Державна мова

Визначення і загальна характеристика

ДЕРЖА́ВНА МО́ВА — мова спілкування держави з громадянами, застосовувана в усіх сферах суспільного життя — в офіційно-ділових документах, науці, культурі, освіті, юриспруденції, виробництві, інформації, війську тощо. Державна мова є обов’язковою для вивчення в усіх державних та недержавних навчальних закладах. Володіння й користування державною мовою обов’язкове для всіх службових осіб.

У країнах з поліетнічним складом населення державна мова вживана також як мова міжнаціонального спілкування. У світовій практиці роль державної мови виконує мова корінної нації (в однонаціональних державних утвореннях), мова панівної нації (в державах імперського типу; ) або мова колишньої метрополії (в значній частині постколоніальних країн; див. Колоніалізм). Під однонаціональними державними утвореннями слід розуміти країни, у яких переважну більшість становить один корінний етнос, який не має іншої батьківщини. До таких держав належать Німеччина (де, крім німців, на східних теренах живуть два нечисленні корінні слов’янські народи — верхні й нижні лужичани) або Україна (де другий корінний народ — кримські татари — компактно проживає лише в Криму). Держав другого типу майже немає, бо наприкінці 20 ст. всі імперії розпалися. До держав третього типу належать Індія, де статус державної мови мають гінді та (тимчасово) англійська, Ірландія з ірландською та англійською державною мовою, країни Латинської Америки та більшість країн Африки, де функції державної мови виконують іспанська, португальська, французька й інші мови колишніх метрополій.

Крім названих трьох типів, є держави, де кілька державних мов: 4 у Швейцарії (німецька, французька, італійська, ретороманська), 3 у Бельгії (французька, нідерландська, німецька), 2 у Фінляндії (фінська, шведська). Щоправда, у цих країнах живуть представники різних етносів на своїх споконвічних землях, розділених не лише мовними, а й адміністративними кордонами.

У конституціях різних країн мова спілкування держави з громадянами виступає під назвами офіційна (найчастіше), державна, національна, мова держави. Отже, між поняттями «державна мова» й «офіційна мова» істотної відмінності немає. Якщо й розрізняти їх, то тільки в такому плані: державна мова — мова спілкування держави зі своїми громадянами, а офіційна мова — мова різних міждержавних заходів.

Багато країн, особливо тих, які нещодавно були колоніями, надали статусу державним мовам корінних народів з метою їх відродження та повернення до тих сфер, з яких вони були витіснені мовами метрополій. Наприкінці 1980-х років більшість республік Радянського Союзу оголосили свої мови державними. Українська мова набула статусу державної мови на підставі закону, ухваленого Верховною Радою Української РСР 26 жовтня 1989. Державність української мови підтверджено й статтею десятою Конституції України, прийнятою Верховною Радою 28 червня 1996. У 2018 Верховна Рада України прийняла Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», відповідно до якого українська є єдина державна мова в Україні (див. Мовне законодавство). Ці ухвали — акти історичної справедливості, спрямовані на відродження мови, яка упродовж століть зазнавала переслідувань і заборон.

Приклад інших країн свідчить, що відновити права мови можна лише за державної підтримки. А відродження національної мови на споконвічній землі народу — її творця й носія — запорука відродження держави. Найпереконливіший у цьому досвід Ізраїлю, де пощастило відродити до державного життя іврит — видозміну гебрайської (давньоєврейської) мови, що вийшла з активного вжитку в середині першого тисячоліття до нашої ери, залишившись на тривалий час мовою релігії. І навпаки — без захисту держави, а часто і з її потурання мови корінних народів Америки зникли з лінгвістичної карти світу або доведені до межі вимирання. Проблеми державності мови часто використовують як засіб дестабілізації міжетнічних стосунків. Їх слід розв’язувати, виходячи з такої засади: представники жодного народу, який має історичну батьківщину, не можуть нав’язувати як державну свою мову іншому народові, на землі якого вони чи їхні предки оселилися. Конституції демократичних держав гарантують вільний розвиток мов національних меншин, але ніде їхні мови не піднесено до рівня державних. Володіти й користуватися рідною мовою — незаперечне право кожного народу, знати й шанувати мову своєї держави — почесний обов’язок кожного громадянина.

Завантажити статтю