Гончар Петро Іванович
ГОНЧА́Р Петро Іванович (30. 06. 1949, с. Лип’янка Шполянського р-ну, нині Черкаська обл.) — художник-монументаліст, живописець і музеєзнавець. Син Івана, батько Андрія Гончарів, чоловік Н. Матвієнко. Член НСХУ (1992). Закінчив Київський художній інститут (1972; викладачі М. Духновський, В. Забашта), Київський університет культури і мистецтв (2000). Працював на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва (1972–93). Відтоді — директор Українського центру народної культури «Музей І. Гончара». Учасник всеукраїнських (від 1987) та міжнародних (від 1991) худож. виставок. Основні роботи — у галузях монументально-декоративного мистецтва та живопису. Його творчість базується на принципах школи М. Бойчука та світоглядних формах наївного малярства. Брав участь у реконструкції розписів у відновленому Михайлівського Золотоверхому соборі в Києві. Роботи зберігаються у Запорізькому, Хмельницькому ХМ.
Додаткові відомості
- Основні твори
- серії — «Українське весілля» (1991), «Дитинство», «Зруйновані храми Києва» (обидві — 1992); диптихи — «Присвята пам’яті Т. Бойчука» (1991), «Джерело» (1997); «Н. Матвієнко» (1989), «Аби, серце, із тобою», «Хто посіє і пожне, як не стане вже мене» (обидва — 1990), «Свято» (1994), «Ностальгія», «Веснянки» (обидва — 1996), «Мить вічності» (2000), «Та, яка квіти садить» (2001), «Райське дерево» (2004).
Рекомендована література
- Барви творчості. Петро Гончар. Олександр Мельник. Володимир Онищенко: Каталог виставки. К., 1999;
- Петро Гончар: «Вся біда українців в тому, що ми не сформувались як нація» (Інтерв’ю) // Портал Гурт [www.gurt.org.ua]. 2013, 28 серп.
Фотоілюстрації
Завантажити статтю
Людина 
