Мови національних меншин

МО́ВИ НАЦІОНА́ЛЬНИХ МЕНШИ́Н — мови меншин національних України. Окрім державної мови (мова українська), на території України функціонують мови корін­них народів — кримськотатарська мова, караїмська мова, кримчацька (див. Кримчаки). За пере­писом 2001, окрім українців, проживали понад 130 інших національностей (22,2 % усього населе­н­ня). Серед найчислен­ніших — росіяни (17,3 %), білоруси (0,6 %), молдовани, кримські татари (обидві — по 0,5 %), болгари (0,4 %), угорці, румуни, поляки (усі — по 0,3 %), євреї, вірмени, греки, татари (усі — по 0,2 %), цигани, азербайджанці, грузини, німці, ґаґаузи (усі — по 0,1 %). Мову своєї національності ви­знали рідною: росіяни (95,9 %), угорці (95,4 %), кримські татари (92,0 %), молдовани (70,0 %), болгари (64,1 %), азербайджанці (53,0 %), вірмени (50,4 %), цигани (44,7 %), грузини (36,7 %), татари (35,1 %), білоруси (19,8 %), поляки (12,9 %), німці (12,2 %), греки (6,4 %; її носії користуються у побуті румейськими говірками грецької мови), євреї (3,1 %; пере­важно їдиш).

Носіїв М. н. м. залежно від часу поселе­н­ня на території України поділяють на 3 групи: тих, хто здавна, щонайменше від 19 ст., живе в Україні; хто поселився тут між 1-ю і 2-ю світ. вій­нами; хто почав селитися після 2-ї світової вій­ни (внаслідок посиле­н­ня звʼязків із країнами т. зв. третього світу — Азії, Африки, Лат. Америки). В першому випадку носії мови живуть великими скупче­н­нями в певних місцевостях і поширеність їхньої мови є локалізованою, в другому й третьому — вони роз­порошені (пере­важно в містах), тому точно ви­значити територію їхнього пошире­н­ня неможливо. До першої групи належать носії російської (пере­важно Сх. і Пд. України), білоруської (Поліс­ся), польської (Житомирщина, Він­нич­чина, Галичина, частково Буковина), чеської (Волинь), словацької (Закарпа­т­тя), болгарської (Одеська і Запорізька обл.), їдишу (пере­важно великі міста Прав­обереж­жя і Зх. України — Київ, Одеса, Чернівці), німецької (Зх. Закарпа­т­тя), румунської (Буковина, Сх. Закарпа­т­тя, Одеська і Кірово­градська обл.), албанської (Одеська і Запорізька обл.), грецької (Донецька обл.), циганської (Закарпа­т­тя, Крим і Одеська обл.), вірменської (міста Сходу України), новоассирійської (Донецька обл., частково міста Над­дні­прянщини), татарської (Схід України, пере­важно Донбас), ґаґаузької (Одеська обл.), чуваської, естонської (обидва — Крим), угорської (Закарпа­т­тя). Друга група охоплює носіїв мов литовської, латиської, частково іспанської (за винятком кубинців, які оселилися в Україні після 2-ї світової вій­ни), таджицької, осетинської, узбецької, казахської, азербайджанської, киргизької, турк­менської, башкирської, комі, марійської, мордовсько-ерзя, мордовсько-мокша, удмуртської, грузинської, аварської, даргинської, лезгинської, чеченської. До третьої групи належать ті, що роз­мовляють арабською, корейською, вʼєтнамською та іншими мовами.

