Фонетика

Визначення і загальна характеристика

ФОНЕ́ТИКА (від грец. φωνητικός — звуковий) — галузь мовознавства, що ви­вчає звуки людського мовлення як у вузькому ро­зумін­ні (голосні, приголосні), так і в широкому — як елементи, явища і процеси, що формують звукову організацію мови та звʼязний мовлен­нєвий потік. Спрямована перед­усім на:

• встановле­н­ня звукового складу мов і діалектів, опис і класифікацію мовних звуків;
• ви­вче­н­ня закономірностей звукосполуче­н­ня (звукова акомодація, асиміляція, чергува­н­ня та ін.);
• дослідже­н­ня просодичних елементів (наголос, інтонація, ритм);
• ви­вче­н­ня членува­н­ня мовлен­нєвого потоку (склад, такт, синтагма, фраза);
• аналіз фонетичної варіативності (територіальна, соціальна, стилістична);
• дослідже­н­ня змін у звуковій системі мови в діахронії;
• ви­вче­н­ня загальних закономірностей функціонува­н­ня звукових систем, фонетичних універсалій і типологічних особливостей;
• ужиткове за­стосува­н­ня (транс­літерація, ви­вче­н­ня мов, синтез і роз­пі­знава­н­ня мовле­н­ня, мовна екс­пертиза та ін.).

Прийнято вважати, що звукова будова мови — це первин­на матерія існува­н­ня всіх інших її рівнів (морфологічного, синтаксичного, лексичного). Інколи термін «фонетика» по­значає не назву галузі, а власне звукову матерію (сукупність її одиниць та елементів).

Залежно від предмета дослідже­н­ня Ф. поділяють на:

• артикуляційну (ви­вчає механізми творе­н­ня звуків мовле­н­ня; див. Мовлен­нєвий апарат),
• акустичну (аналізує фізичні характеристики звукових одиниць, перед­усім частоту, інтенсивність, тривалість),
• перцептивну, або аудиторну (досліджує закономірності сприйня­т­тя мовних звуків та усного мовле­н­ня загалом).

Інколи їх усіх обʼ­єд­нують під терміном «суб­станційна фонетика», що спрямована на отрима­н­ня знань про мовні звуки як матеріальну суб­станцію, її фізичну природу, без­посереднє втіле­н­ня в мовлен­нєвому потоці, зокрема й на рівні просодичних явищ. У такому ро­зумін­ні їй проти­ставлено функціональну фонетику (О. Єсперсен, Я. Бодуен де Куртене, Л. Щерба), сфокусовану на тому, яку роль звуки виконують у мові, як вони беруть участь в побудові слів і речень та пере­даван­ні смислів. Роз­відки в цьому напрямі сформували окрему лінгвістичну галузь — фонологію, що ви­вчає систему звукових одиниць у мові, їхні функції та правила сполуче­н­ня. Якщо фонологія ви­вчає мову пере­важно з лінгвістичного по­гляду, то Ф. тісно повʼязана з багатьма іншими науками — акустикою, анатомією, фізіологією, нейробіологією, психологією, педагогікою, медициною та ін. У фонології звуки роз­глядають як значущі для мовної системи одиниці, здатні впливати на значе­н­ня слів (називаються фонемами). Натомість у фонетиці їх аналізують як звукотипи, що від­різняються між собою за найменшими артикуляційними чи акустичними ознаками. На­приклад, у літературній українській мові фонема /л/ реалізується твердим звуком [л], тоді як у полтавських говірках — часто «середнім» альвеолярним варіантом [л̇] з від­тінком помʼякше­н­ня. Обидва — різні звукотипи, бо мають артикуляційні від­мін­ності, але належать до однієї фонеми, оскільки їхня взаємозаміна (на­приклад, [було] і [бул̇о]) не впливає на значе­н­ня слова і тому для мовної системи не є значущою. З цього по­гляду Ф. — емпірична база для фонології. Це класичний по­гляд, сформований ще в першій половині 20 ст., перед­усім у працях Р. Якобсона, М. Трубецького, Е. Сепіра, що від­повід­ає принципам структурної лінгвістики, а втім, сучасні фонетичні теорії часто по­єд­нують ці концепції, роз­глядаючи звук і фонему як взаємоповʼязані аспекти одного явища, а не як цілком різні категорії. Зокрема, теорія артикуляційної фонології (К. Броуман, Л. Ґолд­стайн), у якій фонологічні одиниці ототожнюються з фізично вимірюваними артикуляторними жестами, є прикладом стира­н­ня меж між Ф. і класичною фонологією.

