Державна мова

ДЕРЖА́ВНА МО́ВА — мова спілкува­н­ня держави з громадянами, за­стосовувана в усіх сферах су­спільного життя — в офіційно-ділових документах, науці, культурі, освіті, юриспруденції, виробництві, інформації, війську тощо. Державна мова є обовʼязковою для ви­вче­н­ня в усіх державних та недержавних на­вчальних закладах. Володі­н­ня й користува­н­ня державною мовою обовʼязкове для всіх службових осіб.

У країнах з поліетнічним складом населе­н­ня державна мова вживана також як мова між­національного спілкува­н­ня. У світовій практиці роль державної мови виконує мова корін­ної нації (в однонаціональних державних утворе­н­нях), мова панівної нації (в державах імперського типу; ) або мова колишньої метрополії (в значній частині постколоніальних країн; див. Колоніалізм). Під однонаціональними державними утворе­н­нями слід ро­зуміти країни, у яких пере­важну більшість становить один корін­ний етнос, який не має іншої батьківщини. До таких держав належать Німеч­чина (де, крім німців, на східних теренах живуть два нечислен­ні корін­ні словʼянські народи — верх­ні й нижні лужичани) або Україна (де другий корін­ний народ — кримські татари — компактно проживає лише в Криму). Держав другого типу майже немає, бо на­прикінці 20 ст. всі імперії роз­палися. До держав третього типу належать Індія, де статус державної мови мають гінді та (тимчасово) англійська, Ірландія з ірландською та англійською державною мовою, країни Латинської Америки та більшість країн Африки, де функції державної мови виконують іспанська, португальська, французька й інші мови колишніх метрополій.

Крім на­званих трьох типів, є держави, де кілька державних мов: 4 у Швейцарії (німецька, французька, італійська, ретороманська), 3 у Бельгії (французька, нідерландська, німецька), 2 у Фінляндії (фінська, шведська). Щоправда, у цих країнах живуть пред­ставники різних етносів на своїх споконвічних землях, роз­ділених не лише мовними, а й адміністративними кордонами.

У кон­ституціях різних країн мова спілкува­н­ня держави з громадянами ви­ступає під на­звами офіційна (найчастіше), державна, національна, мова держави. Отже, між поня­т­тями «державна мова» й «офіційна мова» істотної від­мін­ності немає. Якщо й роз­різняти їх, то тільки в такому плані: державна мова — мова спілкува­н­ня держави зі своїми громадянами, а офіційна мова — мова різних між­державних заходів.

Багато країн, особливо тих, які нещодавно були колоніями, надали статусу державним мовам корін­них народів з метою їх від­родже­н­ня та поверне­н­ня до тих сфер, з яких вони були витіснені мовами метрополій. На­прикінці 1980-х років більшість республік Радянського Союзу оголосили свої мови державними. Українська мова набула статусу державної мови на під­ставі закону, ухваленого Верховною Радою Української РСР 26 жовтня 1989. Державність української мови під­тверджено й стат­тею десятою Кон­ституції України, прийнятою Верховною Радою 28 червня 1996. У 2018 Верховна Рада України прийняла Закон «Про забезпече­н­ня функціонува­н­ня української мови як державної», від­повід­но до якого українська є єдина державна мова в Україні (див. Мовне законодавство). Ці ухвали — акти історичної справедливості, спрямовані на від­родже­н­ня мови, яка упродовж століть за­знавала пере­слідувань і заборон.

Приклад інших країн свідчить, що від­новити права мови можна лише за державної під­тримки. А від­родже­н­ня національної мови на споконвічній землі народу — її творця й носія — запорука від­родже­н­ня держави. Найпереконливіший у цьому досвід Ізраїлю, де пощастило від­родити до державного життя іврит — видо­зміну гебрайської (давньоєврейської) мови, що ви­йшла з активного вжитку в середині першого тисячолі­т­тя до нашої ери, залишившись на тривалий час мовою релігії. І навпаки — без захисту держави, а часто і з її потура­н­ня мови корін­них народів Америки зникли з лінгвістичної карти світу або доведені до межі вимира­н­ня. Про­блеми державності мови часто використовують як засіб де­стабілізації між­етнічних стосунків. Їх слід роз­вʼязувати, виходячи з такої засади: пред­ставники жодного народу, який має історичну батьківщину, не можуть навʼязувати як державну свою мову іншому народові, на землі якого вони чи їхні предки оселилися. Кон­ституції демократичних держав гарантують вільний роз­виток мов національних меншин, але ніде їхні мови не під­несено до рівня державних. Володіти й користуватися рідною мовою — незаперечне право кожного народу, знати й шанувати мову своєї держави — почесний обовʼязок кожного громадянина.

Завантажити статтю