Російську мову ви­знали рідною 29,6 % населе­н­ня України. За даними досліджень 2017, російською роз­мовляють 32 % жителів України, 46 % — українською, 21 % — двомовні (російською і українською). Такий стан (йдеться про велику частку русофонів) зумовлений попередньою тривалою цілеспрямованою політикою т. зв. інтернаціоналізації, що втілювалася мовним зросійще­н­ням України. Це зна­йшло вияв у голодоморі 1932–33, спрямованому проти українського селянства, ре­пресіях 1920–70-х рр. інтелігенції (українців, а також поляків, німців, євреїв, греків, болгар та ін.), у ліквідації освіти й преси М. н. м. (викла­да­н­ня національною мовою було збережено лише для частини поляків у західних регіонах України, румунів, молдован та угорців), у депортації українців під час колективізації, оргнаборів тощо за межі України й в організованому пере­селен­ні в Україну російського і російськомовного населе­н­ня з інших республік. Унаслідок цього в Україні склалася демо­графічна й мовна ситуація, що стала кризовою щодо української мови (особливо в східних і пів­ден­них областях) та інших мов. Про кризовий стан більшості М. н. м. країни (крім росіян) свідчить порівня­н­ня даних 1988 про кількість носіїв національних мов із чисельністю від­повід­них меншин: їдиш/іврит мова — 34 504 осіб за кількості євреїв — 485 975 осіб; білоруська — від­повід­но 155 710 і 439 858, польська — 27 361 і 218 891, естонська — 1292 і 4208, нім. — 8758 і 37 912 тощо.

У 1920–30-х рр. із суто тактичних міркувань (потреба в агітації на користь світової революції) для тих народів, які жили в Україні, утворювали школи з викла­да­н­ням національною мовою (польські, німецькі, молдовські, їдиш/іврит, болгарські, грецькі, вірменські, ас­сирійські, чеські). Діяло спеціальне видавництво — Укрдержнацменвидав, що друкувало літературу М. н. м. Існували національні ра­йони, де мову від­повід­ної меншини вживали разом з українською як офіційну. Цей ілюзорний курс на роз­горта­н­ня національно-мов­ного будівництва серед національних меншин України від­бувався паралельно з кампанією українізації нібито з метою пошире­н­ня української як офіційної мови УРСР. 1930–33 у звʼязку зі стабілізацією взаємин із країнами Західної Європи і США та втратою надії на близьку революцію у світі, а також посиле­н­ням між­народної ізоляції СРСР усе це «національне будівництво» почало згортатися, а його активних учасників під­дано ре­пресіям. Було ліквідовано майже всі школи національних меншин, за винятком російських, а в 1970-х рр. почалася ліквідація й українських шкіл. Під прикри­т­тям гасла т. зв. інтернаціоналізації керівні кола СРСР послідовно продовжували внутрішню. політику Російської імперії, спрямованої на «обрусі­н­ня інородців».

У 1990-х рр. із прийня­т­тям Законів «Про мови в Українській РСР» (1989) та «Про національні меншини в Україні» (1992) становище почало змінюватися на краще. Згідно з остан­нім документом держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію, зокрема користува­н­ня й на­вча­н­ня рідною мовою в державних закладах освіти або через національні культурні товариства. Законом перед­бачено зобовʼяза­н­ня всіх громадян України поважати мови, культури, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин. Унаслідок появи за­значених законів на філологічному факультеті Київського університету створено кафедру мов і літератур народів України. Від 1988 діє Гунґаролоґії центр Ужгородського університету, що від 1990 видає наукові записки «Acta Hungarica». Зроблено перші кроки для впровадже­н­ня викла­да­н­ня болгарської мови та літератури в місцях компактного прожива­н­ня болгар. Від­крито єврейські школи з викла­да­н­ням івриту та їдишу. Від­новлено викла­да­н­ня в школах грецької мови. Польські школи зʼявилися також у східних областях України. Ще 1988 в окремих школах Одеської обл. роз­почато на­вча­н­ня молдовською, ґаґаузькою і болгарською мовами. 1993 у м. Бол­град (Одеська обл.) від­крито болгарсько-українську гімназію. Під­готовку педагогічних кадрів для болгарських шкіл в Україні здійснюють Ізмаїльський гуманітарний університет (Одеська обл.), Бердянський педагогічний університет (Запорізька обл.) і Львівський університет; Білгород-Дністровське педагогічне училище (Одеська обл.) — учителів початкових класів і вихователів до­шкільних закладів освіти. Від 1994 видають вірменською та українською мовами газету «Арагац». Налагоджено систему ви­вче­н­ня ново­грецької мови, під­вище­н­ня кваліфікації вчителів цієї мови на семінарах у Маріупольському гуманітарному ін­ституті, де є факультет грецької філології та пере­кладу, діє Ін­ститут українсько-грецької дружби та ел­ліністичних досліджень. 2003 ново­грецьку мову ви­вчали в 107-ми на­вчальних закладах (120 вчителів) понад 7 тис. учнів, зокрема як предмет — 2155, факультативно — 4968 осіб.