Ф. також поділяють на загальну, однієї мови й порівняльну (контрастивну), історичну й сучасну, літературну й діалектну, сегментну й надсегментну, описову (де­скриптивну) і нормативну (пре­скриптивну), теоретичну і прикладну. Нормативна Ф., яка зосереджується на системі правил і норм фонетичних аспектів мовле­н­ня, вміщує перед­усім орфоепію, що встановлює стандарти літературної вимови звуків і наголошува­н­ня слів і яку часто ви­окремлюють у само­стійну лінгвістичну галузь. Традиційно вирізняють  екс­периментальну фонетику, проте за своєю суттю вона є радше методом дослідже­н­ня, ніж окремим напрямом Ф.

Історія фонетики

Термін «фонетика» виник у середині 19 ст. і поширився у працях Г. Світа, Е. Зіверса, О. Єсперсена та ін., хоча перші спроби системного опису мовних звуків сягають сивої давнини. У Стародавній Індії дослідник Паніні (бл. 5 ст. до н. е.) у своїй граматиці «Aşţādhyāyī» подав опис звуків санскриту. У Давній Греції Діонісій Фракійський (170—90 до н. е.) у трактаті «Τέχνη γραμματική» вперше виділив голосні та приголосні, окресливши основи звукової системи грецької мови. Як окрема лінгвістична дисципліна Ф. по­стала у звʼязку з роз­витком порівняльно-історичного мово­знавства, що ґрунтувалося на ви­вчен­ні від­повід­ностей між спорідненими мовами, а тому потребувало точного і систематичного опису звукових змін (ці зав­да­н­ня роз­вʼязували провід­ні мово­знавці 19 ст. — Ф. Бопп, Я. Грімм, К. Вернер, А. Шляйхер, Г. Пауль). Науково-категоріальний апарат значно роз­ширився з появою нових інструментальних методів дослідже­н­ня звуків. Праці Г. фон Гельмгольца, І. Мюл­лера, Д. Джонса започаткували викори­ста­н­ня різних при­строїв — кімо­графів, ларинго­скопів, резонаторів Гельмгольца, що до­зволило ви­вчати артикуляційні та акустичні властивості мовле­н­ня. З винаходом фоно­графа Т. Едісоном, що надав можливість аудіозапису мовле­н­ня, а також із заснува­н­ням 1896 французьким лінгвістом Ж.-П. Рус­село у Католицькому університеті (Париж) однієї з перших у світі фонетичних лабораторій роз­почалася епоха екс­периментальної Ф. Вона від­крила нові горизонти для обʼєктивних досліджень звукової будови мови. У 20 ст. Ф. роз­вивалася завдяки новим інструментам та методам дослідже­н­ня артикуляції, акустики і сприйня­т­тя мовле­н­ня. Серед них — палато­графія, кінорентґено­графія, електроглото­графія, магніторезонансна томо­графія, ультра­звукова візуалізація, а згодом — електромагнітна артикулято­графія. Це дало змогу ви­вчати роботу мовлен­нєвих органів у реальному часі (рухи язика, губ, мʼякого під­небі­н­ня та гортані). За­стосува­н­ня осцило­графа, спектро­графа та соно­графа забезпечило точне фіксува­н­ня звукової хвилі, її спектральних і часокількісних характеристик, що сут­тєво по­глибило зна­н­ня про голосні та приголосні звуки, а також просодичні та інтонаційні особливості мовле­н­ня. У 21 ст. Ф. активно роз­вивається завдяки інтеграції цифрових технологій, компʼютерного моделюва­н­ня, машин­ного на­вча­н­ня та нейронаукових методів. Водночас однією з центральних про­блем лишається докладний опис фонетичних систем різних мов світу, особливо мало­вживаних і таких, що по­ступово зникають. Ця робота має велике значе­н­ня для документува­н­ня лінгвального роз­маї­т­тя у світі. Одним із важливих досягнень на шляху до уніфікованого опису звукових систем стало створе­н­ня на­прикінці 19 ст. Між­народного фонетичного алфавіту (IPA), який по­стійно оновлюється донині. Його роз­робила Між­народна фонетична асоціація, заснована 1886. Цей алфавіт забезпечує точну й стандартизовану транс­крипцію звуків усіх мов світу, а отже, є незамін­ним інструментом у сучасних лінгвістичних дослідже­н­нях, викла­дан­ні мов, пере­кладацькій діяльності та ін.

