Індивідуальні особливості також впливають на лінгвальний роз­виток. 

Засвоє­н­ня мовної системи від­бувається нерівномірно; воно су­проводжується як швидким про­гресом у засвоєн­ні нормативних форм, так і появою специфічних дитячих форм, часто замість тих, які раніше вживалися правильно. Початки мовле­н­ня зʼявляються у віці до одного року. Засвоє­н­ня мовної системи триває до 5–6 років і пізніше. Найважливіші процеси роз­витку Д. м. припадають на період від 20 місяців до 3 років із можливими від­хиле­н­нями (2–4 місяці в той чи інший бік). 

Найперше мовле­н­ня (6–9 місяців) — це пере­важно окремі ланцюжки звуків, часто по­вторюваних, а також псевдослова — звукові комплекси, що не мають жодного значе­н­ня. У 10–12 місяців до вокалізацій по­ступово додаються ще нечислен­ні слова-рече­н­ня. Цей під­готовчий етап засвоє­н­ня мови на рівні фонетики змінюється на­ступним періодом тривалістю 6–8 місяців (12–20 місяців), що характеризується появою дитячих слів з особливою структурою (пере­важно дво­складових з повною чи частковою редуплікацією, напр.: укр. «баба», «тато», «цяця»), просодичних несемантизованих елементів («це», «то») та звуконаслідувань. Слова ще не ви­окремлюються як номінативні одиниці, а входять до складу однослівних речень (слів-речень, голофраз). З ними повʼязані перші помітні кроки активної мовлен­нєвої діяльності дитини, які виконують важливі для соціалізації дитини функції: прагматичну (дитина використовує слова-рече­н­ня для приверне­н­ня уваги дорослого з метою отримати бажану річ), фатичну (для під­трима­н­ня контакту з оточуючими), емоційно-екс­пресивну (дитина отримує задоволе­н­ня від говорі­н­ня) тощо. Найпомітнішою для оточуючих є фонетична не­вправність дитини, повʼязана з фізіологічними особливостями формува­н­ня артикуляційного апарату, що змушує дитину шукати заміни важким для неї звукам. 

Від 16 місяців на­стає тривалий період викори­ста­н­ня однослівних речень. Формально слова-рече­н­ня нагадують номінативні та наказові рече­н­ня, в яких слова пред­ставлені за­стиглими формами (напр., укр. «дай», «дать», «дам» — у значен­ні «дай»), але без вираже­н­ня граматичних значень цих форм. На­ступні пів­року від­значаються швидким зро­ста­н­ням лексики. При­близно від 2 років дитина вступає в період дво- та трислівних речень, з чим повʼязана поява перших граматичних форм. Цей період коротший за період однослівних речень і часто характеризується стрімким зро­ста­н­ням словника дитини, що по­значають терміном «словниковий вибух». 

У 3 роки дитина засвоює в основних рисах граматику, після цього від­бувається уточне­н­ня вжива­н­ня парадигм окремих слів. Значно посилюється словотворча активність та увага до семантики слів, особливо після 2,5 років, досягаючи піку в 3,5–5 років. Надалі, через засвоє­н­ня мовних норм, словотворчість скорочується, а у 6 років її роль стає не­значною. Роз­ширюється коло питальних речень, зро­стає їх частотність. Дитина стає активним членом мовної інтеракції з дорослими.

Наукові дослідже­н­ня з Д. м. започатковано у 19 ст. Тоді ви­йшов перший словник мови дитини Ч. Дарвіна. У 1920–30-х рр. почалося інтенсивне ви­вче­н­ня роз­витку мовле­н­ня дитини. «Колискою» Д. м. як окремого напряму досліджень стала психологія (Л. Виготський, О. Леонтьєв, О. Лурія, Д. Ельконін, О. Запорожець, Ф. Сохін, Ж. Піаже). Лінгвістичне ви­вче­н­ня Д. м. здійснювали І. Бодуен де Куртене, О. Єсперсен, Р. Якобсон, О. Гвоздєв, А. Хомський. Виділе­н­ня Д. м. в само­стійну галузь спонукало дослідників до створе­н­ня 1970 Між­народної асоціації з ви­вче­н­ня дитячої мови. Прикметною рисою нинішнього етапу роз­витку досліджень з Д. м. є включе­н­ня до аналізу, поряд з індоєвропейськими, інших типологічно від­мін­них мов (Д. Слобін, В. Дрес­слер), а також створе­н­ня електрон­ної бази даних Д. м. різних мов світу.

В Україні ви­вче­н­ня Д. м., як і в європейській науці, почалося у середині 19 ст. й було викликане потребою добору лексики для ново­створюваних україномовних букварів (О. Потебня, Л. Ященко, І. Новицький). Пізніше про­блематики Д. м. торкався Л. Булаховський з по­гляду походже­н­ня мови, шляхів історичного роз­витку мов, спів­від­ноше­н­ня на­вчальної та само­стійної діяльності дитини в процесі засвоє­н­ня мови та як соціального чин­ника виникне­н­ня змін у фонетиці, лексиці, семантиці. Українські студії з Д. м. у 20 ст. спрямовані на практику удосконале­н­ня мовлен­нєвої діяльності до­шкільників (А. Богуш, Н. Дзюбишина-Мельник), на системне ви­вче­н­ня засвоє­н­ня граматичної будови дітьми в ран­ньому онтогенезі на базі електрон­ного корпусу даних спонтан­ного мовле­н­ня дітей ран­нього віку (1,5–3 роки) в умовах природного контактува­н­ня з дорослими (Т. Лин­ник).

Завантажити статтю