Важливою подією в усіх сферах життя українського су­спільства було прийня­т­тя Кон­ституції України (1996). У ст. 10 за­значено, що державною мовою в Україні є українська мова: держава забезпечує всебічний роз­виток і функціонува­н­ня української мови в усіх сферах су­спільного життя на всій території України. Водночас гарантується вільний роз­виток, викори­ста­н­ня і захист російської, інших М. н. м. України. Здійсне­н­ня кон­ституційних норм стосовно української як державної та російської, інших М. н. м., а також захисту культури й самобутності українців та пред­ставників національних меншин покладено на Державний комітет України у справах національностей та міграцій, що керувався «Положе­н­ням про Державний комітет України у справах національностей та міграцій» (1996). ВР України 1997 ратифікувала Рамкову конвенцію про захист національних меншин — документ Ради Європи, спрямований на захист прав національних меншин (окрім іншого, надає національним меншинам у сферах су­спільного життя свобод, що стосуються мови й освіти; див. також Мовне законодавство).

Росіяни в Україні мають сприятливі умови для культурно-освітнього роз­витку і найширшого викори­ста­н­ня рідної мови в усіх сферах су­спільного життя. На початку 1994–95 на­вчального року в Україні діяло 2973 російські школи, в яких на­вчалося 2 945 924 учні, що становить майже 42,7 % усіх школярів країни; 2367 змішаних шкіл, зокрема українсько-російських. — 2338, російсько-кримськотатарських — 10, російсько-молдовських — 7, російсько.-угорських — 4, російсько-румунських — 3, українсько-російсько-угорських — 3, українсько-російсько-польс­ських — 2. Під­готовку фахівців з російської мови та літератури здійснювали в 11-ти університетах і 20-ти педагогічних університетах та ін­ститутах країни. Російською мовою на­вчалися 466 120 студентів вузів (56,2 % усіх студентів), а також 379 339 учнів вузів системи під­готовки молодших спеціалістів (55,7 % усіх учнів цієї категорії). На початку 1994–95 на­вчального року діяло 97 румунських шкіл, у яких на­вчалося 26 096 учнів (майже 22 тис. — у Чернівецькій обл., бл. 5 тис. — на Закарпат­ті). Крім того, діяли змішані школи: 8 українсько-румунських (3223 учні), 3 російсько-румунські (1900 учнів). Фахівців румунської мови для шкіл і до­шкільних закладів готують педагогічні училища в Мукачеві (Закарпа­т­тя) та Чернівцях. Видавництва «Освіта» і «Карпати» друкують під­ручники й посібники для шкіл із румунською мовою на­вча­н­ня. 1994 виходило 7 румуномовних газет.

З поверне­н­ням кримських татар у Крим ви­друкувано під­ручники кримськотатарської мови. Для ви­да­н­ня під­ручників М. н. м. України (польс., болгар., румун., угор. тощо) утворено спеціальне видавництво «Етнос». Здійснюють радіомовле­н­ня, транс­люють телепередачі М. н. м. в Україні (зокрема угорською і румунською). Дедалі більше газет і журналів виходить М. н. м., зокрема, в Києві видають польською мовою г. «Kurier Kijowski» та ж. «Кrynіса» тощо. У 1990-х рр. одеське видавництво «Маяк» роз­почало друк книг ґаґаузькою та болгарською мовами. Виникли наукові осередки, де досліджують ці мови (в Києві, Ужгороді, Чернівцях, Одесі, Сімферополі, Донецьку, Запоріж­жі). Важливу роль для від­родже­н­ня мов і культур національних меншин України ві­ді­грають національно-культурні товариства, а також звʼязки з країнами, де мова від­повід­ної нацменшини є державною. Тут використовують різні форми спів­­праці й допомоги (організація шкіл, літнього від­починку дітей на історичній батьківщині — у Болгарії, Польщі, Румунії, Угорщині), від­новле­н­ня й будівництво церков від­повід­них конфесій. Освітні заклади й гуртки для ви­вче­н­ня мови й культури нацменшин не при­значені винятково для пред­ставників від­повід­ної національності, а при­ймають усіх охочих. Зокрема, в Криму є випадки на­вча­н­ня росіян у кримськотатарських школах, на Волині в роботі білоруського гуртка «Зорка Венера» беруть участь українці. Тому те, що проголоше­н­ня незалежності України перед­бачає із від­родже­н­ням і роз­витком української мови та культури вільний духовний роз­виток усіх народів, які живуть в Україні, є не лише декларацією, а й реальним фактом.