Фонетика в Україні

У 19 ст. П. Житецький, К. Михальчук, А. Кримський, О. Потебня, О. Огоновський, С. Смаль-Стоцький, Т. Ґартнер, В. Науменко та ін. заклали основи описового аналізу звуків української мови, на­приклад, стат­ті О. Потебні «Про повноголос­ся» (1864), «Про звукові особливості руських наріч» (1865), «До історії звуків руської мови» (1876—83). При цьому термін «фонетика» і похідні зʼявлися пізніше (на­приклад, в огляді В. Науменка «Обзор фонетических особен­ностей малорус­ской речи», 1889), хоча опис вимови звуків трапляється й значно раніше, зокрема у ви­дан­ні «Грам­матика малорос­сійскаго нарѣчія» О. Па­вловського (1818), але без вжива­н­ня терміна. Нове поколі­н­ня мово­знавців — В. Ганцов, М. Грунський, М. Йогансен, І. Зілинський, О. Курило, М. Наконечний, О. Синявський, І. Панькевич, Є. Тимченко, І. Троян та ін. — остаточно сформували Ф. як окрему дисципліну українського мово­знавства. У цей період в Україні зароджується інструментальний аналіз мовле­н­ня. Зокрема, на поч. 1900-х рр. у Новоросійському університеті в Одесі О. Томсон організував кабінет екс­периментальної Ф., де, щоправда, зосереджувалися пере­важно на дослідже­н­нях з російської чи загальної Ф. (про­існував до 1935). Роз­виток екс­периментально-фонетичних студій у цей період загалом від­бувався під впливом Казанської фонетичної школи, очолюваної В. Богородицьким, який ще в 1880-х рр. заснував перший кабінет екс­периментальної Ф. на території Російської імперії. До активного викори­ста­н­ня інструментальних методів в українській Ф. пере­йшли в середині 20 ст., коли спеціалізовані лабораторії екс­периментальної Ф. були створені в Київському національному університеті імені Т. Шевченка (1944), Ін­ституті мово­знавства НАНУ (1960; після 1991 ві­ді­йшла до Ін­ституту української мови НАНУ, де 2009 припинила своє функціонува­н­ня), Одеському університеті (1962). Це уможливило сут­тєве по­глибле­н­ня фонетичних знань завдяки викори­стан­ню обʼєктивних вимірювань параметрів мовле­н­ня. Сучасні інструменти екс­периментальної Ф. дають змогу не лише уточнювати вже наявні дані, а й від­кривати нові аспекти звукової організації української мови, тоді як методи теоретичної Ф. спрямовані на систематизацію знань про мовні звуки, їхнє функціонува­н­ня у просторі й часі.

За весь час становле­н­ня і роз­витку Ф. як науки в Україні сформувалися провід­ні дослідницькі осередки у Харкові, Києві та Одесі, кожен із яких має власні наукові пріоритети та ви­значних пред­ставників. У контекс­ті ро­зумі­н­ня базових фонетичних одиниць всі вони роз­вивалися пере­важно під впливом ідей Я. Бодуена де Куртене та Л. Щерби, зокрема про нерозривну єд­ність звука і фонеми. Фонетичні студії у Харкові, за­проваджені ще О. Потебнею, набули чітких наукових обрисів на початку 20 ст. завдяки діяльності Л. Булаховського, який започаткував дослідже­н­ня в галузі історичної акцентології, орфоепії та порівняльно-історичної фонології. Вагомий внесок у діалектну Ф. та термінологічне унормува­н­ня зробили також В. Ганцов, М. Йогансен, І. Троян, пізніше — М. Наконечний, М. Баженов, В. Бесєдіна-Невзорова, А. Опришко та ін.

Становле­н­ня Київського фонетичного осередку повʼязане з іменами Є. Тимченка, О. Курило, О. Синявського, І. Огієнка. У подальшому його роз­виток диференціювався за ін­ституційними центрами. У НАНУ фонетичні дослідже­н­ня зосереджено насамперед на надсегментному рівні мовле­н­ня з викори­ста­н­ням електрон­но-акустичної апаратури та сучасних про­грам аналізу звукового сигналу — інтонаційні особливості комунікативних типів висловлень (роз­повіді, пита­н­ня, спонука­н­ня, вставні кон­струкції), інтонація надфразних єд­ностей і текс­ту, порівня­н­ня читаного та спонтан­ного мовле­н­ня, виявле­н­ня семантичної й прагматичної ролі інтонаційних засобів (В. Брахнов, Л. Близниченко, А. Багмут, Н. Плющ, Н. Вербич та ін.). Окремі студії спрямовано на акустичні характеристики звуків української мови (Л. Хоменко, М. Губарев, О. Іщенко та ін.) та особливості українського діалектного мовле­н­ня (А. Залеський, Ф. Жилко, Т. Назарова, Г. Сікора та ін.). В Ін­ституті філології Київського університету імені Т. Шевченка пере­важають артикуляційно орієнтовані дослідже­н­ня, присвячені ви­вчен­ню сегментних і надсегментних одиниць української та інших мов (І. Сунцова, Л. Прокопова, Н. Тоцька, Л. Скалозуб, Т. Міщенко, О. Бас-Кононенко, З. Дудник, О. Касьянова, М. Александрович та ін.). Важливим здобутком стало вина­йде­н­ня Л. Скалозуб і В. Лебедєвим тензопалатоосцило­графува­н­ня. Завдяки акустичним і артикуляційним дослідже­н­ням вдалося класифікувати звуки української мови, простежити їхню динаміку та варіантність, а також ви­значити просодичні й інтонаційні особливості мовле­н­ня. У Київському лінгвістичному університеті фонетичні студії зосереджено пере­важно на іноземних мовах (зокрема, англійській та німецькій) з особливою увагою на досліджен­ні їхніх акцентно-ритмічних структур (М. Дворжецька, О. Стеріополо, А. Калита).

Формува­н­ня та роз­виток одеського фонетичного осередку з середини 20 ст. повʼязане з іменами Т. Бровченко, Ю. Карпенка, В. Таранця, Т. Корольової, А. Москаленка, Е. Нушікян, В. Шатух. Найбільше він виявився через дослідже­н­ня просодичних та інтонаційних особливостей мовле­н­ня, внесок у роз­робле­н­ня методів фонетичних досліджень (зокрема створе­н­ня інтоно­графа В. Волошина), а також роз­виток української контрастивної Ф. (перед­усім зі­ставле­н­ня української та англійської Ф.). Фонетичні дослідже­н­ня роз­вивалися й в інших наукових центрах — Львові (П. Коструба, І. Петличний, Г. Шило), Житомирі (В. Мойсієнко), Чернівцях (О. Біла), Донецьку (Л. Фроляк), Луганську (К. Глуховцева) тощо. Одним із прикладних напрямів досліджень у межах українських фонетичних осередків була орфоепія. Її норми формувалися на основі ви­вче­н­ня живого усного мовле­н­ня і закріплювалися в спеціальних словниках і посібниках (М. Погрібний, М. Пещак, В. Русанівський, В. Горпинич та ін.). Орфоепічна норма також спиралася на екс­периментальні дані про артикуляцію й інтонацію (Л. Булаховський, І. Сунцова, Н. Тоцька, М. Наконечний). Вагому роль у становлен­ні прикладної Ф., зокрема синтезу і роз­пі­знава­н­ня українського мовле­н­ня, ві­діграли науковці Між­народного науково-на­вчального центру мовлен­нєвих технологій і систем — Т. Вінцюк, Т. Людовик, М. Сажок, Р. Селюх та ін.

Українська Ф. про­йшла шлях від описової науки до складної між­дисциплінарної галузі, що по­єд­нує лінгвістичну теорію, інструментальні методи дослідже­н­ня, діалектологічну практику, лінгводидактику та мовні технології. Її роз­виток спирається на тісну спів­працю теоретиків і практиків, пред­ставників різних регіональних осередків, що разом формують уявле­н­ня про звукову організацію української мови як складну, багаторівневу, динамічну систему.

Завантажити статтю