2003 ВР України ратифікувала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, від­повід­но до якої Україна зобовʼязалася захищати й під­тримувати регіональні мови та М. н. м. В Україні діють й інші законодавчі акти та правові документи, спрямовані на захист інтересів національних та мовних меншин, на­приклад, Декларація про державний суверенітет України, Акт проголоше­н­ня незалежності України, Декларація прав національностей України, Закони України «Про телебаче­н­ня і радіомовле­н­ня», «Про освіту» тощо. Загалом законодавство України щодо регулюва­н­ня прав національних меншин від­повід­ає між­народним стандартам. Однак є й роз­біжності між термінологією національного законодавства і між­народних нормативно-правових актів, що спричиняє виникне­н­ня низки про­блем політичного та юридичного характеру. Зокрема, в законодавчій базі України від­сутні такі поня­т­тя, як «міноритарна мова» («minority language»), «мовна меншина» («linguistic minority»), «регіональна мова» («regional language»). Натомість у ній фігурують терміни «державна мова», «національна меншина», «регіональна мова або мова національних меншин», «корін­ні народи», «мови корін­них народів».

Від 2019 діє Закон «Про забезпече­н­ня функціонува­н­ня української мови як державної». Закріплюючи українській мові статус єдиної державної і надаючи їй функції між­етнічного спілкува­н­ня, закон водночас забезпечує корін­ні народи та нацменшини правом на до­шкільну й початкову освіту рідною мовою поряд із державною. Статус української мови як державної означає обовʼязковість її викори­ста­н­ня на всій території країни при здійснен­ні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядува­н­ня, а також в інших публічних сферах су­спільного життя. При цьому в законі перед­бачено винятки для випадків, коли йдеться про дотрима­н­ня мовних прав корін­них народів і нацменшин. Держава надає кожному громадянинові, зокрема й пред­ставникам корін­них народів чи нацменшин, які не володіють українською, можливість для опанува­н­ня державної мови, пропонуючи без­коштовні курси з ви­вче­н­ня української мови. Та не­зважаючи на це, ухвале­н­ня закону викликало політичні реакції з боку вищих кіл влади сусідніх держав — РФ і Угорщини, на думку яких документ звужує функціонува­н­ня М. н. м. в Україні. Подібною була реакція цих держав та Румунії у 2016, коли було прийнято Закон «Про освіту».

Загалом мовне законодавство України перед­бачає в державі посиле­н­ня української мови за під­тримки роз­витку М. н. м. При цьому в містах східних та пів­ден­них регіонів де-факто домінує російська мова, і немає жодних обмежень щодо її викори­ста­н­ня у приватній сфері. Як наслідок, згідно з дослідже­н­нями соціолінгвістів, у цих краях саме українська мова пере­буває під за­грозою й потребує державного захисту. Пита­н­ня українсько-російської двомовності часто стає обʼєктом політичних спекуляцій. Події у 2014, повʼязані з Євромай­даном і намага­н­ням скасувати мовний закон, що роз­ширив функціонува­н­ня російської мови, були навмисно інтер­претовані офіційною Мос­квою як мовний конфлікт, у якому етнічним росіянам і в цілому російськомовному населен­ню країни нібито за­грожує небезпека з боку нової влади. Це стало одним із аргументів збройної агресії РФ проти України. Соціологічні й лінгвістичні дослідже­н­ня спростовують наявність реального мовного конфлікту та роз­колу населе­н­ня в Україні на мовній основі. Прикметним є факт, що широкомас­штабна військова агресія РФ у 2022 спровокувала пере­хід частини носіїв російської мови на українську.

Завантажити статтю